Постанова від 24 березня 2026 р. у справі №260/4086/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2026 рокуЛьвівСправа № 260/4086/25 пров. № А/857/32015/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Пліша М.А.,

суддів Іщук Л.П., Обрізка І.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 липня 2025 року (головуючий суддя Луцович М.М., м. Ужгород) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ради адвокатів Закарпатської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Недержавна некомерційна професійна організація «Національна асоціація адвокатів України» в особі Ради адвокатів України про встановлення відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Ради адвокатів Закарпатської області, в якому просив у порядку пункту 5 частини 1 статті 5 КАС України встановити відсутність компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень Ради адвокатів Закарпатської області з 2022 року у розумінні статті 2 КАС України.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 липня 2025 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 про встановлення відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень - відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, просить таке скасувати, та прийняти нове яким задовольнити позовні вимоги.

В апеляційній скарзі зазначає, що предмет позову є юридичний факт відсутності компетенції (повноважень) у органу, який продовжує ухвалювати владні рішення.

Суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову, фактично позбавивши громадян можливості контролювати легітимність діяльності органу, що діє з перевищенням повноважень.

У 2017 році склад Ради адвокатів Закарпатської області був обраний на 5 років.

З 2022 року цей строк завершився, а вибори нового складу не проводилися.

Рада адвокатів продовжує ухвалювати рішення, зокрема і щодо внесення до ЄРАУ протиправних рішень по дисциплінарних провадженнях.

Суд проігнорував, що п. 5 ч. 1 ст. 5 КАС України прямо передбачає можливість позову про встановлення відсутності компетенції.

Суд обмежив цю норму лише індивідуальним інтересом, чого закон не вимагає та помилково дійшов висновку, що він не має інтересу у справі.

У 2023 році Рада адвокатів Закарпатської області, вже після завершення строку своїх повноважень, ухвалила рішення внести відомості про позбавлення йогго права на зайняття адвокатською діяльністю та внесла ці відомості в ЄРАУ.

Дії неповноважного органу призвели до:

втрати професійної репутації;

публічного приниження статусу особи, відзначеної професійною спільнотою;

створення стану, що шкодить немайновим правам.

При цьому вважає, що його мета - не поновлення у статусі адвоката, а припинення незаконних дій органу, який не має повноважень і чиї незаконні рішення продовжують шкодити його правам і репутації.

Стаття 48 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлює 5-річний строк повноважень, і автоматичного продовження не передбачено законом.

Рішення РАУ № 69 є внутрішнім актом і не може змінювати норму закону.

Верховний Суд України неодноразово підтверджував правову позицію: будь-які нормативно-правові акти або рішення, що суперечать Конституції України, не підлягають застосуванню, незалежно від формальної чинності таких актів або наявності рішення Конституційного Суду.

Суди не повинні застосовувати положення нормативних актів, що не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувалися вони в судовому порядку і чи є вони чинними на момент розгляду справи.

Висновок Дослідницької служби Верховної Ради України від 30.01.2025 підтверджує неконституційність продовження повноважень. Суд першої інстанції цей доказ проігнорував.

Продовження діяльності органу після завершення строку його повноважень порушує фундаментальний принцип правової визначеності, визнаний як Конституційним Судом України, так і ЄСПЛ.

Крім того суддя Луцович М.М. ухвалив рішення, перебуваючи у близьких родинних зв`язках з головою КДКА Закарпатської області (що є частиною системи адвокатського самоврядування Закарпатської області).

Це створює об`єктивний конфлікт інтересів і підстави для обов`язкового самовідводу.

Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно п. 3 ч.1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Згідно ч.1 та ч. 2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи, та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних міркувань.

Судом першої інстанції встановлено, що позивача було притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді позбавлення права на зайняття адвокатською діяльністю. Дане стягнення було предметом розгляду у справі №260/5601/23. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 01.12.2023 у справі №260/5601/23, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07.02.2023, позивачу було відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Радою адвокатів Закарпатської області було внесено відомості до Єдиного реєстру адвокатів України про припинення права на заняття адвокатською діяльністю згідно п.4 ч.1 ст.32 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» з 21.06.2023 на підставі рішення КДКА Закарпатської області від 21.06.2023 року.

У подальшому позивач ознайомився із висновком Дослідницької служби Верховної Ради України від 30.01.2025 «Парламентське дослідження щодо актуальних проблем правових засад організації і діяльності адвокатури України», зі змісту якого йому стало відомо про те, що рішення Ради адвокатів України від 21.09.2020 №69 суперечить Конституції України та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Позивач у межах справи 260/5601/23 подав до Закарпатського окружного адміністративного суду заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, в якій просив суд скасувати рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 грудня 2023 року по справі №260/5601/23 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Подану заяву аргументував прийняттям Дослідницькою службою Верховної Ради України Висновку від 30.01.2025 «Парламентське дослідження щодо актуальних проблем правових засад організації і діяльності адвокатури України», зі змісту якого йому стало відомо про те, що рішення Ради адвокатів України від 21.09.2020 №69 суперечить Конституції України та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

У задоволенні вказаної заяви позивачу було відмовлено ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 27.02.2025, залишеною без змін Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08.04.2025 та ухвалою КАС ВС від 05.05.2025.

Позивач вважає, що у відповідача відсутня компетенція із 2022 року, тому він звернувся із даним позовом до суду.

Постановляючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що згідно положень ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1, 2 ч. 1 ст. 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Відповідно ч.1 ст. 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; 2) публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Згідно п. 8,9 ст. 4 КАС позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, або адміністратор за випуском облігацій, який подає позов до адміністративного суду на захист прав, свобод та інтересів власників облігацій відповідно до положень Закону України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки», а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду; відповідач - суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.

У відповідності до положень п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, в тому числі:

5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень;

Відповідно до частини 2 статті 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на це суд вірно вказав, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, у яких відповідач реалізує владні управлінські функції стосовно заявника.

Згідно з ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 1-1) спорах адміністратора за випуском облігацій, який діє в інтересах власників облігацій відповідно до положень Закону України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки», із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом; 6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій, експертних команд з оцінювання повсякденного функціонування особи та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про оборонні закупівлі», крім спорів, пов`язаних із укладенням державного контракту (договору) про закупівлю з переможцем спрощених торгів із застосуванням електронної системи закупівель, а також зміною, розірванням і виконанням державних контрактів (договорів) про закупівлю; 12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень»; 13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»; 14) спорах із суб`єктами владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства; 15) спорах, що виникають у зв`язку з оголошенням, проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу; 16) спорах щодо здійснення державного регулювання, нагляду і контролю у сфері медіа.

Постановляючи рішення, суд також вірно врахував, положення Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», який визначає правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні.

Згідно частин 1, 2, 3 ст. 2 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом. Адвокатуру України складають всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність. З метою забезпечення належного здійснення адвокатської діяльності, дотримання гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних прав адвокатів, забезпечення високого професійного рівня адвокатів та вирішення питань дисциплінарної відповідальності адвокатів в Україні діє адвокатське самоврядування.

У п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатське самоврядування визначається як гарантоване державою право адвокатів самостійно вирішувати питання організації та діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.

Згідно ст. 45 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Національна асоціація адвокатів України є недержавною некомерційною професійною організацією, яка об`єднує всіх адвокатів України та утворюється з метою забезпечення реалізації завдань адвокатського самоврядування. За частиною третьою цієї норми, визначено Національна асоціація адвокатів України є юридичною особою та діє через організаційні форми адвокатського самоврядування, передбачені цим Законом.

За ч. 1 ст. 43 та ч. 1 ст. 44 цього Закону адвокатське самоврядування ґрунтується на принципах виборності, гласності, обов`язковості для виконання адвокатами рішень органів адвокатського самоврядування, підзвітності, заборони втручання органів адвокатського самоврядування у професійну діяльність адвоката.

Завданнями адвокатського самоврядування є: 1) забезпечення незалежності адвокатів, захист від втручання у здійснення адвокатської діяльності; 2) підтримання високого професійного рівня адвокатів; 3) утворення та забезпечення діяльності кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури; 4) створення сприятливих умов для здійснення адвокатської діяльності; 5) забезпечення відкритості інформації про адвокатуру та адвокатську діяльність; 6) забезпечення ведення Єдиного реєстру адвокатів України; 7) участь у формуванні Вищої ради правосуддя у порядку, визначеному законом.

Згідно з ч. 2 ст. 46 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатське самоврядування здійснюється через діяльність конференцій адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), рад адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, ревізійних комісій адвокатів регіонів (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Вищої ревізійної комісії адвокатури, Ради адвокатів України, з`їзду адвокатів України.

Рада адвокатів України - діє у системі органів Національної асоціації адвокатів України, є національним органом адвокатського самоврядування, на який державою покладено виконання у період між з`їздами адвокатів України публічно-представницьких функцій недержавного самоврядного інституту, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання правової допомоги на професійній основі адвокатури України.

Згідно ст. 55 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у період між з`їздами адвокатів України функції адвокатського самоврядування виконує Рада адвокатів України. Повноваження і порядок роботи Ради адвокатів України визначаються цим Законом та положенням про Раду адвокатів України, що затверджується з`їздом адвокатів України.

Відповідно до частини 1-4 статті 48 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у період між конференціями адвокатів регіону функції адвокатського самоврядування у регіоні виконує рада адвокатів регіону. Рада адвокатів регіону підконтрольна і підзвітна конференції адвокатів регіону.

Голова та члени ради адвокатів регіону обираються конференцією адвокатів регіону з числа адвокатів, стаж адвокатської діяльності яких становить не менше п`яти років та адреса робочого місця яких знаходиться відповідно в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві, місті Севастополі і відомості про яких включено до Єдиного реєстру адвокатів України, строком на п`ять років. Одна й та сама особа не може бути головою або членом ради адвокатів регіону більше ніж два строки підряд. Кількість членів ради адвокатів регіону визначається конференцією адвокатів регіону.

На першому засіданні члени ради адвокатів регіону за пропозицією голови ради обирають зі свого складу заступника голови та секретаря ради. Голова, заступник голови, секретар, член ради адвокатів регіону не можуть одночасно входити до складу кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, ревізійної комісії адвокатів регіону, Вищої ревізійної комісії адвокатури, Ради адвокатів України, комісії з оцінювання якості, повноти та своєчасності надання адвокатами безоплатної правничої допомоги.

Голова, заступник голови, секретар, член ради адвокатів регіону можуть бути достроково відкликані з посади за рішенням органу адвокатського самоврядування, який їх обрав на посаду.

Рада адвокатів регіону: 1) представляє адвокатів регіону; 2) складає порядок денний, скликає та забезпечує проведення конференції адвокатів регіону; 3) забезпечує виконання рішень конференції адвокатів регіону, здійснює контроль за їх виконанням; 4) здійснює інформаційно-методичне забезпечення адвокатів регіону, сприяє підвищенню їх кваліфікації; 5) приймає присягу адвоката України; 6) визначає представників адвокатури до складу конкурсної комісії з відбору адвокатів для надання безоплатної вторинної правничої допомоги; 7) сприяє забезпеченню гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних і соціальних прав адвокатів; 8) розпоряджається коштами та майном відповідно до затвердженого кошторису; 9) забезпечує в установленому порядку внесення відомостей до Єдиного реєстру адвокатів України; 10) утворює комісію з оцінювання якості, повноти та своєчасності надання адвокатами безоплатної правничої допомоги; 11) виконує інші функції відповідно до цього Закону, рішень конференції адвокатів регіону, Ради адвокатів України, з`їзду адвокатів України.

З урахуванням вказаного вірним є твердження суду першої інстанції, що адвокатура як інституція та її діяльність в аспекті забезпечення реалізації конституційного права особи на правову допомогу набуває певних особливих властивостей суб`єкта публічних відносин. Ця властивість адвокатури увиразнюється (посилюється) метою її служіння суспільному інтересу шляхом надання своєчасної і належної правової допомоги у поєднанні з виконанням делегованих їй державою окремих владних повноважень. У контексті сказаного має значення й особливий характер адвокатської професії, представники якої є учасниками творення правосуддя, у зв`язку з чим користуються, зокрема, правом участі у суді як захисники чи представники та імунітетом від судового переслідування за свої виступи в залі суду (стаття 23 Закону № 5076-VI).

Відтак, коли виникає спір із правовідносин, у яких адвокатура, як особлива формація реалізує надані їй правомочності в означеному сенсі, як-от у разі обмеження права особи на зайняття адвокатською діяльністю або прийняття рішення про зупинення чи припинення права на зайняття адвокатською діяльністю (пункти 2, 3 ч. 5 ст. 50 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»), оскарження рішення про накладення дисциплінарного стягнення, інші подібні за суттю і значенням дії, зокрема й щодо делегованих державою владних повноважень, то такий спір за наявності для цього підстав може підпадати під ознаки публічно-правового, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Адвокатура є недержавним самоврядним інститутом (формуванням, об`єднанням), що самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, визначеному Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

У Розділі VII Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначені структурні організаційні одиниці адвокатського самоврядування, порядок формування, повноваження та правила самоврядної діяльності адвокатури.

Конституційний Суд України розтлумачив конституційну норму і вирішив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (п. 1 рішення №9-зп від 25.12.1997).

Тобто наявні умови, за яких суд не може відмовити у правосудді якщо людина звернулася за захистом прав і свобод, які належать їй особисто, а не будь-яким іншим особам. Ця умова випливає також із співставлення ч. 1 ст. 55 Конституції України з ч. 3, 5, 6 цієї статті, в яких ідеться про захист «своїх» прав, тобто прав, які належать особі, яка їх захищає.

Гарантоване ст. 55 Конституції України право на захист можливе лише у разі його порушення, тому вимогою при захисті такого права є обґрунтування такого порушення.

З огляду на це суд правильно вказав, що порушення права має бути реальним, стосуватися індивідуально вираженого права або інтересів особи, яка стверджує про його порушення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції слушно зауважив, що позивач на час подання адміністративного позову не перебував у жодних правових відносинах із відповідачем, оскільки на час звернення із даним позовом був позбавлений права на здійснення адвокатської діяльності, про що відповідачем внесено відповідні відомості до Єдиного реєстру адвокатів України ще 21.06.2023 на підставі рішення КДКА Закарпатської області від 21.06.2023 року, а рішення щодо такого спору та накладеного відповідним суб`єктом стягнення набрало законної сили у межах справи №260/5601/23.

Позивач вказує, що звернувся з даним позовом як громадянин України, реалізуючи своє право на контроль за публічною владою.

З приводу цього суд першої інстанції підставно зазначив, що гарантоване ст. 55 Конституції України право на захист можливе лише у разі його порушення, тому логічною вимогою при захисті такого права є обґрунтування такого порушення. Отже, порушення права має бути реальним, стосуватися індивідуально вираженого права або інтересів особи, яка стверджує про його порушення.

Отже, конституційне право на доступ до правосуддя не є безмежним. Метою суду (правосуддя) є захист порушених прав, свобод та інтересів, належних безпосередньо особі, яка звертається за захистом (її суб`єктивних прав).

Кодекс адміністративного судочинства України передбачає, що право на звернення до суду має лише особа, чиї права безпосередньо порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Більше того, в позовній заяві необхідно обґрунтувати порушення прав позивача діями/бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або застосування до нього нормативно-правового акту, чи належність до правовідносин, у яких застосовується оскаржений акт. Таким чином Кодекс адміністративного судочинства України прямо не дозволяє подавати позови в інтересах публічного порядку.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного суду (КАС) в ухвалі від 13.02.2020 прямо зазначив: «чинне законодавство не передбачає можливості подання позову в «інтересах правопорядку», «в інтересах суспільства», який відомий у теорії права як «actio popular is».

Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі №1-10/2004, згідно з яким поняття «охоронюваний законом інтерес» у зв`язку з поняттям «права» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Позивач повинен довести, що він є потерпілим від порушення з боку суб`єкта владних повноважень, зокрема має місце безпосередній негативний суттєвий вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому.

З`ясування матеріально-правової заінтересованості позивача передує розгляду питання щодо правомірності рішення, котре оскаржується. Відсутність матеріально-правової заінтересованості позивача є підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності оскарженого рішення.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті і є підставами для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Крім того суд вірно врахував і те, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював необхідність ефективного захисту прав заявників. Наприклад, у п. 75 рішення від 05.04.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) ЄСПЛ зазначає, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Зміст адміністративної юстиції - ефективний судовий захист від порушень у публічно- правових відносинах. Водночас відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем шляху захисту способам, визначеним у законодавстві, установлюються при розгляді справи по суті та є підставами для відмови в задоволенні позову. Отже, адміністративний суд, отримавши позовну заяву, повинен установити наявність факту порушення права та застосувати конкретний спосіб захисту, що залежить як від змісту суб`єктивного права, по захист якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Отже для ефективного поновлення права необхідно, щоб існував чіткий зв`язок між правопорушенням та способом захисту права. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Суд повинен встановити у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивне матеріальне право або законний інтерес, на захист якого подано позов, а також з`ясувати наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини для того, щоби мати можливість звернутися за захистом до суду особа має довести, що вона є жертвою порушення прав. Щоби претендувати на статус жертви такого порушення, оспорюваний захід має безпосередньо зашкодити особі (рішення «Аксу проти Туреччини» [Aksu v. Turkey] пункт 50; «Берден» [Burden v. the United Kingdom] пункт 33; «Тенасе проти Молдови» [Trnase v. Moldova]).

Отже, для захисту права чи охоронюваного інтересу, необхідний факт його порушення.

Позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.

Задоволення вимог позивача можливе лише в разі об`єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин, а відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16, від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18, від 23 грудня 2019 року у справі № 712/3842/17, від 27 лютого 2020 року у справі № 500/477/15-а.

Яку же згадувалось вище, позивач не визначає чим саме відповідачем порушено його права, свободи чи інтереси.

Відтак встановлення відсутності правової заінтересованості позивача є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову.

Позивач зазначає, що підставою подання позову став Висновок Дослідницької служби Верховної Ради України від 30.01.2025 «Парламентського дослідження щодо актуальних проблем правових засад організації і діяльності адвокатури в Україні та адвокатського самоврядування, гарантованого державою».

Надаючи оцінку вказаним твердженням, суд вірно зазначив, що під підставою позову розуміються обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги: фактичні підстави позову - це сукупність юридичних фактів, правові - вказівка на конкретну норму права, на яких ґрунтується вимога позивача.

Так, згідно Положення Дослідницьку службу Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 11.08.2022 р. № 438 у редакції розпорядження Голови Верховної Ради України від 03.05.2024 р. № 420, Дослідницька служба Верховної Ради України (далі - Дослідницька служба) є установою, що здійснює науково-дослідницьке та інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів, народних депутатів України, депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді України.

З питань діяльності, передбачених пунктом 10 цього Положення. Дослідницька служба готує у письмовій формі такі аналітичні та інформаційні матеріали, зокрема, парламентське дослідження (до 30 сторінок) - комплексна аналітична добірка, пов`язана з опрацюванням законопроектів, що перебувають на розгляді у Верховній Раді України, розглядом Білої книги, поданої Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України, інших актуальних проблем державної політики, оцінкою ефективності реалізації прийнятого законодавчого акта (підпункти З, 4, 6 пункту 10).

Аналітичні та інформаційні матеріали, підготовлені Дослідницькою службою, не є офіційною інформацією Верховної Ради України, її органів або посадових осіб.

Викладене підтверджується листом Голови ВРУ від 06.03.2025 № 07/8-2025/52409 та листом народного депутата України В. Ватраса (зареєстрований НААУ за вх. № 1018/0/1-25 від 20.02.2025).

Так, Голова ВРУ у своєму листі повідомляє, парламентське дослідження має виключно довідковий характер і призначене задовольнити потреби його ініціатора та не є офіційною парламентською позицією.

Науково-дослідницька та інформаційно-аналітична робота Дослідницької служби є частиною творчої діяльності, яка призначена для оцінювання інформації та здійснюється відповідно до гарантованого Конституцією України права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34), свободу наукової творчості (стаття 54).

Наведені в парламентському досліджені висновки не є експертними висновками у контексті процесуального законодавства України.

Також є чинним та не скасованим Рішення Ради адвокатів України від 21.09.2020 р. №69 «Про затвердження роз`яснення щодо інституціонального континуїтету НААУ та організаційних форм адвокатського самоврядування», яким встановлено, що за наявності об`єктивних підстав , які виключають можливість проведення безперешкодного та безпечного для життя і здоров`я осіб відповідних виборів, органи адвокатського самоврядування продовжують виконувати свої повноваження до початку діяльності новосформованих органів адвокатського самоврядування та обрання нових членів.

Оскільки, як уже зазначалось вище, позивач на час вирішення даної справи по суті та на час звернення із даним позовом не перебував у будь-яких правових відносинах із відповідачем, то відсутні підстави вважати, що позовні вимоги звернені для відновлення порушених прав позивача, шляхом відновлення чи встановлення компетенції відповідача в межах даної справи, тому заявлені позовні вимоги не можуть підлягати задоволенню.

Суд першої інстанції також правильно врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи ), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Враховуючи викладене вище, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що доводи позивача є безпідставними та необґрунтованими, а тому позов не підлягає задоволенню.

Щодо покликань апелянт на те, що суддя Луцович М.М., котрий ухвалив рішення, перебуває у близьких родинних зв`язках з головою КДКА Закарпатської області, що в свою чергу створює об`єктивний конфлікт інтересів і підстави для обов`язкового самовідводу, то колегія судів вважає, що такі не заслуговують на увагу, бо апелянтом не надано доказів на підтвердження такої обставини, а крім того позивач не позбавлений був права заявити відвід судді під час розгляду справи в суді першої інстанції.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 322, ст. 325, ст. 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 липня 2025 року у справі №260/4086/25 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя М.А. Пліш

судді Л. П. Іщук

І. М. Обрізко