Рішення від 19 березня 2026 р. у справі №342/1069/25 — Городенківський районний суд Івано-Франківської області

Справа № 342/1069/25

Провадження № 2/342/118/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2026 року м. Городенка

Городенківський районний суд Івано-Франківської області у складі:

головуючої судді Андріюк І.Г.,

з участю секретаря судового засідання Малик Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду міста Городенка у загальному позовному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник – адвокат Бундзяк Уляна Максимівна, до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, в якому просить провести поділ спільного нажитого майна подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку з приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .

Позов обґрунтовано тим, що у період з 02 березня 2012 року до 23 жовтня 2023 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі та за час спільного проживання у них народилося дві доньки: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після одруження позивачка і відповідач їздили на заробітки за межі України і до часу фактичного припинення шлюбно - сімейних відносин вели господарство, мали спільний побут, спільно розпоряджалися сімейними коштами, в результаті чого набули у власність як рухоме, так і нерухоме майно. 30 березня 2017 року сторони придбали житловий будинок АДРЕСА_1 та право власності зареєстроване за відповідачем ОСОБА_2 .

Позивачка є співвласником вказаного майна, але фактично позбавлена можливості вільного володіння, користування та розпорядження житлом, домовитися з відповідачем про поділ майна чи спільного користування ним не вдалося.

Наведені вище обставини порушують майнові права позивачки щодо об`єктів спільної сумісної власності.

Ухвалою суду від 04.11.2025 прийнято до розгляду та відкрито провадження у даній справі, справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 05.01.2026 закрито підготовче провадження у справі, справу призначено до судового розгляду по суті.

У судове засідання учасники справи не з`явилися, повідомлялися у встановленому законом порядку.

03.03.2026 представник позивачки подала заяву розглядати справу за її відсутності та без позивачки, вимоги позову підтримують.

Відповідач у судові засідання не з`являвся, 18.03.2026 його представник подав заяву, згідно якої просить судовий розгляд провести за відсутності сторони відповідача. Щодо вимог позову не заперечив, просив зауважити, що у відповідача залишаються документи, що підтверджують право власності на домогосподарство в цілому.

Дії сторін не суперечать вимогам ст.211 ЦПК України, відповідно до якої учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Передбачених ч.2 ст.223 ЦПК України підстав для відкладення розгляду справи судом не встановлено, судом прийнято рішення про закінчення розгляду справи за відсутності учасників справи та їх представників.

Згідно вимог ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу не здійснювалося.

У Постанові Верховного Суду від 5 вересня 2022 року у справі №1519/2-5034/11 (провадження № 61-175сво21) зазначено, що згідно з ч.5 ст.268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. З урахуванням розумності положення ч.5 ст.268 ЦПК України слід розуміти так: у разі ухвалення судового рішення за відсутності учасників справи суд повинен зазначати датою ухвалення ту дату, на яку було призначено розгляд справи, та вказувати в резолютивній частині дату складення повного судового рішення. Проте в разі зазначення судом датою ухвалення судового рішення дати складення повного судового рішення, внаслідок чого дата судового засідання та дата ухвалення судового рішення не збігатимуться, це не є порушенням прав сторін.

Суд, дослідивши надані документи і матеріали, всебічно та повно з`ясувавши обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору, вважає необхідним зазначити таке.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і наведений в ній перелік не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких рав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення в інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Судом встановлено, що рішенням Городенківського районного суду від 23.10.2023, яке набрало законної сили 23.11.2023, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 розірвано.

Відповідно до копій свідоцтв про народження серії НОМЕР_1 та серії НОМЕР_2 сторони є батьками двох дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно матеріалів справи 30.03.2017 року, на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Стефурак Н.Я., відповідачем було придбано житловий будинок АДРЕСА_2 області.

Зазначений договір зареєстровано приватним нотаріусом Стефурак Н.Я. 30.03.2017, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №83832245 від 30.03.2017.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна житловий будинок АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №34536182 від 30.03.2017.

Згідно копії технічного паспорта від 04.09.2025 будинок садибного типу по АДРЕСА_1 має загальну площу 40,9 кв.м, площа земельної ділянки під основною будівлею – 52,4 кв.м.

За даними звіту про оцінку майна від 15.09.2025 ринкова вартість житлового будинку по АДРЕСА_1 становить 196320 гривень.

За даними витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 20.10.2025 площа земельної ділянки по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2621680401:01:001:0080 становить 0,2500 га.

Відповідно до частини 3 статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина 2 статті 372 ЦК України).

За приписами статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У відповідності до частини 1 статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 163 СК України)

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина 1 статті 69 СК України).

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Відповідно до абзацу 1 п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11 сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися «обставинами, що мають істотне значення», якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Зі змісту п. 23, 24 вказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України, слідує, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Також у п. 30 цієї ж Постанови передбачено рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності.

Суд також враховує правові позиції Верховного Суду з аналогічних спорів, в яких Верховний Суд роз`яснює, що у процесі розгляду спорів про поділ майна подружжя необхідно враховувати такі обставини: час придбання майна; кошти, за які таке майно було придбано (джерело придбання); мета придбання майна, яка дозволяє визначити правовий статус сумісної власності подружжя.

При цьому, Верховний Суд зазначає, що тільки у випадку, якщо придбання майна відповідало зазначеним критеріям, таке майно може бути визнане спільно нажитим і підлягає розподілу між подружжям на підставі статті 60 СК України.

На підставі досліджених судом документів встановлено, що житловий будинок по АДРЕСА_1 був набутий за час шлюбу позивачки та відповідача, є спільною сумісною власністю сторін у справі та частки кожного з подружжя є рівними.

Згідно з частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 76 ЦПК, частиною 1 статті 77, частиною 1, 6 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Суд зауважує, що відповідачем ОСОБА_2 не було доведено, що спірний будинок ним було набуто за власні кошти, та представник відповідача у заяві не заперечив щодо задоволення позову.

Таким чином, житловий будинок по АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності ОСОБА_2 , відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 30.03.2017, є спільною сумісною власністю сторін як подружжя.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.

Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 648/3137/15-ц (провадження № 61-17560св21)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Нерухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, хто з них є титульним його володільцем, якщо не буде встановлено інших обставин, а отже, у випадку, якщо вони не домовилися про порядок його поділу в натурі, спір може бути вирішений судом, зокрема, шляхом визначення їх ідеальних часток у ньому.

Оскільки житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 був придбаний відповідачем за час перебування у шлюбі з позивачкою, а питання про його поділ в натурі сторони не порушували, оцінивши досліджені докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 142 ЦПК України та ч. 2 ст. 7 Закону України «Про судовий збір», у разі визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті, суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Враховуючи наведене, з ОСОБА_2 на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 605,60 гривень, 50% сплаченого судового збору повернути позивачці з державного бюджету.

Керуючись ст. ст. 76, 81, 84, 211, 223, 247, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в:

Позов ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник – адвокат Бундзяк Уляна Максимівна, до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , право власності на 1/2 частки у праві спільної власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 605, 60 гривень.

Повернути ОСОБА_1 50 відсотків судового збору, сплаченого нею 31.10.2025 згідно квитанції до платіжної інструкції №21 при поданні позову, у розмірі 605, 60 гривень.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.

Учасники справи:

- позивачка ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ,реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ;

- відповідач ОСОБА_2 ,зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ;

Повний текст судового рішення складено 20.03.2026.

Суддя: Андріюк І.Г.