Рішення від 23 березня 2026 р. у справі №490/11511/24 — Центральний районний суд м. Миколаєва

н\п 2/490/251/2026 Справа № 490/11511/24

Центральний районний суд м. Миколаєва

__________________________________________________________________________

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 березня 2026 року м. Миколаїв

Центральний районний суд м.Миколаєва у складі головуючого судді - Гуденко О.А., при секретарі Могила Д.І., без участі сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні майном та зобов`язання вчинити дії, встановлення земельноїго сервітуту ,-

ВСТАНОВИВ:

В грудні 2024 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про усунення перешкод в користуванні майном та зобов`язання вчинити дії.

В обгрунтування позову посилалася на те, у зв`язку з тим, що житловий будинок позивачки знаходиться на межі з належним відповідачці домом АДРЕСА_1 . Доступ до стіни домоволодіння позивача, розташованої на межі з сусідньою ділянкою, можливий лише шляхом проходу через суміжну земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Отже, для обслуговування належного позивачці домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , потрібно право користуватись сусідньою земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 . Ураховуючи, що житловий будинок потребує постійного догляду та утримання його в належному стані, такий сервітут має бути встановлений безстроково.

В травні 2025 року на адресу суду від ОСОБА_3 надійшов відзив на позовну заяву, в якому позов не визнають. Щодо сервітуту зазначають, що ніколи не чинила ні цим, ні попереднім власникам перешкод в обслуговуванні належного їй будинку. При цьому вона розуміє, що будинок позивачки знаходиться на межі суміжної земельної ділянки, що в свою чергу є порушенням будівельних норм, проте керуючись правилами добросусідства не має наміру перешкоджати в обслуговуванні будинку. Отже, позивачкою не доведено порушення її прав.

Щодо вимог про знесення самочинних будівель, то зазначає, що позивачкою не доведено жодної з підстав, передбачених ч.1 ст. 376 ЦК України щодо ознак самочинного будівництва на її земельній ділянці.

Ухвалою Центрального районного суду м.Миколаєва від 25.12.2025 року справу прийнято до розгляду та призначено підготовче судове засідання .

16 травня 2025 року на адресу суду від ОСОБА_1 надійшла заява про уточнення позовних вимог, яка прийнята судом, в якій позивач остаточно просить:

- встановити ОСОБА_1 постійний безоплатний сервітут на частину земельної ділянки, необхідної для обслуговування домоволодіння Позивачки, належної ОСОБА_3 , розташованої за адресою АДРЕСА_1 . Мета сервітуту: право проходу та право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будинку, в саме ремонту стіни та відновлення (ремонту) вимощення (відмостки) по периметру стіни ширіною 1 метр;

- зобов`язати ОСОБА_3 , власника будинку за адресою АДРЕСА_1 , усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 належним їй домоволодінням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом знесення самочинно збудованих елементів благоустрою, а саме: гаражу, сараю та альтанки.

В обгрунутвання вимог посилається на те, що протягом 2022-2023 років відповідач, загородив суміжну територію, використавши стену будинку позивача, облаштував місце для тримання собак, зберігання сміття, чим фактично знищив будинок позивача. Пунктом 6.1.41 ДБН України Б.2.2-12:2019 "Планування і забудова територій" встановлено, що господарські будівлі / сараї / для худоби, інших тварин та птахів (площею до 50 м2) розміщаються не ближче 15 м від житлових будинків і літніх кухонь. Отже, відповідачем зведено будівлю для тримання собаки з порушенням зазначеної норми.

Позивач вважає, що внаслідок зведення зазначених споруд відповідачем порушено її права та законі інтереси, а саме: перешкоджає здійсненні нею права власності щодо належного їй будинку. На дах не встановлені водостічні жолоби, а відстань між будівлями становить 0,80м., стічні води з даху будівлі стікають під будинок позивача, тим самим наносять йому шкоду домоволодінню позивача руйнуючого характеру (фото додаються до позовної заяви). Згодом складання сміття під будівлею та тримання собак призвели до появи тріщини на стені будинку; вимощення — спеціальний покрив уздовж зовнішнього боку стін будинку, призначений захищати фундаменти від атмосферних опадів, повністю знищено. У позивача в будинку, почали проявляться ознаки грибка, по суміжній стінці з підповідачем. Позивач неодноразово звертався до відповідача з пропозицією хоча б встановити ринву для водовідведення, але відповідач на дане прохання ніяк не відреагував (підтверджується доданими фото).

Згідно з вимогами ДБН В.1.1-25, при розміщенні будинків в кварталах із сформованою забудовою для догляду за будинками і здійснення поточного ремонту відстань до межі суміжної земельної ділянки від найбільш виступаючої конструкції стіни будинку слід приймати не менше ніж 1,0 м. При цьому, має бути забезпечене виконання необхідних інженерно-технічних заходів, що запобігатимуть попаданню атмосферних опадів з покрівель та карнизів будівель на територію суміжних ділянок або взаємоузгоджене водовідведення.

Таким чином, споруди належні відповідачу, а саме: побудований сарай та гараж, зведені без дотримання прав сусідів, та з порушенням вимог Державних будівельних норм.

Неправомірність зведення даних споруд, також підтверджує відповідь Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради на адвокатський запит в якому зазначено, що станом на 10.07.2024р. повідомлення про початок виконання підготовчих або будівельних робіт, дозвіл про початок виконання будівельних робіт, декларація про готовність до експлуатації об`єкта, за адресою: АДРЕСА_1 відсутні. Повідомлень на початок виконання підготовчих або будівельних робіт, заяв про видачу дозволу на виконання будівельних робіт, за вищезазначеною адресою, також не надходило .

Димохід, який відповідач встановив в гаражі, направлено на хату позивача, а ні в гору. Його встановлення на такій близькій відстані від будинку позивача, на його думку, є суттєвим порушенням будівельних та санітарних норм, його прав та викликає низку незручностей для його комфортного проживання у своєму володінні.

18.07.2024р. Адміністрацією Центрального району Миколаївської міської ради надано відповідь № С-2604/ц/4476 на звернення від 25.06.2024р., в якій зазначено, що будинки АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 є приватною власністю, тому Миколаївська міська рада позбавлена правових підстав для вжиття заходів за зверненням.

Листом від 26.07.2024р. Державною інспекцією архітектури та містобудування України за результатами розгляду адвокатського запиту щодо дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності на об`єкті будівництва за адресою: АДРЕСА_1 , повідомлено, що запит передано за належністю до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради. 20.08.2024р. Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради, розглянувши передані документи, надіслала відповідь вих. №13918/22.01-13/22/7/24, в якій зазначено: враховуючи, що будівельні роботи за адресою: АДРЕСА_1 станом на теперішній час не виконуються, відповідно до ч.1ст.41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та пункту 1 порядку № 533, в управління відсутні повноваження для здійснення заходів державного архітектурно-будівельного контролю за вказаною адресою.

Листом Комунального підприємства «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» від 23.07.2024р. №2-6177 надано витяг с технічного паспорту, де зазначені будівлі, а саме гараж та сарай, не внесені в план.

Зазначає, що на її думкеу додані листи та Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 12.12.2024 №407899487 підтверджують неправомірність зведення зазначених будівель

26 травня 2025 року на адресу суду від ОСОБА_3 надійшов відзив на уточнену позовну заяву, в якому позов не визнають. Зазначають, що позивачкою не надано суду жодних доказів на підтвердження того, що споруди на земельній ділянці створюють перешкоди у користуванні належним позивачці будинком та порушують будівельні норми та правила, на підтвердження цього не долучено висновок експерта.

Додатково зазначають, що позивачка ніколи не намагалася вирішити питання щодо сервітуту в добровільному порядку та не намагалася укласти з нею відповідний договір. Також не надала доказів на підтвердженян того, що без обтяження сусідньої земельної ділянки сервітутом, неможливо номальне користування її майном- отже відсутні підстави для встановлення сервітуту.

Ухвалою суду від 05.11.2025 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті .

Представник позивача в минулому судовому засіданні підтримала вимоги позову в повному обсязі з викладених підстав, просила про його задоволення, в подальшому надала заяву про розгляд спрпави за їх відсутності.

Відповідач в судове засідання не з`явилася, її представник надав суду заяву про ролзгляд справи за її відсутність, просили відмовити у позові з викладених у відзиві підстав.

Суд, вислухавши пояснення представника позивачки адвокатки Бондар М.В., дослідивши матеріали справи, вислухавши думку сторін, приходить до наступного висновку.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (No. 2) № 38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року).

Як підтверджується матеріалами справим, ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок з прилеглими господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 , та земельна ділянка площею 0,0998 га, що розташована по АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купвлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки серія ННН №614084 від 18 вересня 2019 року.

Відповідно до технічного паспорта складеного в 2002р. та технічного паспорту від 04.09.2024 року ТІ01:9699-2717-2345-1787, інвентаризаційна справа №580*, житловий будинок по АДРЕСА_1 , 1946 року побудови дійсно розташований по межі з будинком АДРЕСА_1 , якій належить на праві власності ОСОБА_2 , на підставі Договору дарування від 14.08.2024 року.

Площа земельної ділянки АДРЕСА_1 складає 0,0826 га., відноситься до земель житлової забудови комунальної власності.

З технічного плану домоволодіння згідно технічного паспорту, виготовленого станом на 04.09.2024 , вбачається, що житловий будинок літер А з прибудовою літер А -1, загальною площею забудови 79,1 кв.м., площею житлового будинку 53,8 кв.м.- дійсно розташовані однією стіною прямо на межі з сусіднім домоволодінням по АДРЕСА_1 .

Матеріалами справи підтверджується , що позивачка протягом 2024 року неоднарозово зверталася до відповідних державних органів щодо порушення сусідами ДБН та самочинного будівництва господарських будівель та споруд за адресою АДРЕСА_1 .

Проте з відповідей від 18.07.2024 Адміністрації Центральногорайону Миколаївської міської ради, від 26.07.2024 Державної інспекції архітектури та містобудування України, від 20.08.2024 Управління Державного архітектурно-удівельного контролю Миколаївської міської ради вбачається, що на час розгляду звернень порушені питання виходять за межі компетенції цих контролюючитх органів , отже рекомендовано звернутися до суду.

З технічного плану домоволодіння по АДРЕСА_1 згідно технічного паспорту, виготовленого станом на 14.06.2024 , вбачається, що домоволодіння складається з житловий будинок літер А -1, загальною площею забудови 72, 6 кв.м., 1926 року забудови, а також господарських будівель та споруд, в тому числі гаражу літер Д , 1990 року будівництва, навіс літер З та альтанка літер Ж - обидва 1990 року побудови, сарай літер Б та сарай літер В - 1950 року побудови. Вказані споруди не є самочинно збудованими та не підлягають прийняттю в експлдуатацію.

Як вбачається з плану забудови земельної ділянки по АДРЕСА_1 - споруди гараж літер Д, альтанка літер Ж та сарай літер В розташовані з боку сусідньої земельної ділянки АДРЕСА_2 , на відстані бідьше 1 метру від межі ( згідно масштабу схематичного плану, де 2 мм = 1000 мм, біільш точної відстані жодна зі сторін суду не повідомила).

З наданих позивачем фотографій вбачається: відрізок залізної арматури, квадрат з дерев`яних дошок, купа ймовірно старого одягу, складені вздовж стіни дошки, стирчаща труба з стіни, купа кусків старого шиферу та целофану. Де розташовані ці речі, кому належать і на якій відстані від стін і якої саме будівлі - не зазначено.

Як пояснила представник позивача адвокат БондарМ.В. в судовому засіданні при дослідженні матеріалів справи - ці фото підтверджують, що відповідачкою влаштовано злив дощових вод прямо на стіну належного позивачці будинку, що призводить до її руйнування, також відповдіка складує будведльні матеріали вздвож стіни належного позивачці будинку, що призводить до її замокання - саме це порушує права позивачки та для усунення цих порушень слід знести всі споруди, які розташовані недалеко від суміжної межі.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2020 року у справі № 370/999/16-ц, провадження № 14-709цс19, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, провадження № 14-740цс19, постанова Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 263/11779/16-ц, провадження № 61-10819св20).

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи (стаття 12 ЦПК України). Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Принцип оцінки доказів «поза розумним сумнівом» полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, підтверджених доказами.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність

Певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року, справа № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, п`ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із вказаними нормами цивільного процесуального закону обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Суд зобов`язаний забезпечити (організувати) дійсно змагальний процес, тобто створити особам, які беруть участь у справі, всі умови для реалізації ними своїх процесуальних прав і виконання покладених на них процесуальних обов`язків.Зокрема, суд повинен роз`яснити сторонам їх право заявити клопотання про призначення експертизи для з`ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань (див. постанову Верховного Суду складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 404/6483/17 (провадження № 61-14432св19)).

Згідно із частиною першою статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Судом неодноразово роз`яснювалося стороні позивача, що обов`язок зазначити та подати до суду докази, що підтверджують обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, покладений законом на позивача (його представника), проте суд зобов`язаний забезпечити (організувати) дійсно змагальний процес, тобто створити особам, які беруть участь у справі, всі умови для реалізації ними своїх процесуальних прав і виконання процесуальних обов`язків, зокрема, у разі необхідності уточнити позовні вимоги, з`ясувати, чи надали сторони докази, на які вони посилаються, роз`яснити учасникам справи, які обставини входять до предмета доказування, які докази мають бути подані – на виконання чого судом роз`яснювалося як при закритті підготовчого провадження, так і вже під час судового розгляду після дослідження доказів - їх право заявити клопотання про призначення експертизи для з`ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань.

Проте стороною позивача такого клопотання суду не заявлялося і до матеріалів справи жодного експертного висновку чи висновку спеціаліста не долучено.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Також, відповідно до приписів ст. 319, 320, 321 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права або обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до п. «г» ч.1 ст. 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.

Відповідно до вимог ст. 96 ЗК України, землекористувач зобов`язаний не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, та дотримуватися правил добросусідства.

Згідно з частинами першою та другою статті 103 ЗК України, власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Згідно із ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Щодо вимог про знесення самочинних елементів благоустрою.

З огляду на дослідженні по справі докази, їх оцінки, судом встановлено, що позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів порушення її прав, свобод та інтересів з боку відповідача – ані щодо створення перешкод в користуванні об`єктами нерухомості ( руйнування фундаменту тощо) , ані взагалі самовільного збудування спірних об`єктів, про знесення яких заявлено в позові.

Фотокартки, долучені до позовної заяви, зроблені самим позивачем не є належним доказом на підтвердження заявлених позивачем позовних вимог, які б слугували доказом порушення прав останньої.

Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).

У даній категорії справ про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою призначення експертизи є обов`язковим, оскільки тільки після проведення судової експертизи можна встановити факт порушення прав позивача, зокрема, така експертиза мала б визначити де конкретно знаходяться огорожа, насадження та труби, чи виходять вони за межі земельної ділянки позивача та чи порушені будівельні норми.

Судова експертиза призначається у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Тобто, без спеціальних знань та висновку експерта визначити, чи дійсно побудовані споруди з порушенням та встановити обставини справи, на які посилаються сторони, - неможливо.

З урахуванням викладеного, а саме що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження того, що право позивача порушене, що відповідачкою взагалі здійснено самочинне будівництво - суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні домоволодінням шляхом знесення гаражу, альтанки та сараю - слід відмовити за безпідставністю та недоведеністю.

Щодо вимог про встановлення сервітуту.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, ЦК України, ЗК України, а також прийнятими відповідно до них іншими підзаконними нормативними актами.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, 16 ЦК України). Відповідно до частини п`ятої статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Частиною першою статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Конституційний Суд України зазначив, що в приписові частини першої статті 41 Конституції України визначено тріаду правомочностей власника: володіння, користування, розпорядження, які він здійснює щодо певного майна, що йому належить на тій чи тій юридичній підставі, тому в розумінні цього припису власність, якою кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися, стосується майна. Відповідно, конституційний імператив щодо непорушності права приватної власності скеровано насамперед на убезпечення власника від протиправного втручання в здійснення ним своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном вільно та на власний розсуд. (абзац одинадцятий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 червня 2022 року № 6-р(ІІ)/2022).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Стаття 317 ЦК України передбачає, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша); на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (частина друга).

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша); власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону; при здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частина друга); усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (частина третя). Стаття 321 ЦК України визначає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Цивільне законодавство визначає сервітут як різновид речового права на чуже майно (стаття 395 ЦК України).

За статтею 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом (частина перша); сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (частина друга).

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту (частина перша, третя статті 402 ЦК України). Змістовно такі ж приписи містить стаття 100 ЗК України.

Згідно зі статтею 98 ЗК України право земельного сервітуту це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (частина перша); земельні сервітути можуть бути постійними і строковими (абзац перший частини другої); встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (частина третя) земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений (частина четверта).

Згідно зі статтями 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Відповідно до статті 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення, зокрема такого земельного сервітуту: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; з) інші земельні сервітути.

У статті 403 ЦК України визначено: сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном (частина перша); сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку (частина друга); сервітут не підлягає відчуженню (абзац перший частини четвертої); сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном (частина п`ята); сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений (частина шоста); збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах (частина сьома).

У статті 404 ЦК України вказано: право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (частина перша); особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту (частина друга).

Отже, сервітут як різновид права користування чужим майном може бути встановлений щодо земельної ділянки, зокрема за рішенням суду, на певний строк або безстроково, при цьому таке право користування повинно бути встановлене у спосіб, що є найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

У пункті 22-2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року № 7 роз`яснено, що види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

З аналізу наведених положень цивільного і земельного законодавства України можна дійти висновку, що земельний сервітут може бути встановлений судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту, у разі недосягнення домовленості між цією особою та власником (володільцем) земельної ділянки.

Передумовою звернення до суду за встановленням сервітуту повинен бути доказ вчинення дій зацікавленою особою щодо встановлення сервітуту та недосягнення про це згоди із власником ділянки, щодо якої планується встановити сервітут. Якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/4106/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 925/603/18, від 17 жовтня 2019 року у справі № 484/690/16-ц, від 27 листопада 2019 року у справі № 751/8865/15-ц. від 13 листопада 2019 року у справі № 133/305/17-ц , від 27 травня 2020 року у справі № 663/2893/16-ц.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що правова природа сервітуту передбачає, що однією з умов його встановлення є неможливість власника майна задовольняти власні потреби без встановлення користування чужим майном; обов`язковою умовою для встановлення сервітуту є вжиття особою (позивачем), яка вимагає такого встановлення заходів щодо встановлення сервітуту в добровільному порядку, а якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду (див., наприклад, підпункт 5.28. постанови від 15 грудня 2021 року, справа № 918/303/21).

Передумовою звернення до суду за встановленням сервітуту має бути доказ вчинення дій щодо встановлення сервітуту та недосягнення про це згоди між сторонами. Якщо ж до звернення до суду не вчинялися дії щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, відсутнє звернення до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то в суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду (див. постанови Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 911/2701/17, від 05 листопада 2024 року у справі № 923/898/21, від 19 листопада 2025 року у cправі № 902/1257/24).

У даній справі саме на позивача покладено обов`язок довести підстави для встановлення земельного сервітуту та неможливості використання майна без встановлення такого сервітуту.

Проте позивач, звертаючись до суду із відповідним позовом вказані обставини не довів, жодних доказів того, що сторона позивача зверталася до відповідача з пропозицією щодо встановлення такого сервітуту, однак ОСОБА_2 заперечила стосовно можливості встановлення сервітуту, - суду не надала. Безпосередньо під час розгляду справи відповідачка також зазначала, що з такою пропозицією позивачка до неї не зверталася, і вона ніколи не була проти дотримання правил добросусідства та допуску сусідів до обслуговування стіни їх будинку.

Так, згідно зі статтею 402 ЦК України у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту. Проте позивач не надала доказів вчинення реальних дій, направлених на досягнення згоди з відповідачкою, як власницею суміжної земельної ділянки.

Відповідачка звертала увагу суду на те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що здійснення поточного ремонту будівель неможливе без застосування обтяженням сервітутом чужої земельної ділянки.

Позивач не намагався досягти будь-якої попередньої домовленості про можливість здійснити поточний ремонт своїх будівель, зокрема, з її дозволу, тому звернення до суду з вимогами про встановлення безстрокового безоплатного сервітуту є передчасним у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду.

Так, закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому необхідно довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити будь-яким іншим способом (див.: висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 08 грудня 2021 року у справі № 686/18456/18, від 12 квітня 2022 року у справі № 306/612/20, від 01 лютого 2023 року у справі № 345/4572/20, від 13 березня 2023 року у справі № 297/363/18).

Звертаючись до суду із цим позовом ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_4 обґрунтовувала необхідність встановлення сервітуту для своєчасного обслуговування свого будинку та необхідністю відновлення відмостки (вимощення ) та поточного ремонту стіни будинку АДРЕСА_2 .

Суд звертає також увагу, що проведення поточного ремонту та відновлення стіни та відмостки не може здійснюватися безстроково, проте позивач не зазначає скільки часу займе проведення ремонту будівель та просить встановити саме безстроковий сервітут на частину земельної ділянки, що належить відповіддачці, з правом проходу та встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будинку.

Отже, умовою встановлення сервітуту є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, тобто якщо власник земельної ділянки відмовляється укласти договір про встановлення земельного сервітуту або сторони не можуть дійти згоди про його умови. Проте судом не встанволено, чи ініціювала позивачка питання встановлення сервітуту перед відповідчкою; чи зверталася позивачка до ОСОБА_2 із пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту на конкретно визначених умовах.

Зважаючи на встановлені обставини, суд вважає, що ОСОБА_1 не довела, що нормальне використання нею своєї власності неможливе без обтяження саме безстроковим сервітутом чужої земельної ділянки, і вона не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом.

Ураховуючи наведене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про встановлення безстрокового безоплатного земельного сервітуту чужої земельної ділянки.

Аналогічні за змістом висновки виклдаені у постановах Верховного Суду від 26 листопада 2025 року у справі № 947/9393/22 (провадження № 61-966св25), від 04 лютого 2026 року у справі № 455/1543/21.

Суд звертає увагу сторін, що Європейський суд з прав людини наголосив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча §1 ст.6 конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (п.58 рішення ЄСПЛ від 10.02.2010 у справі «Seryavin and others v. Ukraine», №4909/04).

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення судового рішення суд вирішує питання, як розподілити судові витрати між сторонами. Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі, судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню за рахунок відповідачки. Відповідач про понесені судові витрати суду не заявляв.

Керуючись статтями 19, 30, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 273 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні майном та зобов`язання вчинити дії, встановлення земельноїго сервітуту - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.А. Гуденко