Постанова від 25 березня 2026 р. у справі №402/949/25 — Кропивницький апеляційний суд

ПОСТАНОВА

Іменем України

26 березня 2026 року м. Кропивницький

справа № 402/949/25

провадження № 22-ц/4809/449/26

Кропивницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючий суддя - Дьомич Л. М. (суддя - доповідач),

судді – Дуковський О. Л., Письменний О. А.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр»;

відповідач – ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Благовіщенського районного суду Кіровоградської області від 29 жовтня 2025 року (суддя Ясінський Л.Ю.).

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог та заперечень на позов

У серпні 2025р Товариство з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» (далі – ТОВ «Споживчий центр») звернулось до суду з позовною заявою, відповідно до якої просило стягнути на свою користь з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 01 грудня 2023 року № 01.12.2023-100003563 у розмірі 27 720,00 грн.

В обґрунтування позову вказує, що між ТОВ «Споживчий центр» (Кредитодавець) та ОСОБА_1 (Позичальник)01 грудня 2023 року укладено кредитний договір № 01.12.2023-100003563 (далі – Кредитний договір). Відповідно до умов Кредитного договору Позичальнику надано кредит у розмірі 14 000,00 грн строком на 42 дні та зі сплатою процентів за користування кредитом визначеною у договорі ставкою. Позивач свої зобов`язання за договором виконав у повному обсязі, надавши відповідачу можливість розпоряджатись кредитними коштами, а відповідач зобов`язання за вказаним договором не виконав, у зв`язку з чим утворилась заборгованість у розмірі 27 720,00 грн, що складається з заборгованості по тілу кредиту у розмірі 14000,00 грн, процентів у розмірі 13 720,00 грн. Оскільки відповідач добровільно взятих на себе зобов`язань не виконав, позивач звернувся до суду з позовом у даній справі.

Відзив на позовну заяву

У поданому до суду першої інстанції відзиві відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог. Вважає, що вимога про стягнення відсотків у сумі 13 720,00грн не відповідає передбаченим у ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності, а положення договору, якими визначена процентна ставка є несправедливими у розумінні ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Звертає увагу, що позивачем не долучено до матеріалів справи обґрунтованого розрахунку заборгованості щодо нарахування процентів, не зазначено в який період і яка була використана процентна ставка. Згідно з власним розрахунком відповідача сума заборгованості по відсоткам за кредитним договором складає 349,86 грн (8,33 грн (денна процентна ставка) х 42 дні (прострочка користування кредитом) = 349,86 грн), а не 13720,00 грн, як зазначає позивач. Також вказує на те, що в матеріалах справи відсутні докази перерахування коштів позивачем на картковий рахунок відповідача; з наявних у справі документів неможливо встановити, що саме відповідач здійснив електронний підпис; позовна заява підписана неуповноваженою особою; позивачем порушено процедуру вирішення спорів за кредитним договором, визначену Розділом 12, де передбачено третейське застереження. Повідомляє, що попередній орієнтовний розрахунок витрат відповідача на оплату правничої допомоги складає 12000,00 грн та у подальшому витрати на правничу допомогу за результатами розгляду справи буде збільшено та надано відповідні докази (а.с. 59-62).

Відповідь на відзив

Відповідно до відповіді на відзив позивач наполягає на тому, що визначена Кредитним договором процентна ставка є правомірною, а розрахунок заборгованості – обґрунтованим. Зазначає, що ним надано до суду належні докази на підтвердження виконання своїх зобов`язань за Кредитним договором. Наполягає на відповідності умов Кредитного договору положенням Закону України «Про споживче кредитування», що виключає його нікчемність (а.с. 66 - 68).

Короткий зміст оскаржуваного рішення суду першої інстанції

Рішенням Благовіщенського районного суду Кіровоградської області від 29 жовтня 2025 року позов ТОВ «Споживчий центр» задоволено; стягнуто з ОСОБА_1 на користь позивача заборгованість за Кредитним договором у розмірі 27 720,00 грн, що складається із заборгованості за тілом кредиту у розмірі 14 000,00 грн, процентів у розмірі 13 720,00 грн; здійснено розподіл судових витрат.

Задовольняючи вимоги позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не виконав умови Кредитного договору. Зазначив, що заперечення, викладені у відзиві, не знайшли свого підтвердження.

Враховуючи викладене та приймаючи до уваги те, що судом встановлено, що у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем за Кредитним договором, що свідчить про неналежне виконання останнім його умов, суд виснував, що позовні вимоги ТОВ «Споживчий центр» підлягають задоволенню.

Короткий зміст вимог і доводів апеляційної скарги

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції у даній справі, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Відповідно до поданої апеляційної скарги просить рішення Благовіщенського районного суду Кіровоградської області від 29 жовтня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ТОВ «Споживчий центр» у задоволенні позовних вимог повністю. Також просить у разі задоволення апеляційної скарги стягнути з позивача витрати на правничу допомогу, надану відповідачу у суді апеляційної інстанції, у сумі 20000,00 грн, а також витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, зазначає, що суд першої інстанцій повноваження особи, якою підписана позовна заява, належним чином не перевірив. Довіреність № 2705/25-13 від 27 травня 2025 року, за відсутності інших передбачених доказів (статуту, положення, трудового договору, контракту тощо), не є доказом, що ОСОБА_2 уповноважена діяти від імені юридичної особи в порядку самопредставництва.

Стверджує , що судом першої інстанції не було встановлено факту укладення договору, отримання кредиту та розмір заборгованості. Звертає увагу, що на підтвердження укладення Кредитного договору у електронній формі позивач не надав електронних доказів, як і не надав електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Вважає, що матеріали справи не містять належних доказів, підтверджуючих виконання позивачем умов Кредитного договору, оскільки у квитанції про перерахування суми кредиту не вказаний повний номер банківської картки, не вказується отримувач та/або власник карти, що унеможливлює встановити приналежність банківської картки саме відповідачу; відсутні докази щодо належності відповідачу карткового рахунку (номер платіжного інструменту – 537541*67) та надходження на нього коштів, відповідної виписки з рахунку; в матеріалах справи відсутні докази існування будь яких правовідносин між позивачем та АТ КБ «Приватбанк», яке здійснило переказ коштів на рахунок відповідача від імені кредитора.

Наголошує, що за власними розрахунками відповідача розрахунок денної процентної ставки є: 14000,00 грн (сума отримана у позику та не повернута протягом строку дії договору) /100% х 2,5% (узгоджений сторонами відсоток у п. 8 заявки Кредитного договору) / 42 днів (строк дії договору, визначений сторонами у договорі) = 8,33 грн. Тобто, сума по процентам за користування кредитом є значно нижчою, ніж зазначає позивач у своєму позові та складає 349,86грн (8,33 грн (денна процентна ставка) х 42 днів (просторочки користування кредитом) = 349,86 грн), а не 13720,00 грн, як зазначає суд першої інстанції. Крім того, суд першої інстанції, стягуючи проценти за користування кредитом не врахував, що розмір відсотків 13720,00 грн не є спів розмірним сумі кредиту 14000,00 грн.

Рух справи у суді апеляційної інстанції

Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 16 грудня 2025 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху; встановлено строк для усунення недоліків апеляційної скарги.

Відповідно до ухвали апеляційного суду від 25 грудня 2025 року з підстав, що у ній зазначені, ОСОБА_1 продовжено строк для усунення недоліків апеляційної скарги.

Ухвалою від 29 грудня 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою та встановлено строк для подання відзиву.

Позивач своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

16 січня 2026 рокузакінчено підготовчі дії; постановлено розгляд справи за апеляційною скаргою здійснювати без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 липня 2021 року у справі № 496/1332/18 (провадження № 61-559св21) зазначив, що у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. За правилами ч.ч. 4, 5 ст. 268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Таким чином, з урахуванням того, що розгляд даної справи здійснювався у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, датою ухвалення рішення є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, за наступного.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

01 грудня 2023 року між ТОВ «Споживчий Центр» (Кредитодавець) та ОСОБА_1 (Позичальник) у порядку, передбаченому Законом України «Про електронну комерцію», укладено Кредитний договір №01.12.2023-100003563 (Кредитний договір, а. с. 11-19) шляхом підписання Позичальником одноразовим ідентифікатором пропозиції про укладення Кредитного договору (оферти) заявки, Паспорту споживчого кредиту та прийняття Кредитодавцем пропозиції (акцепту).

За умовами Кредитного договору його сторони погодили надання Позичальнику кредиту у сумі 14000,00 грн строком на 42 дні з дати надання; дата повернення кредиту – 11 січня 2024 року, зі сплатою Позичальником фіксованої незмінної процентної ставки у розмірі 2% за один день протягом первинного періоду (14 днів) та 2,5% за один день протягом усього строку, на який надається кредит; спосіб надання Позичальнику коштів у рахунок кредиту: перерахування на рахунок споживача, уключаючи використання реквізитів електронного платіжного засобу споживача 5375-41ХХ-ХХХХ-3067.

01 грудня 2023 року на виконання умов Кредитного договору позивачем перераховано на банківську картку відповідача, зазначену у Кредитному договорі, кредитні кошти у розмірі 14000,00 грн, що підтверджується квитанцією (а.с. 21).

Відповідно до довідки – розрахунку заборгованість відповідача за Кредитним договором складає: 14000,00 грн – основний борг; 13720,00 грн – проценти, нараховані за період з 01 грудня 2023 року по 11 січня 2024 року, що разом складає 27720,00 грн (а.с. 10).

З наданої позивачем картки субконто за Кредитним договором за період з 01 грудня 2023 року по 20 жовтня 2025 року вбачається надання 01 грудня 2023 року відповідачу кредитних коштів у сумі 14000,00 грн; відсутність оплат за кредитним договором, а також існування заборгованості відповідача за Кредитним договором у пред`явленому до стягнення розмірі (а.с. 71-72).

Мотиви ухваленого апеляційним судом рішення

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч.ч. 1, 4 ст. 367 ЦПК України).

Відповідно до положень ч. ч. 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Загальними положеннями ЦПК України передбачено обов`язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються, перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки, оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції у даній справі зазначеним вимогам процесуального закону відповідає у повній мірі.

Колегія суддів погоджується з висновком суд першої інстанції щодо укладення Кредитного договору між відповідачем та ТОВ «Споживчий Центр». Також апеляційний суд вважає встановленим та належним чином підтвердженим факт отримання відповідачем кредитних коштів у сумі 14000,00 грн за Кредитним договором.

Оскаржуване судове рішення зазначеним висновкам апеляційного суду не суперечить.

Щодо відповідних заперечень відповідача, викладених у апеляційній скарзі, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що за правилом ч. 1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (ч. 2 ст. 639 ЦК України).

Абзац 2 ч. 2 ст. 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін, вважається укладеним в письмовій формі.

Відповідно до правового висновку, висловленого Верховним Судом у постановах від 09 вересня 2020 року у справі № 732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18, від 07 жовтня 2020 року № 127/33824/19, будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (ст.ст. 205, 207 ЦК України).

Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що принцип юридичної сили електронного правочину найбільш повно відображається у вимогах щодо форми правочину. Це підтверджується закріпленими на рівні міжнародних документів правовими нормами: ч. 1 ст. 8 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про використання електронних повідомлень у міжнародних договорах - повідомлення або договір не можуть бути позбавлені дійсності або позовної сили лише на тій підставі, що вони складені у формі електронного повідомлення; ст. 5 Типового закону про електронну торгівлю Комісії Організації Об`єднаних Націй з права міжнародної торгівлі - інформація не може бути позбавлена юридичної сили, дійсності або позовного захисту лише на тій підставі, що вона складена у формі повідомлення даних.

Аналогічна норма міститься й у ч. 1 ст. 8 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг»: юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст.1048 ЦК України).

Частиною 2 ст. 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (ст. 1055 ЦК України).

Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших; електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.

При цьому одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (п. 12 ч. 1 ст. 3 Закону).

Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (ч. 4 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Згідно із ч. 6 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

За правилом ч. 8 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Завершальним етапом укладення Кредитного договору є його підписання сторонами.

Стаття 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначає яким чином підписуються угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному ст. 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним ст. 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Колегією суддів враховано, що без здійснення входу Позичальника на сайт Кредитодавця, без отримання Позичальником умов договору (оферти) і повідомлення з одноразовим ідентифікатором та без введення відповідачем одноразового ідентифікатора, що означає прийняття пропозиції (акцепту), Кредитний договір не був би укладеним.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 23 березня 2020 року у справі №404/502/18, від 09 вересня 2020 року у справі №732/670/19, від 12 січня 2021 у справі №524/5556/19, від 28 квітня 2021року у справі №234/7160/20, від 10 червня 2021 року у справі №234/7159/20, від 18 червня 2021 року у справі №234/8079/20, від 14 червня 2022 року у справі №757/40395/20, від 12 серпня 2022 року у справі №234/7297/20, від 09 лютого 2023 року у справі №640/7029/19.

У справі, що переглядається, встановлено, що Кредитний договір укладений та підписаний у порядку, визначеному ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію», що підтверджено належними доказами та відповідачем не спростовано.

При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованими посилання скаржника про те, що представник відповідача ставив під сумнів паперову копію Кредитного договору, а тому суд першої інстанції не мав брати паперову копі. електронного доказу. Так, зазначені доводи скаржника спростовуються змістом відзиву на позов, у якому не йдеться про наявність сумніву у відповідності поданої позивачем копії Кредитного договору його оригіналу в електронній формі. До того ж, відповідач не заявляв клопотання про витребування оригіналу договору у Кредитодавця.

Варто зауважити, що не містить клопотання про витребування оригіналу Кредитного договору також і подана відповідачем апеляційна скарга.

Також апеляційний суд відхиляє посилання скаржника на відсутність належних доказів отримання ним кредитних грошових коштів за Кредитним договором.

Так, з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. зокрема, постанови Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 25 липня 2024 року у справі № 500/6150/14.

Відповідно до положень с. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Під час вирішення питання розподілу тягаря доведення судом підлягають застосуванню ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, згідно з якими кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 зазначено, що ст. 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

У ст. 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати (постанова Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17).

Якщо договір позики укладений у письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (постанова Верховного Суду від 5 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20).

Разом з тим, заперечуючи факт отримання коштів за Кредитним договором, відповідач Кредитний договір у судовому порядку не оспорював. Докази протилежного в матеріалах справи відсутні, стороною відповідача до суду не надані.

Крім того, Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово згадував про категорію стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, від 03 серпня 2022 року у справі № 910/11027/18.

Стандарт доказування «вірогідність доказів» підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач.

Колегією суддів враховано, що відповідач не спростував того, що він отримав кошти за Кредитним договором, а лише послався на недоведеність таких фактів позивачем.

У контексті викладеного, колегія суддів звертає увагу також на те, що до предмета доказування належить сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, з якими закон пов`язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно із ч. 1, 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Таким чином, у процесуальному та матеріальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

Відповідно, звертаючись із позовом на захист свого порушеного права в зобов`язальних правовідносинах, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами підстави виникнення в боржника обов`язку та зміст цього обов`язку згідно з нормами права, що регулюють спірні правовідносини.

У свою чергу процесуальні обов`язки відповідача полягають також у здійснені ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача як кредитора у зобов`язанні. Тож виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов`язок доведення обставин, за які відповідає боржник.

Колегією суддів зважено на те, що відповідач не надав жодного доказу, який би спростовував доводи позивача про виконання ним своїх зобов`язань за Кредитним договором.

У ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

З матеріалів справи вбачається та підтверджується належними доказами те, що відповідач взяті на себе зобов`язання за Кредитним договором не виконав, кредитні кошти у сумі 14000,00 грн у межах встановленого строку Кредитодавцю не повернув.

Відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо доведеності позивачем факту отримання відповідачем кредитних коштів за Кредитним договором і неповернення їх Кредитодавцю у встановлений строк.

З матеріалів справи також вбачається, що відповідач не сплатила відсотки за користування кредитними коштами у сумі 13720,00 грн, що нараховані позивачем відповідно до умов Кредитного договору та у межах строку кредитування.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність визначених законом підстав для задоволення відповідної позовної вимоги.

При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованим наведений у апеляційній скарзі виконаний відповідачем власний розрахунок процентів за користування кредитом, оскільки процента ставка за користування кредитом у день визначена Кредитним договором, а тому не підлягає розрахунку математичним шляхом, як це помилково здійснено відповідачем.

Щодо доводів скаржника про те, що вимога про сплату процентів за користування кредитом не відповідає передбаченим ЦК України засадам справедливості, добросовісності та розумності, а відповідні умови Кредитного договору є несправедливим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

У відповідності до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

За змістом ст.ст. 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. зокрема, постанови Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 25 липня 2024 року у справі № 500/6150/14).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 зазначено, що ст. 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Апеляційним судом враховано, що укладаючи договір, сторони розраховують на його належне виконання і досягнення поставлених ним цілей. При укладенні договору та визначенні його умов сторони повинні розумно оцінювати ті обставини, за яких він буде виконуватися, а також зважати на обсяг взятих на себе зобов`язань за таким договором.

У даному випадку, укладаючи Кредитний договір, сторони погодили усі його істотні умови, у тому числі вид, розмір процентної ставки, порядок її нарахування, строк кредитування. Відповідачем не спростовано, що при укладенні Кредитного договору він діяв свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодився з його умовами, визначивши характер правочину і всі його істотні умови. На виконання умов Кредитного договору відповідач отримав кредитні кошти та користувався ними для задоволення власних потреб, тоді як протилежного ним не доведено. Скаржник був вільний у виборі контрагента та визначенні умов договору, проте узгодив умови Кредитного договору саме з позивачем, підписавши договір, а тому всі умови Кредитного договору з моменту його укладення стають однаково обов`язковими для виконання сторонами.

Отже, відповідач на свій власний розсуд вчинив правочин на встановлених умовах та не оспорював його умови у судовому порядку.

Апеляційним судом також взято до уваги, що за правилами ст. 15 Закону України «Про споживче кредитування» споживач має право протягом 14 календарних днів з дня укладення договору про споживчий кредит відмовитися від договору про споживчий кредит без пояснення причин, у тому числі в разі отримання ним грошових коштів. Про намір відмовитися від договору про споживчий кредит споживач повідомляє кредитодавця у письмовій формі (у паперовому вигляді або у вигляді електронного документа, створеного згідно з вимогами, визначеними Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг») до закінчення строку, встановленого частиною першою цієї статті. Якщо споживач подає повідомлення не особисто, воно має бути засвідчене нотаріально або подане і підписане представником за наявності довіреності на вчинення таких дій. Протягом семи календарних днів з дати подання письмового повідомлення про відмову від договору про споживчий кредит споживач зобов`язаний повернути кредитодавцю грошові кошти, одержані згідно з цим договором, та сплатити проценти за період з дня одержання коштів до дня їх повернення за ставкою, встановленою договором про споживчий кредит. Споживач не зобов`язаний сплачувати будь-які інші платежі у зв`язку з відмовою від договору про споживчий кредит.

Однак, Позичальник таким передбаченим законом правом не скористалася.

Оскільки відповідач не проявив розумної обачливості під час ознайомлення з умовами Кредитного договору перед його підписанням, колегія суддів вважає, що враховуючи принципи розумності та свободи договору, наслідки легковажності Позичальника не можуть бути покладені на іншу сторону правочину.

Таким чином, не заслуговують на увагу доводи скаржника щодо несправедливості вимоги позивача про стягнення нарахованих відсотків за Кредитним договором, оскільки така вимога ґрунтується на умовах, з якими, укладаючи договір, погодився відповідач.

За викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення вимог позову у повному обсязі.

При цьому, колегія суддів також відхиляє доводи скаржника щодо відсутності повноважень у представника позивача на підписання позовної заяви та невідповідності дій суду першої інстанції щодо відкриття провадження у даній справі вимогам процесуального закону.

Подана позовна заява підписана представником позивача Чехун Ю.В. на підставі довіреності, копія якої додана до позову.

Як неодноразово виснувала Велика Палата Верховного Суду, особи, які представляють юридичну особу за довіреністю і виконують процесуальні дії на підставі наданих їм довіреністю повноважень, виступають від імені цієї особи як довірителя, а не за правилами про самопредставництво (див. висновок, сформульований у постановах від 13 березня 2018 року у справах № 910/23346/16 і № 914/2772/16, від 14 березня 2018 року у справі № 910/22324/16, від 21 березня 2018 року у справі № 916/3283/16).

Як вказав Верховний Суд в ухвалі від 09 червня 2020 року у справі № 917/751/19, надання довіреності на представника саме по собі виключає самопредставництво юридичної особи.

Відповідно, особа, яка представляє юридичну особу, орган державної влади, орган місцевого самоврядування за довіреністю і виконує процесуальні дії на підставі повноважень, наданих їй довіреністю, виступає від імені цієї особи – довірителя, а не у порядку самопредставництва.

Отже, твердження скаржника про те, що представник позивача, підписуючи позовну заяву, діяв у порядку самопредставництва, є безпідставним.

У контексті викладеного, колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що згідно з п. 1 ч. 1 ст. 62 ЦПК України повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені такими документами: довіреністю фізичної або юридичної особи.

Під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у ст. 61 цього Кодексу (ч. 2 ст. 60 ЦПК України).

При цьому, відповідно до п.1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Таким чином, оскільки відповідно до положень процесуального закону дана справа є малозначною, представником у ній може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років та має цивільну процесуальну дієздатність, а отже, підписання позовної заяви у даній справі на підставі виданої керівником юридичної особи довіреності особою, яка не є адвокатом та не діє у порядку самопредставництва, є правомірним та не суперечить ЦПК України.

Оскільки визначені процесуальним законом підстави для зміни або скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції відсутні, у задоволенні апеляційної скарги необхідно відмовити.

Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до положень ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, оскаржуване рішення суду першої інстанції у даній справі необхідно залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Кропивницький апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Благовіщенського районного суду Кіровоградської області від 29 жовтня 2025 року, - без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Л. М. Дьомич

Судді О. Л. Дуковський

О. А. Письменний