Постанова від 24 березня 2026 р. у справі №207/5206/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3069/26 Справа № 207/5206/24 Суддя у 1-й інстанції - Подобєд О. К. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Агєєва О.В.,

суддів: Гапонова А.В., Красвітної Т.П.,

за участю секретаря судового засідання Кругман А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро цивільну справу №207/5206/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Приватний нотаріус Кам`янського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Жидкова Ірина Володимирівна, про визнання заповіту недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Південного районного суду міста Кам`янського Дніпропетровської області від 12 листопада 2025 року,ухвалене у складі судді Подобєд О.К., -

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Південного районного суду міста Кам`янського Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 , про визнання заповіту недійсним.

В обґрунтування позову зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати – ОСОБА_5 .

Після її смерті відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_1 , яка належала померлій ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 25 липня 2002 року приватним нотаріусом Красношлик Л.Л. за реєстровим №4684.

Вказує, що крім неї спадкоємцями першої черги за законом також є дочка ОСОБА_5 – ОСОБА_6 .

З метою отримання свідоцтва про право на спадщину, вони з ОСОБА_3 звернулись до приватного нотаріуса Жидкової І.В., однак 12 вересня 2024 року постановою приватного нотаріуса Кам`янського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Жидковою І.В. їм було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, оскільки вона не є спадкоємцем за заповітом та за законом. Окрім того, із зазначеної постанови нотаріуса, їй стало відомо, що померла ОСОБА_5 залишила заповіт, яким заповіла усе своє майно відповідачці ОСОБА_2 .

У зв`язку з чим, просила визнати заповіт ОСОБА_5 , яким остання заповідала все своє майно, де б таке не було та з чого б воно не складалось, гр. ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Кам`янського міського нотаріального округу Жидковим В.Ю. від 28 серпня 2020 року, зареєстрований в реєстрі за №576 — недійсним.

Рішенням Південного районного суду міста Кам`янського Дніпропетровської області від 12 листопада 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним – відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

Не погодившись з зазначеним судовим рішенням ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій вважає, що при ухвалені оскаржуваного рішення судом були неповно з`ясовані обставини, що мають значення для справи, викладені в рішенні висновки не відповідають дійсним обставинам справи, порушено норми матеріального та процесуального права.

В обґрунтування скарги зазначає, що протягом останніх років ОСОБА_5 , перебуваючи у поважному віці, потребувала постійного стороннього догляду.

Позивач та її донька ОСОБА_4 постійно здійснювали догляд за ОСОБА_5 , яка виявила намір залишити після смерті належну їй на праві власності квартиру у спадок ОСОБА_4 .

Вказує, що реалізуючи свій намір, 04 березня 2006 року ОСОБА_5 склала заповіт, посвідчений державним нотаріусом Другої Дніпродзержинської державної нотаріальної контори Ісаковою Л.В., зареєстрований в реєстрі за №605.

Вважає, що волевиявлення ОСОБА_5 , щодо складання оскаржуваного заповіту від 28 серпня 2020 року, зареєстрований в реєстрі за №576, не було вільним і не відповідало її волі.

Суд першої інстанції ухвалюючи оскаржуване рішення жодним чином не врахував вищезазначене та не надав їм належної правової оцінки, а виходив лише з одних формальних міркувань.

Окрім цього, судом першої інстанції під час розгляду справи та ухвалені оскаржуваного рішення не було враховано пояснення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, зокрема ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Суд першої інстанції проігнорував заяву позивача про виклик свідків, які могли повідомити суду обставини, що мають важливе значення для з`ясування обставин справи, а наведені позивачем докази були залишені судом першої інстанції без дослідження, без належної правової оцінки та відхилялися без будь-якої мотивації.

У зв`язку з чим просить рішення Південного районного суду міста Кам`янського Дніпропетровської області від 12 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 скористалась своїм правом та подала відзив на апеляційну скаргу, в якому з вимогами викладеними в скарзі не погоджується та вважає їх необґрунтованими.

Зазначає, що право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складання заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування.

Вказує, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених вимог, а отже вимоги скаржника є необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню.

У зв`язку з чим просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Південного районного суду міста Кам`янського Дніпропетровської області від 12 листопада 2025 року - без змін.

Позивач ОСОБА_1 в судовому засідання апеляційного суду підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні апеляційного суду заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила відмовити у її задоволенні.

Третя особа ОСОБА_4 в судовому засідання апеляційного суду також підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити.

Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, відповідача та третьої особи ОСОБА_7 , дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_5 .

Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_1 , яка належала померлій ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 25 липня 2002 року приватним нотаріусом Красношлик Л.Л. за реєстровим №4684.

З метою отримання свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_1 та ОСОБА_3 звернулись до приватного нотаріуса Жидкової І.В. однак, 12 вересня 2024 року, постановою приватного нотаріуса Кам`янського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Жидковою І.В. їм було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлої ОСОБА_5 , у зв`язку з тим, що вона не є спадкоємицею померлої ні за заповітом, ні за законом.

Як вбачається з матеріалів спадкової справи №24/2024 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , згідно її заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Жидковим В.Ю. 28 серпня 2020 року за №576, остання усе належне їй майно заповіла ОСОБА_2 .

В свою чергу, ОСОБА_2 21 березня 2024 року звернулась до приватного нотаріуса Жидкової І.В. із заявою про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_5 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з тих підстав, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, які б засвідчували, що на момент складання оскаржуваного заповіту спадкодавець не розуміла значення своїх дій та не могла ними керувати, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало її волі, а фактично підстави позовних вимог позивача базуються на її суб`єктивних припущеннях. Також судом не встановлено, що при складанні заповіту були порушені вимоги діючого законодавства.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Необхідно враховувати, що як заінтересовані особи, повноважні пред`являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб`єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК України (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів), порушені у зв`язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт, відповідно статті 1234 ЦК України, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила.

Загальні вимоги до форми заповіту встановлено статтею 1247 ЦК України, якою передбачено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення та має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним.

Відповідно до статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.

У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: в яких 1) волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

У справі, що яка переглядається, ОСОБА_1 звернулась із вимогою про визнання недійсним заповіту, посилаючись, зокрема на те, що волевиявлення спадкодавця не було вільним, вона не могла погодити умови даного заповіту.

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України).

Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 частини другої статті 1247 ЦК України).

Як вбачається з тексту оспорюваного заповіту серії НОМ №195932 від 28 серпня 2020 року, до підписання він прочитаний уголос заповідачем ОСОБА_5 та власноручно нею підписаний об 11 годині 15 хв за адресою: АДРЕСА_2 та посвідчений приватним нотаріусом Кам`янського міського нотаріального округу Жидковим В.Ю. Особу заповідача встановлено, дієздатність перевірено.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б засвідчували, що на момент складання заповіту серії НОМ №195932 від 28 серпня 2020 року спадкодавець не розуміла значення своїх дій та не могла ними керувати, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало її волі, протилежного позивачем суду не надано. Також судом не встановлено, що при складанні заповіту були порушені вимоги діючого законодавства.

Доводи апеляційної скарги, що складений ОСОБА_5 заповіт був вчинений під впливом помилки, а її волевиявлення не було вільним, відхиляються колегією суддів, оскільки є безпідставними, та не підтверджуються належними та допустимими доказами, фактично базуються на суб`єктивних припущеннях позивача.

Суд правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустив порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскарженого судового рішення, тому доводи апеляційної скарги з цього приводу є безпідставними.

З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом першої інстанції повно та всебічно, з правильним застосуванням норм матеріального права, оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена судом першої інстанції, то суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Південного районного суду міста Кам`янського Дніпропетровської області від 12 листопада 2025 року немає.

Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -залишити без задоволення.

Рішення Південного районного суду міста Кам`янського Дніпропетровської області від 12 листопада 2025 року -залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді:

Повний текст постанови складено 25.03.2026р.

Головуючий суддя О.В.Агєєв