Постанова від 02 березня 2026 р. у справі №497/1789/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3097/26

Справа № 497/1789/24

Головуючий у першій інстанції Раца В. А.

Доповідач Лозко Ю. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.03.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Лозко Ю.П.,

суддів: Карташова О.Ю., Назарової М.В.,

за участю секретаря судового засідання – Шахової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Болградського районного суду Одеської області від 08 травня 2025 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 , про припинення права користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації,

встановив:

30 липня 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним вище позовом у якому просив припинити право ОСОБА_1 на користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 та зняти її з реєстрації за вказаною адресою.

Позов обґрунтовано тим, що позивач є власником домоволодіння, яке знаходиться за вказаною вище адресою, власницею іншої частини будинку, а саме є ОСОБА_3 .

Сторони перебували у зареєстровану шлюбі, який розірвано рішенням Болградського районного суду Одеської області від 22 серпня 2018 року у справі №497/1221/18.

Рішенням Болградського районного суду Одеської області від 30 червня 2021 року у справі №497/6/2021 задоволено позов ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням та вселення. Зобов`язано усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні житловим будинком, розташованим за вказаною вище адресою. Це судове рішення набрало законної сили 30 липня 2021 року. На виконання цього рішення суду, ОСОБА_1 у користування виділено окрему кімнату, перешкоди у користування допоміжними приміщенням не чинилися.

Однак, ОСОБА_1 свої правом не скористалася, жодним чином не використовує надане їй нежитлове приміщення, відмовляється приймати участь у сплаті комунальних послуг, при цьому фактично проживає за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_2 .

Рішенням Болградського районного суду Одеської області від 08 травня 2025 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням домоволодіння АДРЕСА_1 . Знято ОСОБА_1 з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Болградського районного суду Одеської області від 08 травня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

За доводами апеляційної скарги з моменту закінчення виконавчого провадження про вселення скаржниці у зазначений вище будинок (19 січня 2024 року) до звернення позивача з цим позовом до суду (29 липня 2024 року) минув проміжок часу, що складає 6 місяців 10 днів, що є меншим, а ніж строк, визначений ст. 405 ЦК України, з яким закон пов`язує втрату членом сім`ї власника житла права користування житлом.

Після вселення до зазначеного вище будинку (19 січня 2024 року) позивач та його співмешканка не дають скаржниці можливості проживати у будинку та користуватися жилим приміщенням у ньому, оскільки не дозволяють їй заходити у двір будинку (зачиняють хвіртку з внутрішньої сторони), а якщо вона заходить у двір будинку, то позивач та його співмешканка влаштовують скандали, висловлюються на її адресу нецензурною лайкою, закривають вхідні двері в будинок на ключ, виганяють її на вулицю, ОСОБА_2 погрожує їй побиттям.

Докази, додані позивачем до позову, підтверджують її аргументи щодо створення зі сторони ОСОБА_2 їй перешкод у користуванні приміщенням, зокрема в акті огляду житлового приміщення зазначено, що у той час, коли господаря не було вдома, хвіртка була зачинена.

Наведені нею заперечення разом з доказами в їх обґрунтування, викладені у поясненнях на позов, яким суд першої інстанції не надав належної правової оцінки.

Житло, де скаржниця тимчасово проживає, їй не належить та у будь-який час, вона може бути змушена залишити таке, при цьому будь-яке інше житло не належить їй на праві власності. У будинку за адресою

АДРЕСА_2 , скражниця проживає лише взимку та коли позивач не пускає її до кімнати будинку, розташованого за адресою

АДРЕСА_1 .

На вказану апеляційну скаргу, 22 липня 2025 року засобами поштового зв`язку позивач ОСОБА_2 подав відзив, який підлягає поверненню без розгляду, з огляду на таке.

Відповідно до ч.1 ст. 360 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.

Копію ухвали Одеського апеляційного суду від 27 червня 2025 року про відкриття апеляційного провадження ОСОБА_2 отримав особисто 11 липня 2025 року, що підтверджується повідомленням про вручення рекомендованого поштового відправлення, тобто останнім днем для подання відзиву було 21 липня 2025 року.

22 липня 2025 року, тобто поза межами строку, встановленого судом,

ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, при цьому, питання поновлення строку на подання відзиву на апеляційну скаргу позивач не порушує.

Відповідно до частини першої статті 120 ЦПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

Частинами першою та другою статті 126 ЦПК України передбачено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 12 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих

осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч. 3 ст. 13 ЦПК України).

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України).

Під добросовісністю треба розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що

передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.

З огляду на наведене, відзив ОСОБА_2 на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Болградського районного суду Одеської області від 08 травня 2025 року, поданий засобами поштового зв`язку 22 липня 2025 року, підлягає поверненню позивачу без розгляду, оскільки поданий ним поза межами встановленого судом строку.

Днем вручення судової повістки є день: день вручення судової повістки під розписку (п.1 ч.8 ст. 128 ЦПК України).

Про дату, час і місце розгляду справи учасники справи повідомлені, шляхом вручення судових повісток під розписку, що підтверджується повідомленнями про вручення рекомендованих поштових відправлень.

Скаржниця ОСОБА_1 подала на адресу суду заяву у якій просила розглядати справу без її участі.

Учасники справи будучи належним чином повідомленим чином про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з`явилися, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю — доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах, визначених ст. 367 ЦПК України колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду не відповідає, виходячи з такого.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 є власником частин домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 24).

Право власності на іншу частину зазначеного вище домоволодіння (1/4) рішенням Болградського районного суду Одеської області від 27 березня 2024 року у справі №497/588/24 визнано за ОСОБА_3 . Це судове рішення набрало законної сили 29 квітня 2024 року (а.с. 20-22).

Рішенням Болградського районного суду Одеської області від 31 січня 2019 року у справі №497/1798/18 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна, що є спільною власністю подружжя. Це судове рішення набрало законної сили 04 березня 2019 року, яким серед іншого встановлено, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано рішенням Болградського районного суду Одеської області від 22 серпня 2018 року (справа №497/1221/18), яке набрало законної сили (а.с. 83-84).

Рішенням Болградського районного суду Одеської області від 30 червня 2021 року у справі №497/6/2021 задоволено позов ОСОБА_1 . Зобов`язано ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 домоволодінням по

АДРЕСА_1 та вселити її в цей будинок. Це судове рішення набрало законної сили 08 лютого 2022 року (а.с. 14-19).

З довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб №267 від 24 липня 2024 року убачається, що за адресою: АДРЕСА_1 , окрім позивача, зареєстровані: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_1 (а.с.23).

Згідно листа Болградської окружної прокуратури від 14 січня 2025 року №57-183вих-25, 27 червня 2024 року ОСОБА_1 була на особистому прийомі в Болградській окружній прокуратурі з усним зверненням щодо невиконання рішення суду про її вселення до житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 67).

Згідно талону-повідомлення єдиного обліку №2500 про прийняття і реєстрацію заяви (повідомлення) про кримінальне правопорушення та іншу подію, 03 липня 2024 року надійшла заява до РУ про те, що ОСОБА_1 просить вжити заходи до ОСОБА_2 та його співмешканки ОСОБА_6 , які перешкоджають їй входити до домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.68).

Згідно акту огляду житлового приміщення від 31 січня 2025 року, складеного старостою села Баннівка, 27 січня 2025 року о 12:00 год обстежено будинок за адресою: АДРЕСА_1 , під час якого господаря не було вдома, хвіртка була зачинена (а.с. 70).

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив із того, що з 2018 року, після розірвання шлюбу з позивачем, ОСОБА_1 не проживала в домоволодінні по АДРЕСА_1 . На виконання рішення Болградського районного суду Одеської області від 30 червня 2021 року відповідачка фактично не вселилася до вказаного вище будинку, не проживання у домоволодінні, ОСОБА_1 мотивувала відсутністю умов для проживання у будинку. Ураховувавши факт не проживання відповідачки у зазначеному вище будинку більше року, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим будинком та зняття її з реєстрації за адресою розташування цього будинку.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, з огляду на таке.

Кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 319, частини першої статті 321, 391 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та права розпорядження своїм майном.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (частина перша статті 383 ЦК України).

У статті 150 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно з частинами першою, другою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей не потрібно згоди власника.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом ( частина четверта статті 9 ЖК України).

У статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

"Житло" має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, N 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, N 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, N 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Отже, позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим у спірних правовідносинах права власника житла захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 22 травня 2024 року в справі № 759/13182/19 зазначено, що: «право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність особи без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення. Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення».

У постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року в справі № 209/2642/18 вказано, що: «статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення».

У постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 521/15090/14-ц зазначено, що «аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла; особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа - власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов`язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут - це право виключно конкретної особи».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2022 року у справі N 161/20415/19 (провадження N 61-14025св21) зазначено, що "саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт вибуття відповідача (відповідачів) на постійне місце проживання в інше жиле приміщення відповідно до статті 107 ЖК України. При цьому, слід ураховувати, що доказуванню у цьому разі підлягають обставини, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання. На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши подані сторонами докази у їх сукупності, обґрунтовано виходив із того, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту вибуття відповідача на інше постійне місце проживання, що є обов`язком саме позивача".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року у справі N 581/489/20 (провадження N 61-2345св21) вказано, що "право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім`ї. Зазначені норми не передбачають самостійного характера права члена сім`ї власника житлового будинку користування житловим приміщенням. Посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, особа, яка набула право власності на будинок, і член сім`ї, тобто чоловік і дружина, вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі. […] Отже, при вирішенні питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) за загальним правилом не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі N 447/455/17 дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставин щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла".

Як убачається з матеріалів справи, питання наявності чи відсутності перешкод відповідачці в можливості користування вказаним вище будинком було предметом розгляду у справі №497/6/2021 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням та вселення, яке набрало законної сили 08 лютого 2022 року. За результатами розгляду вказаної вище справи, суд встановив наявність перешкод ОСОБА_1 у користуванні житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 14-19).

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (ч.3 ст. 6 Закону України «Про доступ до реєстру судових рішень»).

Як убачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, вказане рішення Болградського районного суду Одеської області від 30 червня 2021 року, залишене без змін постановою Одеського апеляційного суду від 08 лютого 2022 року. З касаційною скаргою на це судове рішення, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не зверталися.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі N 753/11000/14-ц (провадження N 61-11сво17).

Зважаючи на викладене вище, вказане судове рішення у справі між цими ж сторонами, яким встановлено те, що у ОСОБА_1 були перешкоди у користуванні будинком, є преюдиційним.

Отже, судовим рішенням, яке набрало законної сили, встановлено, що ОСОБА_1 не втратила інтересу до вказаного вище житла.

Звертаючись до суду з письмовими поясненнями, ОСОБА_1 , серед іншого, зазначала, що з 27 червня 2024 року вона з поважних причин не проживає у вказаному вище будинку, які обумовлені створенням їй перешкод зі сторони позивача та його співмешканки. Просила суд витребувати з Болградського районного відділу державної виконавчої служби копію виконавчого провадження у межах якого виконувалося рішення про її вселення у житловий будинок АДРЕСА_1 ,розташований по вказаній вище адресі (а.с. 66).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаютьсясторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Матеріали справи не містять відомостей про те, що вказане вище клопотання вирішувалося судом та за результатами його розгляду судом прийнято процесуальне рішення.

До апеляційної скарги скаржницею долучено копію постанови про закінчення виконавчого провадження від 19 січня 2024 року, вирішуючи питання щодо прийняття цього доказу на стадії апеляційного перегляду, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до частин другої, третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів зазначає, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі та підтвердження їх відповідними доказами. Суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник, який подає такі докази). Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.

Таким чином, тлумачення положень частини четвертої статті 365, частин другої, третьої статті 367 ЦПК України дає підстави виснувати, що суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний розгляд справи, може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа, з доведених нею поважних причин, не мала можливості подати до суду першої інстанції. Разом з тим, вирішуючи питання стосовно прийняття та дослідження нових доказів, як і відмови в їх прийнятті, суд апеляційної інстанції зобов`язаний мотивувати свій висновок у відповідній ухвалі або в ухваленому судовому рішенні. Крім того, у разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів, зокрема, у відзиві на апеляційну скаргу.

Випадки дослідження апеляційним судом нових доказів можуть бути, зокрема, такими:

-докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати про їх існування;

-докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин (незалежних від нього) не міг надати їх до суду;

-суд першої інстанції помилково виключив із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи;

-суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання суду для нього становило певні труднощі тощо);

-наявні інші поважні причини їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, або вони не досліджені цим судом внаслідок інших процесуальних порушень.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі N 646/857/18 (провадження N 61-5330св24).

Зазначене підтверджується практикою Верховного Суду з цього процесуального питання, що має значний вплив на дотримання принципів судочинства, зокрема змагальності, диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу, правової визначеності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі N 903/1030/19 (провадження N 12-4гс21), від 12 жовтня 2021 року у справі N 910/17324/19 (провадження N 12-12гс21); постанови Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі N 521/574/22 (провадження N 61-9422св22), від 08 листопада 2023 року у справі N 140/1322/22).

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подано до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі під час обговорення заявленого клопотання (постанова Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі N 369/7772/15-ц).

Як убачається з матеріалів справи, під час розгляду справи місцевим судом, відповідачка порушувала перед судом питання про витребування матеріалів виконавчого провадження з метою підтвердження її аргументів про виконання рішення Болградського районного суду Одеської області від 30 червня 2021 року у справі №497/6/2021, однак суд першої інстанції у порушенням норм процесуального права, не вирішив це клопотання, процесуальне рішення не прийняв.

Зважаючи на викладене вище, колегія суддів доходить висновку про наявність правових підстав для врахування копії постанови про закінчення виконавчого провадження від 19 січня 2024 року ВП №71245913, згідно з якою рішення суду у справі №497/6/2021 про усунення перешкод в користуванні ОСОБА_1 житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , та її вселення до нього, виконане у повному обсязі у зв`язку з чим виконавче провадження закінчене.

З викладеного вище убачається, що з часу виконання вказаного вище судового рішення (19 січня 2024 року) до моменту звернення ОСОБА_2 з цим позовом до суду (30 липня 2024 року) не сплинув річний проміжок часу, що є однією з обов`язкових умов для задоволення позову.

За наслідками апеляційного перегляду, колегією суддів встановлено, що відповідачка у якої на праві власності відсутнє інше житло, не втратила інтерес до вказаного вище житла, оскільки ініціювала судовий процес про захист її права на користування цим житлом та вселення до нього, звернула до примусового виконання судове рішення, ухвалене за результатами розгляду такої справи, а інтервал часу, що сплинув між примусовим вселенням ОСОБА_1 до будинку до дня звернення ОСОБА_2 з цим позовом до суду становить 192 дні (6 місяців 12 днів), тобто не перевищує один рік.

Крім цього, ухвалюючи рішення у справі, місцевий суд не надав будь-якої правової оцінки доказам, наданих скаржницею на підтвердження факту її звернення до правоохоронних органів (поліції та прокуратури) з приводу створення їй зі сторони позивача перешкод у користуванні будинком (а.с. 67-69).

Наведене вище дає підстави дійти висновку про відсутність правових підстав, передбачених ч.2 ст. 405 ЦПК України, для застосування інституту припинення права користування житлом та відповідно зняття з реєстрації.

Відповідно до ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

За ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Підсумовуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

На підставі ст. 141 ЦПК України з позивача на користь відповідачки підлягає стягненню судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 3633,60 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Болградського районного суду Одеської області від 08 травня 2025 року скасувати та увалити нове судове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 , про припинення права користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3633,60 грн.

Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Головуючий Ю.П. Лозко

Судді: О.Ю. Карташов

М.В. Назарова