Постанова від 23 березня 2026 р. у справі №499/1497/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/4182/26

Справа № 499/1497/24

Головуючий у першій інстанції Тимчук Р. М.

Доповідач Кострицький В. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.03.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Кострицького В.В.,

суддів: Лозко Ю.П., Коновалової В.А.,

за участю секретаря Булацевської Я.В.

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1

відповідач - Фермерське господарство «ВАЮД»

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іванівського районного суду Одеської області від 01 липня 2025 року, ухвалене у складі судді Тимчука Р.М., у приміщенні того ж суду,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства «ВАЮД» про стягнення орендної плати в натуральній формі,-

установив:

Короткий зміст позовних вимог.

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фермерського Господарства «ВАЮД» про стягнення орендної плати в натуральній формі.

Свої позовні вимоги він обґрунтовував тим, що 07.03.2024 між ОСОБА_1 та ФЕРМЕРСЬКИМ ГОСПОДАРСТВОМ «ВАЮД» був укладений договір оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва строком на 1 рік згідно якого в оренду передається земельна ділянка загальною площею 55,00 га у тому числі 55,00 га ріллі. В той же час, орендна плата по відповідному договору сплачена не була і тому він звертається до суду з вимогами про стягнення орендної плати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Іванівського районного суду Одеської області від 01 липня 2025 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Фермерського Господарства «ВАЮД» про стягнення орендної плати в натуральній формі - відмовлено.

Суд першої інстанції в обґрунтування свого рішення зазначає, що передавати в оренду особа має тільки ті земельні ділянка, які перебувають у власності або користуванні орендодавця. Передача інших земельних ділянок (які не мають відношення до орендодавця) неможлива.

Крім того, відповідач по справі стверджував, що після укладення договору ФГ «ВАЮД» намагалося його зареєструвати, однак отримала усну відмову державного реєстратора (у зв`язку з тим, що позивач не мав відношення до земельних ділянок, які передані в оренду) і після цього відповідач ФГ «ВАЮД» не приступив до обробляння та засівання земельних ділянок, які вказані у спірному договору оренди від 07.03.2024.

Доказів зі сторони позивача про те, що договір має державну реєстрацію або доказів того, що ФГ «ВАЮД» все ж таки обробляв земельні ділянки стороною позивача до суду надано не було.

Доводи апеляційної скарги.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Іванівського районного суду Одеської області від 01.07.2025 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовну заяву ОСОБА_1 до Фермерського Господарства «ВАЮД» про стягнення орендної плати в натуральній формі – задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не було дотримано норм матеріального права та порушено норми процесуального права, у зв`язку з чим суд дійшов до помилкових висновків щодо доведення відповідачем обставин, що мають важливе значення для справи.

Вказує, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку, що право оренди не виникло через відсутність державної реєстрації договору від 07.03.2024, оскільки договір підписаний сторонами, містить усі істотні умови (предмет, строк, розмір орендної плати) та підтверджує досягнення згоди сторін, а отже є обов`язковим для виконання.

Суд безпідставно дійшов висновку, що позивач не має відношення до земельних ділянок, так як позивач надав договори оренди, розписки та інші документи, що підтверджують набуття ним прав на користування відповідними земельними ділянками від їх власників.

Зазначає, що відповідач не виконав обов`язок щодо сплати орендної плати у натуральній формі (30 тон пшениці) до 25.12.2024, що є порушенням умов договору та норм Закону України «Про оренду землі» і ЦК України.

Суд безпідставно врахував докази відповідача, подані з пропуском строку, оскільки відповідач не подав відзив у встановлений 15-денний строк, натомість подав «письмові пояснення» з доказами із пропуском процесуального строку без клопотання про його поновлення, а відповідно до ст. 126 ЦПК України такі документи повинні бути залишені без розгляду, однак суд їх врахував, що є істотним порушенням процесуального права.

Суд поклав в основу рішення лише доводи відповідача та не врахував докази позивача, що призвело до неправильних висновків щодо відсутності у позивача прав на земельні ділянки.

Вказує, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України, оскільки ухвалене без повного та всебічного дослідження обставин справи та доказів.

Щодо явки сторін.

В судове засідання з`явився представник позивача та надала суду пояснення, інші учасники належним чином повідомлені про час та місце судового розгляду до судового засідання не з`явились, заяв про відкладення не подавала, що не перешкоджає апеляційному розгляду, відповідно до ст. 372 ЦПК України.

Позиція апеляційного суду.

Заслухавши суддю-доповідача, оцінивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 07.03.2024 між ОСОБА_1 та ФЕРМЕРСЬКИМ ГОСПОДАРСТВОМ «ВАЮД» був укладений договір оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва строком на 1 рік згідно якого в оренду передається земельна ділянка загальною площею 55,00 га у тому числі 55,00 га ріллі.

Відповідно до п . 4.1. Договору оренди землі від 07.03.2024 плата вноситься Орендарем у натуральній формі у розмірі 30 тон пшениці. Передача сільськогосподарської продукції в рахунок Орендної плати оформлюється відповідним актом приймання-передачі, який підписується сторонами.

За п. 4.3 даного Договору Орендар вносить орендну плату один раз на рік, за перший рік оренди, орендна плата сплачується до 25 грудня поточного року, в якому укладено цей Договір, пропорційний фактичній кількості календарних днів оренди, в подальшому орендна плата сплачується один раз на рік до 31 грудня поточного року.

Відповідно до п. 4.4. Договору оренди землі розмір орендної плати може переглядатися один раз на три роки, у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором; зміни розмірів земельного податку, погіршення стану Орендованої земельної ділянки не з вини Орендаря, що підтверджено документами; в інших випадках, передбачених законом. За п. 9.1 Договору Орендодавець має право вимагати у Орендаря своєчасного внесення орендної плати.

Відповідно п. 9.4 Договору Орендар земельної ділянки зобов`язаний своєчасно сплачувати орендну плату у терміни, визначені цим Договором.

Доказів щодо відповідної державної реєстрації договору в ДРРП до суду не надано.

Представник позивача в судовому засіданні також не змогла надати доказів реєстрації такого договору.

В той же час, п. 3.1. Договору вказано, що «Договір укладено строком на 1 (один) рік. За домовленістю Сторін, перебіг строку оренди розпочинається з дати державної реєстрації права оренди.»

Відповідно до Постанови ВП ВС від 29.11.2023 у справі № 513/879/19 «14.5. Згідно з висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2018 року у справі № 696/1880/15-ц, якщо у законі є вимога про державну реєстрацію договору як умову набрання ним чинності, то він набирає чинності з моменту такої реєстрації; якщо зміни до законодавства передбачають скасування державної реєстрації договору як обов`язкової умови набрання ним чинності, але вводять обов`язкову реєстрацію речового права, щодо якого сторони укладають відповідний договір, то за умови невиконання вимоги про державну реєстрацію договору на момент набрання чинності зазначеними змінами у законодавстві він набирає чинності з моменту державної реєстрації відповідного права за відсутності на цей час явно виражених заперечень контрагента.

Оскільки моменти укладення договору та набрання ним чинності збігаються (частина друга статті 631 ЦК України), то моментом укладення договору оренди землі є або його державна реєстрація, або державна реєстрація права оренди, якщо сторони договору не передбачили в ньому інше відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України.»

Згідно з Постанова ВП ВС від 10.12.2019 по справі № 906/961/17 6.16. Орендарями земельних ділянок, відповідно до частини першої статті 5 цього Закону, є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (стаття 6 Закону № 161-XIV). Наведене узгоджується з положеннями статей 125 та 126 ЗК України, якими унормовано, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права та оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до Постанова КГС ВС від 11.12.2024 у справі № 916/3879/23 5.7. Частиною першою статті 93 і статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Згідно з ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Дана норма у відповідній редакції була внесена до ЗК в редакції Закону № 1066-VI від 05.03.2009 року.

До цього (редакція від 25.10.2001 року ЗК України) також було вказано, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Таким чином, договір оренди земельної ділянки підлягав та підлягає державній реєстрації. У зв`язку з такими обставинами, суд першої інстанції вірно вказав, що право оренди на підставі договору оренди землі від 07.03.2024 року, який укладений між ОСОБА_1 та ФЕРМЕРСЬКИМ ГОСПОДАРСТВОМ «ВАЮД» не виникло, так як відсутня його державна реєстрація.

Крім того, суд вказує на наступні обставини.

Відповідно до договору оренди землі від 07.03.2024 року вказано, що передаються наступні земельні ділянки, а саме: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 ..

Щодо ОСОБА_2 будь-яке право власності та будь-яке право оренди не зареєстровано (відповідно до інформаційної довідки 414778730 від 24.02.2025 року)

Позивачі вказуються на наявність договору оренди землі №983 від 26.05.2005 року відповідно до якого Орендодавець ОСОБА_2 передала в оренду СФГ «Діоніс» в особі голови ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею ріллі 5, 17 га строком на 45 років.

В той же час, відомостей щодо реєстрації такого договору в ДРРП не має про що свідчить довідка 414778730 від 24.02.2025 року.

Крім того, відповідно до договору оренди сторонами по договору є ОСОБА_2 та СФГ «Діоніс», а ОСОБА_1 як позивач жодного відношення до такої земельної ділянки не має.

Доказів наявності будь-якого договору оренди між СФГ «Діоніс» та ОСОБА_1 до суду не надано.

Щодо ОСОБА_3 позивачі вказують, що Відповідно до договору оренди земельної ділянки від 22.02.2000 року ОСОБА_3 , який є власником земельної ділянки відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії ОД №0143007 передав в оренду СФГ «Діоніс» земельну ділянку загальною площею 5, 85 га строком на 45 років.

В той же час, відомостей щодо реєстрації такого договору в ДРРП до суду не надано.

Крім того, відповідно до договору оренди сторонами по договору є ОСОБА_3 та СФГ «Діоніс», а ОСОБА_1 як позивач жодного відношення до такої земельної ділянки не має.

Щодо ОСОБА_4 – право власності та будь-яке право оренди не зареєстровано (відповідно до інформаційної довідки 414580520 від 21.02.2025 року)

Щодо ОСОБА_5 – право власності та будь-яке право оренди не зареєстровано (відповідно до інформаційної довідки 414578962 від 21.02.2025 року)

Щодо ОСОБА_13 – право власності та будь-яке право оренди не зареєстровано (відповідно до інформаційної довідки 414581561 від 24.02.2025 року)

Позивачі вказують, що Відповідно до договору оренди земельної ділянки від 02.06.2016 року Орендодавець ОСОБА_14 передала в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 5,12 га строком на 49 років, що додатково підтверджується актом передачу та прийому земельної ділянки.

В той же час, відомостей щодо реєстрації такого договору в ДРРП не має про що свідчить довідка 414581561 від 24.02.2025 року.

Щодо ОСОБА_7 – дійсно зареєстрований договір оренди між нею та ОСОБА_1 , однак не має реєстрації спірного договору (відповідно до інформаційної довідки 414580763 від 24.02.2025 року)

Щодо ОСОБА_8 – право власності та будь-яке право оренди не зареєстровано (відповідно до інформаційної довідки 414581040 від 21.02.2025 року)

Позивачі вказують та надають інформацію, що ОСОБА_8 на підставі рішення XVIII сесії IV скликання Бузиновської сільської Ради народних депутатів Іванівського району Одеської області від 28 вересня 2001 року №1 було передано у приватну власність земельну ділянку площею 2, 60 га.

В той же час, відсутні жодні докази наявності будь-яких відносин між ОСОБА_8 та ОСОБА_1 .

Щодо ОСОБА_9 – право власності та будь-яке право оренди не зареєстровано (відповідно до інформаційної довідки 414581284 від 21.02.2025 року)

Позивач вказує, що згідно договору оренди землі Орендодавець ОСОБА_15 передала в оренду СФГ «Діоніс» земельну ділянку загальною площею ріллі 5, 17 га строком на 45 років.

В той же час, відомостей щодо реєстрації такого договору в ДРРП не має про що свідчить довідка 414581284 від 21.02.2025 року.

Крім того, відповідно до договору оренди сторонами по договору є ОСОБА_15 та СФГ «Діоніс», а ОСОБА_1 як позивач жодного відношення до такої земельної ділянки не має.

Щодо ОСОБА_16 – у даної особи укладений окремий договір оренди землі з ФГ «ВАЮД» від 08.08.2024 року щодо земельної ділянки за кадастровим номером 5121881200:01:004:0122.

Щодо ОСОБА_11 – право власності та будь-яке право оренди не зареєстровано (відповідно до інформаційної довідки 414581654 від 21.02.2025 року)

Позивачі взагалі нічого не вказують щодо даної особи та наявності будь-який договірних відносин з нею.

Щодо ОСОБА_12 – право власності та будь-яке право оренди не зареєстровано (відповідно до інформаційної довідки 414581888 від 21.02.2025 року).

Відповідно до частини першої статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

За змістом частини дев`ятої статті 93 ЗК України відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

У пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України закріплено, що серед загальних засад цивільного законодавства є, зокрема, свобода договору.

Частинами першою та третьою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

У статті 627 ЦК України закріплено принцип свободи договору та визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно із частинами першою - третьою статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, обов`язкового для сторін (сторони) договору, має відповідати цьому акту. Особливості укладення договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування встановлюються актами цивільного законодавства (частини перша та друга статті 648 ЦК України).

Відповідно до частин першої - третьої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Згідно із частиною першою статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання.

У зв`язку з вищевикладеним суд вказує, що передавати в оренду особа має тільки ті земельні ділянка, які перебувають у власності або користуванні орендодавця. Передача інших земельних ділянок (які не мають відношення до орендодавця) неможлива.

Крім того, відповідач по справі стверджував, що після укладення договору ФГ «ВАЮД» намагалося його зареєструвати, однак отримала усну відмову державного реєстратора (у зв`язку з тим, що позивач не мав відношення до земельних ділянок, які передані в оренду) і після цього відповідач ФГ «ВАЮД» не приступив до обробляння та засівання земельних ділянок, які вказані у спірному договору оренди від 07.03.2024 року.

Доказів зі сторони позивача про те, що договір має державну реєстрацію або доказів того, що ФГ «ВАЮД» все ж таки обробляв земельні ділянки стороною позивача до суду надано не було.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року No 18- рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес), виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. «Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м`якого покарання від 02 листопада 2004 року No 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України (пункт 3.4).

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з Постановою ВС від 18.01.2021 по справі No 915/646/18 Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі No 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі No 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі No 902/761/18, від 04.12.2019 у справі No 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі No 129/1033/13-ц (провадження No 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». ... Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції вважав, що підстав для задоволення позову відсутні.

Судова колегія погоджується з проаналізованими судом першої інстанції в сукупності дослідженими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що стороною позивача не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому заявлені вимоги задоволенню не підлягають.

Доводи скаржника про те, що підписання договору оренди саме по собі створює право оренди, є помилковими та суперечать нормам матеріального права, оскільки відповідно до вимог земельного законодавства та усталеної судової практики, право оренди земельної ділянки виникає виключно з моменту його державної реєстрації.

Згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Аналогічна правова позиція неодноразово висловлена у сталій практиці Верховним Судом, який зазначає, що укладення договору саме по собі не є достатнім для виникнення речового права оренди, якщо відповідне право не зареєстроване у Державному реєстрі речових прав.

Отже, суд першої інстанції обґрунтовано встановив, що у зв`язку з відсутністю державної реєстрації договору від 07.03.2024 року право оренди у позивача не виникло, а тому відсутні правові підстави для стягнення орендної плати.

Фактичне підписання договору або наявність свідків не замінює обов`язкову державну реєстрацію речового права.

Позивач намагається обґрунтувати свої вимоги посиланням на попередні договори оренди, розписки та інші документи, однак такі документи не підтверджують наявність у позивача права вимагати орендну плату саме від ФГ «ВАЮД».

Судом першої інстанції правильно встановлено, що частина земельних ділянок перебуває у власності третіх осіб, частина прав оренди позивача не підтверджена належними та допустимими доказами, частина договорів укладена з іншими суб`єктами господарювання (СФГ «Діоніс»), а не з відповідачем у цій справі та окремі документи (розписки про отримання коштів) не підтверджують переходу речового права на земельну ділянку у встановленому законом порядку.

Наявність розписок або попередніх домовленостей не замінює державної реєстрації права власності чи права користування земельною ділянкою.

Отже, суд дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не довів належними доказами наявність у нього прав на спірні земельні ділянки у відносинах саме з відповідачем.

Оскільки право оренди за договором від 07.03.2024 не виникло через відсутність державної реєстрації, відсутній і обов`язок відповідача щодо сплати орендної плати.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі.

У разі відсутності належним чином оформленого права оренди відсутній і сам предмет виконання зобов`язання.

Таким чином, вимоги про стягнення 30 тон пшениці не ґрунтуються на вимогах закону.

Доводи скаржника про те, що письмові пояснення відповідача повинні були бути залишені без розгляду, не є підставою для скасування рішення суду, оскільки вони ґрунтуються на формальному тлумаченні процесуальних норм без врахування принципу змагальності сторін та обов`язку суду встановити фактичні обставини справи.

Відповідно до ч.1 ст. 12 ЦПК України суд розглядає справи на засадах змагальності сторін.

ЦПК України дійсно передбачає подання відзиву у встановлений судом строк, однак сам по собі пропуск строку на подання відзиву не позбавляє сторону права подавати пояснення та докази, а суд - обов`язку оцінити їх з точки зору належності, допустимості та достовірності, тим більше сторона позивача скористалась правом подання заперечень на додаткові пояснення відповідача, таким чином суд дотримав принципу диспозитивності .

Колегія суддів зазначає, що процесуальні норми не можуть застосовуватись надмірно формально, якщо це перешкоджає встановленню дійсних обставин справи та призводить до ухвалення неправосудного рішення.

Фактично доводи апеляційної скарги зводяться до спроби виключити з матеріалів справи докази, які спростовують позицію позивача, що суперечить принципу змагальності сторін.

Отже, навіть у разі подання відповідачем письмових пояснень після спливу строку на подання відзиву, суд першої інстанції мав право врахувати такі пояснення при оцінці доказів, а тому відсутні підстави вважати це істотним порушенням норм процесуального права.

Таким чином, зазначені доводи апеляційної скарги не спростовують законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення.

З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність заявлених вимог, належним чином оцінив надані докази у їх сукупності та правильно застосував норми матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим підстави для скасування або зміни оскаржуваного рішення відсутні.

Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з оскаржуваним рішенням та посилання які містяться не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Наведені в апеляційній скарзі доводи які були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Доводи апеляційної скарги не впливають на правильність судового рішення, не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вищезазначеного колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Іванівського районного суду Одеської області від 01 липня 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.

Головуючий суддя В.В. Кострицький

Судді В.А. Коновалова

Ю.П. Лозко