Постанова від 19 березня 2026 р. у справі №260/7093/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2026 рокуЛьвівСправа № 260/7093/25 пров. № А/857/205/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ільчишин Н.В.,

суддів Гуляка В.В., Матковської З.М.,

розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Головного Управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 грудня 2025 року (судді Маєцької Н.Д, ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м.Ужгород) у справі № 260/7093/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Головного Управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 22.05.2025 року №072250011087 про відмову в призначенні пенсії, зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області зарахувати ОСОБА_1 до загального стажу роботи наступні періоди його роботи: з 20.06.1991 по 01.11.1994 р. в Кооперативі “Заготователь”, з 01.11.1994 р. по 17.05.2001 р. в Приватному підприємстві “Фірма “Головнич і син” та призначити йому пенсію за віком починаючи з часу набуття ним права на пенсію.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 грудня 2025 року позов задоволено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення та постановити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Вказує, що загальний страховий стаж позивача становить 19 років 10 місяців 19 днів і до загального страхового стажу позивача не зараховано періоди роботи з 20.06.1991 року по 01.11.1991 року, оскільки даний запис не завірено печаткою та з 01.11.1991 року по 17.05.2001 року, відсутні дані в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, а також печатка, якою завірено запис не містить коду.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу.

Відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Справа розглядається в порядку письмового провадження відповідно до статті 311 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що 14 травня 2025 року позивач звернувся до органу пенсійного фонду із заявою про призначення пенсії за вислугу років.

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 22 травня 2025 року № 072250011087 позивачу відмовлено у призначенні пенсії, у зв`язку з відсутністю необхідного стажу. Відповідно до вказаного рішення страховий стаж позивача складає 19 р. 10 м. 19 дн. До загального страхового стажу позивача не зараховано періоди: - з 20.06.1991 року по 01.11.1991 року оскільки даний запис не завірено печаткою; - з 01.11.1991 року по 17.05.2001 року, оскільки відсутні дані в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, а також печатка, якою завірено запис не містить коду. Даний період роботи потребує уточнення додатковими документами або результатами перевірки.

Не погоджуючись із діями відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, визначено Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058-ІV, який набрав чинності 01.01.2004 (далі – Закон №1058-ІV).

Статтею 8 Закону №1058-ІV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Відповідно до ст. 1 Закону №1058-ІV страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов`язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески.

Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону №1058-IV страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Частиною другою статті 24 Закону №1058-IV передбачено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

Згідно з ч. 3 ст. 24 Закону №1058-IV страховий стаж обчислюється в місяцях. Неповний місяць роботи, якщо застрахована особа підлягала загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню або брала добровільну участь у системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, зараховується до страхового стажу як повний місяць за умови, що сума сплачених за цей місяць страхових внесків з урахуванням сум страхових внесків, сплачених виходячи з мінімальної заробітної плати, є не меншою, ніж мінімальний страховий внесок.

До набрання чинності Закону №1058-IV питання пенсійного забезпечення, в тому числі й порядок обчислення стажу для призначення пенсій регулювалися Законом України "Про пенсійне забезпечення" від 05 листопада 1991 року № 1788-ХІІ (далі - Закон №1788-XII), відповідно до статті 62 якого основним документом, що підтверджує наявний трудовий стаж, є трудова книжка.

Зазначеній статті 62 Закону №1788-ХІІ кореспондуються положення пункту 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637 (далі - Порядок №637), за змістом якого основним документом, що підтверджує стаж роботи за період до впровадження персоніфікованого обліку у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі - персоніфікований облік), є трудова книжка.

За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній стаж роботи встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Згідно з п. 20 Порядку №637 у разі, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсію за віком на пільгових умовах або вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу, приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.

З аналізу наведених правових норм слідує, що документами, які підтверджують трудовий стаж, є трудова книжка із записом про характер виконуваної роботи та уточнююча довідка, яка видається у разі відсутності в трудовій книжці відомостей, що визначають право на пенсію на пільгових умовах, установлені для окремих категорій працівників.

Такі висновки суду відповідають правовій позиції Верховного Суду у постанові від 22.11.2018 у справі №822/1241/15.

Таким чином, необхідність підтверджувати періоди роботи для визначення стажу роботи виникає у разі відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.

Судом встановлено з урахуванням матеріалів справи, що Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 22 травня 2025 року №072250011087 про відмову у призначенні пенсії не враховано до стажу позивача період роботи з 20.06.1991 року по 01.11.1991 року, оскільки даний запис не завірено печаткою.

Відповідно до відомостей у трудовій книжці позивача серії НОМЕР_1 від 18.08.1980 року, вбачається, що він у період з 20.06.1991 року по 01.11.1994 року працював в кооперативі «Заготователь».

З огляду на вищенаведене, відмова у зарахуванні до страхового стажу позивача стосується періоду позивача у кооперативі «Заготователь» з 20.06.1991 року по 01.11.1994 року.

Надаючи оцінку підставі неврахування періоду роботи позивача з 20.06.1991 по 01.11.1994 до його страхового стажу зазначає, що в постанові Верховного Суду від 21.02.2018 у справі №687/975/17 викладена правова позиція, де зазначено, що на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці. Відсутність посилання чи неточних записів у первинних документах по обліку трудового стажу та нарахуванню заробітної плати на конкретній посаді, яку займав позивач у той чи інший період його роботи у підприємстві за наявності належним чином оформленої трудової книжки, не може бути підставою для виключення вказаних періодів роботи з трудового стажу позивача, що дає йому право на призначення пенсії за віком, оскільки працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії за віком.

Таким чином, колегія вважає правильними висновки суду першої інстанції, що виявлені відповідачем недоліки оформлення записів не є достатньою підставою для відмови у зарахуванні відповідного трудового стажу, оскільки не спростовують факту зайнятості позивача протягом такого періоду.

У постанові від 06.03.2018 у справі №754/14898/15-а Верховний Суд дійшов висновку, що підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки.

Аналізуючи доводи апелянта щодо незарахування до страхового стажу позивача періоду роботи з 01.11.1991 року по 17.05.2001 року, оскільки відсутні дані в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, а також печатка, якою завірено запис не містить коду колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до записів у трудовій книжці позивача, він 01.11.1994 року прийнятий на роботу водієм у фірму «Головнич і син» та звільнений з роботи 17.05.2001 року.

Суд зазначає, що вказані записи виконані у чіткій послідовності та відповідності дати, номеру запису з посиланням на відповідний наказ, на підставі якого внесено відповідний запис, і завірені печаткою роботодавця.

У відповідності до абз. 1 ч.1 ст.1 Закону України «Про підприємства в Україні», норми якого були чинними на час роботи позивача у фірмі «»Головнич і син», підприємство, має самостійний баланс, розрахункові (поточні) та інші рахунки в установах банків, печатку. зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг. Вимог щодо зазначення на печатці ідентифікаційного коду юридичної особи зазначений Закон не містив.

Опис печаток і штампів був визначений у розділі 4 Інструкції про порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 18 жовтня 1993 року № 643. На час її прийняття вимога про зазначення на печатці ідентифікаційного номеру була відсутня.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1994 року №216 було затверджене Положення про державну реєстрацію суб`єктів підприємницької діяльності, яким вперше встановлено вимогу щодо зазначення номеру, що присвоюється суб`єкту господарювання під час його державної реєстрації. Так, у відповідності до абз. 3 п. 11 Положення № 276 на печатках і штампах повинен зазначатися номер свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності. У зв`язку з прийняттям вказаного Положення, наказом Міністерства внутрішніх справ України від 12 липня 1994 року № 379 були внесені зміни до Інструкції № 643. Зокрема, п. 4.2 вказаної інстанції було доповнено новим абзацом, який передбачав, що, на печатках і штампах суб`єктів підприємницької діяльності повинен зазначатися номер свідоцтва про державну реєстрацію.

Разом з тим, зазначені нормативно-правові акти не передбачали визнання недійсними раніше виданих печаток та не встановлювали для суб`єктів підприємницької діяльності обов`язку здійснити заміну печатки у зв`язку із встановленням новим вимоги до її оформлення.

Після набрання чинності Господарським кодексом України з 01 січня 2004 року, відповідно до ч. 7 ст. 58 на печатках і штампах суб`єкта господарювання повинен зазначатись ідентифікаційний код, за яким цього суб`єкта включено до державного реєстру суб`єктів господарювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця. Положеннями п. 4 розділу ІХ «Прикінцеві положення» Господарського кодексу України було установлено, що Господарський кодекс України застосовується до господарських відносин, які виникли після набрання чинності його положеннями відповідно до цього розділу. До господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов`язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.

Виходячи з наведеного, на час роботи позивача в фірмі «Головнич і син» законодавцем не ставились вимоги щодо обов`язкового зазначення ідентифікаційного коду на печатці підприємства.

Враховуючи вищенаведене, та оскільки позивач має відповідні записи у трудовій книжці щодо спірного періоду роботи, та ці записи є належними та допустимими доказами для підтвердження його трудового стажу.

Відповідно до статті 56 Закону № 1788-ХІІ до стажу роботи для призначення пенсії зараховується, будь-яка інша робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню, або за умови сплати страхових внесків.

Також суд враховує, що Верховним Судом в постанові від 06.02.2018 року по справі № 677/277/17 висловлена позиція, згідно із якою відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення.

Крім того, Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що працівник не відповідає за правильність записів у трудовій книжці та не повинен контролювати роботодавця щодо її заповнення. На особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у трудовій книжці.

Така правова позиція викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду від 11.05.2022 у справі №120/1089/19-а.

Відповідно до положень ст. 106 Закону № 1058 відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи.

З огляду на вищенаведене вказаний період підлягає зарахуванню до страхового стажу позивача, оскільки записами трудової книжки позивача підтверджено, що у період з 01.11.1994 року по 17.05.2001 року він працював водієм у фірмі «Головнич і син», відсутність інформації про сплату страховим внесків роботодавцем не може бути правомірною підставою для обмеження реалізації особою права на пенсію, адже законодавство саме на роботодавця покладає відповідний обов`язок, на виконання якого не має вплив працівник.

В той же час, суд враховує, що в оскарженому рішенні зазначено про незарахування періоду з 01.11.1991 року по 17.05.2001 року, однак матеріалами справи підтверджено, що вказаний період стосується роботи позивача у фірмі «Головнич і син» з 01.11.1994 року по 17.05.2001 року, то саме цей період і підлягає зарахуванню до страхового стажу позивача.

Колегія суддів вважає, що приймаючи оскаржене рішення про відмову у призначенні позивачу пенсії від 22 травня 2025 року №072250011087 діяв всупереч вимог вказаних вище норм законів, що спричинило порушення права позивача на соціальний захист та отримання пенсійних виплат. Відтак, вказане рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

При цьому, суд зазначає, що в оскарженому рішенні про відмову в призначенні пенсії відповідач зазначає, що страховий стаж позивача становить 19 років 10 місяців 19 днів, необхідний страховий стаж згідно статті 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» становить від 22 років.

Водночас, враховуючи те, що судом вирішено зарахувати до страхового стажу позивача вищевказані період з 20.06.1991 року по 01.11.1994 року в кооперативі «Заготователь», з 01.11.1994 року по 17.05.2021 року в приватному підприємстві «Фірма «Головнич і син», то страховий стаж позивача є достатнім для призначення пенсії за віком.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово покликався на те, що “ефективний засіб правового захисту” у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12), які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.

Враховуючи зазначені вище встановлені обставини справи, норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини та висновки Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно із статтею 17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

У контексті оцінки доводів апеляційної скарги апеляційний суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах “Проніна проти України” (пункт 23) та “Серявін та інші проти України” (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не стягуються.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного Управління Пенсійного фонду України в Полтавській області – залишити без задоволення.

Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 грудня 2025 року у справі №260/7093/25 – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Постанову разом із паперовими матеріалами апеляційної скарги надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.

Головуючий суддя Н.В. Ільчишин

Судді В.В. Гуляк

З.М. Матковська

Повне судове рішення складено 20.03.26