Постанова від 17 березня 2026 р. у справі №199/7193/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/2331/26 Справа № 199/7193/25 Суддя у 1-й інстанції - КОШЛЯ А. О. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого - Свистунової О.В.,

суддів: Пищиди М.М., Ткаченко І.Ю.,

за участю секретаря - Піменової М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 17 жовтня 2025 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Орган опіки та піклування адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради, Міністерство оборони України, про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди одного з батьків , -

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра із позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Управління-Служба у справах дітей адміністрації Амур-Нижньодніпровського районну Дніпровської міської ради, Міністерство оборони України, про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди одного з батьків.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначав, що причиною виїзду є необхідність оформлення довіреності в одній із країн Європейського Союзу (Польща) для управління нерухомістю розташованою в смт. Кирилівка, Мелітопольського району, Запорізької області, яка є наразі тимчасово непідконтрольною територією. У разі неможливості виїзду існує ризик визнання майна безхазяйним та його подальша втрата. Крім того, на території України, зокрема в м.Дніпро зберігається напружена воєнна ситуації, ракетні обстріли, що становлять загрозу життю та здоров`ю дитини.

У зв`язку з неможливістю залишити дитину з матір`ю, яка проживає в смт. Кирилівка та не має можливості приїхати в м.Дніпро, просив надати дозвіл на виїзд дитини з ним.

29.05.2025 року до суду надано заяву про усунення недоліків позову та долучено нову редакцію позовних вимог, в яких позивач просив: надати ОСОБА_1 дозвіл на виїзд ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за кордон України без нотаріально посвідченого дозволу (згоди) матері дитини ОСОБА_2 строком на 6 місяців; дозволити ОСОБА_1 , без згоди матері ОСОБА_2 , оформлювати документи для тимчасового виїзду та супроводу неповнолітнього ОСОБА_3 за межі України до країни Польща строком на 6 місяців; покласти на органи Державної прикордонної служби України обов`язок забезпечити перетин державного кордону ОСОБА_1 та його неповнолітнім сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; допустити негайне виконання рішення суду.

В уточненій позовній заяві позивач посилався на те, що відповідач відмовляється надавати дозвіл на перетин кордону та виїзд неповнолітнього сина, дитина часто хворіє вірусними та застудними захворюваннями та за рекомендаціями лікарів потребує оздоровлення.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 17 жовтня 2025 року у задоволенні позову - відмовлено.

У поданій апеляційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позов.

Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що судом першої інстанції неповно з`ясовані обставини, що мають значне значення для справи та зроблено висновки, що не відповідають фактичним обставинам справи.

Учасники справи не скористалися своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про отримання документів в Електронному суді.

12.02.2026 року до суду апеляційної інстанції надійшла заява від адміністрації Амур-Нижньодніпровського районну Дніпровської міської ради клопотання про розгляд справи без участі їх представника.

17.03.2026 року до суду апеляційної інстанції надійшли додаткові пояснення Міністерства оборони України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 07.08.1999 року.

Від шлюбу мають неповнолітню дитину, сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 13.09.2011 року, виданим АНД ВДРАЦС Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області.

Позивач є власником нерухомого майна розташованого (житловий будинок та земельна ділянка) розташовані в АДРЕСА_1 . Також, позивачем самостійно долучено до матерів справи відомості про те, що його дружина отримала громадянство рф та проживає в смт. Кирилівка, яка на даний час є тимчасово окупованою територією.

Згідно акту обстеження умов проживання від 09.06.2025 року складеного управлінням-службою у справах дітей адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради, встановлено, що ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_2 , разом з ним проживає син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Для дитини створені належні умови для проживання, виховання та розвитку. Дитина навчається у гімназії № 131, під час розмови стало відомо, що стосунки в сім`ї дружні, дитина відвідує тренування з боксу, зі слів заявника матір дитини проживає за кордоном.

Згідно з частиною другою ст. 150 Сімейного Кодексу України, батьки зобов`язані піклуватися про здоров"я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. При цьому батьківські права не можуть здійснюватись всупереч інтересам дитини, що слідує із змісту пункту другого ст.155 Сімейного Кодексу України.

Статті 141, 157 Сімейного Кодексу України визначають рівність прав і обов`язків батьків відносно виховання дитини.

Згідно з п.п. 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (ст. 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до ст.18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.

Відповідно до ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, рішенням у справі «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) Європейський суд з прав людини, установивши порушення ст.8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання, та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Зазначена правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 14-244цс18.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

У ст. 313 Цивільного Кодексу України визначено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-IX, відповідно до пункту 31 частини першої статті 85 Конституції України та статті 5 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» затверджено Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», яким введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан в Україні неодноразово продовжено, та діє і на даний час.

У відповідності до положень абзацу тринадцятого пункту 2-3 та пункту 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (надалі - Постанова №57) з відповідними змінами станом на час розгляду справи виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону. При цьому в разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану рішення щодо надання дозволу на виїзд за межі України особі чоловічої статі, яка супроводжує дитину, яка не досягла 16-річного віку, приймається з урахуванням приналежності супроводжуючої особи до переліку категорій осіб, які звільнені від військової служби та мобілізації, за наявності у неї підтверджуваних документів.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:

- за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;

- без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення довідки про наявність заборгованості із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, виданої органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем

- без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі тимчасового виїзду з України на строк до одного місяця під час пред`явлення рішення суду або органу опіки та піклування (районної, районної у м. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчого органу міської, районної у місті (у разі його утворення), сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади) або їх копій, засвідчених нотаріально чи органом, який їх видав, у якому визначено (підтверджено) місце проживання дитини з одним із батьків, який має намір виїзду з дитиною або який уповноважив на це нотаріально посвідченою згодою інших осіб.

Також і нормами Сімейного кодексу України (частина п`ята ст. 157) визначено певний порядок (алгоритм) дій того із батьків, хто проживає окремо від дитини і бажає здійснити виїзд із дитиною за межі України, та умови, за яких такий виїзд може відбутися (належне виконання батьківських обов`язків, відсутність заборгованості зі сплати аліментів тощо).

Виходячи із наведених судом фактичних даних, на які покликається сторона позивача та вищевказаних норм права, які визначають порядок та умови перетинання громадянами України державного кордону, дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків можливий без рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, та без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків для виїзду дітей за кордон, за умови дотримання правового механізму, зазначеного в абзаці тринадцятому пункту 2-3 та пункту 4 Постанови 57, тобто без судового втручання у вирішення такого спірного правовідношення.

Доводи апеляційної скарги про те, що апелянтом було чітко визначено строк виїзду - 6 місяців, який суд першої інстанції не взяв до уваги, колегія суддів відхиляє, оскільки в матеріалах справи відсутні будь - які фактичні дані про вжиття позивачем заходів з метою придбання квитків до Польщі, оренду житла, встановлення медичних закладів до яких слід направити дитину для обстеження та які саме слід зробити, тощо.

Також матеріали справи не містять жодних медичних рекомендації на здійснення такого виїзду.

Долучені позивачем медичні документи не містять відомостей про виявлені хвороби які є небезпечними для життя та здоров`я дитини або неможливість їх лікування медичними закладами України.

Також, і мета для виїзду дитини за кордон пов`язується з можливістю отримання позивачем можливості зробити довіреність на управління майно, що не є свідченням забезпечення якнайкращих інтересів дитини.

Колегія суддів звертає увагу, що про стан здоров`я дитини, позивач наголошував під час судового розгляду у суді першої інстанції, проте такі документи ним було долучено до справи лише у серпні 2025 року, тоді як до суду він звернувся в травні 2025 року.

Водночас, суд зазначає, що відповідно до акта обстеження умов проживання встановлено, що дитина відвідує заняття з боксу. Зазначений вид спорту є травмонебезпечним, у зв`язку з чим доводи позивача щодо стану здоров`я дитини та необхідності особливих умов є суперечливими та не узгоджуються з наведеними обставинами.

Як було наведено судом вище, у рішенні у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) Європейський суд з прав людини, установивши порушення ст.8 Конвенції, наголосив на необхідності визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

Окремо суд зазначає, що сама по собі можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки, а також інтереси всіх учасників спірних правовідносин.

Надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України, ненадання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості.

Така позиція узгоджується з висновками, викладеними в постанові Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 03 липня 2019 року по справі № 643/1090/17, провадження № 61-28548св18.

Отже, надання судом дозволу на майбутнє на виїзд дитини за кордон без згоди одного з батьків, без визначення при цьому конкретного часу та місця перебування, суперечить положенням чинного законодавства. Оскільки дозвіл суду на виїзд дітей за межі України без згоди батька не є абсолютним і отримується кожен раз із зазначенням країни та конкретного строку перебування дітей у цій країні.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що визначений стороною позивача час перебування дитини за кордоном таким періодом вважатися не може, оскільки не місить чітких та конкретних темпоральних складових для визначення відповідного проміжку часу перебування малолітньої дитини за кордоном та має невизначений та непрогнозований характер, а також ставить матір дитини у нерівне становище стосовно можливості підтримувати контакт з дитиною та брати участь у вихованні.

Суд зазначає, що на підставі судового рішення може бути надано дозвіл на конкретний одноразовий виїзд дитини за межі України із обов`язковим визначенням дати його початку та закінчення. Такий підхід забезпечує дотримання балансу інтересів сторін, а також дає можливість чітко окреслити межі наданого дозволу і контроль за його реалізацією.

В загальному, враховуючи принцип диспозитивності, суд не повинен виходити за межі вимог сторін та тих підстав позову, які ними вільно зазначені, тому при вирішенні даного спору суд виходить з вимог позивача та підстав, викладених в позовній заяві.

Крім того, стороною позивача не надано суду доказів на підтвердження свого позову, а саме: що відповідач відмовляється у наданні згоди на виїзд дитини за кордон у супроводі лише батька.

Щодо іншої позовної вимоги про надання судом дозволу на виготовлення документів для виїзду дитини, суд зазначає, що суд не наділений повноваженнями щодо виконання дозвільних чи нотаріальних функцій, а здійснює справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд та вирішення цивільних справ із метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, а також інтересів держави (частина перша статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).

Крім того, матеріали справи не містять належних і допустимих доказів існування перешкод для позивача у реалізації його права на отримання документів, необхідних для тимчасового виїзду або супроводу дитини за кордон. Водночас зазначена позовна вимога є неконкретизованою, не містить чіткого визначення її змісту та обсягу, а відтак має невизначений характер, що унеможливлює її задоволення.

Окрім цього, суд не наділений повноваженнями надавати розпорядження органам Державної прикордонної служби України з метою забезпечення перетину державного кордону, оскільки такі функції належать до компетенції відповідних органів Державної прикордонної служби України.

З огляду на викладене, враховуючи неконкретизований та невизначений характер частини позовних вимог, відсутність належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, на які посилається позивач, а також те, що заявлені вимоги виходять за межі повноважень суду, колегія судді доходить висновку про відсутність правових підстав для їх задоволення.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що з`ясувавши в достатньо повному об`ємі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону.

Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.

Проте, колегія суддів вважає за потрібне зазначити наступне.

28 серпня 2018 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання», яким було внесено зміни до ст.157 СК України, що регламентують вирішення батьками питань щодо виховання дитини.

Зокрема, згідно з абз.1 ч.5 ст.157 СК України той із батьків, з яким за рішенням суду визначено або висновком органів опіки та піклування підтверджено місце проживання дитини, крім того з батьків, до якого застосовуються заходи примусового виконання рішення про встановлення побачення з дитиною та про усунення перешкод у побаченні з дитиною, самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк, що не перевищує одного місяця, з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном, у тому числі у складі організованої групи дітей, та у разі, якщо йому відомо місце проживання іншого з батьків, який не ухиляється та належно виконує батьківські обов`язки, інформує його шляхом надсилання рекомендованого листа про тимчасовий виїзд дитини за межі України, мету виїзду, державу прямування та відповідний часовий проміжок перебування у цій державі.

На виконання внесених змін до ч.5 ст.157 СК України постановою Кабінету Міністрів України №619 від 22 серпня 2018 року також були внесені відповідні зміни до Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №57 від 27 січня 1995 року.

Так, відповідно до п.3, 4 вказаної оновленої постанови Уряду виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків здійснюється:

1) за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;

2) без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16 річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків;

3) без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі тимчасового виїзду з України на строк до одного місяця під час пред`явлення рішення суду або органу опіки та піклування (районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчого органу міської, районної у місті (у разі його утворення), сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади) або їх копій, засвідчених нотаріально чи органом, який їх видав, у якому визначено (підтверджено) місце проживання дитини з одним із батьків, який має намір виїзду з дитиною або який уповноважив на це нотаріально посвідченою згодою інших осіб.

Враховуючи, що з 28 серпня 2018 року тимчасовий виїзд за кордон дитини, яка не досягла 16-річного віку, без згоди другого з батьків на строк до одного місяця можливий без ухвалення відповідного судового рішення в разі визначеного (підтвердженого) в рішенні суду чи органу опіки та піклування спільного проживання дитини з тим батьків, який має намір такого виїзду з дитиною, колегія суддів вважає, що позивач не позбавлений можливості у позасудовому порядку вирішити питання щодо тимчасового виїзду за кордон дитини на строк до одного місяця, що на думку суду буде достатнім для оздоровлення дитини, про яке позивач наполягав у своїй позовній заяві.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 17 жовтня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 18 березня 2026 року.

Повний текст судового рішення складено 23 березня 2026 року.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: М.М. Пищида

І.Ю. Ткаченко