Постанова від 26 березня 2026 р. у справі №750/9781/25 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

27 березня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 750/9781/25

Головуючий у першій інстанції – Супрун О. П.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/609/26

Чернігівський апеляційний суд у складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої-судді: Шитченко Н.В.,

суддів: Висоцької Н.В., Мамонової О.Є.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

У С Т А Н О В И В:

У липні 2025 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила розірвати шлюб, укладений між нею та відповідачем, зареєстрований 04 листопада 2011 року відділом ДРАЦС Чернігівського МУЮ, актовий запис № 2300.

Мотивуючи заявлені вимоги, зазначала, що 04 листопада 2011 року сторони зареєстрували шлюб, до укладення якого у подружжя ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 . Позивачка указувала, що подружні відносини припинено через відсутність спільних інтересів з чоловіком, наявність різних поглядів на життя та відсутність взаєморозуміння. Подальше спільне життя і збереження шлюбу вважала неможливим.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 листопада 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено. Розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 04 листопада 2011 року відділом ДРАЦС Чернігівського МУЮ, актовий запис № 2300. Вирішено питання розподілу судових витрат.

В апеляційній скарзі, поданій через представника, ОСОБА_2 , вважаючи рішення суду незаконним та посилаючись на неповноту з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Доводи апеляційної скарги зводяться до безпідставності висновку суду першої інстанції про те, що подальше збереження шлюбу суперечитиме інтересам позивачки та спільної дитини сторін.

Скаржник зазначає, що за час перебування у шлюбі сторони разом піклувалися про створення сім`ї на почуттях взаємної любові, поваги один до одного та взаємодопомоги. Наразі шлюбні відносини фактично не припинені, подружжя весь час проживало разом і лише за два дні до подачі позову позивачка переїхала до своїх батьків, де фактично мешкає.

Звертає увагу суду на те, що жоден з подружжя не влаштував особисте життя, відповідач не має іншої жінки, а ОСОБА_1 не проживає з іншим чоловіком.

ОСОБА_2 бажає вирішити конфлікт в родині та відновити нормальні подружні відносини з позивачкою, оскільки має намір зберегти сім`ю. Вважає наданий районним судом строк для примирення сторін терміном в один місяць явно недостатнім для відновлення подружніх відносин, оскільки у відзиві на позов просив надати максимальний строк у 6 місяців. Суд мав врахувати обставини сімейного життя сторін, наявність у них спільної неповнолітньої дитини та реальне бажання відповідача зберегти сім`ю. Залишення ОСОБА_1 місця проживання родини за два дня до звернення з позовом не може свідчити про тривалий та стійкий розлад у сім`ї.

Указує, що суд розглянув справу по суті без участі сторони відповідача попри заявлене клопотання про відкладення розгляду справи і відповідно не встановив, чи змінилися обставини справи та ставлення кожного з подружжя після спливу строку на примирення.

У наданому відзиві ОСОБА_1 , вважаючи доводи апеляційної скарги необґрунтованими, маніпулятивними і такими, що порушують її конституційні права, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду – без змін. Обґрунтовуючи доводи відзиву, позивачка категорично наголошує на неможливості відновлення подружніх відносин з відповідачем та бажанні остаточно розірвати шлюб.

Стверджує, що доводи апеляційної скарги ґрунтуються на суб`єктивному небажанні відповідача прийняти факт припинення шлюбних відносин, що не може бути вагомою підставою для скасування законного рішення суду. Наголошує на тому, що подружжя тривалий час не проживає однією сім`єю, не веде спільного господарства та побуту, між сторонами відсутні будь-які шлюбні відносини як у фактичному, так і у моральному сенсі. Доводи ОСОБА_2 стосовно можливості примирення є безпідставними і такими, що не відповідають реальним обставинам справи. Фактично його позиція зводиться до затягування судового процесу, психологічного тиску на позивачку та ігнорування її волі щодо припинення шлюбу.

13 лютого 2026 року до апеляційного суду надійшло клопотання представника відповідача – адвоката Хоменко М.А. про зупинення провадження у справі, яке мотивоване тим, що ОСОБА_2 з 01 грудня 2025 року по цей час проходить військову службу у в/ч НОМЕР_1 , що підтверджується довідкою військової частини. Зважаючи на приписи п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України та правову позицію, наведену у постанові Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22, а також з урахуванням імперативних приписів щодо зупинення провадження у справах за участю військовослужбовців, сторона відповідача вважає, що наявні законні підстави для зупинення провадження у справі.

У наданих на наведене клопотання запереченнях ОСОБА_1 просить відмовити у його задоволенні про зупинення апеляційного провадження. Свою позицію обґрунтовує тим, що заявлене адвокатом колишнього чоловіка клопотання є нічим іншим, як зловживанням процесуальними правами. На переконання позивачки, метою звернення відповідача з апеляційною скаргою, а згодом і з клопотанням про зупинення провадження є, насамперед, не збереження шлюбу, а спроба претендувати на майно, яке було надане родиною позивачки під час його укладення.

Указує, що згідно з даними ЄДРСР та ЄСІТС «Електронний суд» 14 лютого 2026 року ОСОБА_2 до Чернігівського районного суду скеровано позов про поділ спільного майна подружжя. Такі дії колишнього чоловіка повністю спростовують його доводи про відсутність фактичної можливості захищати свої права та інтереси в судових органах, зважаючи на те, що у цьому судовому провадженні відповідач свідомо намагається затягнути розгляд справи, одночасно ініціюючи інше, в якому має можливість брати участь. Також звертає увагу суду на те, що ОСОБА_2 , будучи військовослужбовцем, постійно перебуває в мережі Інтернет, користується електронними засобами зв`язку, має можливість комунікації, пересування та вчинення юридично значущих дій. Крім того, відповідач бере участь у розгляді справи через представника, надає письмові пояснення та використовує дистанційні засоби.

Позивачка зазначає, що на підтвердження статусу військовослужбовця ОСОБА_2 надана довідка про проходження з 01 грудня 2025 року військової служби у в/ч НОМЕР_2 (навчальному центрі). Водночас строк навчання у цьому центрі є обмеженим у часі; навіть за максимально можливим строком (близько 51 дня) навчання мало завершитися задовго до подачі клопотання; доказів переведення до іншої військової частини, участі у бойових діях або продовження служби відповідачем не надано.

Перевіривши доводи клопотання ОСОБА_2 , колегія суддів вважає, що у його задоволенні належить відмовити, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана ВРУ (ст. 2 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»).

Європейський суд з прав людини наголошує, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких – не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, а і реальним (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції», заява № 12964/87, § 59).

Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства. Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц.

Підстави, за наявності яких суд зобов`язаний зупинити провадження у справі, передбачені ст. 251 ЦПК України.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 253 ЦПК України провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених п. 2 ч. 1 ст. 251 цього Кодексу, - до припинення перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Згідно з ч. 2 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, розумність строків розгляду справи судом (п. 10 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).

Вимога про дотримання розумного строку розгляду справи спрямована на швидкий захист судом порушених прав особи, оскільки будь-яке зволікання може негативно відобразитися на правах, які підлягають захисту, а відсутність своєчасного судового захисту може призводити до ситуацій, коли наступні дії суду вже не матимуть значення для особи та її прав.

Зупинення провадження у справі – це врегульована законом й оформлена ухвалою суду тимчасова перерва в провадженні у справі, викликана наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розглядові справи, до моменту, коли ці обставини перестануть існувати або будуть вчинені необхідні дії. Тобто інститут зупинення судового провадження застосовується не просто у зв`язку із виникненням підстав, передбачених процесуальним законом, а обумовлюється наявністю обставин, які створюють об`єктивні перешкоди для здійснення судового розгляду.

Обов`язок суду зупинити провадження у справі зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду, викликаний наявністю однієї з передбачених у законі обставин, які перешкоджають розглядові справи, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному випадку повинен з`ясовувати, чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Необґрунтоване зупинення провадження у справі може призвести до затягування строків її розгляду й перебування учасників справи у стані невизначеності, що покладає на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справи упродовж розумного строку.

За змістом ст. 1 ЗУ «Про Збройні Сили України» ЗСУ – це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Військова служба у ЗСУ та інших військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком осіб (за винятком випадків, визначених законом), пов`язаній із захистом України.

Воєнний стан – це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (ст. 1 ЗУ «Про правовий режим воєнного стану»).

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/202 введено в Україні воєнний стан з 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Надалі строк дії воєнного часу неодноразово продовжувався і не скасовано до теперішнього часу.

Конструкція п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України дає підстави для висновку, що визначена наведеною нормою підстава зупинення провадження пов`язана не із самою обставиною введення воєнного стану, а з фактом перебування сторони у справі у складі ЗСУ, що переведені на воєнний стан.

Мотивуючи заявлене клопотання, представник відповідача – адвокат Хоменко М.А. посилалася на те, що ОСОБА_2 з 01 грудня 2025 року по цей час проходить військову службу у в/ч НОМЕР_1 . Указувала, що, зважаючи на бажання відповідача зберегти сім`ю та ураховуючи імперативні приписи щодо зупинення провадження у справах за участю військовослужбовців, наявні законні підстави для зупинення провадження у справі.

Відповідно до наданої відповідачем довідки від 10 січня 2026 року солдат ОСОБА_2 з 01 грудня 2025 року проходить військову службу по мобілізації на посаді курсанта навчального взводу навчальної роти у в/ч НОМЕР_2 (а.с. 115).

Оскаржуваним рішенням суду шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.

Апеляційний суд виходить з того, що предметом спору у цій справі є реалізація особистого права особи на припинення подружніх відносин, яке не може бути обмежене чи заблоковане штучно, зокрема, шляхом процесуального зупинення. Шлюб в Україні ґрунтується на добровільній згоді чоловіка та жінки (ст. 24 СК України). Якщо така згода на подальше перебування у шлюбі відсутня хоча б в однієї сторони, суд повинен констатувати неможливість подальшого спільного життя. У таких випадках відсутність іншої сторони чи не надання згоди на розлучення не впливає на суть спору. Тому навіть у разі зупинення провадження, після його поновлення суд розглядатиме аналогічну ситуацію. Відтак зупинення не змінює правову суть, а у реальному житті лише затягує реалізацію вже сформованого наміру особи, обмежує позивача-ініціатора у праві на розгляд справи у розумний строк.

Колегія суддів констатує, що справа про розірвання шлюбу по суті вже розглянута, відповідач під час розгляду справи у суді першої інстанції не був призваний на військову службу, брав активну участь у справі, висловлював свою позицію щодо суті спору і реалізував право на надання сторонам терміну для примирення. Наразі рішенням суду шлюб між сторонами розірвано, здійснюється апеляційний перегляд цього рішення. Відповідно до ст. 369 ЦПК України справу до розгляду в Чернігівському апеляційному суді призначено у порядку письмового провадження за наявними у ній письмовими доказами без повідомлення учасників справи. Зазначене свідчить про те, що для розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 судові засідання призначені в суді апеляційної інстанції не будуть, сторони до суду не викликатимуться. Всі заяви і клопотання до суду сторони висловлюють виключно письмово, що відповідач активно реалізує через представника.

Хоча процесуальним законодавством і передбачено обов`язок суду щодо зупинення провадження у справі, якщо у ній бере участь військовослужбовець, до припинення перебування цієї особи у складі військових формувань, які переведені на воєнний стан, у цій конкретній справі суд вважає, що задоволення такого клопотання фактично унеможливить реалізацію позивачкою особистого права на припинення подружніх відносин, яке не може бути обмежене чи заблоковане штучно, зокрема, шляхом процесуального зупинення. У цьому випадку оформлена ухвалою суду перерва у провадженні у справі, здійснена на розпливчастий проміжок часу, поставить ОСОБА_1 у стан тривалої правової невизначеності щодо її правового статусу як дружини, а відповідно до ч. 1 ст. 24 СК України примушування до шлюбу не допускається.

Крім цього, поведінку відповідача стосовно зупинення провадження у справі апеляційний суд розцінює як зловживання процесуальними правами з огляду на таке.

Скориставшись правом на оскарження цього судового рішення, відповідач через представника – адвоката Хоменко М.А. звернувся з апеляційною скаргою. Клопотання про зупинення провадження також подано його представником. Оскільки ОСОБА_2 здійснює процесуальні дії через адвоката, який наділений повноваженнями на представництво інтересів відповідача, відсутні фактичні перешкоди для захисту його інтересів в суді апеляційної інстанції.

Є слушними і підтверджуються доданими ОСОБА_1 доказами її твердження про те, що, намагаючись зупинити провадження у цій справі, ОСОБА_2 одночасно ініціював інше судове провадження щодо поділу майна подружжя (справа № 748/440/26).

У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зазначено, що добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Оскільки ОСОБА_2 у листопаді 2025 року звернувся до ОСОБА_1 з позовом про поділ спільного майна подружжя, не зазначаючи про необхідність зупинення у ній провадження, і наразі справа слухається Чернігівським районним судом Чернігівської області, а у цій справі стверджує про неможливість судового провадження, апеляційний суд вважає таку поведінку відповідача суперечливою і недобросовісною.

Беручи до уваги наведене вище, колегія суддів дійшла висновку, що у задоволенні клопотання сторони відповідача про зупинення провадження у справі належить відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 слід залишити без задоволення, а рішення суду – без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, суд першої інстанції виходив з того, що подружні стосунки між сторонами фактично припинені, спільне проживання та господарство не ведуться, примирення між подружжям не відбулося, тому подальше збереження шлюбу суперечитиме інтересам позивачки та дитини.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, оскільки він ґрунтується на матеріалах справи та відповідає вимогам чинного законодавства.

У справі встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 (а.с. 12).

04 листопада 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 (а.с. 11).

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст. 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.

За змістом ст. 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до ст. 7 СК України сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами. Сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя.

Статтею 24 СК України визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Згідно з положеннями ст. 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним з подружжя.

Суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (ст. 111 СК України).

За приписами ст. 112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Положеннями ст. 112 СК України та роз`ясненнями п. 10 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11 визначено, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. З цією метою суд повинен повно та всебічно з`ясувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати інші обставини життя подружжя.

Приписами ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів встановила наступне.

Заявляючи вимоги про розірвання шлюбу, ОСОБА_1 зазначала, що шлюбні та сімейні відносини з відповідачем припинилися, подальше спільне життя і збереження шлюбу є неможливим.

Відповідач, заперечуючи проти розірвання шлюбу, належних доказів на спростування наведених в позовній заяві обставин не надав ані під час розгляду справи судом першої інстанції, ані безпосередньо до апеляційного суду.

У постанові Верховного Суду від 26 листопада 2018 року у справі № 761/33261/16-ц зроблено висновок щодо застосування ст. 111 СК України та вказано, що примирення подружжя здійснюється судом лише за умови, що це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов`язків особистого характеру тощо. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя.

Як свідчать матеріали справи, позов про розірвання шлюбу скеровано до суду у липні 2025 року (а.с. 1-3). Сторонам надавався строк для примирення в один місяць (а.с. 56). Апеляційна скарга відповідача вирішується в суді апеляційної інстанції у березні 2026 року, ОСОБА_1 від заявлених вимог не відмовилася, тобто сторони мали достатньо часу для відновлення сімейних стосунків, чого у цьому випадку не відбулося.

Самі по собі заперечення ОСОБА_2 проти розірвання шлюбу не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки приписи сімейного законодавства не передбачають можливості примушення жінки або чоловіка до підтримання, відновлення або продовження сімейних відносин, а вільність та рівність цих стосунків та можливість припинення шлюбу являється їх основою.

Оскаржуючи рішення суду першої інстанції, відповідач у апеляційній скарзі не навів обґрунтованих мотивів, які б свідчили про неправильність висновку суду щодо наявності підстав для розірвання шлюбу, зокрема, доказів, які б свідчили про хибність висновку щодо неможливості його збереження.

Установивши, що позивачка не має наміру продовжувати подальші шлюбні відносини з ОСОБА_2 , які фактично припинилися і носять формальний характер, суд першої інстанції, урахувавши конституційне право особи на шлюб за вільною згодою, дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 лютого 2026 року (а.с. 124) Сенченко Л.Ю. скерував до Чернігівського районного суду позов до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя. Надана позивачкою копія позовної заяви свідчить про те, що ОСОБА_2 просить в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ним право власності на: 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1900 га, розташованої в с. Новоселівка Чернігівського р-ну; 1/2 частину збудованого під час шлюбу, але не прийнятого в експлуатацію об`єкта незавершеного будівництва – житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 ; 1/2 частину транспортного засобу MAN M 2000, реєстраційний номер НОМЕР_5 .

Отже, звернення ОСОБА_2 з позовом про поділ спільного майна подружжя не може розцінюватися як спроба зміцнення стосунків між сторонами та можливого подальшого примирення подружжя, як на цьому наголошував відповідач під час розгляду справи як в районному суді, так і в суді апеляційної інстанції.

Ураховуючи наведені обставини, апеляційний суд дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на відповідних положеннях законодавства, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 листопада 2025 року – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуюча: Н.В. Шитченко

Судді: Н.В. Висоцька

О.Є. Мамонова