Вирок від 25 березня 2026 р. у справі №147/2355/25 — Тростянецький районний суд Вінницької області

Справа № 147/2355/25

Провадження № 1-кп/147/131/26

ВИРОК

іменем України

26 березня 2026 року с-ще Тростянець

Тростянецький районний суд Вінницької області в складі:

головуючого – судді ОСОБА_1

з участю секретаря ОСОБА_2 ,

прокурора ОСОБА_3 ,

обвинуваченого ОСОБА_4 ,

захисника ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в режимі відеоконференції кримінальне провадження № 62025240040003133 від 16.07.2025 щодо

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , громадянина України,

за ч.5 ст. 407 КК України,

в с т а н о в и в:

в порушення вимог ст. ст. 11, 16, 49, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 3, 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, солдат ОСОБА_4 учинив кримінальне правопорушення за наступних обставин.

27 квітня 2025 року у військовослужбовця військової служби за призовом під час мобілізації солдата ОСОБА_4 виник злочинний умисел тимчасово ухилитися від проходження військової служби, в умовах воєнного стану. Реалізуючи свій злочинний умисел, солдат ОСОБА_4 в порушення вищевказаних нормативно - правових актів, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки, діючи умисно, з метою тимчасового ухилення від проходження військової служби, в умовах воєнного стану, близько 20 год. 00 хв. 27.04.2025 самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_1 , що дислокується у АДРЕСА_2 та ухилявся від проходження військової служби перебуваючи за місцем свого проживання, за адресою: АДРЕСА_1 , до 08.05.2025 коли прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 , що за адресою: АДРЕСА_3 , чим фактично припинив вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України. За час відсутності у розташуванні військової частини НОМЕР_1 солдат ОСОБА_4 обов`язки військової служби не виконував, перебуваючи поза межами вказаної військової частини, правоохоронні органи або органи військового управління про свою належність до військової служби не повідомляв, та проводив час на власний розсуд.

В судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 вину у інкримінованому йому кримінальному правопорушенні визнав повністю за обставин викладених в обвинувальному акті, проте від надання показань в судовому засіданні відмовився. В останньому слові зазначив, що він визнає свою вину, зрозумів, що вчинив неправильно, щиро кається та хоче проходити військову службу.

В судовому засіданні прокурор ОСОБА_3 зазначив, що досліджено всі обставини вчинення злочину, вина ОСОБА_4 підтверджена зібраними та дослідженими в судовому засіданні письмовими доказами, показаннями свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , протоколом затримання підозрюваного. Тому просить ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України, та призначити покарання у виді 5 років позбавлення волі. Строк дії запобіжного заходу продовжити до вступу вироку в законну силу. Також зазначив, що наявні обставини, які пом`якшують покарання вказані в обвинувальному акті.

Захисник обвинуваченого – адвокат ОСОБА_5 зазначила, що вина обвинуваченого ОСОБА_4 за ч.5 ст. 407 КК України доведена в повному обсязі. При визначенні міри покарання просить врахувати те, що останній у вчиненому щиро розкаявся, активно сприяв розкриттю кримінального правопорушення, а тому просить обмежитися застосуванням до обвинуваченого мінімального покарання за ч.5 ст. 407 КК України.

Винуватість обвинуваченого ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України, за викладених вище обставин, повністю підтверджується зібраними на досудовому слідстві та безпосередньо дослідженими в судовому засіданні доказами, яким судом надано ретельну оцінку з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення:

показаннями в судовому засіданні свідка ОСОБА_6 про те, що він є командиром роти резерву рядового складу у військовій частині НОМЕР_1 . 23 квітня 2025 року до військової частини НОМЕР_1 у супроводі ВСП був доставлений ОСОБА_4 . З рапорту ОСОБА_8 йому стало відомо, що цей солдат на вечірній перевірці 27.04.2025 у військовій частині НОМЕР_1 в АДРЕСА_2 був відсутній. Після цього до ОСОБА_4 пробували додзвонитися, але на телефонні дзвінки він не відповідав. Службове розслідування тривало 1 місяць, на телефонні дзвінки він не відповідав;

показаннями в судовому засіданні свідка ОСОБА_7 про те, що він є командиром взводу у військовій частині НОМЕР_1 . 27 квітня 2025 року в АДРЕСА_2 він був черговим по батальйону та йому прийшла доповідь (від кого не пам`ятає точно) про те, що під час вечірньої перевірки ОСОБА_4 був відсутній та самовільно залишив підрозділ військової частини НОМЕР_1 , що дислокувалася в АДРЕСА_2 ;

актом службового розслідування щодо самовільного залишення розташування базового табору військової частини НОМЕР_1 солдатом ОСОБА_4 , затвердженого командиром військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_9 27.05.2025, з якого вбачається, що за результатами проведеного службового розслідування підтверджено факт самовільного залишення розташування базового табору військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) та відсутність з 27.04.2025 по теперішній час. В діях солдата ОСОБА_4 вбачаються ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України;

наказом командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_10 від 28.04.2025 №3013 про призначення службового розслідування, яким наказано провести службове розслідування стосовно солдата ОСОБА_4 , який обліковується як тимчасово прикомандирований щодо самовільного залишення розташування військової частини НОМЕР_1 ;

рапортом командира 1 роти резерву сержантського складу ОСОБА_11 від 27.04.2025 про доповідь, що 27.04.2025 під час вечірньої перевірки о 20.00 год. ним в підрозділі був виявлений відсутнім солдат ОСОБА_4 організовані пошуки на території військової частини та найближчих населених пунктів результатів не дали. На даний час його місцезнаходження невідоме, на телефонні дзвінки не відповідає, особисті речі відсутні. Зброя не видавалась;

витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_10 від 23.04.2025 №114, яким постановлено вважати таким, що прибули та обліковувати як тимчасово прикомандированих військовослужбовців – солдата ОСОБА_4 . Підстава: бойове розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України від 11.05.2024 №7038 та розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України від 08.05.2024 №6837;

витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_10 від 27.04.2025 №118, яким постановлено вважати таким, що самовільно залишили розташування військової частини військовослужбовці, які обліковуються у військовій частині НОМЕР_1 як тимчасово прикомандировані – солдат ОСОБА_4 . Підстава: рапорт командира роти резерву сержантського (старшинського) складу капітана ОСОБА_12 (вх.№18820 від 27.04.2025);

доповіддю про самовільне залишення (без зброї) базового табору підрозділу військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) військової частини НОМЕР_2 військовослужбовця військової служби по мобілізації солдата ОСОБА_4 від 28.04.2025 № НОМЕР_3 , згідно з якою 23.04.2025 до військової частини НОМЕР_1 у супроводжені представників Військової служби правопорядку доставлено солдата ОСОБА_4 , який проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_4 . 27.04.2025 о 20.00 год. під час проведення вечірньої перевірки наявності особового складу командиром роти резерву сержантського складу військової частини НОМЕР_1 капітаном ОСОБА_13 виявлено відсутність солдата ОСОБА_4 . Розшуки організовані командуванням військової частини позитивного результату не дали, на телефонні дзвінки не відповідає. Місцезнаходження солдата ОСОБА_4 невідоме. Даний військовослужбовець до списку військової частини НОМЕР_1 зарахований не був. Згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №114 від 23.04.2025 солдат ОСОБА_4 вважався таким, що прибув та обліковувався як тимчасово прикомандированим. Підстава: бойове розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України від 11.05.2024 року №7038 та розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України № 6837 від 08.05.2024. Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (з адміністративно - господарської діяльності) від 28.04.2025 №3013 призначено проведення службового розслідування за фактом самовільного залишення базового табору військової частини НОМЕР_1 військовослужбовця військової служби по мобілізації солдата ОСОБА_4 . Розслідування проводить командир роти резерву рядового складу військової частини НОМЕР_1 капітан ОСОБА_6 . Термін проведення 30 діб;

повторне СЗЧ доповіддю про дії, що набули ознак кримінального правопорушення за ч.5 ст. 407 КК України, а саме самовільне залишення (без зброї) базового табору військової частини НОМЕР_1 та відсутність більше 3 діб військовослужбовця військової служби по мобілізації солдата ОСОБА_4 від 01.05.2025 № НОМЕР_5 , відповідно до якої 23.04.2025 до військової частини НОМЕР_1 у супроводжені представників Військової служби правопорядку доставлено солдата ОСОБА_4 , який проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_4 . 27.04.2025 о 20.00 год. під час проведення вечірньої перевірки наявності особового складу командиром роти резерву сержантського складу військової частини НОМЕР_1 капітаном ОСОБА_13 виявлено відсутність солдата ОСОБА_4 . Розшуки організовані командуванням військової частини позитивного результату не дали, на телефонні дзвінки не відповідає. Станом на 08.00 год. 01.05.2025 місцезнаходження солдата ОСОБА_4 невідоме. Даний військовослужбовець до списку військовослужбовців військової частини НОМЕР_1 зарахований не був. Згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №114 від 23.04.2025 солдат ОСОБА_4 вважався таким, що прибув та обліковувався як тимчасово прикомандированим. Підстава: бойове розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України від 11.05.2024 року №7038 та розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України № 6837 від 08.05.2024. Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (з адміністративно - господарської діяльності) від 28.04.2025 №3013 призначено проведення службового розслідування за фактом самовільного залишення базового табору військової частини НОМЕР_1 військовослужбовця військової служби по мобілізації солдата ОСОБА_4 . Розслідування проводить командир роти резерву рядового складу військової частини НОМЕР_1 капітан ОСОБА_6 . Термін проведення 30 діб;

наказом командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_10 від 27.05.2025 №3573 про результати службового розслідування, яким наказано, зокрема, службове розслідування за фактом самовільного залишення розташування військової частини НОМЕР_1 військовослужбовцем військової частини НОМЕР_4 солдатом ОСОБА_4 вважати завершеним;

витягом з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 (з основної діяльності) від 23.02.2025 №62 відповідно до якого призваний на військову службу по мобілізації військовозобов`язаний до військової частини НОМЕР_4 солдат ОСОБА_4 , 1987 року народження;

повідомленням про кримінальне правопорушення, відповідно до якого повідомлено директору Територіального управління Державного бюро розслідувань розташованого в м. Хмельницькому про те, що посадовими особами відділу запобігання вчиненню, виявлення і припинення правопорушень ІНФОРМАЦІЯ_2 проведено з`ясування обставин факту самовільного залишення військової частини НОМЕР_1 (з Вінницької області) військовослужбовцем за мобілізацією солдатом ОСОБА_4 в діях якого вбачаються ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 408 КК України. Попередньо встановлено, що 27.04.2025 солдат ОСОБА_4 самовільно залишив базовий табір підрозділу військової частини НОМЕР_1 у населеному пункті АДРЕСА_2 . За викладених обставин в діях солдата ОСОБА_4 наявні ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 408 КК України;

протоколом затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, від 23 жовтня 2025 року відповідно до якого 23 жовтня 2025 року о 17 год. 05 хв. відповідно до вимог п.6 ч.12 ст. 615 КПК України затримано ОСОБА_4 .

Надані стороною обвинувачення і досліджені безпосередньо в суді докази взаємопов`язані і в сукупності підтверджують всі обставини, що підлягають доказуванню, ними встановлено подію злочинів, винуватість обвинуваченого та інші обставини зазначені у ст. 91 КПК України, та вони зібрані у порядку, встановленому ст. 93 КПК України, жодних обставин, передбачених ст. 87 КПК України, з якими закон пов`язує недопустимість доказів як таких, що отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, судом не встановлено, у зв`язку з чим підстави для визнання цих доказів недопустимими відсутні.

Оцінюючи здобуті у справі та досліджені в судовому засіданні докази, суд визнає їх належними і допустимими для використання в процесі доказування, оскільки ці докази містять у собі фактичні дані, які логічно пов`язані з тими обставинами, які підлягають доказуванню в справі та становлять предмет доказування, передбачені як джерела доказування у КПК України, зібрані у відповідності з чинним кримінально-процесуальним законодавством.

Зазначені докази є узгодженими між собою та іншими доказами у справі та сумніву у своїй належності та допустимості, не викликають.

Оцінюючи докази, безпосередньо досліджені в судовому засіданні, суд вважає за необхідне вказати наступне.

Пояснення свідків в судовому засіданні є послідовними, не суперечать дослідженим доказам і пов`язуються із іншими доказами в сукупності та не довіряти їм у суду немає підстав.

За змістом кримінально-процесуального закону до предмета показань свідка належать обставини, що мають пряме чи опосередковане відношення до події кримінального правопорушення, форми вини, наслідків кримінального правопорушення, даних, що належать до показань інших свідків, експертів, їх висновків, понятих і інших учасників процесу, відомості про факти, що характеризують особу підозрюваного, обвинуваченого та взаємовідносини свідка з ними і з потерпілим. Знання характеру цих взаємовідносин (нормальні, дружні, родинні, ворожі, неприязні, відсутні будь-які відносини, оскільки бачив (чув) вперше, тощо) дозволить дати правильну оцінку відповідних показань, висновків і процесуальних дій указаних осіб.

При оцінці показань свідків суд враховує практику Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні «Доорсон проти Нідерландів» від 26.03.1996 в п.78 якого зазначено, що « … відповідно до Конвенції, завдання Суду полягає не в тому, щоб ухвалювати, чи були свідчення свідків прийняті як докази належним чином, що мають зробити національні суди, завдання ж Європейського суду полягає в тому, щоб установити, чи було справедливим провадження загалом, зокрема і спосіб прийняття доказів. Суд не може визнати абстрактно, що свідчення свідка на відкритому засіданні і під присягою, завжди важать більше, ніж інші свідчення, які той самий свідок дає в межах судового провадження, тим більше, якщо між першими і другими є суперечність…». В рішенні Європейського суду з прав людини «Х і Y проти Федеративної Республіки Німеччини від 2 березня 1983 року, Суд зазначив: на свідках, що стають перед судом або перед слідчим суддею, лежить формальне і строге зобов`язання говорити правду…Ця позиція була б іншою, якби обвинувачення необґрунтовано вдалося до такого заходу з метою чинити тиск на свідків. Проте, якщо можливий тиск є просто наслідком, до якого призвели явно неправдиві свідчення, його слід визнати складником системи загальних гарантій кримінального процесу як такого. Комісія у цьому зв`язку повинна брати до уваги те, що передумовою системи кримінального правосуддя, яка захищає суспільство в цілому, є пильний контроль за виконанням обов`язку свідків говорити правду.

Суд бере до уваги показання вищевказаних свідків та надає віру, оскільки вони відповідають дійсним обставинам справи, підтверджуються сукупністю зібраних у справі доказів, крім того свідки описали обставини, які входять в предмет доказування.

Щодо показань свідка ОСОБА_14 , які надані останнім в судовому засіданні 23.02.2026, то суд їх до уваги не бере, оскільки такі не містять інформації, яка стосуюється предмету доказування в даному кримінальному провадженні.

Суд визнає належними та допустимими письмові докази, які зазначені вище, оскільки такі складено уповноваженими на те особами та в сукупності підтверджують обставини, які входять в предмет доказування в даному кримінальному провадженні.

За змістом ст. 8 Конституції України в державі визначено принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти, приймаються на основі Конституції і повинні відповідати її змісту.

Згідно зі ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. При цьому не можна покладати на обвинуваченого доведення своєї невинуватості, а всі сумніви щодо доведеності вини особи мають тлумачитись на користь останньої. Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за доведеності її вини. Обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також доказах одержаних незаконним шляхом.

Відповідно до ст. 17 КПК України ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість даної особи.

Розглядаючи кримінальне провадження щодо обвинуваченого ОСОБА_4 суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створив необхідні умови для здійснення сторонами наданих їм прав та свобод у наданні доказів, їх дослідженні та доведеності їх переконливості перед судом, в межах пред`явленого обвинувачення безпосередньо дослідив докази у справі та перевірив усі обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Правова природа кваліфікації злочинів пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення та доказування у визначений кримінальним процесуальним законом спосіб двох важливих обставин: 1) факту вчинення суб`єктом злочину суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту поведінки у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу України.

За частиною п`ятою статті 407 КК України кримінальна відповідальність настає у випадку самовільного залишення місця служби військовослужбовцем, вчиненому в умовах воєнного стану, вчиненому військовослужбовцем (крім строкової служби).

За таких обставин, проаналізувавши та оцінивши досліджені у судовому засіданні, відповідно до вимог ст. ст. 85, 94 КПК України, всі вказані вище докази, надані сторонами кримінального провадження, в їх сукупності, враховуючи їх логічність, послідовність та узгодженість між собою, суд повно та всебічно з`ясував та встановив під час судового розгляду обставини вчинення кримінального правопорушення та приходить до висновку, що вина обвинуваченого ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України, в судовому засіданні доведена повністю.

Таким чином, суд вважає доведеним вчинення ОСОБА_4 самовільного залишення військової частини, вчинене військовослужбовцем (крім строкової служби) без поважних причин, тривалістю понад три доби, в умовах воєнного стану.

Вказаний висновок суд робить поза розумним сумнівом, а отже, враховуючи зазначене вище, вина ОСОБА_4 повністю доведена в інкримінованому йому злочині за ч.5 ст. 407 КК України. Підстав для кваліфікації вчиненого за іншими статтями Кримінального кодексу України чи виправдання суд не вбачає.

Вказаний висновок узгоджується з п.43 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кобець проти України" (заява №1637/04), у якому зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом" (рішення у справі "Авшар проти Туреччини" п. 282). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

Відповідно до загальних засад призначення покарання, визначених у ст. 65 КК України, суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

В той же час згідно зі ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Для досягнення законодавчо визначеної мети покарання суди мають керуватися принципами призначення покарання, до яких належить, у тому числі, принцип індивідуалізації та принцип справедливості покарання. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання повинні відповідати один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.

Згідно з п.1 постанови Пленуму ВСУ «Про практику призначення судами кримінального покарання» №7 від 24.10.2003, призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів, а згідно з п.3, визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити із особливостей конкретного злочину і його обставин.

Дотримуючись принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, зважаючи на те, що головною метою покарання є виховання та соціальна реабілітація винного, та обираючи покарання обвинуваченому ОСОБА_4 , суд враховує характер та тяжкість вчиненого ним кримінального правопорушення, яке згідно зі ст. 12 КК України є тяжким злочином, суспільну небезпеку вчиненого кримінального правопорушення, фактичні обставини справи, форму вини, обставини вчинення злочину, особу обвинуваченого, не перебуває на психіатричному чи наркологічному обліках. Обставинами, які пом`якшують покарання, суд визнає щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення. Відсутність обставин, які обтяжують покарання.

З урахуванням обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи обвинуваченого, суд вважає, що ОСОБА_4 відповідно до принципу індивідуалізації покарання необхідно призначити покарання за ч.5 ст. 407 КК України у виді позбавлення волі в межах санкції статті.

За приписами ч.2 ст. 8 КПК України принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

У справах «Бакланов проти Росії» (рішення від 09.06.2005) та «Фрізан проти Росії» (рішення від 24.03.2005) суд зазначав, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним.

Крім того, у справі «Ізмайлов проти Росії» (рішення від 15.10.2008) Суд встановив, що «для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий і надмірний тягар для особи».

Таким чином на переконання суду кримінальне покарання повинно бути справедливим балансом з однієї сторони між необхідністю застосування заходів примусу внаслідок вчиненого кримінального правопорушення та усвідомлення винною особою необхідності її понести, та з іншої сторони такі заходи примусу мають бути достатніми для перевиховання особи та попередження нових злочинів.

Також необхідно зазначити, що Верховним Судом 01.02.2018 у справі №634/609/15-к (провадження 51-658км17) визначено поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві, яка за визначенням охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Окрім наведеного ККС ВС у постанові від 09.10.2018 (справа 756/4830/17-к) дійшов висновку, що термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Як вбачається з протоколу затримання від 23.10.2025 ОСОБА_4 було затримано 23 жовтня 2025 року о 17.05 год.

За змістом ч.5 ст. 72 КК України попереднє ув`язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті.

Отже, суд вважає за необхідне відповідно до ч.5 ст. 72 КК України зарахувати обвинуваченому у строк відбування покарання термін його попереднього ув`язнення з моменту затримання з 23 жовтня 2025 року до дня набрання вироком законної сили включно, із розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

Застосований до обвинуваченого запобіжний захід у виді тримання під вартою до набрання вироком законної сили необхідно залишити без змін.

Інші заходи забезпечення кримінального провадження не застосовувалися, цивільний позов не заявлявся. Процесуальні витрати та речові докази відсутні.

Керуючись ст. ст. 368-371, 373-374 КПК України, суд

у х в а л и в:

ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років.

Строк відбування покарання ОСОБА_4 рахувати з моменту вступу вироку в законну силу.

На підставі ч.5 ст. 72 КК України зарахувати ОСОБА_4 у строк відбування покарання строк попереднього ув`язнення з 23 жовтня 2025 року по день набрання вироком законної сили, з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

Запобіжний захід ОСОБА_4 у виді тримання під вартою залишити без змін до набрання вироком законної сили.

Вирок може бути оскаржено до Вінницького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги через Тростянецький районний суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а обвинуваченим, який перебуває під вартою, - протягом тридцяти днів з моменту отримання копії вироку.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.

Суддя ОСОБА_1