Постанова від 24 березня 2026 р. у справі №206/5680/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/2125/26 Справа № 206/5680/25 Суддя у 1-й інстанції - Кушнірчук Р. О. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді – Свистунової О.В.,

суддів: Ткаченко І.Ю., Пищиди М.М.,

за участю секретаря – Піменової М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури

на рішення Самарського районного суду міста Дніпра від 10 жовтня 2025 року

у цивільній справі за заявою Комунального підприємства «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» Дніпропетровської обласної ради про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу для надання психіатричної допомоги, –

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2025 року Комунальне підприємство «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» Дніпропетровської обласної ради (далі – КП «ДБКЛПД» ДОР) звернулося до суду із заявою про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу для надання психіатричної допомоги.

Заява обґрунтовувалась тим що 08 жовтня 2025 року ОСОБА_1 було госпіталізовано до КП «ДБКЛПД» ДОР лікарем-психіатром КП «ДБКЛПД» ДОР ОСОБА_2 . Направлення на госпіталізацію видане 08 жовтня 2025 року року лікарем-психіатром КЗ «ОЦЕМД та МК» ДОР Свіріним, який після особистого огляду громадянки ОСОБА_1 зробив висновок про необхідність її госпіталізації до психіатричного стаціонару для лікування у зв`язку із наявністю у неї тяжкого психічного розладу (діагноз): біполярний афективний розлад, поточний епізод манії з психотичними симптомами.

За висновком комісії лікарів-психіатрів від 09 жовтня 2025 року хвора являє собою безпосередню небезпеку для себе та оточуючих.

Ураховуючи викладене, заявник просив суд ухвалити рішення про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 до КП «ДБКЛПД» ДОР для надання психіатричної допомоги.

Рішенням Самарського районного суду міста Дніпра від 10 жовтня 2025 року у задоволенні заяви КП «ДБКЛПД» ДОР – відмовлено.

У поданій 11 листопада 2025 року апеляційній скарзі Дніпропетровська обласна прокуратура, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити заяву КП «ДБКЛПД» ДОР про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 для надання психіатричної допомоги.

Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що матеріали справи містять достатньо доказів на підтвердження обставин вчинення ОСОБА_1 чи виявлення наміру вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї та оточуючих.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила її залишити без задоволення, через те, що обставини якими прокурор обґрунтовував свої апеляційні вимоги не підтверджені в результаті розгляду цього спору та доводи наведені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду.

Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про отримання документів в Електронному суді.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що зі змісту заяви сестри ОСОБА_1 вбачається, що остання просить госпіталізувати її сестру ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що психічний стан її сестри змінився. Починаючи з серпня 2025 року психічний стан ОСОБА_1 почав погіршуватися. Вона почала казати, що її хтось переслідує, чує якісь голоси, знає майбутнє хто коли помре, начебто усім загрожує небезпека, прилетить ракета та всіх їх вб`є. За останні два дні психічний стан ОСОБА_1 погіршився. Вона стала дуже агресивна до оточуючих. В ніч з 06 жовтня 2025 року по 09 жовтня 2025 року вона кидалася на своїх дітей, побила свою доньку електричним дротом по спині та біблією по голові. Зі слів водія, 07 жовтня 2025 року та 09 жовтня 2025 року ОСОБА_1 намагалася покінчити життя самогубством, коли автомобіль їхав на швидкості вона хотіла з нього вистрибнути з нього. ОСОБА_1 постійно повторювала, що їй кудись треба. Вдома побила двері, посуд та зробила повний безлад.

Відповідно до рапорту працівників патрульної поліції встановлено, що 08 жовтня 2025 року під час патрулювання в складі екіпажу «Легіон-123» спільно з старшим сержантом приблизно о 19 годині 00 хвилин отримали виклик з приводу «хуліганства» за адресою: АДРЕСА_1 . Прибувши за адресою було виявлено заявницю ОСОБА_3 та її сестру ОСОБА_1 , яка перебувала з ознаками психічного розладу, а саме постійно з кимось розмовляла, поводила себе агресивно, мала суїцидальні думки. Також, було встановлено, що остання перебуває на обліку та раніше лікувалася з діагнозом «гострий психічний розлад». На місце до приїзду поліції заявницею було викликано психіатричну бригаду. Патрульними було передано громадянку ОСОБА_1 бригаді КЗ «ОЦЕМД та МК» лікарю ОСОБА_4 .

Також встановлено, що 08 жовтня 2025 року ОСОБА_1 було госпіталізовано до КП «ДБКЛПД» ДОР лікарем-психіатром КП «ДБКЛПД» ДОР ОСОБА_2 . Направлення на госпіталізацію видане 08 жовтня 2025 року лікарем-психіатром КЗ «ОЦЕМД та МК» ДОР ОСОБА_4 , який після особистого огляду громадянки ОСОБА_1 зробив висновок про необхідність її госпіталізації до психіатричного стаціонару для лікування у зв`язку із наявністю у неї тяжкого психічного розладу (діагноз): біполярний афективний розлад, поточний епізод манії з психотичними симптомами.

При обстеженні психічного стану ОСОБА_1 в КП «ДБКЛПД» ДОР комісія лікарів виявила, що у останньої наявні психічні розлади, зокрема: хвора доступна формальному мовному контакту. Зовні напружена, підозріла, негативістична. Емоційно нестійка, неадекватна, легко афектизується, плакала, була непосидюча. В бесіді ОСОБА_1 переходила на крик, погрожувала оточуючим, часом починала голосно неадекватно сміятись. Самооцінка була завищеною. Говорила, що «била дітей, щоб вигнати з них бесів», «вони заважали мені спати». Не заперечувала, що «хотіла випригнути з машини, бо хотіла повернутись та гуляти далі з подругами». Будувала безліч планів на майбутнє. За поведінкою хворої можна судити про наявність галюцинаторних переживань. Мислення паралогічне, дезорганізоване, зісковзуюче. Свою поведінку намагалася раціоналізувати «зайвим прийомом алкоголю». Критична оцінка свого стану була порушена. ОСОБА_1 було попередньо встановлено діагноз: шизоафективний розлад, маніакальний тип. F 25.0.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з відсутності достатніх підстав для примусової госпіталізації ОСОБА_1 до психіатричного закладу в примусовому порядку.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до закладу з надання психіатричної допомоги без її усвідомленої письмової згоди або без письмової згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність (стаття 14 Закону України «Про психіатричну допомогу».

Примусова госпіталізація можливе лише за наявності одночасно таких умов: по-перше, лікування можливе лише у стаціонарних умовах лікарні; по-друге, встановлення в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність. Відсутність необхідності щодо лікування особи лише в стаціонарних умовах виключає можливість примусової госпіталізації пацієнта до медичного закладу.

Такий правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 09 травня 2024 року у справі № 206/3939/23.

ЄСПЛ вказав, що «тримання під вартою особи, яка вважається психічно хворою, має відповідати цілям пункту 1 статті 5 Конвенції, що полягає у запобіганні позбавлення осіб свободи у свавільний спосіб, а також відповідати цілям обмеження, зазначеного у підпункті «е». У зв`язку з останнім Суд повторює, що відповідно до його усталеної практики особа не може вважатися «психічно хворою» та бути позбавлена волі, якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, об`єктивна медична експертиза повинна достовірно встановити, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад має бути таким, що обумовлює примусове тримання особи у психіатричній лікарні; по-третє, необхідність продовжуваного тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (рішення в справі «Вінтерверп проти Нідерландів» від 24 жовтня 1979 року, пункт 39). Суд також наголошує на тому, що жодне позбавлення свободи особи, яка вважається психічнохворою, не може розглядатися як таке, що відповідає підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, якщо воно було призначене без висновку медичного експерта. Це правило є застосовним навіть якщо метою тримання заявника є саме отримання медичного висновку. Конкретні форма і порядок можуть відрізнятися залежно від обставин. У термінових випадках або у випадках, коли особу затримано внаслідок агресивної поведінки, прийнятним може бути отримання такого висновку одразу після затримання. В усіх інших випадках необхідною є попередня консультація з лікарем. Коли такої можливості немає (наприклад, у зв`язку з відмовою зазначеної особи з`явитися для проведення огляду), потрібно принаймні призначити проведення медичної експертизи на підставі документів з матеріалів справи, і якщо цього зроблено не буде, не можна стверджувати, що наявність у особи психічної хвороби було достовірно доведено (там само) (рішення в справі «Заїченко проти України» від 26 лютого 2015 року № 45797/09, § 96-97).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 2-1/07 (провадження № 14-9cвц18) вказано, що надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку шляхом її госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку та продовження такої госпіталізації розглядаються як позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції з усіма гарантіями, що передбачені цією статтею, включно з правом на відшкодування будь-якої шкоди, завданої позбавленням свободи, якщо воно буде визнане таким, що не відповідає чинному законодавству України.

Згідно з практикою ЄСПЛ щодо застосування підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції особа не може бути позбавлена свободи як «психічно хвора», якщо не дотримано трьох мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; і по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості відповідного захворювання.

Перед тим, як визначати, чи було достовірно доведено, що особа страждає на психічний розлад, вид і ступень якого можуть бути підставою для примусового тримання цієї особи у психіатричній лікарні, суди повинні встановити, чи було таке тримання законним у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема, чи була дотримана процедура, передбачена чинним законодавством України. Недотримання вимог норм матеріального чи процесуального права при вирішенні зазначеного питання призводить до порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції. Проте відповідність такого позбавлення особи свободи національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин, які повинен встановити суд, розглядаючи справу.

У справі, яка розглядається, суд встановив, що ОСОБА_1 під наглядом у лікаря психіатра не перебуває та за наданням психіатричної допомоги ніколи не зверталась.

З наданого висновку огляду комісії лікарів-психіатрів вбачається, що при обстеженні психічного стану ОСОБА_1 в КП «ДБКЛПД» ДОР комісія лікарів виявила, що у останньої наявні психічні розлади, зокрема: хвора доступна формальному мовному контакту. Зовні напружена, підозріла, негативістична. Емоційно нестійка, неадекватна, легко афектизується, плакала, була непосидюча. В бесіді ОСОБА_1 переходила на крик, погрожувала оточуючим, часом починала голосно неадекватно сміятись. Самооцінка була завищеною. Говорила, що «била дітей, щоб вигнати з них бесів», «вони заважали мені спати». Не заперечувала, що «хотіла випригнути з машини, бо хотіла повернутись та гуляти далі з подругами». Будувала безліч планів на майбутнє. За поведінкою хворої можна судити про наявність галюцинаторних переживань. Мислення паралогічне, дезорганізоване, зісковзуюче. Свою поведінку намагалася раціоналізувати «зайвим прийомом алкоголю». Критична оцінка свого стану була порушена. ОСОБА_1 було попередньо встановлено діагноз: шизоафективний розлад, маніакальний тип. F 25.0.

До психіатричного закладу ОСОБА_1 поступила 08 жовтня 2025 року.

Між тим, сама собою наявність висновку за відсутності інших належних і допустимих доказів про відповідний стан особи є недостатньою для ухвалення рішення про примусову госпіталізацію особи до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди, як і сама собою наявність діагнозу щодо встановлення психічного захворювання.

На обґрунтування підстав для госпіталізації ОСОБА_1 , представник лікарні не надала достатніх доказів на підтвердження обставин вчинення чи виявлення наміру вчинити останньою дії, що становлять безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, а сама по собі наявність висновку лікарів-психіатрів та психічного розладу не свідчать про те, що хвора може становити якусь небезпеку для себе чи оточуючих, тому для госпіталізації особи в примусовому порядку до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди самого лише факту наявності психічної хвороби недостатньо, суд має встановити саме обставини вчинення чи виявлення наміру вчинити особою дії, що становлять безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих.

Відмовляючи у задоволені заяви, суд першої інстанції вірно врахував те, що примусова госпіталізація можливе лише за наявності одночасно таких умов: по-перше, лікування можливе лише у стаціонарних умовах лікарні; по-друге, встановлення в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.

Відсутність необхідності щодо лікування особи лише в стаціонарних умовах виключає можливість примусової госпіталізації пацієнта до медичного закладу. Примусова госпіталізація до психіатричного закладу виключно на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів, без урахування наведених вище заперечень самої ОСОБА_1 та за відсутності доказів того, що вона вчиняє (вчинила) чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, не відповідає підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод.

Аналогічна правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 вересня 2025 року у справі № 465/7314/24 (провадження № 61-991св25).

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Статтею 49 Конституції України передбачено, що кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Законодавство України про психіатричну допомогу базується на Конституції України і складається із Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я», Закону України «Про психіатричну допомогу» та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлена на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Зазначена гарантія узгоджується з пунктом 5 принципу 4 «Визначення психічної хвороби» Принципів захисту психічно хворих осіб та покращення психічної допомоги, прийнятих резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, від 17 грудня 1991 року № 46/119, де вказано, що жодна особа або орган влади не може класифікувати особу як таку, що має психічну хворобу, інакше як з метою, що прямо пов`язана із психічним захворюванням або внаслідок психічного захворювання.

Відповідно до пункту 1 принципу 16 «Примусова госпіталізація» Принципів захисту психічно хворих осіб та покращення психіатричної допомоги, будь-яка особа може бути госпіталізована до психіатричного закладу як пацієнт в примусовому порядку або вже була госпіталізована як пацієнт у добровільному порядку можуть утримувати як пацієнта в психіатричному закладі в примусовому порядку, тоді і лише тоді, коли уповноважений для цієї мети відповідно до закону кваліфікований фахівець, що працює в області психіатрії, встановить відповідно до принципу 4 (діагноз про те, що особа страждає на психічне захворювання, встановлюється відповідно до міжнародних визнаних медичних стандартів), що дана особа страждає на психічне захворювання, і визначить:

а) що внаслідок цього психічного захворювання існує серйозна загроза заподіяння безпосередньої або неминучої шкоди цій особі або іншим особам; або

b) що в разі особа, чиє психічне захворювання є важким, а розумові здібності – ослабленими, відмова від госпіталізації або утримання даної особи в психіатричному закладі може привести до серйозного погіршення її здоров`я або унеможливить застосування належного лікування, яке може бути проведено за умови госпіталізації до психіатричного закладу у відповідності до принципу найменш обмежувальної альтернативи. У випадку, зазначеному в підпункті b), необхідно, по можливості, проконсультуватися з другим таким фахівцем, що працює в області психіатрії. У разі проведення такої консультації госпіталізація до психіатричного закладу або утримання в ньому у примусовому порядку можуть мати місце лише за згодою другого фахівця, який працює в області психіатрії.

Відповідно до пункту 2 принципу 16 «Примусова госпіталізація» Принципів захисту психічно хворих осіб та покращення психіатричної допомоги госпіталізація до психіатричного закладу або утримання у ньому у примусовому порядку здійснюється спочатку протягом нетривалого періоду, визначеного внутрішньодержавним законодавством, з метою спостереження та проведення попереднього лікування до розгляду питання про госпіталізацію або тримання пацієнта в психіатричному закладі наглядовим органом. Причини госпіталізації або змісту має бути негайно поінформовано пацієнту; про факт госпіталізації або змісту і їх причини також невідкладно і в докладному вигляді повідомляється наглядовому органу, особистому представнику пацієнта, якщо такий є, а також, якщо пацієнт не заперечує, сім`ї пацієнта.

Відповідно до частини шостої статті 284 ЦК України надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.

Статтею 4 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування, медичної, психологічної та соціальної реабілітації, надання освітніх, соціальних послуг.

Цей Закон визначає правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою виходячи із пріоритету прав і свобод людини і громадянина, встановлює обов`язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та правового і соціального захисту, навчання осіб, які страждають на психічні розлади, регламентує права та обов`язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, здійсненні соціального захисту та навчання осіб, які страждають на психічні розлади.

Аналіз статті 14 Закону України «Про психіатричну допомогу» свідчить про те, що примусова госпіталізація можлива лише за наявності одночасно таких умов: по-перше, лікування можливе лише у стаціонарних умовах лікарні; по-друге, встановлення в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність. Відсутність необхідності щодо лікування особи лише в стаціонарних умовах виключає можливість примусової госпіталізації пацієнта до медичного закладу.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 447/1095/21 (провадження № 61-17062св21).

При цьому слід брати до уваги, що тяжкий психічний розлад – це розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам`яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку (абзац третій статті 1 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

З огляду на те, що ознаки тяжкого психічного розладу у ОСОБА_1 не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, емоційний стан останньої дійсно був викликаний певним збігом обставин у її житті та за умов самого не бажання примусово госпіталізуватись та відсутності необхідності лікування останньої виключно в стаціонарних умовах, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність обґрунтованих підстав для її примусової госпіталізації до психіатричної лікарні, що узгоджується і з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 21 травня 2025 року у справі № 206/3940/23 (провадження № 61-11503св24).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Заява КП «ДБКЛПД» ДОР про госпіталізацію у примусовому порядку ОСОБА_1 до психіатричного закладу ґрунтується виключно на висновку комісії лікарів-психіатрів від 09 жовтня 2025 року.

При цьому, сама собою наявність висновку за відсутності інших належних і допустимих доказів про відповідний стан особи є недостатньою для ухвалення рішення про примусову госпіталізацію особи до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди, як і сама собою наявність діагнозу щодо встановлення психічного захворювання.

Звертаючись до суду з апеляційною скаргою прокурор не навів посилання на обставини, що свідчать про вчинення ОСОБА_1 чи виявлення нею наміру вчинити дії, що становлять безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або те, що вона не спроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, що вона страждає на такий психічний розлад, вид і ступінь якого можуть бути підставою для примусової її госпіталізації до психіатричної лікарні, й обстеження та лікування можливі лише в умовах психіатричного стаціонару.

Отже, без достовірного встановлення того, що ОСОБА_1 вчиняла чи виявляла реальні наміри вчинити дії, що становили безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, не можливо застосувати до неї такий захід, як примусова госпіталізація до психіатричного закладу, інакше це суперечить статті 14 Закону України «Про психіатричну допомогу», підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, а також практиці Європейського суду з прав людини.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що матеріали даної справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, які б у своїй достатності та взаємозв`язку свідчили або підтверджували, що стан ОСОБА_1 дозволяє дійти переконливого висновку про наявність безумовних підстав, встановлених законом, для надання їй психіатричної допомоги у примусовому порядку.

Посилання прокурора в апеляційній скарзі на наявність кримінального провадження № 12025047220000417 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 125 КК України та наявність у ОСОБА_1 зареєстрованої нарізної зброї – не спростовують висновків суду про відсутність підстав для її примусової госпіталізації.

Як вбачається з матеріалів справи, постановою старшого дізнавача СД відділу поліції № ДРУП № 2 ГУНП в Дніпропетровській області Шульги А.Є. від 15 грудня 2025 року кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024046630000417 від 09 жовтня 2024 року було закрите у зв`язку з тим, що встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення.

У вказаній постанові зазначено, що під час досудового розслідування надійшла заява від законного представника ОСОБА_5 – дідуся малолітніх дітей ОСОБА_1 , який повідомив, що ОСОБА_1 змінила свою поведінку та відношення до дітей.

Тобто факт зміни обставин, позитивної зміни в цілому поведінки ОСОБА_1 та зміни її відношення до своїх дітей відбулося ще наприкінці листопада 2025 року, про що 01 грудня 2025 року ОСОБА_5 , як законний представник малолітніх дітей у вказаному кримінальному провадженні, вказав у своєму клопотанні про закриття кримінального провадження.

Також, з листа Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області № 337899-2025 від 30 жовтня 2025 року вбачається, що за письмовою заявою ОСОБА_1 від 22 жовтня 2025 року мисливський нарізний карабін та набої до нього калібру 9 мм., в кількості 200 шт., були прийняті інспектором СКОЗ Дніпровського РУП № 2 на тимчасове зберігання та поміщені до сейфу, розташованого в кімнаті зберігання зброї та боєприпасів ВП № 1 Дніпровського РУП № 2 за адресою: АДРЕСА_2 . Квитанція № 82 від 22 жовтня 2025 року.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що у відзиві на апеляційну скаргу КП «ДБКЛПД» ДОР зазначало, що 10 жовтня 2025 року ОСОБА_1 була виписана з психіатричної лікарні в задовільному стані, була спокійна та врівноважена, маячні ідеї не висловлювала, суїцідальних думок не було. Тобто, примусове лікування та надана медична допомога відіграли позитивну роль на самопочутті та здоров`ї ОСОБА_1 .

Посилання прокурора на неврахування судом першої інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 206/5657/17 та від 12 лютого 2020 року у справі № 592/12704/19, є безпідставним, оскільки висновки суду першої інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди скаржника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, який їх спростував.

Відповідно до вимог статті 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення – без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, –

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури – залишити без задоволення.

Рішення Самарського районного суду міста Дніпра від 10 жовтня 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 25 березня 2026 року.

Повний текст судового рішення складено 26 березня 2026 року.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: І.Ю. Ткаченко

М.М. Пищида