Рішення від 10 березня 2026 р. у справі №386/2358/25 — Голованівський районний суд Кіровоградської області

Справа № 386/2358/25

Провадження № 2/386/1009/25

РІШЕННЯ

Іменем України

11 березня 2026 року

Голованівський районний суд Кіровоградської області у складі:

головуючого судді - Червоненка Д.В.

за участю: секретаря судового засідання – Онуфрак В.О.,

представника позивача – ОСОБА_1

представника відповідача – ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в с-щі Голованівськ за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визначення правочину недійсним,

встановив :

Адвокат Чутченко С.О. звернувся до суду з позовом в інтересах ОСОБА_3 про визнання недійсним договору встановлення емфітевзису від 07 серпня 2015 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Голованівського районного нотаріального округу Захаренком В.В. за реєстровим №991.

В порядку застосування наслідків недійсності правочину просив припинити право користування ОСОБА_4 земельною ділянкою з кадастровим номером 3521481300:02:000:0276 та зобов`язати його повернути зазначену земельну ділянку ОСОБА_3 .

Позов обґрунтовується тим, що 07 серпня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір встановлення емфітевзису, за умовами якого позивач передала відповідачу право володіння та цільового користування земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Строк дії договору було встановлено у 80 років, п.2.2. договору було визначено, що за передачу цього права вона отримала від відповідача одноразову плату в розмірі 80 000 грн., яку вона отримала у повному обсязі до моменту його підписання. Перед підписанням договору вона запропонувала відповідачу більш звичний механізм: виплатити орендну плату за користування землею наперед. Однак відповідач відмовився, пояснивши, що не здійснює авансових виплат, натомість запропонував укласти договір емфітевзису, який надає йому право користуватися ділянкою на довгий строк.

При обговоренні умов правочину сторони дійшли згоди, що в разі повернення отриманої одноразової плати дія Договору припиняється, що включено до тексту договору у вигляді пункту про можливість його розірвання після повернення коштів. Однак після того як вона зібрала необхідну суму коштів і висловила намір повернути кошти відповідач відмовився приймати кошти та розривати договір, фактично ігноруючи умови, на яких він був укладений. Договір був укладений під впливом тяжких життєвих обставин, пов`язаних із загрозою її життю через хворобу, та на вкрай невигідних для неї умовах, що призвело до звернення до суду.

Рішення про укладення договору 07 серпня 2015 року було вимушеним і не відповідало її волі, оскільки було продиктоване нагальною потребою у коштах на лікування. У березні 2016 року був встановлений діагноз, в якому зазначено, що скарги на непритомні стани та пекучі болі за грудиною відмічала «протягом року» та в березні-квітні було встановлено діагноз: «Прохідна повна АV-блокада, проксимальний тип», що є злоякісним порушенням серцевого ритму з високим ризиком раптової смерті. У 2015 року вона перебувала у стані крайньої потреби та психологічного тиску, викликаного усвідомленням смертельної небезпеки та необхідністю знайти кошти на дороговартісну операцію, саме ці обставини змусили до укладення договору. Також у 2014 році медики повідомили, що у дитини ОСОБА_5 виявлено пухлину головного мозку та правобічний перез. Через постійний стрес хворобу дитини її лікування погіршилось її власне здоров`я, фінансовий стан і додатково підтверджують тяжкі обставини за яких було укладено оспорюваний договір.

У 2015 році та впродовж останніх років вона не могла дізнатись про порушення її права, оскільки всі її фізичні та психологічні ресурси були спрямовані на боротьбу з тяжкою хворобою. Саме після звернення до юристів у 2025 році вона дізналась, що укладений правочин має ознаки кабального, а її права грубо порушені, саме з цього моменту слід обчислювати строки позовної давності.

На адресу відповідача було направлено вимогу про дострокове розірвання договору емфітевзису, однак відповідач категорично відмовився, про що надано письмові відповідь.

06.01.2026 року представником відповідача було надано відзив на позовну заяву, в якому вказано, що договір встановленого емфітевзису від 07.08.2015 року було засвідчено приватним нотаріусом, та було встановлено, що особи мали обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення при укладенні договору було вільним та відповідало їх внутрішній волі. Окрім того, ОСОБА_3 , особистим підписом в пункті договору 5.6. визнала, що вказаний договір вчиняється за відсутності впливу тяжкої обставини, що спонукають вчинити даний правочин. Наявність тяжкої обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукало вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. В позові позивачка посилається, що рішення на момент укладення договору було укладено вимушено, оскільки на момент укладення договору потребувало значних коштів на лікування. Проте твердження спростовується випискою із медичної карти від 04.04.2016 року №5209, в якій відображено період проходження стаціонарного лікування ОСОБА_3 , тоді коли спірний договір було укладено 07.08.2015 року, що не відповідає приписам статті 233 ЦК України, в якій йдеться мова про наявність тяжкої обставини саме в момент вчинення правочину, в якій перебувала особа, що змусило її вчинити правочин. Отже, при укладенні договору несправедливих умов договору не вбачається, оскільки умови даного договору були обумовлені, кошти отримані, а тому принцип добросовісності порушений не був, шкоди власнику земельної ділянки не заподіяно, а тому договір укладений на законних підставах. Просить в задоволенні позовних вимог відмовити.

Також представником позивача подано заяву про застосування строку позовної давності посилаючись на те, що 07 серпня 2015 року було укладено договір емфітевзису, таким чином 07 серпня 2015 року ОСОБА_3 була обізнана про порушення свого права, однак до суду з відповідним позовом звернулась лише після спливу десяти років. Щодо посилання на доводи представника позивача – адвоката Чутченко С.О. про необхідність обраховувати строки позовної давності з моменту отримання ОСОБА_3 фахової юридичної консультації, вважає дані доводи є необґрунтованими. Отже, останнім днем закінчення перебігу позовної давності є 07.08.2018 року, а з даним позовом позивачка звернулась до суду 10 грудня 2025 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності, а від так просить суд застосувати позовну давність, відмовити у задоволенні позовних вимог.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримав з тих же підстав.

Представник відповідача заперечував проти позову посилаючись на його безпідставність та недоведеність.

Суд, заслухавши учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи, встановив такі обставини і дійшов наступного висновку.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_3 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 18.08.2011 року, виданого державним нотаріусом Голованівської районної державної нотаріальної контори Голованівського району Кіровоградської області, належить земельна ділянка № НОМЕР_1 в розмірі 3,96 га з кадастровим номером 3521481300:02:000:0276 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Ємилівської сільської ради Голованівського району Кіровоградської області.

07.08.2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали договір встановлення емфітевзису, який посвідчений приватним нотаріусом Голованівського районного нотаріального округу Захаренком В.В. за реєстровим №991.

За умовами договору позивач передала відповідачу право володіння та цільового користування вказаною вище земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на строк 80 років.

Пунктом 2.2. договору було визначено, що за передачу цього права вона отримала від відповідача одноразову плату в розмірі 80 000 грн., яку вона отримала у повному обсязі до моменту підписання договору.

З виписки медичної карти амбулаторного (стаціонарного ) хворого №5209 ОСОБА_3 вбачається, що вона знаходилась у стаціонарі кардіологічного відділення Кіровоградської обласної лікарні з 29.03.2016 по 04.04.2016 року з діагнозом: прохідна повна АV-блокада, проксимальний тип.

Будь-яких інших документів щодо стану здоров`я позивача суду не надано.

В позовній заяві також йдеться, що у доньки позивачки, як пояснив представник позивачки ОСОБА_5 , у 2014 році виявлено пухлину мозку та правобічний парез.

Документів, що підтверджують родинний зв`язок позивача з вказаною особою суду не надано.

Разом із цим суду надано копію МРТ дослідження та висновок від 29.08.2014 року щодо ОСОБА_6 , 1988 р.н., згідно якого виявлено ознаки ураження головного мозку, дислокаційний синдром. Рекомендовано консультацію онколога.

З виписки медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого №32213 ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 , знаходилась у стаціонарі інфекційно-боксового відділення Кіровоградської обласної лікарні з 19.03.2016 по 02.04.2016 року з діагнозом: В.20 кл ст. 1V наслідки перенесеного токсоплазменого менінгоенцифаліта у виді правостороннього гемипареза, порушення когнітивних функцій.

Також, згідно виписки з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого №32152 №32213 ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 , знаходилась у стаціонарі інфекційно-боксового відділення Кіровоградської обласної лікарні з 24.03.2017 по 05.04.2017 року з діагнозом: В.20 кл ст. 1V наслідки перенесеного токсоплазменого менінгоенцифаліта у виді правостороннього гемипареза, порушення когнітивних функцій.

У судовому засіданні свідок ОСОБА_7 суду повідомив, що він є лікарем інфекціоністом Кіровоградської обласної лікарні та пам`ятає пацієнтку ОСОБА_5 , яка у нього лікувалась у 2014 році з приводу таксоплазменого енцефаліту і у подальшому. Її стан здоров`я на той час був тяжким, вона певний час була без свідомості, також вона не могла самостійно пересуватись, потребувала стороннього догляду. Ії відвідувала мати ОСОБА_3 . Лікування ОСОБА_8 було дороговартісним. Дослідження проводились в лікарні та за рахунок лікарні, а хто саме оплачував лікування йому не відомо. Медична документація з приводу лікування ОСОБА_6 , призначення та інше не збереглося.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Як свідчить тлумачення частини першої статті 233 ЦК України умовами, існування яких надає підстави особі звертатися до суду, а суду - виносити рішення про визнання правочину недійсним є:

а) наявність тяжкої обставини, що «змусила» особу вчинити правочин;

б) те, що цей правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов.

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16 зроблено висновок, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оспорює правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

З огляду на встановлені фактичні обставини цієї справи суд приходить до висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору встановлення емфітевзису, укладеного сторонами 07.08.2015 року, адже стороною позивача не доведено ані наявність на момент укладення цього договору для позивача тяжкої обставини, яка її змусила вчинити цей правочин, ані того, що правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Стосовно першої обставини суд додатково зауважує, що відомості про стан здоров`я позивачки, які на думку представника позивача спонукали її укласти договір, мали місце у 2016 році, тобто вже після укладення оспорюваного договору.

Також, підстав до надання обґрунтованого висновку суду, що хвороба ОСОБА_6 , навіть якщо припустити, що вона дійсно є донькою позивачки, і прийняти до уваги покази свідка ОСОБА_7 стосовно її захворювання та обставин лікування, якимось чином вплинула на рішення позивачки укласти оспорюваний договір, немає.

Щодо другої обставини, суд вважає за необхідне звернути увагу на відсутність жодного доказу, який би свідчив про укладення договору на вкрай невигідних умовах.

Саме лише посилання у позові на строк договору і ціну, за відсутності порівняльної інформації, позбавляє суд можливості зробити висновок про те, що правочин вчинено на вкрай невигідних умовах.

Відтак суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

На підставі викладеного, ст.ст. 1268, 1270, 1272 ЦК України, керуючись ст.ст.259,263-265 ЦПК України,

ухвалив:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визначення правочину недійсним.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Кропивницького апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: Д. В. Червоненко