Постанова від 23 березня 2026 р. у справі №420/451/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 березня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/451/26

Перша інстанція: суддя Завальнюк І.В.,

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді – Шляхтицького О.І.,

суддів: Семенюка Г.В., Федусика А.Г.

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26.01.2026 у справі № 420/451/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності зобов`язання вчинити певні дії, –

ВСТАНОВИВ:

У січні 2026 року ОСОБА_1 -звернувалася з адміністративним позовом до суду, у якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за піднайом житлового приміщення у відповідності до Постанови КМУ від 26 червня 2013 р. № 450 з лютого 2018 року по лютий 2024 року в сумі одного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року;

- зобов`язати НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за піднайом житлового приміщення у відповідності до Постанови КМУ від 26 червня 2013 р. № 450 з лютого 2018 року по лютий 2024 року в сумі одного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року з урахуванням виплачених сум із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, передбачених постановою КМУ №44 від 15 січня 2004 року “Про затвердження Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу”.

Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 12.01.2026 в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на звернення до суду відмовлено; позовну заяву залишено без руху через невідповідність позовних вимог КАС України із наданням десятиденного строку на усунення недоліків.

Приймаючи вищевказану ухвалу суд першої інстанції визнав причини пропуску строку звернення до суду неповажними та констатував відсутність підстав для його поновлення.

З огляду на наведене, суд першої інстанції вказав, що позивачці відповідно до ст. 123 КАС України необхідно звернутися до суду з обґрунтованою заявою про поновлення строку на звернення до адміністративного суду із даними позовними вимогами, навівши реальні та конкретні причини, які об`єктивно перешкоджали своєчасно звернутися до суду.

20.01.2026 до суду від позивачки надійшла заява на виконання ухвали суду, в якій остання не погоджується з ухвалою судді від 12.01.2026, зазначаючи на помилковість висновків суду.

Зокрема, позивачка вказує суду, що грошова компенсація за піднайом житла, виплата якої здійснюється за місцем проходження служби, тобто військової частини, з якою працівники перебувають (перебували) у трудових правовідносинах, має обов`язковий характер і особа має право на її отримання відповідно до державних гарантій та трудового договору. Таким чином, за указаних правового регулювання і міркувань вважаю, що спір стосовно невиплати грошової компенсації за піднайом житла у розумінні частини другої статті 233 КЗпП України охоплюється застосованим у ній визначенням “законодавство про оплату праці” та, відповідно, звернення до суду з заявленими позивачем вимогами не обмежується будь-яким строком з врахуванням рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Зазначає, що аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 12.05.2022 у справі №480/5934/21.

Положення статті 233 Кодексу законів про працю України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначає, що аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 07.09.2023 у справі №620/1201/23.

Позивач вважає, що спір стосовно невиплати грошової компенсації за піднайом житла у розумінні частини другої статті 233 КЗпП України охоплюється застосованим у ній визначенням “законодавство про оплату праці” з урахуванням висновків Верховного Суду у постанові від 25 квітня 2023 року, у справі №380/15245/22, у постанові від 12.05.2022 у справі №480/5934/21, постанові Касаційного адміністративного суду від 07.09.2023 у справі №620/1201/23 та, відповідно, звернення до суду з заявленими позивачем вимогами не обмежується будь-яким строком з врахуванням рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.

Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 26.01.2026 у справі № 420/451/26 в задоволенні клопотання про поновлення ОСОБА_1 строку на звернення до суду відмовив.

Позовну заяву ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності зобов`язання вчинити певні дії - повернув позивачу.

Роз`яснив позивачу, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.

Постановляючи вищевказану ухвалу суд першої інстанції виходив з того, що з огляду на норми статті 122 КАС України та статті 233 КЗпП України, позивач пропустив місячний строк на звернення до суду з даним позовом, який розпочав відлік з наступного дня після звільнення. Фактично позивачка просить нівелювати взагалі інститут строку на звернення до суду з позовом, надавши перевагу в такий спосіб стороні позивача.

Таким чином, суд виснував, що доводи позивачки щодо поважності причин пропуску нею строку на звернення до суду на увагу не заслуговують, оскільки є надуманими та жодним чином не підтверджують існування дійсних перешкод для своєчасного звернення до суду з такими вимогами.

При викладених вище обставинах, суд не знайшов підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, адже сутність зазначеного інституту полягає в тому, що особа, яка звертається до суду за захистом порушеного права була не в змозі зробити це внаслідок незалежних від неї обставин, зокрема, якщо цьому перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія.

Не погоджуючись з вищевказаною ухвалою суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі вказує, що ухвала судом першої інстанції постановлена з порушенням норм процесуального, неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, у зв`язку з чим просить її скасувати.

Апелянт, мотивуючи власну правову позицію зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що спір стосовно невиплати грошової компенсації за піднайом житла у розумінні частини другої статті 233 КЗпП України охоплюється застосованим у ній визначенням “законодавство про оплату праці” з урахуванням висновків Верховного Суду у постанові від 25 квітня 2023 року, у справі №380/15245/22, у постанові від 12.05.2022 у справі №480/5934/21, постанові Касаційного адміністративного суду від 07.09.2023 у справі №620/1201/23 та, відповідно, звернення до суду з заявленими позивачем вимогами не обмежується будь-яким строком з врахуванням рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.

Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.

Відповідно до частини 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Приписи абзацу 1 частини 2 статті 122 КАС України визначають, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Водночас для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.

Стаття 233 Кодексу законів про працю України встановлює диференційований підхід до визначення строків звернення до суду за вирішенням трудових спорів, залежно від предмета спору та правової природи порушеного права.

Частина перша статті 233 КЗпП України закріплює загальний процесуальний строк звернення працівника до суду з вимогами, що випливають з трудових правовідносин, який становить три місяці з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Зазначена норма підлягає застосуванню до всіх трудових спорів, окрім тих, для яких законом установлено спеціальні строки звернення.

Скаржник покликається на неврахування судом першої інстанції рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025, яким частину першу статті 233 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що приписи рішення Конституційного Суду щодо неконституційності частини першої статті 233 КЗпП України, не підлягають застосуванню до правовідносин, що скалися з приводу звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Зокрема, положення частини 1 статті 233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними, стосуються правовідносин, що виникли з приводу звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат

В даному випадку, ОСОБА_1 відповідно до наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 03.02.2024 року була виключена зі списків особового складу військової частини, тому частина 1 статті 233 КЗпП України за будь-яких умови не поширюється на спірні правовідносини.

Натомість частина 2 статті 233 КЗпП України стосується спорів, що виникають у зв`язку зі звільненням працівника, зокрема спорів щодо належних при звільненні виплат. Саме ця норма, а не частина перша, за своєю логікою покликана регулювати правові наслідки припинення трудових (службових) відносин, що взагалі ігнорується стороною позивача, яка покликається лише на частину першу статті 233 КЗпП України, як у своїй первинній заяві про поновлення строку, так і у повторній.

Водночас, на думку колегії суддів, суд першої інстанції доцільно зазначив, що частина друга статті 233 КЗпП України також не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки спір не є трудовим у розумінні КЗпП України, а виник у сфері проходження публічної (військової) служби та підлягає вирішенню за правилами адміністративного судочинства з урахуванням спеціального процесуального строку, визначеного частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Одеський окружний адміністративний суд в ухвалі від 12.01.2026 вказав, що звернення до суду відбулося майже через два роки після звільнення з військової служби, при цьому позивачкою не наведено та не підтверджено жодних об`єктивних обставин непереборного характеру, які б унеможливлювали або істотно перешкоджали своєчасному зверненню до суду. Посилання на норми трудового законодавства та рішення Конституційного Суду України не спростовують застосування спеціального процесуального строку, встановленого КАС України для цієї категорії спорів.

Разом з тим, Постановою Кабінету Міністрів України № 450 від 26.06.2013 затверджений Порядок виплати грошової компенсації військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки та Державної спеціальної служби транспорту за піднайом (найом) ними жилих приміщень (як зазначено вище Порядок № 450), який визначає розмір та механізм виплати грошової компенсації за піднайом (найом) житлових приміщень (далі - грошова компенсація) військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, розвідувальних органів, Державної прикордонної служби, Держспецзв`язку, Держспецтрансслужби, Управління державної охорони, у тому числі особам офіцерського (у тому числі особам, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу), рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, курсантам вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів, які мають сім`ї, та зазначеним у цьому пункті особам, які відряджені до МОН, ДКА.

Особам, зазначеним у пункті 1 цього Порядку (далі - військовослужбовці), грошова компенсація виплачується щомісяця (у поточному місяці за попередній) у розмірі, який не перевищує: у м. Києві - двох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року; у мм. Сімферополі, Севастополі та обласних центрах - півтора розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року; в інших населених пунктах - одного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року. При цьому військовослужбовцям за наявності в них трьох і більше членів сім`ї зазначені розміри грошової компенсації збільшуються в 1,5 рази (пункт 2 Порядку № 450).

Пунктом 4 Порядку № 450 передбачено, що грошова компенсація виплачується починаючи з дня реєстрації поданого в установленому порядку рапорту військовослужбовця, зокрема особам офіцерського (у тому числі особам, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу), рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, - за місцем проходження військової служби згідно з наказом командира (начальника) військової частини.

Для отримання грошової компенсації військовослужбовці разом з рапортом подають такі документи: копії документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України військовослужбовця та членів його сім`ї;

копії документів, що засвідчують реєстрацію в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідному контролюючому органу і мають відмітку в паспорті) військовослужбовця та членів його сім`ї;

інформацію (витяг, інформаційну довідку) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та бюро технічної інвентаризації про нерухоме майно, яке належить військовослужбовцю та членам його сім`ї;

копії довідок про реєстрацію місця проживання (перебування), видані органом реєстрації, на військовослужбовця та кожного члена його сім`ї, який проживає разом з ним (військовослужбовці військових частин, які дислокувалися в населених пунктах, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, і які переміщені з місць попередньої дислокації, подають довідку про склад сім`ї, видану командиром (начальником) цієї військової частини (підрозділу);

копії свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану (про шлюб, розірвання шлюбу, про народження тощо),

інших документів, що підтверджують родинні стосунки; належним чином завірену копію довідки про забезпечення житлом з попереднього місця проходження військової служби, видану квартирно-експлуатаційним органом (службою) Міноборони, Національної гвардії, відповідним підрозділом СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецзв`язку, Держспецтрансслужби, МОН, ДКА, Управління державної охорони (крім осіб, які прибули з тимчасово окупованої території України та населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження) (пункт 5 Порядку № 450).

Так, відповідно до Порядку № 450 грошова компенсація за піднайом житлового приміщення має щомісячний характер та виплачується виключно за умови подання військовослужбовцем відповідного рапорту з повним пакетом документів, починаючи з дня реєстрації такого рапорту та на підставі наказу командира військової частини. Отже, право на отримання кожної щомісячної виплати виникає не автоматично, а лише за наявності встановлених законом умов та активних дій з боку військовослужбовця.

У постанові від 03 грудня 2020 року у справі № 820/3839/17 Верховний Суд дійшов таких висновків: “З аналізу положень Порядку № 450 вбачається, що право на отримання грошової компенсації за піднайом (найом) житла виникає у військовослужбовця за наявності таких умов: 1) незабезпечення житловим приміщенням за місцем проходження служби; 2) не отримання за рахунок держави грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення; 3) перебування на квартирному обліку; 4) якщо військова частина не орендує для них та членів їх сімей житло; 5) за умови подання відповідно рапорту військовослужбовця із документами перелік яких визначений пунктом 5 Порядку № 450” (пункт 54).

Відтак, оскільки даний позов стосується спору щодо невиплати грошової компенсації за піднайом житлового приміщення, то цей спір з приводу проходження публічної служби, на який поширюються вимоги ч. 5 ст. 122 КАС України, а не ст. 233 КзПП України.

Водночас позивачка просить суд стягнути грошову компенсацію за період з лютого 2018 року по лютий 2024 року, тобто за майже шість років проходження служби, при тому що звернення до суду відбулося після спливу майже двох років з моменту звільнення з військової служби. За таких обставин позивачці було або повинно було бути відомо про факт невиплати компенсації у кожному конкретному місяці її проходження служби, а відтак про можливе порушення свого права задовго до звернення до суду.

Запроваджений в КАС України інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

Іншими словами, обмеження строку реалізації права на судовий захист покликане передусім дисциплінувати учасників адміністративних правовідносин, саме тому його застосування не може свідчити про надмірний формалізм.

Строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося ухвалювати рішення щодо подій, які мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними. Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень(див. рішення ЄСПЛ Олександр Волков проти України», заява № 21722/11 від 09.01.2013).

Правова природа строку звернення до суду, дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого фізична або юридична особа, орган державної влади та місцевого самоврядування можуть звернутися до суду з позовом, апеляційною чи касаційною скаргою, обумовлено передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права. Отже, встановлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень у адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом встановленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії у часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень.

Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи застосування правового інституту строків звернення до адміністративного суду у постанові від 20.11.2019 у справі № 9901/405/19, вказала, що закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення причин пропуску такого строку. Вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки. Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.10.2023 (справа №990/139/23) та від 01.02.2024 (справа №990/270/23) вказала, що установлення законом процесуальних строків передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.

Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що тільки наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження судового рішення у касаційному порядку у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку касаційного оскарження з поважних причин; при цьому, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (справа ЄСПЛ «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А.» проти Іспанії», п. 109).

Процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року в справі “Perez de Rada Cavanilles v. Spain” (“Перез де Рада Каванілес проти Іспанії”), заява №28090/95). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна Держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (пункт 44 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року “Osman v. the United Kingdom” (“Осман проти Сполученого Королівства”), заява №23452/94 та пункт 54 рішення від 19 червня 2001 року “Kreuz v. Poland” (“Круз проти Польщі”), заява №28249/95).

Таким чином, доводи позивачки щодо поважності причин пропуску нею строку на звернення до суду на увагу не заслуговують, оскільки жодним чином не підтверджують існування дійсних перешкод для своєчасного звернення до суду з такими вимогами.

Враховуючи наведене, на переконання колегії суддів, суд першої інстанції ґрунтовно відхилив наведені позивачем підстави для поновлення строку звернення до суду.

За таких обставин, висновки суду першої інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом є правильними.

Доводи апелянтки не знайшли підтвердження в ході апеляційного перегляду справи.

Викладені в цій постанові мотиви та аргументи дають відповідь на всі суттєві доводи апеляційної скарги.

За наведеного, доводи апеляційної скарги, яким надано оцінку в мотивувальній частині постанови, встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Апеляційний суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (див. п. п. 29 - 30 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, від 09.12.1994.

При цьому, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх ( див. пункт 30 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, від 27.09.2001.

З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Згідно з частиною 1 статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 308, 309, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, –

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26.01.2026 у справі № 420/451/26 – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Суддя-доповідач О.І. Шляхтицький

Судді А.Г. Федусик Г.В. Семенюк