Постанова від 25 березня 2026 р. у справі №453/1192/23 — Львівський апеляційний суд

Справа № 453/1192/23 Головуючий у 1 інстанції: Брона А. Л.

Провадження № 22-ц/811/3599/25 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 березня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С.М.,

суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретар судового засідання – Федчун Н. С.,

з участю – представника відповідача ОСОБА_1 – адвоката Шабаровського Б. В., прокурорів Германович Ю. А., Сеніва О.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Сколівського районного суду Львівської області від 16 травня 2024 року, у справі за позовом першого заступника керівника Стрийської окружної прокуратури Львівської області, який діє в інтересах держави до Славської селищної ради Стрийського району Львівської області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки у комунальну власність,

ВСТАНОВИВ:

у липні 2023 року перший заступник керівника Стрийської окружної прокуратури Львівської області, який діє в інтересах держави, звернувся в суд з позовом до Славської селищної ради Стрийського району Львівської області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки у комунальну власність.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ухвалою Сколівського районного суду Львівської області від 20 березня 2023 року у справі № 453/328/23, яка набрала законної сили, ОСОБА_3 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення ним кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 366, частиною другою статті 364 КК України, на підставі статті 49 КК України. Вказаною ухвалою суду встановлено, що ОСОБА_3 , зловживаючи своїм службовим становищем, тобто умисно, з корисливих мотивів в інтересах ОСОБА_1 , всупереч інтересам служби, в своєму службовому кабінеті в приміщенні Сколівського районного відділу земельних ресурсів, в порушення частини другої статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України, відповідно до яких прибережні захисні смуги встановлюються по берегах малих річок, струмків і потічків та навколо водойм вздовж урізу води (у меженний період) шириною 25 метрів, розглянувши технічний звіт про виконані роботи по підготовці та видачі Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, усвідомлюючи, що дана земельна ділянка з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 площею 0, 3500 га знаходиться в межах прибережної захисної смуги річки Рожанка – правої притоки річки Опір (басейн Дністра) та відповідно до статті 79 ВК України відноситься до малих річок, що такий не відповідає вимогам статті 56 Закону України «Про землеустрій», а саме в технічному звіті відсутні: акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель та перелік обмежень прав на земельну ділянку і наявні земельні сервітути, умисно, безпідставно завірив особистим підписом та скріпив відтиском круглої гербової печатки Сколівського відділу земельних ресурсів: технічне завдання № 67 на виготовлення технічної документації по видачі Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, кадастровий план земельної ділянки площею 0,3500 га, схему розміщення земельної ділянки, план земельної ділянки, що відводилась у власність ОСОБА_1 , згідно з якими земельна ділянка розміщена в межах населеного пункту на території Нижньорожанківської сільської ради та призначена для ведення особистого селянського господарства. В подальшому 28 квітня 2004 року ОСОБА_3 безпідставно видав та підписав ОСОБА_1 державний акт серії ЛВ №090563 на право власності на земельну ділянку загальною площею 0, 3500 га, скріпивши такий відтиском гербової печатки Сколівського районного відділу земельних ресурсів, що призвело до незаконної передачі у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки за кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 площею 0, 3500 га, тим самим завдавши збитків державі в особі Славської селищної ради Стрийського району Львівської області. 12 січня 2023 року в ході проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42022142330000120 від 14.12.2022 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 364, частиною другою статті 366 КК України, проведено огляд місця події за участю спеціаліста – землевпорядника ФОП ОСОБА_4 (кваліфікаційний сертифікат інженера землевпорядника № 014576 від 05 жовтня 2020 року), в ході якого складено план-схему винесення в натурі меж земельної ділянки. Під час проведеного огляду вздовж земельної ділянки за допомогою супутникового геодезичного приймача GHSS проведено огляд водоохоронної зони річки «Рожанка» з розрахунку 25 м від урізу річки, під час якого встановлено, що дана земельна ділянка частково розміщена в межах водоохоронної зони річки «Рожанка», а саме на площі 0, 1175 га. До Державного реєстру речових прав відомості про державну реєстрацію земельної ділянки внесені не були. Згідно з інформацією Басейнового управління водних ресурсів річок Західного Бугу та Сяну № 18/569 від 26 квітня 2023 року річка «Рожанка» належить до категорії середніх річок відповідно до статті 79 ВК України. Проекти землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки на погодження до Басейнового управління водних ресурсів річок Західного Бугу та Сяну не надходили. Рішенням Нижньорожанківської сільської ради № 90 від 17 вересня 2003 «Про передачу земельних ділянок у приватну власність і користування» ОСОБА_1 передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 0, 3500 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована в с. Нижня Рожанка в урочищі «Лужків Луг». На підставі вказаного рішення 28 квітня 2004 року ОСОБА_1 видано державний акт серії ЛВ № 090563 на право власності на земельну ділянку, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010446000183. Земельна ділянка належить до комунальної власності Славської територіальної громади, сформована за рахунок земель водного фонду та передана у приватну власність всупереч вимог земельного та водного законодавства. Прибережна захисна смуга може перебувати лише в державній чи комунальній власності та використовуватися лише відповідно до її цільового призначення з урахуванням законодавчих обмежень щодо ведення господарської діяльності. До складу земель водного фонду України віднесено землі прибережної захисної смуги, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють його функціонуванню. Відповідно до рішення Славської селищної ради № 7 від 27 листопада 2020 року «Про початок реорганізації Волосянківської сільської ради, Нижньорожанківської сільської ради та Либохорівської сільської ради шляхом приєднання до Славської селищної ради», Славська селищна рада є правонаступником всього майна, прав та обов`язків Нижньорожанківської сільської ради.

Враховуючи наведене, просив суд:

- визнати недійсним рішення Нижньорожанківської сільської ради № 90 від 17 вересня 2003 року «Про передачу земельних ділянок у приватну власність і користування», на підставі якого передано ОСОБА_1 безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 0, 3500 га для ведення особистого селянського господарства, розташовану в с. Нижня Рожанка в урочищі «Лужків Луг»;

- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0, 3500 га кадастровий номер 4624584300:01:002:0001 серії ЛВ № 090563 від 28 квітня 2004 року, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010446000183;

- зобов`язати ОСОБА_1 повернути на користь Славської територіальної громади земельну ділянку з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 площею 0, 3500 га, розташовану в с. Нижня Рожанка в урочищі «Лужків Луг» Стрийського району Львівської області.

Рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 16 травня 2024 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 13 березня 2025 року, позов задоволено.

Визнано недійсним рішення Нижньорожанківської сільської ради № 90 від 17 вересня 2023 року «Про передачу земельних ділянок у приватну власність і користування», на підставі якого передано ОСОБА_1 безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 0, 3500 га для ведення особистого селянського господарства, розташовану в с. Нижня Рожанка в урочищі «Лужків Луг».

Визнано недійсним державний акт на право власності серії ЛВ № 090563 від 28 квітня 2004 року на земельну ділянку площею 0, 3500 га, кадастровий номер 4624584300:01:002:0001, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010446000183.

Зобов`язано ОСОБА_1 повернути на користь Славської територіальної громади земельну ділянку з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 площею 0, 3500 га, розташовану в с. Нижня Рожанка в урочищі «Лужків Луг» Стрийського району Львівської області.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оспорюваним рішенням Нижньорожанківської сільської ради порушено інтереси держави в особі Славської селищної ради Стрийського району Львівської області. Однак, Славська селищна рада Стрийського району Львівської області не здійснює заходів щодо захисту інтересів держави у сфері земельних відносин та повернення незаконно переданої земельної ділянки з земель водного фонду. З огляду на пасивність усіх інших органів державної влади та місцевого самоврядування, які б мали вчасно виявити та відреагувати на незаконність передачі у приватну власність земельної ділянки водного фонду, суд дійшов висновку про наявність у прокурора достатніх підстав та повноважень для звернення до суду з цим позовом. Виходячи з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови № 486, відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги. Тобто фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством. При цьому відсутність такого проекту та невизначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися як відсутність самої прибережної захисної смуги. При наданні у власність чи користування земельних ділянок навколо водних об`єктів необхідно враховувати положення щодо меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг шляхом урахування при розгляді матеріалів про надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення меж, з урахуванням конкретної ситуації. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених статтею 59 цього Кодексу (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-71цс18), у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), у пункті 80 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та у пункті 96 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)). Як встановлено, спірна земельна ділянка була сформована за рахунок земель водного фонду та була передана у приватну власність всупереч вимог земельного та водного законодавства. Прибережна захисна смуга може перебувати лише в державній чи комунальній власності та використовуватися лише відповідно до її цільового призначення з урахуванням законодавчих обмежень щодо ведення господарської діяльності. Тому суд дійшов висновку, що під час прийняття Нижньорожанківською сільською радою Сколівського району Львівської області оспорюваного рішення було порушено норми земельного та водного законодавства. Такі порушення законодавства є підставою для визнання незаконним зазначеного рішення. Відповідач не мав перешкод у доступі до законодавства і у силу зовнішніх, об`єктивних, явних та видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить його, відповідача, добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів. Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 372/2592/15-ц. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Таку правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 2362/884/16-4 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11. Враховуючи наведене, суд дійшов переконання, що державний акт, який посвідчує набуте право, також має бути визнаним недійсним відповідно до статей 21, 393 ЦК України та статті 152 ЗК України. Вирішуючи позов в частині повернення на користь Славської територіальної громади земельної ділянки ОСОБА_1 , суд виходив з того, що оскільки прокурор свій процесуальний обов`язок доказування виконав та надав суду належні і допустимі докази на підтвердження того, що спірна земельна ділянка була передана у власність ОСОБА_1 з порушенням вимог земельного законодавства, тому вона підлягає поверненню власнику. Щодо наданого відповідачем висновку експерта на спростування розташування спірної земельної ділянки у прибережній захисній смузі, то в ньому експертом визначено, що спірна земельна ділянка розташована поза межами прибережної захисної смуги. Однак, суд поставився до наданого стороною відповідача висновку експерта як доказу у рамках даного спору критично, оскільки вважає, що такий не містить інформації щодо предмету доказування - спірної земельної ділянки з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 площею 0, 3500 га, а містить інформацію щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 площею 0, 2869 га, що, на думку суду, свідчить про незаконні умисні дії відповідача, спрямовані на зменшення площі спірної земельної ділянки з метою спростування встановлених судом обставин, що на час набуття земельної ділянки у власність, така відносилась до земель водного фонду.

Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції і, окрім того, вказав, що у цій справі має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо ОСОБА_1 внаслідок втручання в його право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо йому не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). Водночас не вбачається порушення справедливого балансу в разі зобов`язання ОСОБА_1 повернути на користь Славської територіальної громади земельну ділянку площею 0, 3500 га, її поділу з поверненням у власність держави земель водного фонду. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння державним майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном. Прийняття оспорюваного рішення та видача ОСОБА_1 державного акта на право власності на земельну ділянку площею 0,3500 га позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. Отже, правовідносини, пов`язані з передачею земель водного форду у власність становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка була передана у власність ОСОБА_1 , такому суспільному інтересу не відповідає. Також при вирішенні даної справи слід враховувати правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. В силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки фізичні особи – відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ділянка належить до земель лісогосподарського призначення. В постановах Великої Палати Верховного Суду від 04липня 2018 (справа № 653/1096/16), від 28 листопада 2018 (справа № 504/2864/13), від 12 червня 2019 (справа № 487/10128/14), від 11 вересня 2019 (справа № 487/10132/14), від 07 квітня 2020 (справа № 372/1684/14) вирішувалось питання визначення належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду та зроблено висновок, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку варто розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Зайняття фізичними та юридичними особами земельних ділянок природоохоронного призначення, не пов`язане із позбавленням власника (держави чи територіальної громади) цих ділянок володіння ними. Вказане стосується і тих випадків, коли право приватної власності на земельні ділянки природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення було зареєстровано на підставі неправомірних рішень про передачу таких земель у власність фізичних чи юридичних осіб; такі рішення не створюють ті юридичні наслідки, на які вони спрямовані (п. 8.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц). Таким чином, спірна земельна ділянка належала і, продовжує належати до комунальної власності Славської територіальної громади, оскільки знаходиться у межах нормативних (визначених законом) розмірів прибережної захисної смуги, тобто є такою, що не могла бути передана у приватну власність у такій конфігурації. З огляду на зазначене, не може бути застосована до вказаних правовідносин позовна давність, про що просив відповідач, оскільки до вимог негаторного позову позовна давність не застосовується.

Постановою Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 13 березня 2025 року скасовано.

Рішення Сколівського районного суду Львівської області від 16 травня 2024 року в частині позовних вимог першого заступника керівника Стрийської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави до Славської селищної ради Стрийського району Львівської області, ОСОБА_1 про визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні зазначених вимог відмовлено.

Справу в частині вирішення позовної вимоги першого заступника керівника Стрийської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави до ОСОБА_1 про повернення земельної ділянки передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відтак, здійснюється апеляційний перегляд рішення Сколівського районного суду Львівської області від 16 травня 2024 року в частині вирішення позовної вимоги першого заступника керівника Стрийської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави до ОСОБА_1 про повернення земельної ділянки, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 .

Апеляційна скарга в цій частині мотивована тим, що суд безпідставно визнав, що спірна земельна ділянка була сформована за рахунок земель водного фонду, адже прокурор не довів її місця розташування, на час відведення у 2003 році саме в межах прибережної захисної смуги. Дані обставини не можуть підтверджуватись судовим рішенням, яким ОСОБА_3 звільнено від кримінальної відповідальності, оскільки воно не є преюдиційним, не входить до предмета доказування, а тому безпідставно враховано судом при ухваленні рішення. Недопустимим доказом вважає також і протокол огляду місця події, складений в межах цієї кримінальної справи. Таким доказом, на думку заявника, є висновок експерта, який в матеріалах справи відсутній. Залишилось нез`ясованим до яких саме річок (малих, середніх, великих) належить річка Рожанка, тоді як зазначена обставина має важливе значення для правильного вирішення справи. В оскаржуваному рішенні судом зазначено, що ця річка відноситься до середніх річок, проте такі висновки суперечать листу спеціалізованого управління водних ресурсів, в якому цю річку віднесено до малих річок. Також відсутній розроблений проект землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги цієї річки, як і відсутній паспорт річки. У цьому зв`язку, судом не враховано положення статті 88 ВК України (в редакції, чинній на час передачі у власність спірної земельної ділянки), згідно з якими в межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися, адже спірна земельна ділянка розташована в селі Нижня Рожанка, тобто в межах існуючого населеного пункту. Поза увагою суду залишилось те, що згідно з висновком експерта, станом на сьогодні спірна земельна ділянка не перебуває (навіть частково) в межах прибережної захисної смуги річки Рожанка. Даний доказ безпідставно не враховано судом першої інстанції, мотивів його відхилення в рішенні суду не наведено. Тобто, відсутнє порушення прав позивача за захистом яких останній звернувся до суду, що є самостійної підставою для відмови в задоволенні позову. Задовольняючи позовну вимогу про повернення земельної ділянки, суд фактично повернув територіальній громаді неіснуючу земельну ділянку. Ухвалюючи рішення, суд також порушив право ОСОБА_1 на мирне володіння майном. При цьому, жодної компенсації за позбавлення відповідача права власності судом не присуджено. Також суд помилково не застосував наслідки спливу позовної давності, неправильно кваліфікував позовну вимогу про повернення земельної ділянки як негаторну (на, яку не поширюється позовна давність), адже право її пред`явлення належить фактичному володільцеві, тоді як територіальна громада понад 20 років не є власником спірної земельної ділянки, а відповідно і її володільцем. Натомість пред`явлена вимога про повернення земельної ділянки насправді зводиться до її витребування із володіння (власності) відповідача, тобто має місце віндикація, на вимоги якої поширюється позовна давність, та про наслідки спливу якої заявлено відповідачем, що також є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

У поданому заступником керівника Львівської обласної прокуратури відзиві на апеляційну скаргу міститься прохання апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Відзив на апеляційну скаргу мотивований тим, що прокурором доведено той факт, що спірна земельна ділянка сформована за рахунок земель водного фонду, та знаходиться в межах прибережної захисної смуги річки Рожанка. Судом в оскарженому рішення умотивовано висновки щодо неврахування як доказу по справі висновку експерта. Повернення земельної ділянки не порушено право відповідача ОСОБА_1 на мирне володіння майном, а саме спірною земельною ділянкою. Оскільки вимогу про повернення земельної ділянки є негаторною, на неї не поширюються положення щодо позовної давності.

Відзив на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представників відповідача, прокурора, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судами встановлено, що Стрийською окружною прокуратурою шляхом вивчення інформації щодо стану додержання вимог земельного законодавства було виявлено порушення при набутті у власність земельної ділянки водного фонду площею 0, 3500 га, розташованої в с. Нижня Рожанка Стрийського району Львівської області.

Зазначену земельну ділянку було передано безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 на підставі рішення Нижньорожанківської сільської ради № 90 від 17 вересня 2003 «Про передачу земельних ділянок у приватну власність і користування».

28 квітня 2004 року ОСОБА_1 видано державний акт серії ЛВ №090563 на право власності на земельну ділянку площею 0, 3500 га, кадастровий номер 4624584300:01:002:0001, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010446000183.

12 січня 2023 року в ході проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42022142330000120 від 14 грудня 2022 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 364, частиною другою статті 366 КК України, проведено огляд місця події за участю спеціаліста – землевпорядника ФОП ОСОБА_4 (кваліфікаційний сертифікат інженера землевпорядника № 014576 від 05 жовтня 2020 року), в ході якого було складено план-схему винесення в натурі меж земельної ділянки. В ході проведеного огляду вздовж земельної ділянки з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 площею 0, 3500 га за допомогою супутникового геодезичного приймача GHSS було проведено огляд водоохороної зони річки «Рожанка» з розрахунку 25 м від урізу річки, під час якого було встановлено, що спірна земельна ділянка частково розміщена в межах водоохороної зони річки «Рожанка», а саме на площі 0,1175 га.

До Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про державну реєстрацію земельної ділянки сільськогосподарського призначення з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 площею 0, 3500 га власником не вносились.

Згідно з інформацією Басейнового управління водних ресурсів річок Західного Бугу та Сяну № 18/569 від 26 квітня 2023 року, річка «Рожанка» належить до категорії середніх річок відповідно до статті 79 ВК України. Проекти землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки на погодження до Басейнового управління водних ресурсів річок Західного Бугу та Сяну не надходили.

Ухвалою Сколівського районного суду Львівської області від 20 березня 2023 року у справі № 453/328/23, яка набрала законної сили, ОСОБА_3 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення ним кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статі 366, частиною другою статті 364 КК України, на підставі статті 49 КК України. Вказаною ухвалою встановлено, що ОСОБА_3 , зловживаючи своїм службовим становищем, тобто умисно, з корисливих мотивів в інтересах ОСОБА_1 , всупереч інтересам служби, в своєму службовому кабінеті в приміщенні Сколівського районного відділу земельних ресурсів, в порушення вимог частини другої статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України, відповідно до яких прибережні захисні смуги встановлюються по берегах малих річок, струмків і потічків та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною 25 метрів, розглянувши технічний звіт про виконані роботи по підготовці та видачі Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, усвідомлюючи, що указана земельна ділянка за кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 площею 0, 3500 га знаходиться в межах прибережної захисної смуги річки Рожанка – правої притоки річки Опір (басейн Дністра) та відповідно до статті 79 ВК України відноситься до малих річок, що такий не відповідає вимогам статті 56 Закону України «Про землеустрій», а саме в технічному звіті відсутні: акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель та перелік обмежень прав на земельну ділянку і наявні земельні сервітути, умисно, безпідставно завірив особистим підписом та скріпив відтиском круглої гербової печатки Сколівського відділу земельних ресурсів: технічне завдання № 67 на виготовлення технічної документації по видачі Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, кадастровий план земельної ділянки площею 0,3500 га, схему розміщення земельної ділянки, план земельної ділянки, що відводилась у власність ОСОБА_1 , згідно з якими земельна ділянка розміщена в межах населеного пункту на території Нижньорожанківської сільської ради призначена для ведення особистого селянського господарства. 28 квітня 2004 року ОСОБА_3 умисно, безпідставно видав на ім`я ОСОБА_1 та підписав державний акт серії ЛВ № 090563 на право власності на земельну ділянку, скріпивши відтиском гербової печатки Сколівського районного відділу земельних ресурсів, що призвело до незаконної передачі у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки, завдавши збитків державі в особі Славської селищної ради Стрийського району Львівської області.

Відповідно до листа начальника відділу секретаріату Славської селищної ради Стрийського району Львівської області М. Ареф`єва радою не вживалися заходи щодо повернення у комунальну власність земельної ділянки у зв`язку з ненадходженням на адресу органу місцевого самоврядування жодних документів, які б підтверджували вину ОСОБА_3 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 366, частиною другою статті 364 КК України.

Згідно з висновком судового експерта Шкребтій В. Г. № 01-2024/1 від 09 січня 2024 року за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи, земельна ділянка з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 для ведення особистого селянського господарства площею 0, 2869 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , не накладається на землі прибережної захисної смуги вздовж річки Рожанка, до меж земельної ділянки з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 дотримана встановлена законодавством нормативно необхідна відстань в 25 м від урізу води р. Рожанка.

Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

У справі, що переглядається суд касаційної інстанції вказав таке:

- позивач зазначав, що при прийнятті рішення Нижньорожанківської сільської ради № 90 від 17 вересня 2003 року, на підставі якого передано ОСОБА_1 у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 площею 0, 3500 га, розташовану в с. Нижня Рожанка в урочищі «Лужків Луг» Стрийського району Львівської області для ведення особистого селянського господарства, були порушені норми земельного та водного законодавства. Послався на проведений огляд вздовж земельної ділянки з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 площею 0,3500 га за допомогою супутникового геодезичного приймача GHSS, під час якого встановлено, що земельна ділянка частково розміщена в межах водоохоронної зони річки «Рожанка», а саме на площі 0, 1175 га;

- тобто за змістом позовних вимог прокурора, останній прагне повернути у комунальну власність земельну ділянку водного фонду, яка частково накладається на земельну ділянку, надану відповідачу у власність, водночас така вимога пред`явлена щодо всієї земельної ділянки;

- суди вважали, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 площею 0, 3500 га, розташована в с. Нижня Рожанка в урочищі «Лужків Луг», була сформована за рахунок земель водного фонду та передана у приватну власність ОСОБА_1 всупереч вимог земельного та водного законодавства, а тому наявні підстави для повернення усієї земельної ділянки;

- суди не врахували, що в контексті обставин цієї справи, для вирішення спору земельна ділянка, яка частково накладається на землі водного фонду, має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). А належним (правомірним) способом захисту у спорах з подібними обставинами може бути позов про повернення земельної ділянки, що накладається на землі водного фонду. Натомість позовні вимоги про визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку при частковому заволодінні (накладенні) землями водного фонду не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку водного фонду та для її повернення власнику, такі не приведуть до відновлення порушених прав та інтересів позивача, а обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Разом з тим, під час розгляду спорів, в яких на його вирішення може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного, суд має самостійно дати правову оцінку такому рішенню та викласти її у мотивувальній частині судового рішення;

- суди не врахували, що задоволення вимоги про повернення усієї земельної ділянки призведе до того, що відповідач позбавляється права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку водного фонду, а й на ту, яка не є спірною і правомірність надання у власність відповідача якої не ставиться під сумнів. Таке втручання у права відповідача не може визнаватися законним та пропорційним. Тому така вимога як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0, 3500 га, а може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на землі водного фонду;

- прокурор вказував, що відповідач мав поділити спірну земельну ділянку, повернувши землі водного фонду (0,1175 га) у державну власність, що не було зроблено останнім;

- разом з тим, в суді першої інстанції та в апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 зазначав, що ПП «Землевпорядна агенція «Експерт» на підставі заяви відповідача виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж спірної земельної ділянки в натурі (на місцевості), за результатами уточнення меж зазначеної земельної ділянки її площа становить 0, 2869 га та ця ділянка не перебуває в межах прибережної захисної смуги річки Рожанка. Надав витяги із зазначеної технічної документації, з Державного земельного кадастру, з Державного реєстру речових прав щодо земельної ділянки кадастровий номер 4624584300:01:002:0001, площа якої становить 0, 2869 га, а не 0, 3500 га, а також висновок експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи № 01-2024/1 від 09 січня 2024 року, проведену на замовлення відповідача судовим експертом Шкребтієм В. Г. щодо встановлення накладання земельної ділянки з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 на землі прибережної захисної смуги вздовж річки Рожанка, за результатами якої встановлено, що ця земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства площею 0, 2869 га не накладається на землі прибрежної захисної смуги вздовж річки Рожанка, до меж земельної ділянки дотримана встановлена законодавством нормативно необхідна відстань в 25 м від урізу води р. Рожанка;

- суди відхилили наведені аргументи і докази як такі, що не містять інформації щодо предмету доказування (земельної ділянки з площею 0, 3500 га) та свідчить про незаконні умисні дії відповідача, спрямовані на зменшення площі спірної земельної ділянки з метою спростування встановлених судом обставин, що на час набуття земельної ділянки у власність така відносилась до земель водного фонду. Однак, суди не врахували, що технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) є однією з видів документації із землеустрою, складовою якої є кадастровий план земельної ділянки (частина друга статті 25, частина четверта стаття 55 Закону України «Про землеустрій»), а надані відповідачем докази можуть свідчити про вчинення ним дій щодо відновлення порушених прав держави на землі водного фонду шляхом відповідного зменшення площі спірної земельної ділянки з 0, 3500 га до 0, 2869 га;

- відповідач наводив відповідні аргументи в апеляційній скарзі, яким апеляційний суд не надав оцінки, не перевірив відповідні докази, надані відповідачем, не встановив, чи накладається земельна ділянка з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 або її частина на землі водного фонду (чи порушене право держави), а при частковому накладені – чи ідентифікована така частина з метою її повернення у комунальну власність.

У статтях 13, 14 Конституції України визначено, що земля, водні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про охорону земель» об`єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

До земель України належать усі землі в межах її території, у тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (статті 18, 19 ЗК України).

Статями 19, 20 ЗК України передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема землі сільськогосподарського призначення й землі водного фонду. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Відповідно до пункту «а» статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

Згідно із частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться, зокрема, землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Відтак, змістом статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди.

Відповідно до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені змістом частини другої статті 59 ЗК України.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об`єктів портової інфраструктури та інших об`єктів водного транспорту (частина четверта статті 59 ЗК України).

Відтак, землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не можуть передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Прибережна захисна смуга - частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій установлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони.

Згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відтак, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 затверджено Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них (далі - Порядок № 486).

Відповідно до пункту 1 Порядку № 486, цей Порядок встановлює єдиний правовий механізм визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них.

Пунктами 4, 5 Порядку № 486 визначено, що у межах водоохоронних зон виділяються землі прибережних захисних смуг та смуги відведення з особливим режимом їх використання відповідно до статей 88 - 91 ВК України. Розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації. Проекти цих зон розробляються на замовлення фізичних та юридичних осіб, узгоджуються з власниками землі, землекористувачами, Мінприроди, Держводагентством та територіальними органами Держземагентства, а на території Автономної Республіки Крим - з органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань екології та природних ресурсів, водного господарства та земельних ресурсів і затверджуються відповідними місцевими органами виконавчої влади або виконавчими комітетами рад.

Водночас, відповідно до правового висновку, викладеного у змісті постанов Верховного Суду України від 01 липня 2015 року в справі № 6-184цс15, Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 810/726/18, від 24 квітня 2019 року в справі № 826/13358/17, при наданні земельної ділянки за відсутності проєкту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги, необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон.

Вищезазначений висновок узгоджується також зі змістом постанов Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року в справі №372/2180/15-ц, від 30 травня 2018 року в справі № 469/1393/16-ц, від 28 листопада 2018 року в справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14 від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17.

Аналогічний підхід викладено у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2023 року в справі № 295/17428/21, від 23 жовтня 2024 року в справі № 707/3057/22, від 03 вересня 2025 року в справі № 469/196/21.

Як зауважено Верховним Судом у постанові від 08 листопада 2023 року в справі № 372/4149/18, застосовуючи зазначені норми права, суди повинні встановити фактичні обставини справи безпосередньо на момент виникнення спірних правовідносин відповідно до диспозиції зазначених норм та на підставі наданих сторонами доказів, надати оцінку юридичним фактам, що мають значення для справи, зокрема встановити категорію землі, факт її зміни та підстави цієї зміни.

Установлюючи фактичні обставини справи, суд має застосовувати всі можливі джерела та засоби доказування, передбачені нормами матеріального та процесуального права відповідно до положень процесуального закону.

Спірні правовідносини у справі, яка є предметом перегляду виникли щодо належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду.

Суб`єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування (пункт «б» частини першої статті 80 ЗК України).

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності (частини перша, друга статті 83 ЗК України).

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (частина п`ята статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Згідно з частинами першою, другою, пунктами «в», «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Частиною другою статті 90 ЗК України передбачено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, допоки існують правовідносини та правопорушення.

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння, порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу, допоки триватиме порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Зазначені висновки щодо належного способу захисту порушеного права викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17-ц.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц зазначила, що питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц. Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції, Велика Палата Верховного Суду вважала за доцільне частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

У постановах від 07 квітня 2020 року в справі № 372/1684/14-ц, від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду, тобто на вказану вимогу не поширюється позовна давність.

Касаційний суд неодноразово вказував, що не вбачається підстав для незастосування підходу висловленого у постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 за позовом про повернення в порядку усунення перешкод, земельної ділянки водного фонду, що частково накладається. Така вимога як належний спосіб захисту не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки, а може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на прибережну захисну смугу, оскільки не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору, а визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан щодо всієї ділянки призведе до того, що відповідач буде позбавлений права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку водного фонду, а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність відповідача якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. Для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для усунення перешкод якої наявні, тобто яка частково накладається на землі водного фонду) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). А належним (правомірним) способом захисту у спорах з подібними обставинами може бути позов про повернення тієї частини земельної ділянки, що накладається на землі водного фонду (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі № 453/1192/23, від 05 листопада 2025 року в справі № 366/3223/23 та від 11 лютого 2026 року в справі № 372/1268/23).

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що «витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. Для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні - тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця» та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності Особи».

Тобто, під час розгляду справ про повернення земельних ділянок водного фонду першочергово підлягають встановленню обставини накладення таких земельних ділянок на землі водного фонду на час їх виділення у власність громадян, а у справі, яка є предметом перегляду, - на прибережну захисну смугу річки Рожанка – правої притоки річки Опір (басейн Дністра).

При цьому, сам по собі факт посилання позивача про наявність накладення земельних ділянок не є доказом фактичного існування накладення та порушення прав позивача, оскільки вказані обставини мають підтверджуватися відповідною експертизою, яка встановить розмір та площу накладання земельних ділянок.

Вказане підтверджується позиціями Верховного Суду викладеними у постанові від 20 листопада 2019 року в справі № 357/8770/16 ц та постанові від 20 жовтня 2020 року в справі № 372/2650/17.

У постанові Верховного Суду від 20 травня 2025 року в справі №906/57/24 вказано:

«Прокурор пред`явив вимогу про повернення у комунальну власність сформованих земельних ділянок, які були набуті відповідачем за цивільно-правовими угодами. Колегія суддів зазначає, що повернення земельних ділянок як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо земельних ділянок з кадастровими номерами 1823485200:10:000:0096 площею 2,0000 га, 1823485200:10:000:0097 площею 1, 7432 га та 1823485200:10:000:0098 площею 2, 0000 га площею 0, 1259 га, оскільки така вимога може бути задоволена тільки щодо тієї частини земельних ділянок, що накладаються на прибережну захисну смугу. Відтак, прокурор повинен довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на прибережну захисну смугу. За змістом частини першої статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо. Для вирішення подібних спорів земельна ділянка, що накладається, зокрема на прибережну захисну смугу, має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі відповідно до статті 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр». Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи».

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України).

При вирішенні справи суд має з`ясувати, у зв`язку із чим між сторонами виник спір та якими обставинами кожна із сторін конфлікту доводить обґрунтованість своєї позиції.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13 наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.

У рішенні від 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та інші проти Швеції» Європейський суд з прав людини зазначив, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей» (balance of probabilities).. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Аналогічний підхід заснований Верховний Судом у постановах від 09 березня 2026 року в справі № 616/300/20, від 06 березня 2026 року в справі № 215/178/25, від 04 лютого 2026 року в справі № 175/3524/23 та від 01 жовтня 2025 року в справі № 523/109/21.

Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 02 грудня 2025 року в справі № 926/1964/24, від 14 січня 2025 року в справі №925/1459/23, від 15 жовтні 2024 в справі № 917/531/19, від 23 липня 2024 року в справі № 913/162/22, від 13 лютого 2024 року в справі № 924/1022/22, від 17 січня 2024 року в справі № 906/1141/22, від 02 липня 2024 року в справі № 910/9544/23, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року в справі № 904/2104/19 (пункт 9.58).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2020 року в справі №370/999/16-ц, від 07 квітня 2020 року в справі № 372/1684/14-ц, постанову Верховного Суду від 04 серпня 2021 року в справі № 263/11779/16-ц).

Чинне процесуальне законодавство не встановлює заборону щодо використання під час розгляду цивільної справи доказів, отриманих у межах інших проваджень (див. постанову Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 461/3675/17). Тобто докази, зібрані у межах кримінального провадження, можуть бути використані як докази у цивільній справі, якщо відповідні дані стосуються предмета доказування. Достовірність і достатність таких доказів суд оцінює з урахуванням обставин конкретної справи.

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 477/2330/18.

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року в справі №617/1851/19 зазначено, що подання прокурором у цивільній справі технічного звіту, розробленого на замовлення прокурора, який є доказом у кримінальному провадженні, не є порушенням вимог закону. Відповідно цей технічний звіт повинен оцінюватися судом у сукупності з іншими доказами в справі.

У постанові Верховного Суду від 17 лютого 2022 року в справі №910/20566/20 зазначено, що відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суд повинен у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Тоді як докази, здобуті прокурором в межах кримінального провадження, що містять доказову інформацію, яка стосується предмета доказування та отримані без порушення закону, є належними і допустимими в розумінні статей 76-80 ЦПК Україні (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року в справі № 381/622/17, Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року в справі № 910/3907/18).

У статті 17 КПК України закріплений принцип презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачиться на користь такої особи.

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (стаття 84 КПК України).

Відповідно до частини другої статті 91 КПК України доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

Згідно з частиною другою статті 93 КПК України сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових)дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

Статтею 222 КПК України визначено, що відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. Слідчий, прокурор попереджає осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування, у зв`язку з участю в ньому, про їх обов`язок не розголошувати такі відомості без його дозволу. Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом.

Тобто, слідчий та прокурор самостійно визначають які саме відомості та на якій саме стадії досудового розслідування підлягають розголошенню.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року в справі № 761/12177/19.

У постанові Верховного Суду від 11 лютого 2026 року в справі № 910/7638/24 викладено такі висновки:

«26. Так, дійсно, у сукупності з наведеними доказами суди обох інстанцій досліджували також і матеріали досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42022100000000159.

27. Скаржник натомість зазначає, що відсутність дозволу слідчого або прокурора на розголошення матеріалів кримінального провадження свідчить про порушення вимог КПУ України, а тому такі докази не є допустимими в розумінні статті 77 ГПК України.

28. Верховний Суд частково погоджується із цими доводами скаржника, виходячи з таких мотивів.

29. Верховний Суд неодноразово зазначав, що допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 грудня 2021 року в справі № 905/902/20 (пункт 6.27), постанови Верховного Суду від 31 травня 2022 року в справі № 904/3242/18 (пункт 23), від 07 червня 2022 року в справі № 922/605/15 (пункт 40.4), від 05 липня 2022 року в справі № 904/3866/21 тощо).

30. Недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону або докази, які не можуть підтверджувати ті обставини, які в силу приписів законодавства мають підтверджуватись лише певними засобами доказування. При цьому тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ (пункт 24 постанови Верховного Суду від 31 травня 2022 року в справі № 904/3242/18).

31. Разом із тим відповідно до частин першої та другої статті 222 КПК України відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. Слідчий, прокурор попереджає осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування, у зв`язку з участю в ньому, про їх обов`язок не розголошувати такі відомості без його дозволу. Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом.

32. Отже, стаття 222 КПК України встановлює недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування без отримання дозволу.

33. Аналогічну позицію Верховний Суд виклав у постановах від 11 листопада 2021 року в справі № 910/8482/18 (910/4866/21), від 20 жовтня 2021 року в справі № 910/10222/19, від 30 вересня 2021 року в справі № 927/741/19, від 06 липня 2022 року в справі № 914/1979/18.

34. У матеріалах справи, як правильно зазначає скаржник, відсутній дозвіл слідчого або прокурора на розголошення відомостей досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42022100000000159 (зокрема, на використання копій матеріалів кримінального провадження під час звернення до господарського суду) або інші відомості, що свідчили б про однозначне надання такої згоди та обсяг відомостей, що можуть бути розголошені.

35. Тобто суди помилково врахували як докази копії матеріалів досудового розслідування у згаданому кримінальному провадженні».

Згідно зі частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються, зокрема, такими засобами як висновками експертів (пункт 2 частини другої статті 76 ЦПК України).

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

У цьому контексті, беручи до уваги словесну конструкцію цієї норми «дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів)», можна сформулювати визначення належного доказу як доказу, який має логічний зв`язок з обставинами, що становлять предмет доказування, а цей предмет, у свою чергу, складають факти матеріально-правого та процесуального характеру (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2026 року в справі № 320/5680/25).

Судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду (стаття 1 Закону України «Про судову експертизу»).

Згідно із частинами першою – третьою статті 102 ЦПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.

Згідно з частиною першою статті 7-1 Закону України «Про судову експертизу» підставою проведення судової експертизи є відповідне судове рішення чи рішення органу досудового розслідування, або договір з експертом чи експертною установою - якщо експертиза проводиться на замовлення інших осіб.

Пункт 1.8 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5, передбачає, що підставою для проведення експертизи відповідно до чинного законодавства є процесуальний документ про призначення експертизи, складений уповноваженою на те особою (органом), або договір з експертом чи експертною установою, укладений за письмовим зверненням особи у випадках, передбачених законом, в якому обов`язково зазначаються її реквізити, номер справи або кримінального провадження або посилання на статтю закону, якою передбачено надання висновку експерта, перелік питань, що підлягають вирішенню, а також об`єкти, що підлягають дослідженню.

Частиною першою статті 106 ЦПК України передбачено, що учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення.

Відповідно до частини першої статті 107 ЦПК України матеріали, необхідні для проведення експертизи, експерту надає суд, якщо експертиза призначена судом, або учасник справи, якщо експертиза проводиться за його замовленням.

У висновку експерта має бути зазначено, що він попереджений (обізнаний) про відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а у випадку призначення експертизи судом - також про відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків (частина сьома статті 102 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі №523/2420/16-ц зазначено, що згідно з частинами першою, п`ятою та шостою статті 106 ЦПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. У висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду. Можливість складання висновку за зверненням учасника справи передбачена з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності відповідними змінами до ЦПК України.

У постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі №372/1862/17 наведено правовий висновок про те, що: «Відповідно до пункту 1.8 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 08 жовтня 1998 року № 53/5, підставою для проведення експертизи у цивільному, господарському та адміністративному судочинствах є ухвала суду про призначення експертизи або договір з експертом чи експертною установою, укладений на замовлення учасника справи. Відповідно до статті 7-1 Закону України «Про судову експертизу» підставою проведення судової експертизи є відповідне судове рішення чи рішення органу досудового розслідування, або договір з експертом чи експертною установою - якщо експертиза проводиться на замовлення інших осіб. Відповідно до статті 106 ЦПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Таким чином, законодавством передбачена можливість проведення експертизи не тільки за ухвалою суду, а і на замовлення учасника справи».

У постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року в справі №523/7567/20 зазначено, що: «судова експертиза - це експертиза проведена експертом (фахівцем) щодо дослідження процесів, явищ, предметів тощо, які є або будуть предметом судового розгляду, а не тільки експертиза, яка призначена судом».

Згідно зі статтею 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

У пункті 71 рішення від 01 червня 2006 року у справі «Дульський проти України» (заява № 61679/00) Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) також підкреслив, що експертиза є одним із засобів встановлення або оцінки фактичних обставин справи і тому складає невід`ємну частину судової процедури.

У рішенні від 15 листопада 2017 року у справі «Бендерський проти України» (заява № 22750/02) ЄСПЛ виснував, що оцінюючи фактичні обставини справи за стандартом доказування у цивільних справах як «баланс вірогідностей», факти встановлені в експертному висновку, є більш вірогідними за інші докази.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги прокурора про повернення спірної земельної ділянки, дійшов висновку про її часткове накладення на землі водного фонду, виходячи з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установленими статтею 88 ВК України та інформації, відображеної у протоколі огляду місця події за участю спеціаліста – землевпорядника ФОП ОСОБА_4 (кваліфікаційний сертифікат інженера землевпорядника № 014576 від 05 жовтня 2020 року) від 12 січня 2023 року в ході проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42022142330000120 від 14.12.2022 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 364, частиною другою статті 366 КК України, за результатами якого було складено план-схему винесення в натурі меж земельної ділянки. Під час проведеного огляду вздовж земельної ділянки за допомогою супутникового геодезичного приймача GHSS проведено огляд водоохоронної зони річки «Рожанка» з розрахунку 25 м від урізу річки, під час якого встановлено, що дана земельна ділянка частково розміщена в межах водоохоронної зони річки «Рожанка», а саме на площі 0,1175 га.

Водночас відповідач, на спростування посилань прокурора, посилався на те, що ПП «Землевпорядна агенція «Експерт» на підставі заяви відповідача виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж спірної земельної ділянки в натурі (на місцевості), за результатами уточнення меж зазначеної земельної ділянки її площа становить 0, 2869 га та ця ділянка не перебуває в межах прибережної захисної смуги річки Рожанка. Надав витяги із зазначеної технічної документації, з Державного земельного кадастру, з Державного реєстру речових прав щодо земельної ділянки кадастровий номер 4624584300:01:002:0001, площа якої становить 0, 2869 га, а не 0, 3500 га, а також висновок експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи № 01-2024/1 від 09 січня 2024 року, проведену на замовлення відповідача судовим експертом Шкребтієм В. Г. щодо встановлення накладання земельної ділянки з кадастровим номером 4624584300:01:002:0001 на землі прибережної захисної смуги вздовж річки Рожанка, за результатами якої встановлено, що ця земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства площею 0, 2869 га не накладається на землі прибрежної захисної смуги вздовж річки Рожанка, до меж земельної ділянки дотримана встановлена законодавством нормативно необхідна відстань в 25 м від урізу води р. Рожанка.

Вказаний висновок експерта відповідає вимогам, встановленим ЦПК України для такого виду доказів, в розумінні такої категорії як належність та допустимість.

При цьому матеріали справи не містять доказів надання слідчим або прокурором у кримінальному провадженні № 42022142330000120 від 14.12.2022 дозволу на розголошення його матеріалів, зокрема, протоколу огляду місця події.

З клопотанням про призначення у справі судової земельно-технічної експертизи для спростуванні висновку відповідної експертизи, поданої відповідачем прокурор до суду першої інстанції не звертався.

Відтак, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про накладення спірної земельної ділянки на землі прибережної смуги річки Рожанка, внаслідок чого безпідставно задовольнив позовну вимогу про повернення такої земельної ділянки.

Отже, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час нового апеляційного розгляду справи, такі прокурором не спростовано.

Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).

За встановлених судом апеляційної інстанції обставин, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду в частині, яка переглядається в апеляційному порядку підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про повернення земельної ділянки.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Згідно зі частиною першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, з прокуратури в користь особи, яка подала апеляційну скаргу підлягає стягненню судовий збір за її подання, в розмірі 4026 грн 00 коп.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 382 – 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , задовольнити.

Рішення Сколівського районного суду Львівської області від 16 травня 2024 року в частині позовних вимог першого заступника керівника Стрийської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави до ОСОБА_1 про повернення земельної ділянки скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зазначених вимог відмовити.

Стягнути з Стрийської окружної прокуратури Львівської області на користь ОСОБА_1 4 026 грн 00 коп. судового збору, за розгляд справи судом апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий С.М. Копняк

Судді: С.М. Бойко

А.В. Ніткевич