Постанова від 23 березня 2026 р. у справі №520/2046/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 березня 2026 р. Справа № 520/2046/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Подобайло З.Г.,

Суддів: Семененко М.О. , Чалого І.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.01.2026, головуючий суддя І інстанції: Ніколаєва О.В., повний текст складено 19.01.26 по справі № 520/2046/25

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківської області , Державної міграційної служби України

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

Громадянин Таджикистану ОСОБА_1 (далі по тексту – позивач), звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі по тексту – відповідач-1, ДМС України) та Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі по тексту – відповідач-2), у якій просить:

- визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби від 18.12.2024 №180-24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Таджикистану ОСОБА_1 ;

- зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Таджикистану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19 січня 2026 року у задоволенні позовної заяви громадянина Таджикистану ОСОБА_1 відмовлено повністю.

Громадянин Таджикистану ОСОБА_1 , не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу , вважає його незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального права. В обґрунтування вказує , що до спірних правовідносин мають бути застосовані наступні нормативні акти: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол до Конвенції 1967 року,Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Конвенція ООН «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання» від 10 грудня 1984 року, Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV від 23 лютого 2006 року, Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року. Звертає увагу , що позивач є громадянином Таджикистану та перебуває за межами своєї країни, в Україні, у зв`язку з тим, що він був змушений залишити територію своєї країни походження та шукати захист в Україні з огляду на об`єктивні обставини, які викликали в нього обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров`я, свободу. Суб`єктивна сторона побоювань Апелянта полягає у тому, що його будуть переслідувати через його релігійні погляди. Об`єктивну сторону побоювань підтверджує інформація про країну походження позивача та докази надані до ГУ ДМС України в Харківській області. Вважає , що твердження позивача не можуть бути кваліфіковані як припущення, оскільки вони підтверджуються загальновідомою інформацією про практику нелюдського поводження з боку правоохоронних органів Республіки Таджикистан, що дає підстави вважати, що суд односторонньо підійшов до оцінки доказів, надаючи перевагу позиції однієї сторони, тоді як доводи іншої сторони залишились без належного розгляду та правової оцінки, що суперечить вимогам ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 9 КАС України. Об`єктивно вбачається, що влада Таджикистану не здатна забезпечити захист позивача від переслідування за релігійні переконання. Просить суд рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.01.2026 у справі № 520/2046/25 – скасувати, ухвалити нове, яким позовні вимоги громадянина Таджикистану ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі.

Головне управління ДМС в Харківській області подало до суду відзив на апеляційну скаргу , вважає, що суд ухвалив законне та обґрунтоване рішення, відповідно до норм матеріального та процесуального права, з урахуванням обставин, що мають значення для ухвалення законного рішення по справі. Посилаючись на обставини , викладенні у відзиві , просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги громадянину Таджикистану ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.01.2026 по справі № 520/2046/25, рішення залишити без змін.

Державна міграційна служба України подала до суду відзив на апеляційну скарг , вважає, що суд першої інстанції правильно та у достатньому обсязі встановив обставини справи і ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права , просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.01.2026 по справі №520/2046/25 - залишити без змін.

ОСОБА_1 подав до суду відповідь на відзив , в якому просить суд звернути увагу на те, що матеріали щодо його видачі, надіслані Республікою Таджикистан, не містять постанови національних органів про оголошення його у міжнародний розшук, що, на думку апелянта, свідчить про порушення вимог і правил Інтерполу. Апелянт вважає, що обвинувачення є сфальсифікованими з огляду на його релігійні переконання. Він є мусульманином сунітського напряму, який заборонений у Республіці Таджикистан, а його послідовники піддаються переслідуванням, затриманням і катуванням. Також Апелянт зазначає, що кримінальне переслідування було розпочато у 2021 році за подіями 2013 року, у період, коли він навчався в університеті м. Каїр, не залишав його та не має жодного відношення до висунутих обвинувачень. Як зазначено вище, у 2018 році він був затриманий і доставлений до Таджикистану, де зазнав катувань, однак був звільнений, і лише через три роки після цього щодо нього було порушено кримінальну справу. Апелянт також пов`язує це переслідування, окрім релігійних мотивів, із поданням ним заяви про відмову від громадянства Республіки Таджикистан, що він розцінює як форму помсти.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Учасникам по даній справі було направлено судом апеляційної інстанції та отримано останніми копії ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження та про призначення даної справи до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження, у т.ч. копію апеляційної скарги, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного листа та підтвердженням про отримання електронного відправлення.

Згідно з ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів, вислухавши суддю – доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції , доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи у їх сукупності вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції , що позивач є громадянином Таджикистану. Дружина та діти позивача проживають в Україні та є громадянами України.

Позивач 17.01.2022 звернувся до відповідача-1 із письмовою заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Основними причинами вказав політичні та релігійні переслідування на батьківщині.

Як вбачається із заяви-анкети позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач має страх повертатися до країни походження - Таджикистану, оскільки він є віруючим мусульманином, він регулярно відправляв молитви в мечеті, носив бороду та одягався в узор, який демонстрував його релігійні переконання. У 2009 році позивач виїхав до Єгипту для вивчення релігії. Навчався в університеті AL-AZHAR. У 2013 році Заявник повернувся до Таджикистану, щоб одружитися на своїй дружині, після півроку він повернувся до Єгипту. Наприкінці 2018 року був затриманий спецслужбами Єгипту та Таджикистану після того, як молився в мечеті. Його доставили до Таджикистану, через тиждень його відпустили.

У 2019 році позивач зробив новий закордонний паспорт і виїхав в Україну та отримав посвідку на проживання, оскільки його брат є громадянином України. У вересні 2021 року позивач подав документи на громадянство України, після чого його запросили до відділу з питань громадянства та затримали, оскільки позивач перебував у міжнародному розшуку в Інтерполі, і його запитував компетентний орган Таджикистану.

ДМС України прийняло рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18.12.2024 №180-24 на підставі абзацу третього частини першої статті 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач отримав 24.01.2024 повідомлення від 06.01.2025 №2 про відмову у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, на підставі вказаного рішення, оскільки є серйозні підстави вважати, що позивачем вчинено злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи зазначене рішення Державної міграційної служби протиправним, необґрунтованим, та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог , суд першої інстанції виходив з того , що позивач підпадає під дію положення про виключення, а саме пункту “b” розділу Б статті 1 Конвенції 1951 року, і відповідно під дію абзацу третього частини першої статті 6 Закону, як особа, яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і таке діяння відповідно до КК України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів та виключає можливість реалізації зазначеної мети. За таких обставин суд першої інстанції вважає, що рішення відповідача від 18.12.2024 №180-24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України, а тому позовні вимоги до задоволення не підлягають.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволені позовних вимог , виходячи з наступного.

Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Для правильного вирішення публічно-правового спору, предметом оскарження у якому є рішення суб`єкта владних повноважень, обов`язковим є перевірка такого рішення на відповідність критеріям, визначеним частині 2 статті 2 КАС України, а саме чи прийняте (вчинене) таке рішення: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Суспільні відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовані Законом України від 08 липня 2011 року №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі – Закон №3671-VI).

Відповідно до пунктів 1, 4, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;

особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 6 статті 5 Закону №3671-VI визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Умови, за яких особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту наведені у статті 6 Закону №3671-V за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту мають ураховуватися конвенційні підстави, наведені вище.

Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Згідно з статтею 4 Директива Ради Європейського Союзу 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року "Про мінімальні стандарти кваліфікації та статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців або осіб, які взагалі потребують міжнародного захисту та змісту наданого захисту" які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, в разі якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.

З матеріалів справи вбачається, що 01.12.2021 до ГУ ДМС України в Харківській області надійшла власноруч написана російською мовою заява ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, датована заявником 22.11.2021 роком. Заява надійшла супровідним листом від ДУ «Харківській слідчий ізолятор» № 12/І-12 від 23.11.2021.

Водночас, Офісом Генерального прокурора України отримано запит Генеральної прокуратури Республіки Таджикистан від 03.12.2021 № 18/27-1928-сод. про видачу ОСОБА_1 для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 Кримінального кодексу Республіки Таджикистан (ст. 187 – організація злочинного угруповання (злочинної організації), ч. 2 – участь у злочинному угрупованні (злочинній організації) чи об`єднанні організаторів, керівників або інших представників організованих груп).

Відповідно до статті 587 Кримінального процесуального кодексу України від 13.04.2012 № 4651-VI, Офісом Генерального прокурора України доручено Харківській обласній прокуратурі проведення екстрадиційної перевірки стосовно заявника, а також доручено звернутися до суду із клопотанням про застосування екстрадиційного арешту.

Відповідно до ч. 4 ст. 590 КПК України, рішення про видачу особи (екстрадицію) не може бути прийнято, якщо така особа подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодавства правом на оскарження рішення щодо зазначених статусів, до остаточного розгляду заяви, у порядку, встановленому законодавством України. Інформація про подання особою зазначених заяв або оскарження відповідних рішень не надається іноземній державі, що надіслала запит.

З доданих до матеріалів справи документів , які перебували на розгляду у ГУ ДМС в Харківській області (заяви, анкети , протоколи тощо ) вбачається, що позивач народився та проживав у селі Саро сільської ради (джамоат) Понгоз (Пангаз), Аштського району, Согдійської області, Республіки Таджикистан, де здобув середню освіту, навчаючись з 1998 до 2008 року. Позивач повідомив, що строкову службу в армії не відслужив, так як у 2009 році виїхав на навчання до Арабської Республіки Єгипет – відомий державний університет «Аль-Азхар» («Аль-Азгар», «Al-Azhar University») у м. Каїрі, де навчався спочатку у коледжі цього університету (підготовчий етап перед основним навчанням), а після його закінчення, на факультеті основи релігії. У співбесіді позивач розповів, що через нескладання іспитів його залишили на повторне навчання – 2012/2013 навчальний рік (третій курс університету). У 2013 році позивач повернувся до Таджикистану та уклав шлюб з громадянкою Таджикистану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , після чого повернувся з нею до Єгипту, з його слів, для продовження навчання. Позивач розповів, що мешкав з дружиною у м. Наср (Наср-Сіті – один із районів м. Каїр) і одночасно з навчанням в університеті займався торгівлею – їздив до Туреччини, де продавав єгипетські товари (парфуми тощо), а також продавав у Каїрі морозиво (апарат для приготування морозива був куплений на кошти рідних). Під час проживання позивача в Єгипті у нього народилися діти: дочка – ОСОБА_3 у 2014 році, син – ОСОБА_4 у 2016 році. Також, позивач повідомив, що у 2017 році їздив до Казахстану та Киргизії з метою продовження терміну дії свого закордонного паспорта, однак, з його слів, йому було відмовлено, так як він навчався у Єгипті. Перебуваючи у Казахстані та враховуючи проживання батьків у Російській Федерації (м. Перм), позивач вирішив переїхати жити до останньої, однак, під час перетинання кордону йому було відмовлено, зі слів позивача, через наявність відміток у його паспорті, проставлених єгипетськими державними органами. З Казахстану позивач поїхав до Туреччини, де у м. Стамбул продовжили термін дії закордонного паспорта на три роки. Позивач також повідомив, що у 2018 році він повернувся до Таджикистану та здійснив обмін закордонного паспорта на новий у м. Душанбе, після чого знов виїхав до Єгипту транзитним шляхом через Об`єднані Арабські Емірати (м. Дубай). Позивач стверджує, що у 2018 році був незаконно затриманий єгипетською поліцією після п`ятничного намазу у мечеті «Саєда Аїша» у мікрорайоні Табба м. Каїр за підозрою у зв`язках з терористами та утримувався протягом 60-65 днів наодинці у камері відділу поліції, після чого літаком відправлений до Таджикистану, де був переданий правоохоронним органам. Після чого, зі слів позивача, 6-8 днів його утримували у відділі поліції міста Душанбе за підозрою у тероризмі, де до нього застосовувалися тортури. Також, зі слів позивача, не знайшовши ніяких правопорушень з його боку та після того, як він зізнався, що він є прихильником релігійної течії «Салафія», його відпустили на свободу. Позивач розповів, що після катувань проходив лікування у центральній лікарні м. Душанбе, а потім вирішив поїхати до рідного брата в Україну для продовження лікування (заява від 17.01.2022). В подальшому, 17.11.2019 позивач автомобільним шляхом виїхав до Киргизької Республіки (пункти пропуску Овчі-Калачі у Таджикистані – Кулунду у Киргизстані), звідки 19.11.2019 літаком вилетів з міжнародного аеропорту «Манас» м. Бішкек і транзитним шляхом через Турецьку Республіку 19.11.2019 прибув до міжнародного аеропорту м. Харкова (відмітки про перетин кордонів проставлені у закордонному паспорті № 402854507, стор. 02, 45). Відповідно до режиму в`їзду іноземців до України, між Таджикистаном та Україною діє безвізовий режим в`їзду, перебування терміном до 90 днів протягом 180 днів.

Рішенням ГУ ДМС у Харківській області від 28.01.2020 позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п. 4 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про імміграцію» від 07.06.2001 №2491-ІІІ, як особі, яка є повнорідним братом громадянина України (рідний брат заявника ОСОБА_5 Абоссі набув громадянства України 01.07.2019).

12.02.2020 ГУ ДМС у Харківській області документувало позивача посвідкою на постійне проживання в Україні № НОМЕР_1 , терміном дії до 11.02.2030.

В подальшому, 22.09.2021 позивач звернувся до ГУ ДМС у Харківській області з заявою щодо набуття громадянства України відповідно до Угоди між Україною та Республікою Таджикистан про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають у Республіці Таджикистан, і громадянами Республіки Таджикистан, які постійно проживають в Україні, від 06.07.2001, ратифікованої Законом України від 11.07.2002 № 115-IV.

Однак, під час опрацювання матеріалів клопотання встановлено підстави, за яких на позивача не поширюється дія вказаної Угоди, а саме: 11.11.2021 з Управління Служби безпеки України в Харківській області надійшла інформацію (вх. №27655/1/6301-21) про те, що позивач перебуває у міжнародному розшуку за вчинення кримінального правопорушення (організація злочинного угрупування), за яке передбачено покарання у вигляді 12 років позбавлення волі.

На підставі п. 1.3 Порядку реалізації зазначеної Угоди, 16.11.2021 ГУ ДМС у Харківській області прийнято рішення про відмову позивачу у задоволенні клопотання про оформлення набуття громадянства України. Відповідно до наданих Харківською обласною прокуратурою екстрадиційних матеріалів, а саме постанови від 06.04.2021 старшого слідчого з особливо важливих справ прокуратури Согдійської області, радника юстиції 2-го класу Додохонзода Н.Р., про порушення кримінальної справи та прийнятті його до свого провадження:

«Громадяни Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , (на прізвисько « ОСОБА_6 ») (прим.: рідний брат позивача), мешканці Аштського району селища Понгоз села Саро, приблизно у березні 2013 року, перебуваючи у м. Каїрі Арабської Республіки Єгипет, увійшли в тісний контакт з активним членом міжнародної терористичної організації «Ісламський рух Туркестану» ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , мешканцем АДРЕСА_1 ) (на прізвисько « ОСОБА_8 ») та іншими екстремістами, від яких отримали відомості про цілі та наміри терористичної організації «Ісламська держава Іраку та Лівії» скинути насильницьким шляхом конституційний устрій у різних державах, у тому числі й у Таджикистані. Незабаром ОСОБА_9 та ОСОБА_10 на заклик ОСОБА_7 увійшли у ряди міжнародної терористичної організації «Ісламська держава Іраку та Лівії» та приймали участь у зібраннях, організованих ОСОБА_7 , на яких обговорювалися та планувалися здійснення особливо тяжких злочинів, прийняли ідейний джихад, та керівники злочинного угруповання зобов`язали їх, шляхом заклику, сприяти збільшенню чисельності членів угруповання та відправки інших осіб до Сирійської Арабської Республіки для участі у воєнних діях. ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , приблизно у квітні 2017 року, з метою здійснення своїх злочинних намірів, знаючи, що відповідно до рішень Верховного суду Республіки Таджикистан від 30.03.2006 та від 14.04.2015 «Ісламських рух Туркестану» та «Ісламська держава» («Ісламська держава Іраку та Лівії») визнані екстремістсько-терористичними організаціями, а їх діяльність на території Таджикистану заборонена, продовжуючи приймати участь у діяльності даних організацій, перебуваючи у м. Каїрі, навчали громадян ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та інших ідеям джихаду, та своїми закликами підбурювали їх до участі у збройному конфлікті та воєнних діях на території Сирії та Іраку. Однак, вказані особи, у червні 2017 року, під час спроби відправитися до Сирії, за обставинами, які не залежили від їх волі, були затримані правоохоронними органами. Однак, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 продовжують брати участь у діяльності злочинного угруповання, діючи проти громадської безпеки, та продовжують приховуватися від правоохоронних органів».

Постановою зазначеного старшого слідчого з особливо важливих справ прокуратури Согдійської області від 06.04.2021 стосовно позивача порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК Республіки Таджикистан (ст. 187 – організація злочинного угруповання (злочинної організації), ч. 2 – участь у злочинному угрупованні (злочинній організації) чи об`єднанні організаторів, керівників або інших представників організованих груп).

Постановою слідчого СВ ВМВС Таджикистану по Аштському району від 14.05.2021 позивача притягнуто в якості обвинуваченого за кримінальною справою та пред`явлено обвинувачення за вказаною статтею.

Враховуючи, що позивач приховується від слідства та місце його знаходження не встановлено, постановою слідчого СВ ВМВС Таджикистану по Аштському району від 14.05.2021 ОСОБА_1 оголошено у розшук.

Суддею суду Аштського району Согдійської області 20.05.2021 винесено постанову про дозвіл на застосування до позивача запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Також, 11.11.2021 позивача, як учасника та організатора терористичного угрупування, було затримано працівниками карного розшуку Головного управління Національної поліції в Харківській області спільно з працівниками Головного відділу контррозвідки Служби безпеки України в Харківській області.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12.11.2021 у справі №638/17458/21 (провадження №1-кс/638/2531/21) задоволено клопотання прокурора Шевченківської обласної прокуратури м. Харкова, до позивача застосовано тимчасовий арешт строком, на 40 діб та поміщено на утримання до Державної установи “Харківській слідчий ізолятор”.

В подальшому, ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 17.12.2021 у справі №639/8578/21 (провадження №1-кс/639/2344/21) задоволено клопотання виконувача обов`язків начальника відділу міжнародно-правового співробітництва Харківської обласної прокуратури - до позивача застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (екстрадиційний арешт) строком на 60 діб для забезпечення видачі компетентним органам Республіки Таджикистан, постановлено утримувати заявника у ДУ “Харківський слідчий ізолятор” упродовж екстрадиційного арешту.

Після надання Харківською обласною прокуратурою дозволу на побачення із позивачем, а також узгодження дати проведення процедури прийняття заяви ОСОБА_1 із ДУ “Харківський слідчий ізолятор”, за участі адвоката та перекладача, шляхом використання програми відео-конференц зв`язку “ZOOM” 17.01.2022 здійснено прийом зазначеної заяви ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 08.07.2011 № 3671-IV та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату І позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649.

Заява позивача зареєстрована 17.01.2022 у журналі реєстрації заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за №2, а сам заявник документований довідкою про звернення за захистом в Україні № 012426.

Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Харківського апеляційного суду від 07.02.2022 у справі № 639/8578/21 (апеляційне провадження №11 -сс/818/137/22) залишено без задоволення апеляційну скаргу захисника позивача на ухвалу слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 17.12.2021 у справі № 639/8578/21 (провадження №1 -кс/639/2344/21) - останню залишено без змін.

В подальшому, ухвалами слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 07.04 2022, 06.06.2022, 04.08.2022, 29.09.2022 перевірено наявність правових підстав для подальшого тримання позивача під вартою (екстрадиційний арешт).

Ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 27.10.2022 у справі №639/3227/22 (провадження №1-кс/639/885/22) задоволено клопотання начальника відділу міжнародно-правового співробітництва Харківської обласної прокуратури про зміну запобіжного заходу з тримання позивача під вартою екстрадиційного арешту) на особисте зобов`язання, з покладенням на нього обов`язків, передбачених п.п. 1,2,3,8,9 частини п`ятої статті 194 КПК України від 13.04.2012 №4651-VI.

На підставі зазначеної ухвали, 27.10.2022 позивача звільнено з ДУ “Харківській слідчий ізолятор”, звідки він відбув до зареєстрованого місця проживання у с. Знам`янка Нововодолазького району Харківської області.

З 20.03.2024 позивач змінив місце проживання - наразі проживає разом із сім`єю у вказаному населеному пункті за адресою: вул. Миру, буд. 29, де займається власним сільським господарством.

Причиною звернення за захистом в Україні заявник визначив побоювання зазнати переслідувань з боку влади країни через його приналежність до забороненого у Таджикистані салафітського напрямку в ісламі (релігійна течія «Салафія») – «Якщо мене видадуть у Таджикистан, там мене будуть катувати, бити, завдавати каліцтва працівники поліції через мою віру мусульманин салафіт, яка заборонена у Таджикистані» (заява від 17.01.2022).

Позивачем долучена до заяви інформація по країні походження, зокрема «Звіт про свободу віросповідання у світі за 2020 рік: Таджикистан», підготовлений Державним департаментом США, «Звіт Amnesty International 2020/21; Стан прав людини у світі; Таджикистан», підготовлений міжнародною правозахисною організацією «Amnesty International» («Міжнародна амністія»), та публікація медіакорпорації «Радіо Свободна Європа/Радіо Свобода» від 16.06.2021 «Після придушення «Братів-мусульман» Таджикистан переслідує передбачуваних членів салафії».

У ході співбесіди 18.05.2023 позивач повідомив, що він «не знає» та «не читав» вказану інформацію по країні походження, та зазначив, що її долучив до заяви його адвокат.

При цьому , надана позивачем інформація по країні походження у вигляді вищезазначених публікацій вказує на те, що влада Таджикистану, її правоохоронні органи докладають зусиль для недопущення діяльності в країні організацій, духовним підґрунтям яких є радикальні течії в ісламі. Ураховуючи, що Таджикистан – це правова світська унітарна держава, є зрозумілим її намагання протистояти радикальним ісламістським організаціям, які вважають неприйнятним існування конституційного ладу світських держав та закликають до його повалення.

Позивач відкидає обвинувачення відносно нього, називає їх «неправдивими» (протокол співбесіди від 16.06.2023). Конкретизуючи релігійні мотиви (причини), за якими, з його слів, його переслідує влада Таджикистану, позивач повідомив, що його переслідують через те, що він «викладає релігію, і те, що він вивчав і викладає» останню (протокол співбесіди від 04.02.2022).

Однак, під час співбесіди 18.05.2023, на запитання, яким саме чином він викладає релігію, позивач відповів, що він «любить вивчати релігію» та іноді розповідав про Коран і навчав людей у мечеті ще до свого виїзду із Таджикистану на навчання до Єгипту у 2009 році – «Це була як допомога людям». При цьому, позивач зазначив, що не вважає себе богословом і нічого не розповідав про релігію в мережі Інтернет.

У ході співбесіди 18.05.2023 позивач повідомив, що переслідування розпочалося після того, як влада Єгипту повернула його до Таджикистану. Однак, у пункті 4.1 анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.01.2022, позивач повідомив, що влада Таджикистану переслідувала його через те, що він вивчав у Єгипті релігію, викрала його у Єгипті та силою привезла до Таджикистану, після чого піддала катуванню.

Під час співбесіди 04.02.2022 позивач надав вже інші відомості, а саме, що йому незрозуміло, затримали його в Єгипті через вимоги таджицької влади чи з ініціативи єгипетської влади. Позивач навчався у відомому державному університеті «Аль-Азхар» («АльАзгар», «Al-Azhar University») у м. Каїрі – спочатку у коледжі цього університету (підготовчий етап перед основним навчанням), а після його закінчення, на факультеті основи релігії. Вказаний університет є одним із найстаріших у світі та найбільш престижним мусульманським університетом, випускниками якого є всесвітньо відомі люди.

На співбесіді 04.02.2022 позивач зазначив, що в університеті викладали «звичайний», «офіційний» іслам, і «ніякого екстремізму не викладали».

Відповідно до тверджень позивача, у 2009 році він отримав свій перший закордонний паспорт та безперешкодно, з дозволу влади Таджикистану, маючи навіть дозвіл від імаму м.Худжанд, виїхав у 2009 року на навчання до вказаного університету (протокол співбесіди від 04.02.2022). Тобто, державним органам було відомо з якою метою та в який навчальний заклад він виїжджає до Єгипту.

Позивач повідомив, що провчившись три курси у вищому навчальному закладі, він не зміг скласти екзамени та був залишений на повторне навчання у 2012/2013 навчальному році. На співбесіді 18.05.2023 позивач повідомив, що він «не знає» чи є він студентом університету на сьогоднішній день. Слід зазначити, що згідно даних військового квитка серії НОМЕР_2 (стор. 264-268 о/с), виданого 24.01.2020, позивач має середню освіту. Також позивач звертає увагу, що, незважаючи на заходи з боку таджицької та єгипетської влад стосовно таджицьких студентів у Єгипті, ці заходи його не торкнулися – позивач безперешкодно здійснював поїздки між Єгиптом та Таджикистаном, а таджицька влада забезпечувала його права як громадянина, включаючи право на освіту. Так, у 2013 році позивач повернувся до Таджикистану та уклав шлюб з громадянкою Таджикистану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у державному органі реєстрації актів цивільного стану (стор. 34 о/с), після чого повернувся з нею до Єгипту, з його слів, для продовження навчання. Також, перебуваючи у Таджикистані, у липні 2013 році, позивач оформив новий закордонний паспорт (стор. 33 о/с). У 2017 році, як повідомив заявник, перебуваючи у Турецькій Республіці, він продовжив строк дії свого закордонного паспорта у дипломатичному представництві Республіки Таджикистан і повернувся до Єгипту. У 2018 році позивач приїхав до Таджикистану та здійснив обмін закордонного паспорта на новий у м. Душанбе, після чого знов виїхав до Єгипту транзитним шляхом через Об`єднані Арабські Емірати (м. Дубай) для продовження навчання (стор. анкети від 17.01.2022). Позивач розповів, що одночасно з навчанням в університеті, він займався торгівлею – їздив до Туреччини, де продавав єгипетські товари (парфуми тощо), а також продавав у Каїрі морозиво (апарат для приготування морозива був куплений на кошти рідних). Позивач повідомив, що окрім Єгипту був у Киргизстані, Казахстані, Туреччині, транзитом в Об`єднаних Арабських Еміратах (протокол співбесіди від 18.05.2023). Однак, за даними відділу міжнародного поліцейського співробітництва Головного управління Національної поліції в Харківській області, позивач міг відвідувати Афганістан, Іран, Росію (стор. 81-84 о/с). До речі, батьки позивача проживають у м. Перм РФ.

Відповідач вказує , що відстежити поїздки позивача неможливо, так як останній не надав до своєї заяви ні оригіналів, ні копій минулих закордонних паспортів. Позивачем надано оригінал останнього закордонного паспорта № НОМЕР_3 , виданого Управлінням внутрішніх справ у м. Ашт 28.09.2019, строком дії до 27.09.2029, на підставі якого він прибув до України, а також фотокопію першої сторінки закордонного паспорта громадянина Республіки Таджикистан (номер не читається), виданого у м. Ашт 22.07.2013, строком дії до 22.07.2018 (стор. 33 о/с). З тих самих причин неможливо дослідити підстави (візи тощо), на підставі яких позивач здійснював свої поїздки до Єгипту та інших країн. У вересні 2019 року позивач безперешкодно оформив свій поточний закордонний паспорт № НОМЕР_3 . На початку листопада 2019 року позивач особисто отримав довідку, видану Інформаційним центром Управління Міністерства внутрішніх справ Республіки Таджикистан по Согдійській області (№ 001928 від 04.11.2019), в якій зазначено про відсутність відомостей про судимість (у тому числі погашеної чи знятої), а також про відсутність відомостей про факт кримінального переслідування (розшуку) або припинення кримінального переслідування, після чого безперешкодно з боку влади країни 17.11.2019 виїхав до рідного брата в Україну на підставі вказаного закордонного паспорту.

За матеріалами екстрадиційної перевірки, позивач з 14.05.2021 розшукується компетентними органами Республіки Таджикистан за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст.187 КК Республіки Таджикистан (ст. 187 – організація злочинного угруповання (злочинної організації), ч. 2 – участь у злочинному угрупованні (злочинній організації) чи об`єднанні організаторів, керівників або інших представників організованих груп).

За даними Служби безпеки України від 15.11.2021, позивач у 2017 році займався відправкою бойовиків для збройних конфліктів у Сирії та Іраку, а головною метою переїзду до України була спроба уникнути кримінальної відповідальності на батьківщині – 12 років позбавлення волі.

При цьому, позивач не довів, що влада країни походження переслідувала чи переслідує його через приналежність до релігійної течії «Салафія», вивчення та викладання релігії, а також за навчання у єгипетському вищому навчальному закладі.

Зі слів позивача, наприкінці 2018 року стосовно нього було застосовано тортури, після чого він проходив лікуванні у м. Душанбе, а потім приїхав до України з метою продовження лікування. Однак, аналіз правдоподібності тверджень позивача (пп. З п. 4 Висновку) показав, що такі твердження є недоведеними.

З матеріалів справи вбачається, що позивач не надав до суду та ГУ ДМС у Харківській області жодних доказів щодо наявності у нього захворювань, які, з його з слів, виникли після застосування до нього тортур, а також проходження ним лікування у медичних закладах Таджикистану або України.

Судом встановлено, що надані позивачем відомості щодо застосування тортур є непослідовними та суперечать одне одному. Твердження позивача щодо стану здоров`я також суперечать одне одному та інформації, встановленій у судових інстанціях та медичних закладах України.

Порушена у Таджикистані проти позивача кримінальна справа за злочин, передбачений ч. 2 ст. 187 КК Республіки Таджикистан ст. 187 - організація злочинного угруповання (злочинної організації), ч. 2 - участь у злочинному угрупованні (злочинній Організації) чи об`єднанні організаторів, керівників або інших представників організованих груп) організації злочинного угруповання (злочинної організації), передбачає максимальне покарання - 12 років позбавлення волі.

Колегією суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Харківського апеляційного суду 07.02.2022 у справі №639/8578/21 (апеляційне провадження №11-сс/818/137/22) встановлено, що компетентні органи Таджикистану гарантують, що запит на видачу не має на меті переслідування позивача за політичними мотивами, у зв`язку із расовою належністю, віросповіданням, національністю або політичними поглядами. Позивачу будуть надані всі можливості для захисту, у тому числі допомога адвоката, він не буде піддаватися катуванням, жорстоким, нелюдським, принижуючим гідність видам поводження або покарання.

За даними Організації Об`єднаних Націй, Таджикистан є країною-учасницею Конвенції проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийнятої резолюцією 39/46 Генеральної Асамблеї від 10.12.1984 та раз на чотири роки звітує про прийняття законодавчих та адміністративних заходів по її виконанню перед Комітетом ООН проти тортур.

Позивач не надав документальних підтверджень, які б свідчили про загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону.

Відтак, суд дійшов висновку, що висловлювання позивача про те, що у разі його видачі компетентним органам Таджикистану він зазнає нелюдського поводження або тортур з боку правоохоронних органів, є припущенням та суб`єктивним побоюванням позивача.

Водночас, відповідно до пункту 56, 59 Керівництва УВКБ ООН, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до загального права. Особи, котрі втікають від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями.

Наведений аналіз відповідності суб`єктивної сторони побоювань заявника стати жертвою переслідувань за політичною та релігійною ознакою, які він виклав у заяві, анкеті від та під час співбесід, об`єктивній стороні дає підстави вважати, що в індивідуальних обставинах справи заявника (повідомлена ним історія) відсутні загрози переслідуванню з боку чинної влади Таджикистану, як його тлумачить Конвенція про біженців 1951 року.

За пунктом 1 статті 1 р. І Конвенції про статус біженців, біженець означає особу, яка вважалася біженцем згідно з угодами від 12.05.1926 і 30.06.1928 або згідно з конвенціями від 28.10.1933 і 10.02.1938, Протоколом від 14.09.1939 або згідно зі Статутом Міжнародної організації у справах біженців (“А”).

Положення цієї Конвенції не поширюються на тих осіб, щодо яких є серйозні підстави вважати, що вони:

a) вчинили злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людяності, як це визначено в міжнародних актах, укладених з метою вжиття заходів щодо подібних злочинів;

b) вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни, яка надала їм притулок, і до того, як вони були допущені до цієї країни як біженці;

c) винні у вчиненні дій, які суперечать цілям і принципам Організації Об`єднаних Націй (“F”).

Враховуючи викладене, слід дійти таких висновків, що позивач з відома та дозволу влади Таджикистану виїхав на навчання до Єгипту. Незважаючи на заходи з боку влади Таджикистану у 2010 році, направлені на повернення таджицьких студентів з-за кордону до батьківщини, а також законодавчі обмеження щодо навчання таджицьких студентів за кордоном, введені владою Таджикистану у 2011 році, позивача це жодним чином не торкнулося - провчившись три курси у вищому навчальному закладі Єгипту, він був залишений на повторне навчання у 2012/2013 навчальному році через нескладання іспитів. В подальшому, позивач, реалізуючи свої права громадянина Таджикистану, уклав державний шлюб на батьківщині у 2013 році, оформлював закордонні паспорти у 2013, 2018, 2019 роках, продовжив строк дії такого паспорта у 2017 році, безперешкодно з боку влади країни походження приїздив до Таджикистану у 2013, 2018 роках та виїжджав до Єгипту, з його слів, на навчання).

Після того як позивач у 2018 році, з його слів, зізнався правоохоронним органам Таджикистану, що він є салафітом, його відпустили додому та не порушили кримінальну справу за ст. 307 (публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності) КК Республіки Таджикистан, як це передбачено чинним законодавством країни стосовно таких осіб.

Позивач оформив свій поточний закордонний паспорт №402854507 у вересні 2019 року, а на початку листопада 2019 року особисто отримав довідку про відсутність судимості та (або) факту кримінального переслідування (розшуку), та безперешкодно з боку влади країни 17.11.2019 виїхав до рідного брата в Україну.

Таким чином, кримінальне переслідування позивача не пов`язане з його віросповіданням - останній розшукується компетентними органами Республіки Таджикистан для притягнення до відповідальності за правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 187 КК Республіки Таджикистан - позивач, приймаючи участь у діяльності заборонених екстремістсько-терористичних організацій, займався підготовкою громадян Таджикистану для участі у збройних конфліктах у Сирії та Іраку.

За даними Служби безпеки України від 15.11.2021, головною метою переїзду позивача до України є спроба уникнути кримінальної відповідальності на батьківщині.

Відповідно до абзацу третього підпункту “е” пункту 5.1 розділу V Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 №649, відомості та обставини, про які зазначено у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і які не підтверджуються документами або іншими фактичними даними, можуть бути враховані під час підготовки висновку за умови, що твердження заявника стосовно обставин, зазначених у заяві, є послідовними і правдоподібними, надана ним інформація не суперечить загальновідомим відомостям, що мають відношення до справи заявника та встановлена загальна правдоподібність заяви.

Проведений правовий аналіз матеріалів особової справи та інформації стосовно позивача з відкритих джерел, виявив суттєві розбіжності у твердженнях позивача щодо обставин його справи, що ставить під сумнів його непричетність до вчинення правопорушення, у зв`язку з ухиленням від відповідальності за яке він оголошений у розшук.

Позивач не надав доказів та не повідомив інформацію, які б спростували висновки компетентних органів Республіки Таджикистан щодо підстав арешту та екстрадиції.

Непрямим доказом того, що позивач з моменту залишення території країни громадянської належності переховувався саме від кримінального переслідування є той факт, що після перетину державного кордону України у листопаді 2019 року, він не звернувся без зволікань, як того вимагає стаття 5 Закону, до компетентного державного органу із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Лише після затримання позивача правоохоронними органами України у листопаді 2021 року, поміщення до ДУ “Харківський слідчий ізолятор” та укладання договору з адвокатом, позивач надіслав відповідну заяву до ГУ ДМС у Харківській області, тобто через два роки.

Також слід зазначити, що Україна у 1945 році стала однією з держав-співзасновниць ООН та неодноразово обиралася до Ради Безпеки ООН - органу, на який країнами-членами ООН покладено головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки .

Як учасник усіх міжнародних конвенцій і протоколів, що регулюють боротьбу з тероризмом, Україна бере активну участь у діяльності ООН на контртерористичному напрямі.

Відповідно до Закону України “Про боротьбу з тероризмом” від 20.03.2003 № 638- IV, терористична діяльність - діяльність, яка охоплює вербування, пропаганду і поширення ідеології тероризму.

Судом встановлено, що позивач є прихильником релігійної течії “Салафія”, яка є ідеологічним підґрунтям радикальної терористичної організації “Ісламська держава” (відома також як ІДІЛ), а діяльність позивача в останній суперечить меті та принципам Ради Безпеки ООН.

Інкриміноване позивачеві правопорушення відповідає ч. 1 ст. 2583 Кримінального кодексу України (створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а так само організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації - караються позбавленням волі на строк від восьми до п`ятнадцяти років з — конфіскацією майна або без такої).

Відповідно до ч. 4 ст. 18 КК Таджикистану вчинений позивачем злочин є тяжким. Відповідно до ч. 6 ст. 12 КК України вчинений позивачем злочин є особливо тяжким.

Відповідно до абзацу третього частини першої статті 6 Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до КК України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів.

Таким чином встановлено, що позивач підпадає під дію положення про виключення, а саме пункту “b” розділу Б статті 1 Конвенції 1951 року, і відповідно під дію абзацу третього частини першої статті 6 Закону, як особа, яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і таке діяння відповідно до КК України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів та виключає можливість реалізації зазначеної мети.

Відповідно до ст. 5 Європейської Конвенції з прав людини 1950 року переслідування за злочин, якщо воно передбачено законом і є законним, спростовує існування проблем за ознаками релігійних чи політичних переконань і вказує на відсутність порушення фундаментальних прав.

Тобто , побоювання позивача через ймовірне притягнення до відповідальності за порушення приписів чинного законодавства Республіки Таджикистан не можуть бути підставою для визнання його біженцем особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином матеріали особової справи позивача не свідчать про наявність будь-якої його дискримінації зі сторони органів державної влади Республіки Таджикистан, що спростовує викладену ним історію ймовірного переслідування на території країни громадянської належності та не дозволяє обґрунтувати причину виїзду позивача з Таджикистану з позиції надання міжнародного захисту в Україні з урахуванням вимог пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Слід також зазначити, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту більш ніж через 11 місяців перебування в Україні та після закінчення встановленого законодавством строку перебування на території України.

Однак, несвоєчасне звернення з пропуском вказаного строку, очевидно, не є перешкодою у зверненні за міжнародним захистом особи, є підстави стверджувати, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов`язане лише з бажанням легалізувати своє перебування на території України.

З матеріалів справи вбачається , що позивач прибув в Україну через території третіх країни.

Щодо перебування позивача у третій безпечній країні до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів звертає увагу на парову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 13 серпня 2020 року у справі №826/1029/17, від 13 серпня 2020 року у справі №826/1036/17, від 04 червня 2020 року у справі №640/7749/19, від 24 квітня 2020 року у справі №807/64/16 та інш., відповідно до якої звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов`язано із ситуацією громадянської належності позивача, так як перебуваючи у третій безпечній країні, позивач не звертався за наданням притулку або за наданням статусу біженця.

Встановлені обставини у сукупності вказують на відсутність реальної потреби у міжнародному захисті, а тому колегія суддів дійшла висновку про не встановлення підстав, з якими закон пов`язує можливість визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту на території України через наявність ознак, передбачених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI.

Таким чином колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_14 .

Крім того, колегія суддів враховує, що на території України з 24 лютого 2022 року триває широкомасштабна військова агресія Російської Федерації проти України, що стало підставою до введення воєнного стану в Україні.

Поточна безпекова ситуація в Україні свідчить про те, що життю або здоров`ю позивача у будь-який момент часу перебування в Україні загрожує реальна, а не потенційна небезпека від загальнопоширеного насильства в Україні, викликаного військовою агресією Російської Федерації.

Вказані обставини свідчать про тимчасову неможливість України виконувати взяті на себе зобов`язання, зокрема, щодо міжнародного захисту іноземців.

Підсумовуючи викладене колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не містить належних, вагомих і обґрунтованих міркувань, переконливих доводів та аргументів, які б спростовували висновки про відмову у задоволенні позову. Суд першої інстанції правильно та повно з`ясував усі обставини справи та надав їм юридичну оцінку не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи.

Суд, при прийнятті даного рішення, також застосовує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в п. 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії", заява №303-A, п. 29).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відтак, апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.01.2026 по справі № 520/2046/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло

Судді(підпис) (підпис) М.О. Семененко І.С. Чалий