Постанова від 03 березня 2026 р. у справі №759/9726/24 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

4 березня 2026 року місто Київ

справа № 759/9726/24

провадження № 22-ц/824/2075/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання Хасанової А.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Загороднім Євгенієм Олеговичем,

на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 31 липня 2025 року, постановлену у складі судді Петренко Н.О..,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Савченка А.Г., що пов`язані з неправильним розрахунком заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.

Скаргу мотивовано тим, що 15 травня 2024 року Святошинським районним судом м. Києва у справі № 759/9726/24 було видано судовий наказ, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання сина та доньки. Виконавче провадження № НОМЕР_1 було відкрито 16 квітня 2025 року. Скаржник стверджує, що до відкриття виконавчого провадження він самостійно сплачував аліменти у розмірі 20270 грн та 520 євро, про що подавав відповідні клопотання до Святошинського ВДВС з додаванням виписок та квитанцій. Проте, державний виконавець Савченко А.Г., на думку скаржника, неправомірно не врахував ці платежі при обчисленні заборгованості, мотивуючи це тим, що виписки не містять інформації про цільове призначення платежів та рахунки. Представник скаржника посилається на правові висновки Верховного Суду, згідно з якими відсутність зазначення цільового призначення "аліменти" не завжди є підставою для невизнання платежів аліментними, особливо якщо відсутні інші грошові зобов`язання між сторонами, а платежі мають регулярний характер.

Також представник просив суд витребувати інформацію від АТ «УНІВЕРСАЛ БАНК» щодо належності зазначених карткових рахунків отримувачам коштів, оскільки ця інформація належить до банківської таємниці.

Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 31 липня 2025 року відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії головного державного виконавця Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Савченка А.Г. у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.

Не погоджуючись з такою ухвалою суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Загородній Є.О. подав апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким визнати неправомірними дії головного державного виконавця Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Ценрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Савченка А.Г., що пов'язані з неправильним розрахунком заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні № НОМЕР_2; зобов'язати державного виконавця Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) провести перерахунок заборгованості за аліментами в межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 з урахуванням квитанцій про сплату ОСОБА_1 на рахунки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 аліментів у розмірі 520 Євро та 20270 грн. у період з травня 2024 року по червень 2025 року.

Апелянт вважає оскаржувану ухвалу незаконною та необгрунтованою, такою, що підлягає скасуванню апеляційним судом. Позиція суду та державного виконавця щодо неврахування здійснених скаржником платежів як аліментів грунтується на формальному підході та не відповідає усталеній судовій практиці Верховного Суду. Відсутність у квитанціях чіткого призначення платежу словом «аліменти» та інформації про отримувача не є достатньою та безумовною підставою для невизнання виконання аліментного зобов'язання.

Апелянт зазначає, що у даному випадку перерахування ОСОБА_1 коштів мало системний, регулярний характер, що саме по собі є вагомою ознакою виконання ним обов`язку зі сплати аліментів. Така системність і повторюваність платежів свідчить про їх цільове призначення - утримання дітей, тим більше, що між сторонами відсутні будь-які інші договірні чи грошові зобов`язання, які б могли пояснити інше призначення цих коштів.

Вказує, що посилання суду на відсутність у квитанціях інформації про отримувача також не може бути підставою для неврахування платежу, оскільки ідентифікація транзакції здійснюється банком насамперед за реквізитами рахунку чи картки, а не лише за ПІБ у платіжному документі. Єдиним належним і об`єктивним способом усунути сумніви щодо належності коштів є витребування від банку інформації про власника рахунку або картки, на які були перераховані кошти. Ця інформація є банківською таємницею і не може бути отримана скаржником безпосередньо, а тому подане ним клопотання про її витребування відповідає вимогам ч. 1 ст. 84 ЦПК України. Відмова суду у задоволенні такого клопотання фактично позбавила скаржника можливості довести свою позицію, що порушує принципи змагальності та рівності сторін, закріплені у ст. 13 та ст. 81 ЦПК України.

Крім того, звертає увагу на те, що стягувачем у виконавчому провадженні не спростовані доводи боржника з приводу добровільної сплати аліментів.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Старжинська С.В. просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі, а ухвалу суду першої інстанції залишити без змін. У відзиві, зокрема, зазначає про те, що згідно наданих боржником квитанцій неможливо встановити ціль призначення платежів, оскільки вони не містять інформації про здійснення платежів в рахунок сплати аліментів, а також не містять інформації щодо отримувача цих коштів.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 адвокат Василенко Н.В. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції залишити без змін. Адвокат Василенко Н.В. у відзиві, зокрема, зазначає про те, що надані платником аліментів квитанції не містять жодного зазначення про призначення платежу як аліментів, не пов'язують перекази із судовим наказом чи виконавчим провадженням та не дають можливості однозначно ідентифікувати їх як виконання аліментного обов'язку. За таких обставин державний виконавець обгрунтовано відмовив у зарахуванні зазначених сум як аліментів, а суд першої інстанції правомірно визнав такі дії законними.

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Загородній Є.О. доводи апеляційної скарги підтримав, просив апеляційну скаргу задовольнити, ухвалу суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Представник ОСОБА_2 адвокат Василенко Н.В. проти доводів апеляційної скарги заперечувала і просила постановлену судом першої інстанції ухвалу залишити без змін. Крім того, в судовому засіданні підтвердила те, що рахунки, на які надходили кошти від ОСОБА_1 дійсно належать ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

У зв'язку з визнанням представником стягувача належності рахунків ОСОБА_2 та неповнолітньому сину ОСОБА_3 , представник ОСОБА_1 адвокат Загородній Є.О. зняв клопотання про витребування доказів.

В судове засідання представник Святошинського відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) не з'явився.

Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі судового рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом установлено, що 15 травня 2024 року Святошинським районним судом м. Києва у справі № 759/9726/24 було видано судовий наказ, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання сина ОСОБА_3 та доньки ОСОБА_4 у розмірі 1/3 частини від усіх видів заробітку (доходу) щомісячно.

На даний час судовий наказ перебуває на виконанні Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1.

Головним державним виконавцем Святошинського ВДВС Савченком А.Г. 14 липня 2025 року було здійснено розрахунок заборгованості по аліментах у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.

Скаржник наполягає, що державний виконавець не врахував платежі, здійснені ним до відкриття виконавчого провадження, але після видачі судового наказу.

Постановляючи ухвалу про відмову у задоволенні скарги, суд першої інстанції вважав, що відсутні підстави для її задоволення, оскільки надані квитанції не містять чіткого призначення платежу як «аліменти» і не вказують отримувача. Закон України «Про платіжні послуги» та акти НБУ зобов'язує платника зазначити призначення платежу в платіжному документі. Це є фундаментальною вимогою для правильної ідентифікації платежу та його цільового використання у випадку, коли цільове призначення платежу не визначено, а також відсутня інформація про отримувача, державний виконавець не має достатніх правових підстав для беззастережного зарахування таких коштів як аліментів. Інакше це може призвести до неправомірного зменшення заборгованості боржника та порушення прав стягувача.

Скаржником не надано достатніх та беззаперечних доказів, які б свідчили про неправомірність дій головного державного виконавця Савченка А.Г. щодо розрахунку заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.

З такими висновками суду першої інстанції повністю погоджується колегія суддів з урахуванням наступного.

Відповідно до ч.5 ст.124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, установлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4 та 11 до Конвенції».

Одним із способів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Відповідно до ст.447 ЦПК України, ч.1 ст.19, ч.1 ст.74 Закону України «Про виконавче провадження» право на оскарженні рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України, мають сторони виконавчого провадження, якщо вважають, що порушено їх права чи свободи.

Рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня. Коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів ( речення перше ч.5 ст.74 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згідно із ч.1 та ч.2 ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до положень ч.ч.1-4 ст.71 Закону України «Про виконавче провадження» порядок стягнення аліментів визначається законом. Виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України.Визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому Сімейним кодексом України.

Згідно п.4 розділу XVI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02.04.2012, виконавець зобов`язаний обчислювати розмір заборгованості зі сплати аліментів щомісяця та у випадках, передбачених ч.4 ст.71 Закону України «Про виконавче провадження», повідомляти про розрахунок заборгованості стягувача і боржника. Розрахунок заборгованості обчислюється в автоматизованій системі виконавчого провадження на підставі відомостей, отриманих із: звіту про здійснені відрахування виплати квитанцій (або їх копій) про перерахування аліментів, наданих стягувачем чи боржником; заяв та(або) розписок стягувача; інформації про середню заробітну плату працівника для цієї місцевості; інших документів, що відображають отримання боржником дозволу або сплату ним аліментів.

Відповідно до ч.3 ст.195 СК України, розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору- судом.

Відповідно до ст.ст. 12,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може грунтуватися на припущеннях. Кожна сторона має нести ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей».

Встановивши, що надані заявником платіжні документи не містять посилання на аліменти у призначенні платежу, у призначенні платежу у зазначених квитанціях зазначено «переказ власних коштів», що не дає можливості ідентифікувати грошові кошти як такі, що спрямовані на сплату аліментів, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що дії головного державного виконавця Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Ценрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Савченка А.Г., яким не враховані зазначені перекази у розрахунку заборгованості, є правомірними.

Аналогічний правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 05 серпня 2025 року у справі № 390/2379/24.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо системності та регулярності здійснення платежів як підстави для їх зарахування в рахунок сплати аліментів, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до ст. ст. 180, 181 Сімейного кодексу України обов`язок батьків утримувати дитину є безумовним, а виконання цього обов`язку має здійснюватися належним чином. Разом з тим, належність виконання грошового зобов`язання передбачає можливість чіткої ідентифікації платежу, зокрема його призначення та отримувача.

Згідно зі ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом, а також здійснювати виконавчі дії на підставі належних і допустимих доказів. При цьому відповідно до ст. 71 цього Закону розрахунок заборгованості зі сплати аліментів здійснюється на підставі документально підтверджених даних про їх сплату.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, надані скаржником квитанції не містять чіткого призначення платежу як «аліменти» та не містять відомостей про отримувача коштів. Відповідно до Закону України «Про платіжні послуги» та нормативно-правових актів Національного банку України, платіжні документи повинні містити обов`язкові реквізити, зокрема призначення платежу, що є необхідним для ідентифікації його правової природи. За відсутності таких відомостей державний виконавець обґрунтовано не має можливості беззастережно віднести відповідні платежі до аліментних.

При цьому, колегія суддів враховує позицію стягувача, яка не заперечує факту отримання нею та неповнолітнім сином сторін коштів на рахунки, але заперечує те, що ці кошти були перераховані ОСОБА_1 як аліменти.

В апеляційній скарзі апелянт вказав, що Верховний Суд у постановах від 18 листопада 2020 року у справі № 648/1102/19, від 26 травня 2021 року у справі № 569/11466/20 та від 17 травня 2023 року у справі № 199/2951/21 прямо вказував, що за таких обставин регулярність і сталість переказів є достатнім доказом того, що вони здійснювались саме як аліменти.

Проте, наведених постановах Верховний Суд не формулював правового висновку про те, що саме сталість чи регулярність грошових переказів сама по собі є достатньою підставою для їх визнання аліментамит.

Отже, доводи апеляційної скарги про те, що системність платежів сама по собі свідчить про їх аліментний характер, не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції, оскільки така обставина не є безумовним доказом цільового призначення коштів та не виключає можливості існування інших правовідносин між сторонами. Сам по собі регулярний характер перерахувань не замінює вимоги щодо належного оформлення платіжних документів.

З урахуванням наведеного та доказів, які містяться в матеріалах справи, апелянтом не доведено факту порушення приватним виконавцемСавченко А.Г. вимог Закону в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_1.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні скарги боржника ОСОБА_1 .

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а зводяться до незгоди з оскаржуваною ухвалою, а тому така не підлягає задоволенню.

За змістом ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції від 31 липня 2025 року постановлена з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст.375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а ухвали суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Загороднім Євгенієм Олеговичем залишити без задоволення.

Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 31 липня 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повна постанова складена 27 березня 2026 року.

Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна

Судді: Л.Д. Поливач

А.М. Стрижеус