Постанова від 23 березня 2026 р. у справі №332/4373/23 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 24.03.2026 Справа № 332/4373/23

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 332/4373/23 Головуючий в 1-й інстанції – Сінєльнік Р.В.,

Провадження № 22-ц/807/ 224/26 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 березня 2026 року місто Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої: Кочеткової І.В.,

суддів: Полякова О.З.,

Онищенка Е.А.

секретар: Камалова В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у праві користування квартирою шляхом вселення,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Опанасенко Лілія Валеріївна, на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 30 вересня 2025 року,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2023 року ОСОБА_1 через свого представника адвоката Прядка Д.В. звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Зазначав, що зареєстрований та постійно проживає в квартирі за адресою АДРЕСА_1 . Квартира перебуває у комунальній власності, ордер на яку він отримав, працюючи на підприємстві. В квартирі крім нього зареєстровані відповідачка ОСОБА_2 та їх донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Посилаючись на те, що з січня 2023 року відповідачка не проживає в квартирі та не користується нею, її особистих речей в квартирі немає, витрати на утримання житла не несе, просив визнати її такою, що втратила право користування житловим приміщенням з підстав, передбачених ст. 71 ЖК України.

У березні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у праві користування квартирою шляхом вселення. Позов обґрунтовує тим, що вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_1 з 22 жовтня 2005 року, від якого народилась донька ОСОБА_3 . З 08 лютого 2007 року ОСОБА_1 та донька проживали та були зареєстровані в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , яка є комунальною власністю, та була отримана в користування за ордером її чоловіком. З січня 2023 року стосунки між подружжям погіршились, та оскільки ОСОБА_1 застосовував до дружини фізичне та психологічне насилля, то ОСОБА_2 разом з донькою були вимушені залишити своє місце проживання та переїхати на зйомну квартиру. Вказує, що постановою Заводського районного суду від 09 березня 2023 року ОСОБА_1 було притягнуто до відповідальності за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, а 14 квітня 2023 року шлюб між сторонами було розірвано за рішенням суду. ОСОБА_1 зазначає, що була вимушена залишити своє місце проживання внаслідок застосування насилля з боку чоловіка, іншого житла вона не має, та просить суд вселити її у квартиру за місцем реєстрації з посиланням на ч. 1 ст. 391 ЦК України.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 30 вересня 2025 року в задоволенні позовних вимоги за первісним позовом ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено, вселено ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_2 .

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Опанасенко Л.В., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що суд першої інстанції розглянув справу без залучення Територіальної громади м. Запоріжжя, що є порушенням чинного законодавства, враховуючи те, що житло перебуває в комунальній власності. Зазначає, що судом не взято до уваги, що відповідачка не проживає в квартирі з січня 2023 року, а також не встановлено дійсних причин виїзду відповідачки з житла. Вказує, що внаслідок розірвання шлюбу ОСОБА_2 втратила право користування житлом, оскільки більше не є членом сім`ї наймача. Вважає, що суд помилково не врахував наявність у відповідачки іншого житла – великого житлового будинку. Також, зазначає, що спірне житло перебуває в аварійному стані та потребує капітального ремонту, що може бути досягнуто лише шляхом створення ОСББ, в той час як реєстрація ОСОБА_2 в квартирі перешкоджає позивачу приватизувати житло, оскільки він не бажає, щоб колишня дружина була співвласником його майна. Зазначає, що суд помилково врахував факт вчинення позивачем стосовно ОСОБА_2 домашнього насильства, оскільки на час його вчинення сторони вже сумісно не проживали. Вважає, що зустрічна позовна заява подана з порушенням норм процесуального законодавства, і місцевий суд не мав її приймати. Просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням – задовольнити, зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у праві користування квартирою шляхом вселення – відмовити.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідачки адвокат Логачов В.В. зазначає, що судом першої інстанції було вірно встановлено, що ОСОБА_2 набула право користування спірною квартирою як член родини (дружина) основного квартиронаймача ОСОБА_1 у 2006 році та, не дивлячись на розірвання шлюбу, не втратила право користування квартирою, оскільки ця квартира є єдиним її житлом та вона залишила її вимушено. Вказує, що посилання в апеляційній скарзі на те, що відповідачка має у власності будинок не підтверджується будь-якими доказами. Твердження позивача в апеляційній скарзі про те, що він не чинить відповідачці перешкод у користуванні житлом спростовуються фактом зміни замків і застосування насилля, підтвердженого судовим рішенням. Просить апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, доводи адвоката Опанасенко Л.В., яка підтримала апеляційну скаргу і просила про її задоволення, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга на рішення суду не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що з 22 жовтня 2005 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 виданим 22 жовтня 2005 року Заводським відділом реєстрації актів цивільного стану Запорізького міського управління юстиції.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 14 квітня 2023 року шлюб між подружжям розірвано.

Від шлюбу сторони мають спільну доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 виданим 11 травня 2006 року Заводським відділом реєстрації актів цивільного стану Запорізького міського управління юстиції.

ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 06 липня 2004 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані у спірній квартирі з 08 лютого 2007 року.

Квартира перебуває у комунальній власності.

Постановою Заводського районного суду від 09 березня 2023 року по справі № 332/1206/23 ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП за вчинення домашнього насильства відносно ОСОБА_2 , а саме вчинення 03 лютого 2023 року насильства в сім`ї психологічного характеру.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, місцевий суд виходив з того, що ОСОБА_2 є законним користувачем спірної квартири, причини її не проживання в квартирі з січня 2023 є поважними, іншого житла для проживання відповідачка не має.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Згідно з приписами статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Згідно з ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше, як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно зі ст. 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Згідно із ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява №39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Верховний Суд у постанові від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18 вказав на те, що при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Відповідно до ч.1 ст.76, ч.1 ст.81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц вказала на те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

З наведених обставин справи вбачається, що сторони у справі зареєстровані у спірному житловому приміщенні.

Доказів, що відповідачка відсутній у спірній квартирі та не користується нею без поважних причин суду не надано. Стороною позивача не спростовано інформацію щодо заміни замка та не надання відповідачці доступу до квартири. Даних про наявність у відповідачки іншого житла матеріали справи не містять.

Доводи відповідачки про неприязні стосунки між сторонами, поважність причин не проживання в спірній квартирі об`єктивно підтверджуються зібраними у справі доказами.

Зокрема, постановою Заводського районного суду від 09 березня 2023 року ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.173-2 КУпАП України – за вчинення насильства в сім`ї психологічного характеру. Як зазначено у постанові суду, 03.02.2023 0 20.30 ОСОБА_1 , перебуваючи за адресою АДРЕСА_1 , висловлювався нецензурною лайкою та погрожував фізичною розправою своїй дружині ОСОБА_2 .

Вказана постанова ОСОБА_1 не оскаржена у передбаченому законом порядку.

Доводи ОСОБА_1 про те, що домашнє насильство в сім`ї він не вчиняв, сварка між сторонами відбулась не в спірній квартирі, а в громадському місці, є неспроможними, оскільки спростовуються вищевказаним судовим рішенням в адміністративній справі, яке набрало законної сили.

За наведених обставин визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, призведе до того, що остання фактично буде позбавлений житла, покладе на неї надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін.

Посилання позивача на відсутність доказів того, що спірна квартира є єдиним житлом відповідачки також не можуть бути прийняті до уваги суду, оскільки тягар доказування покладається на обох сторін у справі, і позивач, який ініціює судовий розгляд, має надати суду відповідні докази, і певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Сукупність вищезазначених обставин, аналіз та оцінка доводів апеляційної скарги приводять до висновку, що вказані доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції, та не знайшли свого підтвердження при апеляційному розгляді справи.

За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, дав їм належну правову оцінку. Рішення суду відповідає вимогам чинного законодавства, наданим доказам, обставинам справи і підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів апеляційного суду не вбачає.

Колегія відхиляє довід представника позивача щодо бажання ОСОБА_1 заповісти 50% спірної квартири дитині від першого шлюбу. Так, позивач не позбавлений права на приватизацію спірної квартири, що дасть йому можливість розпоряджатися майном, однак, як вбачається з вказаного доводу по суті, метою позову є усунення відповідачки від приватизації спірного житла. Зазначене не є підставою для порушення житлових прав відповідачки та не свідчить про порушення нею прав позивача.

Колегія також відхиляє посилання в апеляційній скарзі на аварійний стан будинку, оскільки стан спірної квартири не стосується предмета спору та не впливає на обсяг прав та обов`язків сторін.

Апеляційний суд також погоджується з висновком суду першої інстанції про доведеність факту наявності перешкод з боку позивача у забезпеченні права відповідачки на користування житлом. Представник позивача в апеляційній скарзі підтверджує заміну замків у квартирі, однак не вказує, що відповідачка була забезпечена ключами від них. Посилання на те, що ОСОБА_1 сплачує повну вартість комунальних послуг, не є підставою для визнання відповідачки такою, що стратила право користування квартирою.

Не залучення до участі у справі Територіальної громади м.Запоріжжя як третьої особи не є підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Відповідно до положень ст. 53 ЦПК України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. У заявах про залучення третіх осіб і в заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі. Про залучення третіх осіб до участі у справі суд постановляє ухвалу, в якій зазначає, на які права чи обов`язки такої особи та яким чином може вплинути рішення суду у справі.

За змістом ст. 54 ЦПК України, якщо в результаті ухвалення судового рішення сторона може набути право стосовно третьої особи або третя особа може пред`явити вимоги до сторони, така сторона зобов`язана сповістити цю особу про відкриття провадження у справі і подати до суду заяву про залучення її до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. До такої заяви повинні бути додані докази про направлення її копії особі, про залучення якої як третьої особи подана заява.

Аналіз вказаних приписів процесуального закону дає підстави стверджувати, що заява про залучення до участі у справі в якості третьої особи, має бути обґрунтована з наданням суду відповідних доказів того, що рішення у справі може вплинути на права та обов`язки особи, яка звертається з відповідною заявою.

Разом з тим, клопотання про залучення до участі у справі третьої особи сторони суду першої інстанції не заявляли, рішення суду не вплине на права та обов`язки Територіальної громади, остання рішення у справі не оскаржувала і не уповноважувала позивача на таке оскарження від свого імені..

Інші докази та обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Таким чином, доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що могли бути підставою для скасування рішення в частині стягнення з відповідача вартості не облікованого (донарахованого) об`єму природного газу.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Порушень норм матеріального або процесуального права, які могли б призвести до скасування рішення місцевого суду, судом апеляційної інстанції не встановлено.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не є суттєвими і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Опанасенко Лілія Валеріївна, залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 30 вересня 2025 року залишити без змін.

Дата складання повної постанови 24 березня 2026 року.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуюча І.В. Кочеткова

Судді: О.З. Поляков

Е.А. Онищенко