Постанова від 23 березня 2026 р. у справі №950/671/26 — Лебединський районний суд Сумської області

Справа № 950/671/26

Номер провадження 3/950/388/26

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 березня 2026 року м.Лебедин

Суддя Лебединського районного суду Сумської області Бакланов Р. В.,

розглянувши матеріали, які надійшли від командира НОМЕР_1 штурмового батальйону, військової частини НОМЕР_2 ОСОБА_1 про притягнення до адміністративної відповідальності

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина Китайської Народної Республіки, військовослужбовця військової частини НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ,

по ч. 3 ст. 172-11 Кодексу України про адміністративні правопорушення,

В С Т А Н О В И В:

До Лебединського районного суду Сумської області надійшли матеріали про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 172-11 КУпАП.

Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення від 21 січня 2026 року серії А4951 № 0064, ОСОБА_2 ставиться у вину те, що він, будучи оператором відділення безпілотних авіаційних комплексів 5 штурмової роти 2 штурмового батальйону військової частини НОМЕР_2 , в умовах особливого періоду з 03.01.2026 по 04.01.2026 самовільно залишив місце несення служби, а 04.01.2026 о 17 год. 00 хв. самостійно повернувся до місця тимчасового розташування 5 штурмової роти 2 штурмового батальйону військової частини НОМЕР_2 в район населеного пункту АДРЕСА_2 , чим нібито вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 172-11 КУпАП.

Як убачається зі змісту протоколу, орган, який його склав, послався також на ст.ст. 9, 11, 16, 26 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст.ст. 1, 2, 3, 4, 5, 45 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, ч. 4 ст. 15 КУпАП, а також на законодавство, яким в Україні запроваджено та продовжено дію воєнного стану, вважаючи, що наведене підтверджує наявність у діях ОСОБА_2 складу адміністративного правопорушення.

Із матеріалів справи вбачається, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, є іноземним громадянином. Відомості про володіння ним українською мовою або про достатній рівень розуміння мови адміністративного провадження у матеріалах справи відсутні. Так само відсутні дані про залучення перекладача під час складання протоколу, роз`яснення особі її процесуальних прав мовою, яку вона розуміє, або про отримання від неї пояснень із дотриманням гарантій, установлених законом.

Також судом установлено, що викликати ОСОБА_2 до суду для участі у розгляді справи не виявилося можливим, оскільки в матеріалах зазначено його зареєстроване місце проживання в іншій державі, а належних і достовірних відомостей про фактичне місце перебування особи на час судового розгляду, можливі засоби зв`язку з нею, вручення їй судового виклику в порядку, який би давав підстави стверджувати про належне повідомлення, суду не надано.

За таких обставин суд, перевіривши матеріали справи в межах повноважень, передбачених КУпАП, доходить висновку, що провадження підлягає закриттю з таких мотивів.

Відповідно до ст. 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Суд застосовує цю норму як базову гарантію законності, оскільки притягнення особи до адміністративної відповідальності є формою державного примусу, а тому можливе виключно за умови суворого додержання як матеріальних, так і процесуальних вимог закону.

Згідно зі ст. 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна, умисна або необережна дія чи бездіяльність, яка посягає на визначені законом суспільні відносини і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Отже, для наявності складу адміністративного правопорушення необхідно встановити в сукупності всі його елементи: об`єкт, об`єктивну сторону, суб`єкт та суб`єктивну сторону. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає склад адміністративного проступку як юридичну підставу відповідальності.

За змістом ст. 245 КУпАП, завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є своєчасне, всебічне, повне й об`єктивне з`ясування обставин кожної справи. Саме ця норма зобов`язує суд не обмежуватись формальним посиланням на протокол, а перевірити достатність, належність, допустимість і переконливість кожного доказу.

Відповідно до ст. 280 КУпАП при розгляді справи суд зобов`язаний з`ясувати, чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, а також інші істотні для справи обставини. Отже, сам факт складання протоколу ще не означає доведеності вини особи; протокол є лише одним із процесуальних документів, який підлягає перевірці нарівні з іншими матеріалами.

За ст. 251 КУпАП, доказами в справі є будь-які фактичні дані, на основі яких у встановленому законом порядку орган встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи та інші обставини. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення. Таким чином, суд не вправі підміняти собою орган, який склав протокол, і самостійно усувати недоліки доказування або формувати обвинувачення замість сторони, яка ініціювала притягнення особи до відповідальності.

Стаття 252 КУпАП передбачає, що орган оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності. Саме в такому аспекті суд оцінює надані матеріали та доходить висновку, що вони не дають можливості беззаперечно встановити наявність у діях ОСОБА_2 всіх елементів складу правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 172-11 КУпАП.

Зі змісту ч. 3 ст. 172-11 КУпАП убачається, що відповідальність настає за самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем в умовах особливого періоду строком до трьох діб. Отже, для правильної кваліфікації діяння у цій справі орган, який склав протокол, мав довести: факт перебування особи у статусі військовослужбовця; обов`язок перебувати у певному місці служби у визначений час; факт самовільного, тобто без належного дозволу чи правової підстави, залишення цього місця; тривалість такої відсутності; вину особи у формі умислу або необережності; а також вчинення такого діяння в умовах особливого періоду. Належного, послідовного та повного доведення зазначених обставин у матеріалах справи немає.

Судом встановлено, що протокол фактично містить переважно нормативні посилання та загальний висновок посадової особи про наявність правопорушення, однак не містить достатнього викладу конкретних фактичних даних, на підставі яких цей висновок зроблено. У протоколі не наведено відомостей про точний момент залишення місця служби, про те, за яких саме обставин це сталося, хто саме виявив відсутність ОСОБА_2 , якими документами це зафіксовано, чи перебував він на конкретному бойовому, черговому чи іншому службовому завданні, чи отримував відповідні накази, чи мав об`єктивну можливість виконати такий наказ, чи відлучався з причин, що виключають протиправність діяння. Формулювання про те, що особа «раніше вважалася такою, що самовільно залишила військову частину», саме по собі має припущувальний характер і не є належним доказом факту самовільного залишення місця служби.

Суд окремо оцінює аргумент органу, який склав протокол, про те, що сам факт добровільного повернення ОСОБА_2 04.01.2026 нібито підтверджує попереднє самовільне залишення місця служби. Суд відхиляє цей аргумент, оскільки повернення особи саме по собі підтверджує лише факт її прибуття до певного місця у певний час, але не доводить ані неправомірності попередньої відсутності, ані відсутності поважних причин, ані того, що така відсутність була самовільною в юридичному значенні. Для констатації складу адміністративного правопорушення недостатньо зафіксувати результат у вигляді повернення; необхідно довести всі попередні юридично значущі обставини, чого в даному випадку зроблено не було.

Суд також відхиляє аргумент про те, що посилання у протоколі на ст.ст. 9, 11, 16, 26 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, а також на положення Дисциплінарного статуту Збройних Сил України саме по собі підтверджує вину особи. Наведені норми справді визначають загальні обов`язки військовослужбовця, вимоги військової дисципліни та види юридичної відповідальності. Проте такі норми мають загальнонормативний характер і не замінюють собою доказів конкретного факту вчинення певною особою конкретного проступку за конкретних обставин. Інакше кажучи, існування обов`язку дотримуватись військової дисципліни не доводить автоматично, що цей обов`язок був порушений саме у той спосіб і за тих умов, які утворюють склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 172-11 КУпАП.

Суд бере до уваги, що в Україні діє особливий період, що випливає із законодавства про мобілізацію та воєнний стан. Однак суд відхиляє можливе твердження про те, що сама наявність особливого періоду є достатньою підставою для притягнення до відповідальності. Кваліфікуюча ознака «в умовах особливого періоду» набуває правового значення лише тоді, коли належними доказами доведено сам факт вчинення особою діяння, яке утворює основний склад правопорушення. Особливий період не підміняє доказування об`єктивної та суб`єктивної сторін проступку і не усуває обов`язку додержання процесуальних гарантій особи.

Ключове значення для вирішення справи має питання дотримання права особи на захист.

За ч. 1 ст. 268 КУпАП, особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження. Суд застосовує цю норму безпосередньо, оскільки вона встановлює одну з фундаментальних процесуальних гарантій справедливого розгляду - реальну, а не формальну можливість особи розуміти суть обвинувачення та захищатися від нього.

Стаття 59 Конституції України закріплює, що кожен має право на професійну правничу допомогу, а ст. 62 Конституції України передбачає, що усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Застосування цих конституційних положень у даній справі зумовлене тим, що адміністративна відповідальність також є формою публічно-правового примусу, а тому притягнення до неї не може здійснюватися на припущеннях або за умов, коли особа фактично не була поставлена у становище, яке дозволяло б їй усвідомлено реалізувати право на захист.

Крім того, згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантується право на справедливий суд, а особі, яка не розуміє мови суду або не розмовляє нею, - право на безоплатну допомогу перекладача. Ці гарантії мають застосовуватись і в адміністративно-деліктному провадженні, коли його наслідком може стати застосування державного примусу.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 є громадянином Китайської Народної Республіки. Матеріали справи не містять жодних відомостей про те, що він володіє українською мовою у достатньому обсязі для розуміння змісту процесуальних документів, суті пред`явленого йому обвинувачення, своїх прав та обов`язків. У матеріалах справи відсутні: дані про участь перекладача при складанні протоколу; відомості про роз`яснення особі прав зрозумілою для неї мовою; підпис перекладача; пояснення особи, отримані за участю перекладача; підтвердження того, що копію протоколу вручено особі з забезпеченням розуміння його змісту.

Суд приходить до висновку, що такі порушення не є суто формальними. Вони мають істотний характер, оскільки без встановлення факту володіння мовою провадження або без забезпечення перекладача неможливо вважати, що особа була належним чином повідомлена про суть обвинувачення та реально могла здійснювати свій захист. Саме на стадії складання протоколу закладаються основи доказування та реалізації особою своїх прав. Якщо ж на цій стадії право на перекладача не забезпечено, то подальше посилання на такий протокол як на належну підставу для відповідальності суперечить вимогам ст. 7, 245, 251, 268 КУпАП, ст. 59, 62 Конституції України та ст. 6 Конвенції.

Суд окремо відхиляє можливий аргумент про те, що іноземне громадянство саме по собі не звільняє особу від адміністративної відповідальності, а тому порушення, пов`язані з мовою провадження, не мають визначального значення. Дійсно, іноземне громадянство не звільняє від обов`язку додержуватись законів України. Однак із цього не випливає, що уповноважений орган звільняється від обов`язку забезпечити процесуальні права такої особи. Навпаки, коли йдеться про іноземного громадянина, питання мови провадження, залучення перекладача і належного роз`яснення прав набувають підвищеного значення. Тому недодержання цих гарантій не усувається самим фактом перебування особи на військовій службі чи її підпорядкованістю командуванню.

Також суд враховує, що особу не вдалося викликати до суду, оскільки в матеріалах зазначено її зареєстроване місце проживання в іншій державі, а інших даних, які б дозволяли встановити факт належного повідомлення про дату, час і місце розгляду справи, суд не отримав. За таких обставин суд був позбавлений можливості безпосередньо з`ясувати у ОСОБА_2 його позицію, причини та обставини відсутності, ставлення до протоколу, клопотання щодо перекладача, правничої допомоги та інших аспектів реалізації права на захист.

Суд не розцінює сам по собі факт неможливості виклику як самостійну підставу для закриття провадження за відсутністю складу правопорушення. Однак у сукупності з відсутністю відомостей про знання особою української мови, незалученням перекладача на стадії складання протоколу, відсутністю належних пояснень особи та недостатністю інших доказів ця обставина підтверджує, що право на захист у справі не було забезпечено належним чином, а отже, суд не має законних підстав покладати такі матеріали в основу висновку про винуватість.

Протокол не містить повного та належного опису об`єктивної сторони правопорушення. У ньому відсутні конкретні посилання на документи, що підтверджують час і факт відсутності особи, не наведено відомостей про свідків, не долучено об`єктивних даних обліку, які б засвідчували самовільне залишення місця служби, не наведено даних про відсутність поважних причин такої відсутності. У справі не вбачається належних доказів того, що ОСОБА_2 саме «самовільно» залишив місце служби, а не переміщувався за службовою потребою, не виконував інше доручення, не втратив зв`язок, не перебував в іншому місці з причин, що виключають адміністративну протиправність його поведінки. Суд не вправі заповнювати ці прогалини припущеннями.

Суд приходить до висновку, що в матеріалах не доведено й суб`єктивну сторону правопорушення. За відсутності належних пояснень самої особи, отриманих із дотриманням її мовних прав, а також за відсутності інших достовірних даних, які б свідчили про умисел на самовільне залишення місця служби, висновок про вину ОСОБА_2 є передчасним і недопустимо припущувальним. Вина як обов`язкова ознака складу адміністративного правопорушення не може презюмуватись лише з факту формального складання протоколу або посилання на службову дисципліну.

Суд окремо враховує положення ст. 256 КУпАП, за якою у протоколі про адміністративне правопорушення повинні бути зазначені, зокрема, місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення, пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, а також інші відомості, необхідні для вирішення справи. У даному випадку ці вимоги дотримані не в повному обсязі. Відсутність у протоколі відомостей, які мали б принципове значення саме для іноземного громадянина, зокрема даних щодо мови спілкування, залучення перекладача, належного роз`яснення прав, а також неповнота фактичного опису події, свідчать про істотні дефекти первинного процесуального документа.

Суд відхиляє й можливий аргумент про те, що наведені недоліки можуть бути усунуті вже під час судового розгляду. Такий підхід суперечив би природі адміністративно-деліктного провадження та вимогам ст. 251 КУпАП, якою саме на уповноважений орган покладено обов`язок зі збирання доказів. Суд не вправі перетворюватися на орган обвинувачення, шукати докази замість посадової особи, яка склала протокол, або переформульовувати фактичну суть інкримінованого діяння.

Посилання протоколу на ч. 4 ст. 15 КУпАП, відповідно до якої військовослужбовці за вчинення військових адміністративних правопорушень несуть відповідальність, передбачену главою 13-Б КУпАП, за умови, якщо ці правопорушення не тягнуть кримінальної відповідальності, саме по собі також не змінює висновку суду. Ця норма визначає коло суб`єктів та межі адміністративної відповідальності, але не звільняє орган від обов`язку довести всі елементи конкретного складу проступку. За відсутності такого доведення посилання на спеціальний статус військовослужбовця не може бути достатньою правовою підставою для накладення стягнення.

Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що у справі відсутні належні, допустимі, достовірні та достатні докази, які б у сукупності без розумного сумніву підтверджували наявність у діях ОСОБА_2 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 172-11 КУпАП.

Так судом встановлено, що право ОСОБА_2 на захист було істотно порушено через відсутність даних про володіння ним українською мовою та незабезпечення перекладача; протокол про адміністративне правопорушення складено з істотними процесуальними недоліками; фактичні обставини, які утворюють об`єктивну сторону інкримінованого проступку, належно не доведені; вина особи не встановлена належними доказами; усі сумніви щодо доведеності вини відповідно до ст. 62 Конституції України підлягають тлумаченню на користь особи.

За пунктом 1 частини першої ст. 247 КУпАП провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення. У даному випадку суд доходить висновку саме про відсутність у діях ОСОБА_2 належно доведеного складу адміністративного правопорушення, оскільки не встановлено всі його обов`язкові елементи та не забезпечено законну процесуальну основу для висновку про винуватість.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 7, 9, 15, 245, 247, 251, 252, 256, 268, 280, 283, 284 КУпАП, ст.ст. 9, 19, 59, 62 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд

П О С Т А Н О В И В:

Провадження у справі про притягнення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина Китайської Народної Республіки, до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 172-11 Кодексу України про адміністративні правопорушення закрити на підставі п. 1 ч. 1 ст. 247 КУпАП у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.

Постанова може бути оскаржена до Сумського апеляційного суду протягом десяти днів з дня її винесення.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.

Суддя: Роман БАКЛАНОВ