Рішення від 05 березня 2026 р. у справі №711/1309/25 — Придніпровський районний суд м. Черкас

Придніпровський районний суд м.Черкаси

Справа №711/1309/25

Провадження № 2/711/88/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 березня 2026 року Придніпровський районний суд м. Черкаси в складі:

головуючого судді Скляренко В.М.

при секретарі Півень С.А.

за участі:

представника позивачки Таран В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації (Відділ опіки та піклування) про позбавлення батьківських прав, -

в с т а н о в и в :

ОСОБА_3 , через свого представника - адвокат Очкур К.І., яка діє на підставі ордеру серії АІ №1763379 від 03.12.2024р., - звернулась до Придніпровського районного суду м. Черкаси з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила позбавити відповідача батьківських прав відносно їх доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В обґрунтування своїх вимог позивачка посилалась на те, що з 02.07.2019р. перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем і ІНФОРМАЦІЯ_2 в них народилась спільна донька ОСОБА_5 . З моменту народження дитини відповідач не брав участі у її вихованні та забезпеченні і не надавав жодної фінансової та моральної підтримки. З травня 2020 року сторони припинили спільне проживання і стали проживати окремо, а дитина залишилась проживати з позивачкою. За всі роки життя доньки відповідач ніколи не цікавився дитиною, не брав участі у її вихованні та утриманні, і дитина навіть не знає як виглядає її біологічний батько, оскільки вважає своїм батьком свого вітчима, чоловіка позивачки - ОСОБА_6 , який фактично виховує дитину і виконує всі батьківські обов`язки. Батьківство відповідача створює позивачці та її родині перешкоди у переміщенні разом з дитиною, оскільки повсюди потрібен його дозвіл. Позивачка стверджує, що залишати батьківські права відповідачу на дитину небезпечно для її психологічного здоров`я та формування її особистості та поняття про мораль, а тому вважає за необхідне позбавити відповідача батьківських прав щодо їх доньки.

Письмового відзиву проти позову від відповідача на адресу суду не надходило.

02.05.2025р. судом відкрито провадження у справі та визначено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

08.07.2025р. судом постановлено ухвалу, якою зобов`язано службу у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації надати суду письмовий висновок щодо способу вирішення спору між сторонами.

Також 08.07.2025р. судом постановлено ухвалу, якою зобов`язано адміністрацію Державної прикордонної служби України надати інформацію про перетин державного кордону України відповідачем за період з 01.06.2024р. й дотепер.

08.07.2025р. судом закрите підготовче провадження у справі, а справа призначена до судового розгляду по суті.

16.07.2025р. від Державної прикордонної служби України на адресу суду надійшов лист з витребуваною судом інформацією.

21.07.2025р. на адресу суду надійшов висновок Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про відсутність можливості для підготовки висновку до суду щодо розв`язання даного спору, зважаючи на фактичну відсутність дитини та її батьків на території Шевченківського району м. Києва.

21.11.2025р. судом постановлено ухвалу про направлення матеріалів даної цивільної справи до Верховного Суду для вирішення питання щодо визначення підсудності.

17.12.2025р. Верховним Судом постановлено ухвалу, якою відмовлено у визначенні підсудності, а матеріали цивільної справи повернуті до Придніпровського районного суду м. Черкаси для продовження розгляду справи.

Відповідач в судове засідання не з`явився, про причини неявки суд не повідомив. Судовий виклик направлявся відповідачу за останнім відомим зареєстрованим місцем проживання, разом з тим адресована кореспонденція повернулась до суду без вручення через відсутність адресату за зазначеною адресою. Додатково судом здійснювався виклик відповідача шляхом розміщення відповідного оголошення про виклик на веб-порталі суду.

Таким чином, будучи належно повідомленим про час і місце розгляду справи, відповідач не з`явився у судове засідання з розгляду справи, внаслідок чого відповідно до ст.ст. 280, 281 ЦПК України судом прийнято рішення про заочний розгляд справи.

Відповідно, ухвалене судом заочне рішення, може бути переглянуто в порядку, визначеному ст.ст. 284-288 ЦПК України, а саме судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

В судовому засіданні представник позивачки - адвокат Таран В.В., яка діє на підставі ордеру серії АХ №1301830 від 31.10.2025р., - підтримала позовні вимоги та наполягала на їх задоволенні з підстав, викладених у позові. Додатково пояснила, що сторони є громадянами Туркменістану і мають спільну доньку. З травня 2020 року сторони не підтримують відносини і з того часу відповідач не спілкується з дитиною. З початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України й дотепер позивачка разом з дитиною проживають у Німеччині, а місцезнаходження відповідача позивачці невідомо. Натомість дитина була народжена на території України і вважається громадянином України, а тому вирішення між сторонами спору щодо позбавлення відповідача батьківських прав відносно доньки відноситься до юрисдикції суду України. Зазначила, що відповідач не спілкується з донькою, не бере участі у її вихованні та утриманні і не сплачує аліментів, хоча позивачка не зверталась до суду з позовом про стягнення аліментів. Зауважила, що натепер позивачка проживає зі своїм новим чоловіком, якого дитина вважає батьком.

25.02.2026р. суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення.

Заслухавши пояснення представника позивачки, дослідивши письмові матеріали справи та оцінивши надані учасниками справи докази, судом встановлені наступні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Позивачка та відповідач 02.07.2019р. уклали шлюб, який був зареєстрований у Солом`янському районному у місті Києві ВДРАЦС ГТУЮ у м. Києві, що підтверджується відповідним свідоцтвом про шлюб /т. 1 а.с. 11/.

Сторони мають спільну доньку - ОСОБА_4 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Києві, що підтверджується відповідним свідоцтвом про народження /т. 1 а.с. 15/.

З грудня 2020 року сторони припинили спільне проживання, а шлюб між ними розірваний рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18.01.2022р. у справі №761/23344/21, яке набрало законної сили 17.02.2022р. /т. 1 а.с. 12-13/.

Після розірвання шлюбу дитина залишилась проживати з позивачкою.

Сторони є громадянами Туркменістану, що підтверджується їх паспортними документами.

Позивачка має посвідку на постійне проживання на території України, яка була видана їй 15.10.2020р. із строком дії до ІНФОРМАЦІЯ_3 /т. 1 а.с. 14/.

За наявними в матеріалах справи документами судом встановлено, що відповідач - ОСОБА_7 мав зареєстроване місце проживання на території України з 20.10.2020р. до 18.06.2024р. за адресою: АДРЕСА_1 /т. 2 а.с. 123/. Натомість він виїхав з території України 24.05.2023р. й дотепер не повертався на територію України /т. 2 а.с. 121/.

Згідно паспорта громадянина Туркменістану для виїзду за кордон, відповідач мав візу на проживання у Німеччині (м. Берлін) в період часу з 15.12.2022р. по 20.11.2024р. /т. 1 а.с. 10/. При цьому, у паспортному документі відповідача наявна відмітка про в`їзд до Туркменістану 05.10.2023р. /т. 1 а.с. 10/.

Позивачка - ОСОБА_3 в період з 18.12.2020р. по 21.11.2023р. мала зареєстроване місце проживання на території України за адресою - АДРЕСА_2 .

Відповідно до відміток у паспортному документі у вересні 2022 року позивачка виїхала за межі території України у напрямку Болгарії /т. 1 а.с. 17/.

В той же час з грудня 2023 року й дотепер позивачка разом з донькою фактично проживає на території Німеччини у м. Берлін, де має тимчасовий дозвіл на проживання /т. 1 а.с. 97/. При цьому, у паспортних документах позивачки та її доньки також наявні відомості про оформлення візи для проживання в Німеччині із строком дії з 21.11.2022р. до 20.11.2024р. /т. 1 а.с. 16, 17/.

На підставі договору про здійснення догляду від 08.04.2024р. донька сторін прийнята до дитячого закладу РІНШПАТЦЕН в м. Берлін на період з 15.04.2024р. до 31 липня року вступу до першого класу школи /т. 1 а.с. 18-22, 102-105/. А згідно з довідкою від 28.01.2025р., дитина з 15.04.2024р. регулярно відвідує дитячий садок ТОВ «Ріншпатцен Берлін» в м. Берліні, а відвідування дитиною закладу забезпечують позивачка та ОСОБА_6 /т. 1 а.с. 23/.

За зверненням позивачки фахівцем з практичної психології було проведено психодіагностичне обстеження дитини за результатом якого складений висновок фахівці від 19.12.2024р., відповідно до якого фахівцем виявлено, що дитина має тісну, надійну прив`язаність та позитивну прихильність до матері та вітчима, які є для неї опорними об`єктами і яких вона чітко пов`язує з відчуттям захищеності та безпеки. Дитина висловлює особисте бажання й надалі проживати зі своїми вітчимом та матір`ю і така думка дитини стабільна, мотивована та не обумовлена стороннім впливом. Дитина не впізнає біологічного батька навіть на фото, оскільки батько дитини не намагається ніяк контактувати з донькою. Рекомендовано не допускати травмування дитини через недбале ставлення, ігнорування її життєво важливих потреб, порушення відчуття безпеки дитини, позбавлення спілкування з мамою та вітчимом, які є для неї опорною фігурою /т. 1 а.с. 49-53/.

Позивачка вважає, що відповідач ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків та свідомо нехтує ними, внаслідок чого вона звернулась до суду з даним позовом.

Таким чином, між сторонами наявний спір щодо належності виконання відповідачем своїх батьківських обов`язків відносно сина, який регулюється нормами Сімейного кодексу України (далі - СК) та інших нормативно-правових актів.

Надаючи оцінку доводам сторін в контексті обставин спірних правовідносин суд виходить з наступного.

Предметом спору між сторонами є виконання батьківських обов`язків відповідачем щодо своєї доньки. Позивачка та відповідач є громадянами Туркменістану і обидва не проживають на території України з 2023 року. Натомість дитина сторін є громадянином України, а позивачка має посвідку на постійне проживання на території України із строком її дії до 13.10.2030р., а відтак відповідно до положень ст.ст. 16, 24, 66, 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» вирішення спору між сторонами підсудне суду України і здійснюється у відповідності до законодавства України, яке є особистим законом дитини.

Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства»). Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (ч. 2 ст. 15 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною сьомою статті 7 СК передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до п. 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.

Відповідно до ст. 18 Конвенції про права дитини та ст. 150 СК батьки несуть основну відповідальність щодо виховання та розвитку дитини.

У частині першій статті 151 СК закріплено переважне право батьків перед іншими особами на особисте виховання дитини. Права батьків щодо виховання дитини розцінюються як засіб виконання ними своїх обов`язків щодо неї.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 164 СК мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини, забезпечення безпечних умов життя дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Як роз`яснено у пунктах 15, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 №3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини, але лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Варто звернути увагу, що за ухилення батьків від виконання передбачених законодавством обов`язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей передбачена адміністративна відповідальність (стаття 184 КУпАП).

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Отже, тлумачення п. 2 ч. 1 ст. 164 СК дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, а застосування такого заходу, як позбавлення батьківських прав, є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні й остаточні правові наслідки (втрата прав, заснованих на спорідненості) як для батька (матері), так і для дитини (ст. 166 СК).

Відповідно до правових висновків, викладених у низці постанов Верховного Суду, зокрема від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц (провадження № 61-36905св18), від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17 (провадження № 61-12023св18), від 25 листопада 2019 року у справі № 640/15049/17 (провадження № 61-11607св19), від 17 січня 2020 року у справі № 712/14772/17 (провадження № 61-18550св19), від 29 січня 2020 року у справі № 127/31288/18 (провадження № 61-22060св19), від 29 січня 2020 року у справі № 643/5393/17 (провадження №61-4149св19), від 08 квітня 2020 року у справі № 645/731/18 (провадження № 61-20399св19), від 13 жовтня 2021 року у справі № 359/8130/19 (провадження № 61-9758св21), позбавлення батьківських прав за п. 2 ч. 1 ст. 164 СК має такі особливості: ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками; позбавлення батьківських прав є виключною мірою, що тягне за собою правові наслідки, як для батька (матері), так і для дитини, передбачені статтею 166 СК; розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 18.12.2008р. у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, зазначено, що рішення про позбавлення батьківських прав має підкріплюватися достатньо переконливими і зваженими аргументами на захист інтересів дитини, і саме держава повинна переконатися в тому, що було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини. Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (§49).

ЄСПЛ також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року в справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09; рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року в справі «М.С. проти України», заява № 2091/13).

У рішенні від 30 червня 2020 року у справі «Іlya Lyapin vs russia» (заява № 70879/11) ЄСПЛ також наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це насамперед повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини під час розгляду справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17.10.2018р. у справі № 402/428/16-ц та Верховним Судом у постановах від 22.11.2023р. у справі № 320/4384/18, від 19.02.2024р. у справі № 159/2012/23, від 21.02.2024р. у справі № 404/9387/21.

У своїй практиці Верховний Суд неодноразово наголошував, що особистісні непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки в рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду від 06.10.2021р. в справі №320/5094/19, від 07.03.2024р. в справі № 947/7448/22, від 01.08.2024р. в справі № 366/52/21).

Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду від 23.10.2024р. у справі № 464/2040/23).

Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не у достатній мірі не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та освідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини (постанова Верховного Суду від 04.12.2024р. у справі № 133/747/23).

Суд бере до уваги, що за своєю сутністю та змістом позбавлення батьківських прав є істотним заходом обмеження прав людини, тобто є значною санкцією, яка не може застосовуватись свавільно чи з формальних міркувань, оскільки зумовлює ряд істотних обмежень для фізичної особи, до якої вона застосовується. З позбавленням батьківських прав в принципі припиняються сімейні правовідносини між батьками та їх дітьми. Особа, яка позбавлена батьківських прав, втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов`язку щодо її виховання. Така особа втрачає інші права, що засновані на спорідненості із дитиною, а саме: право на виховання дитини; право на захист дитини; право на отримання аліментів від своїх повнолітніх дітей; право на спадкування майна за законом у разі їх смерті; право на надання згоди на вчинення дітьми у разі їх віку від 14 до 18 років тих правочинів, які вони не мають право вчиняти самостійно тощо.

Отже у спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо (постанова Верховного Суду від 26.12.2024р. у справі №561/474/24).

Цивільне судочинства здійснюється на засадах змагальності та диспозитивності.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

У ч. 2 ст. 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Ураховуючи предмет спору у зазначеній справі, саме до обов`язку позивача належить доказування обставин, які свідчать про умисне свідоме ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, що може бути підставою позбавлення останнього батьківських прав.

За обставинам спірних правовідносин судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконує свої батьківські обов`язки відносно своєї доньки ОСОБА_8 , оскільки не приділяє достатньої уваги спілкуванню з дитиною та її вихованню, внаслідок чого дитина не проявляє наявності емоційної симпатії до батька.

В той же час судом встановлено, що позивачка не заперечує наявності між сторонами згоди щодо визначення місця проживання дитини з нею після розірвання шлюбу між сторонами. Таким чином сторони самі визначили певні особливості порядку їх участі у вихованні дітей.

Також судом встановлено, що сторони є громадянами Туркменістану і на території України не мають постійного місця проживання. Фактичне спільне проживання на території України сторони припинили у грудні 2020 року, що вбачається зі змісту рішення суду про розірвання шлюбу, тобто з моменту, коли їх донька ще не досягла однорічного віку.

Починаючи з 2022 року сторони змінювали країни свого місця проживання і наприкінці 2022 року мали дозвіл на проживання на території Німеччини, про що свідчить наявність віз у паспортних документах сторін та їх доньки. Враховуючи аналіз змісту відомостей про переміщення відповідачем державного кордону України протягом 2022 року (19.02.2022 - виїзд; 07.06.2022 - в`їзд; 08.11.2022 - виїзд; 15.05.2023 - в`їзд; 24.05.2023 - виїзд), то слід виснувати що обидві сторони мали намір проживати у Німеччині.

З грудня 2023 року позивачка разом з дитиною проживала на території Німеччини у м. Берлін. За твердженням позивачки відповідач також фактично проживав у Німеччині у м. Берлін, про що позивачка зазначала під час психодіагностичного обстеження доньки /т. 1 а.с. 50/. Натомість в даному судовому провадженні сторона позивача стверджувала, що теперішнє фактичне місце проживання відповідача їй невідоме.

Суд бере до уваги, що у паспортному документі відповідача наявна відмітка про в`їзд до Туркменістану 05.10.2023р. /т. 1 а.с. 10/, а згідно відомостей з паспортного документу дитини, донька сторін також перебувала на території Туркменістану у листопаді 2023 року (виїзд з країни 11.11.2023), в період з 18.07.2024 по 14.08.2024 /т. 1 а.с. 16/.

Аналіз таких відомостей свідчить, що позивачка має можливість переміщуватись зі своєю донькою між різними країнами. Будь-яких доказів того, що відповідач перешкоджає чи створює труднощі для переміщення дитини у міждержавному просторі суду не надано, а відтак суд відхиляє доводи сторони позивача про зворотнє.

Отже слід виснувати, що сторони фактично проживають в різних країнах (Німеччина, Туркменістан), а відтак відповідач має об`єктивні перешкоди та складнощі для виконання немайнових батьківських обов`язків щодо своєї доньки. Натомість позивачка не заперечує наявності між сторонами згоди щодо визначення місця проживання дитини саме з матір`ю після розірвання шлюбу між сторонами, а відтак слід виснувати, що сторони за взаємною згодою визначили особливості їх участі у вихованні доньки, внаслідок чого більший тягар виховання позивачка взяла на себе добровільно.

Будь-яких доказів того, що позивачка зверталась до відповідача для вирішення питань щодо виховання чи навчання, а також утримання їх доньки, суду не надано, як і не надано суду доказів ухилення відповідача від вирішення таких питань чи вжиття заходів для їх вирішення. До того ж сторона позивача не заперечує тієї обставини, що позивачкою не вживались заходи для примусового стягнення з відповідача аліментів на утримання доньки.

Також судом встановлено, що після розірвання шлюбу між сторонами склалися неприязні стосунки, що заважає їх врівноваженому та паритетному спілкуванню на засадах взаємоповаги та взаєморозуміння. В цьому аспекті слід звернути увагу, що налагодження зв`язку між дитиною та батьками здебільшого покладається на батьків, але не виключно, оскільки істотно залежить від волевиявлення самої дитини та поведінки обох батьків. Варто звернути увагу, що неможливість віддаленого спілкування дитини з батьком свідчить і про відсутність сприяння з боку матері дитини встановленню та налагодженню зв`язку між дитиною та її батьком, що має особливе значення на ранніх етапах розвитку дитини. В умовах, коли дитина з раннього віку проживає лише разом з матір`ю, а батько проживає окремо, то налагодження нормального контакту між батьком та дитиною неможливе без участі у такому процесі матері дитини та її сприяння такому контакту. Натомість суду не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що відповідачу було відомо про місце проживання його доньки і він мав засоби контактного зв`язку з нею за сприянням позивачки.

Варто звернути увагу, що необґрунтоване та передчасне (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх немайнових батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав, що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини. В даному ж випадку за наявними в матеріалах справи доказами судом не було встановлено в чому полягає доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, яку мету переслідує виправданість необхідності застосування такого заходу до відповідача та якої користі зазнають інтереси дитини при позбавленні її біологічного батька батьківських прав щодо неї.

Отже, враховуючи встановлені обставини справи, приймаючи до уваги інтереси дитини, приписи вищенаведених норм матеріального права, які регламентують спірні правовідносини, а також зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову про позбавлення відповідача батьківських прав, оскільки судом не встановлено достовірних обставин, які б свідчили, що відповідач свідомо ухилявся від виконання своїх батьківських обов`язків щодо своєї доньки ОСОБА_8 чи здійснює негативний вплив на дитину, а відтак позов не підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд виходить з того, що судові витрати по справі складаються з витрат, понесених позивачкою, а оскільки позов не підлягає задоволенню, то понесені позивачкою судові витрати не підлягають відшкодуванню.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.2, 5, 11-13, 81, 83, 89, 141, 259, 263-265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного тексту рішення суду.

Головуючий: В.М. Скляренко