Постанова від 24 березня 2026 р. у справі №204/5362/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3008/26 Справа № 204/5362/25 Суддя у 1-й інстанції - Самсонова В. В. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді - Пищиди М.М.

суддів - Ткаченко І.Ю., Свистунової О.В.

за участю секретаря судового засідання - Триполець В.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 22 вересня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, -

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2025 року позивачка звернулася до суду з позовною заявоюдо ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.

В обґрунтування своїх позовних вимог вказала на те, що 05 червня 2021 року Соборним районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) здійснено актовий запис про укладення шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 . За час шлюбу у них народилася дитина - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 . Подружні відносини припиненні через відсутність взаєморозуміння та постійні конфлікти, що негативно впливали на стан здоров`я позивачки. Незважаючи на неодноразові спроби врегулювання розбіжностей задля інтересів дитини, досягти примирення сторонам не вдалося.

Враховуючи вищевикладене позивачка просила суд шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвати. Неповнолітнього сина залишити проживати з нею.

Заочним рішенням Чечелівського районного суду міста Дніпра від 22 вересня 2025 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу задоволено повністю.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , укладений у Соборному районному у місті Дніпрі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), актовий запис № 397, в якому є малолітня дитина розірвано.

Прізвище позивачки « ОСОБА_5 » залишено без змін.

Прізвище відповідача « ОСОБА_5 » залишено без змін.

Малолітню дитину сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 суд залишив проживати з позивачкою ОСОБА_2 .

Ухвалою Чечелівського районного суду міста Дніпра від 21 листопада 2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суду від 22 вересня 2025 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу,

в якій просить заочне рішення скасувати та призначити справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, не перевірено належним чином фактичні обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Судом встановлено, що 05 червня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 уклали шлюб у Соборному районному у місті Дніпрі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), про що зроблено відповідний актовий № 397. Від шлюбу у них народилась дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_2 від 30 липня 2021 року. Між сторонами шлюбні відносини припинені, а шлюб носить формальний характер.

Ухвалюючи рішення про розірвання шлюбу між сторонами, суд першої інстанції виходив із того, що шлюб між сторонами носить формальний характер, збереження їх сім`ї є неможливим, примиритися сторони не бажають, подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме їхнім інтересам.

Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Статтею 24 СК України передбачено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, має наслідки, встановлені статтями 38-40 цього Кодексу.

Положеннями частин третьої та четвертої статті 56 СК України передбачено, що кожен із подружжя має право припинити шлюбні відносини.

Примушування до збереження шлюбних відносин є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.

Згідно із частиною третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду відповідно до статті 110 цього Кодексу.

Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя (частина перша статті 110 СК України).

За змістом статей 111, 112 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. З`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції порушив права відповідача, оскільки не вжив заходів щодо примирення сторін колегія суддів відхиляє.

Так, статтею 111 СК України передбачено, що суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2018 року у справі № 761/33261/16-ц (провадження № 61-33349св18) зроблено висновок по застосуванню статті 111 СК України та вказано, що примирення подружжя здійснюється судом лише за умови, що це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов`язків особистого характеру тощо. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя. Надання додаткового строку для примирення є виключно правом суду, а не його обов`язком.

Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року по справі № 206/3459/16-ц (провадження № 61-21621св17).

Отже, суд першої інстанції, враховуючи диспозитивність вказаної норми, відсутність клопотань учасників справи про надання їм строку для примирення та фактичних обставин, які би свідчили про таке примирення, не вбачав підстав цього.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що з моменту звернення позивачкою до суду із позовом про розірвання шлюбу (травень 2025 року), ухвалення судом першої інстанції рішення про розірвання шлюбу (вересень 2025 року) до моменту перегляду такого рішення апеляційним судом (березень 2026 року) у сторін було достатньо часу для примирення, яке так і не відбулося. Тим паче, позивачка приймала участь у судовому засіданні при перегляді заочного рішення та протокольно зазначила, що відносини з апелянтом "втратились та сенсу примирення з чоловіком немає”, що підтверджує правильність висновків суду першої інстанції у вказаній частині.

Що стосується доводу апеляційної скарги про те, що визначаючи місце проживання неповнолітнього сина сторін, суд не встановив фактичного місця проживання дитини, не дослідив умови її утримання, виховання, окрім того не надав оцінки можливості та доцільності участі батька у вихованні, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною четвертою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 161 СК України).

У постанові від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19) Верховний Суд зазначив, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того, з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини разом із матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. У разі наявності такого спору між батьками суд повинен роз`яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.

У постанові від 22 грудня 2021 року у справі № 339/143/20 (провадження № 61-6809св21) Верховний Суд вказав, що зазначення у резолютивній частині рішення суду про те, щоб малолітнього сина залишити на проживання з матір`ю, не свідчить, що суд вирішив позов про визначення місця проживання дитини разом з матір`ю, оскільки суд лише констатував, з ким залишається проживати дитина після розірвання шлюбу, не змінюючи при цьому її місце проживання.

В постанові від 18 липня 2022 року у справі № 405/4659/21 (провадження № 61-5775св22) Верховний Суд зазначив, що судове рішення про залишення проживання дитини разом із матір`ю не перешкоджає розгляду спору про визначення місця проживання дитини та не носить преюдиційного характеру.

Звертаючись до суду із позовом про розірвання шлюбу, ОСОБА_2 в прохальній частині позову просила також після розірвання шлюбу неповнолітнього сина залишити проживати із нею.

Враховуючи, що сторони не зверталися до суду із вимогами про визначення місця проживання дітей з одним із батьків, суд в межах вимог позову про розірвання шлюбу залишив проживати малолітнього ОСОБА_3 з матір`ю, чим констатував місце проживання дитини, не визначаючи його.

Такий висновок суду не свідчить, що суд вирішив позов про визначення місця проживання дітей, оскільки суд лише констатував, з ким залишається проживати дитина після розірвання шлюбу, не змінюючи при цьому його місце проживання, оскільки, як встановлено, після припинення фактичних шлюбних відносин дитина проживає разом з матір`ю.

Оскільки між сторонами на час ухвалення рішення у цій справі відсутній спір про місце проживання неповнолітньої дитини, то підстав для залучення судом першої інстанції до справи органу опіки і піклування з метою надання висновку про визначення місця проживання дітей, не було.

Вказані обставини апелянт не заперечував та не спростував належними та допустимими доказами, а тому доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими.

Доводи апелянта щодо необізнаності про розгляд справи та відсутності можливості надання відзиву на позовну заяву, колегія суддів відхиляє, з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи копія ухвали про відкриття провадження у справі разом з копіями матеріалів позовної заяви, направлялися відповідачу за адресою його зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 , однак відправлення було повернуто на адресу суду з зазначенням про причини невручення «за закінченням строку зберігання».

У постанові Верховного Суду від 19 грудня 2022 року у cправі №910/1730/22 зазначено, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною, за відсутності відомостей у суду про наявність у такої сторони інших засобів зв`язку та/або адреси електронної пошти, необхідність зазначення яких у процесуальних документах передбачена статтями 162, 165, 258, 263, 290, 295 ГПК України, і судовий акт повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі (близький за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2021 року у справі № 910/8197/19, від 09 грудня 2021 року у справі №911/3113/20).

Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі №911/3142/19 зазначив, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду.

Крім того, посилання апелянта щодо порушення його права на подання відзиву, колегія зазначає, що представник відповідача Бєликов В.І. має зареєстрований кабінет в системі «Електронний суд», позовна заява позивачкою подана також через систему «Електронний суд», тобто представник відповідача мав можливість ознайомитися з матеріалами справи в своєму кабінеті та надати відповідні пояснення.

Інші доводи апеляційної скарги не є суттєвими й не стосуються висновків суду щодо вирішення спору по суті.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Отже, оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Заочне рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 22 вересня 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до чинного законодавства.

Повний текст постанови складено 26 березня 2026 року.

Судді