Рішення від 12 березня 2026 р. у справі №335/1178/23 — Шевченківський районний суд м. Запоріжжя

Справа № 335/1178/23

Пр.2/336/29/2026

13.03.26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

13 березня 2026 року м.Запоріжжя

Шевченківський районний суд м.Запоріжжя у складі: головуючого судді: Вайнраух Л.А., за участі секретарки судового засідання: Коваль О.В., розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Запоріжжі в порядку загального позовного провадження цивільну справу №335/1178/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач 09.02.2023 звернувся до Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя із вказаною позовною заявою, згідно з якою просить стягнути з відповідачки на свою користь суму позики та 12% річних у сумі 233 406,54 доларів США.

Відповідно до змісту позовної заяви 01.03.2020 позивач надав відповідачці позику у сумі 172 500,00 доларів США, що підтверджено розпискою від 01.03.2020. Відповідачка зобов?язалась повернути позику в строк до 01.07.2020, а також сплатити за користування коштами 12% річних. Станом на дату звернення до суду свої зобов?язання за договором позики ОСОБА_2 не виконала, на зв?язок із позивачем не виходить.

Позивачем здійснено розрахунок процентів, що підлягають сплаті на його користь на виконання умов договору від 01.03.2020 за період з 01.03.2020 по 08.02.2023 (до дня звернення до суду) у сумі 60 906,54 доларів США, а саме: за 1074 дні.

Враховуючи наведені обставини, з підстав, передбачених ст. 192, 202, 207, 524, 533, 1046, 1047, 1049 ЦК України, беручи до уваги неможливість позасудового захисту порушеного майнового права позивача, позивач просить задовольнити позов у визначений спосіб.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20.02.2023 постановлено цивільну справу передати за територіальною юрисдикцією (підсудністю) до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя для розгляду на підставі п.1 ч.1 ст.31 ЦПК України.

Справа 04.05.2023 на підставі протоколу автоматизованого розподілу між суддями від 03.05.2023 передана в провадження судді Вайнраух Л.А.

Ухвалою судді Вайнраух Л.А. від 08.05.2023 постановлено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі, розгляд справи проводити в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Виклик відповідачки у справі постановлено здійснити через розміщення оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України. Визначено дату, час і місце проведення підготовчого засідання.

Крім того, визначено відповідачу 15-денний строк із дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву. У зазначений строк відповідач має право надіслати суду відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам ст.178 ЦПК України, і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову. Відповідно до ч.4 ст.178 ЦПК України, одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду, копію відзиву та доданих до нього документів відповідач зобов`язаний надіслати іншим учасникам справи. У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами (ч.8 ст.178 ЦПК України), що роз?яснено в ухвалі суду.

Крім того, роз?яснено, що згідно з ч.1 ст.193 ЦПК України у строк для подання відзиву відповідач має право пред`явити зустрічний позов.

Встановлено позивачу 5-денний строк з дня отримання відзиву для подання відповіді на відзив, яка має відповідати вимогам ч.3-5 ст.178 ЦПК України, при цьому, її копія одночасно з поданням до суду повинна бути надіслана іншим учасникам справи.

Ухвалою суду від 04.07.2023 постановлено клопотання позивача про витребування доказів задовольнити частково. В порядку витребування доказів зобов`язано Головний центр обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, надати до суду відомості про перетин державного кордону України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянство Україна, в період з 01.07.2020 по час надання відповіді. В іншій частині у задоволенні клопотання відмовлено.

08.11.2023 позивач скерував до суду клопотання про направлення судового доручення про надання правової допомоги за кордоном, мотивуючи його отриманими судом відомостями про перетин державного кордону відповідачкою ОСОБА_2 , а саме до Турецької Республіки. Тому позивач з посиланням на ст.498 ЦПК України просить направити до Міністерства юстиції Турецької Республіки доручення про надання правової допомоги, яким необхідно встановити точне місцезнаходження і адресу проживання відповідачки.

Ухвалою суду від 09.11.2023 постановлено зупинити провадження у справі до надходження відповіді від компетентного органу іноземної держави на судове доручення про надання правової допомоги.

З мотивувальної частини ухвали суду видно, що «на виконання вказаної вище ухвали суду до суду надійшла відповідь від Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України за вх.ЕП-2698/23-Вих від 10.07.2023 за змістом якої зазначено, що громадянка України ОСОБА_2 04.09.2021 перетнула державний кордон України в напрямку виїзду: Київ-Анталія».

18.11.2024 до суду надійшло повідомлення Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) з документами, отриманими від Міністерства юстиції Турецької Республіки, складеними на виконання доручення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя про витребування інформації стосовно ОСОБА_2 на підставі Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 року.

Ухвалою суду від 25.11.2024 постановлено поновити провадження у справі ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, призначено підготовче засідання у справі.

Крім того, позивачем 27.11.2024, після ознайомлення з матеріалами цивільної справи, скеровано до суду документи, отримані на виконання доручення з перекладом на українську мову.

ОСОБА_1 12.12.2024 скерував до суду клопотання про направлення судового доручення про надання правової допомоги за кордоном, а саме доручення про вручення позовної заяви та інших матеріалів цивільної справи, мотивуючи його тим, що встановлено місце проживання відповідачки у Турецькій Республіці.

Ухвалою суду від 12.12.2024 постановлено зупинити провадження у справі до надходження відповіді від компетентного органу іноземної держави на судове доручення про надання правової допомоги.

08.09.2025 на виконання ухвали суду від 12.12.2024 надійшло повідомлення від Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) за результатами виконання доручення про вручення документів. Документи не вручено. Відповідно, судом вжито всіх можливих дій задля забезпечення процесуальних прав сторони відповідача.

Ухвалою суду від 23.09.2025 постановлено поновити провадження у цивільній справі, призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 28.11.2025 постановлено закрити підготовче провадження у цивільній справі, призначено цивільну справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

Відповідачка в судове засідання 19.02.2026 повторно не з`явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлялась неодноразово та належним чином, викликалась до суду, крім надіслання судового доручення, шляхом надіслання судової повістки за адресою реєстрації особи, підтвердженою на запит суду, зазначений у справі, а також шляхом розміщення оголошення на веб-сайті суду.

Ч.4 ст.223 ЦПК України передбачено, що, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Як врегульовано ч.1 ст.280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Заяв та клопотань до матеріалів справи відповідачем не подано, про причини своєї неявки ОСОБА_2 суд в належний спосіб не повідомила, заяв по суті справи (відзиву) не подала, проте це є правом відповідачки відповідно до ч.4 ст.174 ЦПК України.

Тому у відповідності до ч.4 ст.223 ЦПК України, враховуючи думку позивача, дотримання вимог ч.1 ст.280 ЦПК України, суд вирішує справу на підставі наявних у ній доказів, а саме ухвалює згідно з ч.1 ст.281 ЦПК України розглядати справу в заочному порядку (відповідну ухвалу постановлено під час судового засідання 19.02.2026, без виходу суду до нарадчої кімнати).

19.02.2026 судом оголошено перерву перед дослідженням письмових доказів.

Згідно з заявою позивача, вх.№ від 23.02.2026, ОСОБА_1 підтримує заявлені позовні вимоги та просить їх задовольнити, у зв?язку із зайнятістю бути присутнім в судових засіданнях не має можливості, тому просить подальший розгляд справи проводити без його участі.

Інших процесуальних дій судом не вчинено за відсутності відповідних клопотань сторін, зустрічного позову до справи не подано.

Підстав для відкладення розгляду справи та / або для оголошення перерви відповідно до ст. 223, 240 ЦПК України судом не встановлено.

Суд під час розгляду справи, керуючись приписами ч.8 ст.178 ЦПК України, враховуючи ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, вирішує справу за наявними матеріалами.

Розглянувши позовну заяву, дослідивши матеріали справи, а саме наявні письмові докази, суд дійшов висновку про те, що позов підлягає частковому задоволенню у зв`язку з такими встановленими фактичними обставинами справи та відповідними їм правовідносинами.

Судом на підставі розписки (заяви), оригінал якої надано до справи стороною позивача, складеної 01.03.2020, встановлено, що (далі - мовою оригіналу, з розписки): «Я, ОСОБА_2 , взяла в долг у ОСОБА_3 , проживающего по адресу: АДРЕСА_1 денежные средства в сумме 172 500 (сто семьдесят две тысячи пятьсот) долларов США. Обязуюсь возвратить до 01 июля 2020 г. Дополнительно обязуюсь уплатить проценты в размере 12% годовых. Паспорт НОМЕР_1 выдан Шевченковским РО г. Запорожье 20.03.2015 г. Прописана по адресу: АДРЕСА_2 ». Далі зазначено дату розписки – 01.03.2020, підпис та у дужках ініціали та прізвище позичальниці: « ОСОБА_2 ».

Згідно з даними паспорта громадянина України НОМЕР_2 , виданого 22.01.2000 на ім?я ОСОБА_1 , з 07.04.2011 позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

На користь доводів сторони позивача про наявність коштів у відповідній сумі для їх надання у позику, ОСОБА_1 подано до суду засвідчену копію договору позики від 15.02.2020, укладеного між ФОП ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , предметом якої є надання позикодавцем у власність позичальника грошових коштів в сумі 4 270 000,00 гривень, що на дату укладення договору є еквівалентом 175 000,00 доларів США (п.1 договору). Строк повернення коштів визначений у п.3 договору – протягом 16 календарних місяців, щомісячно рівними частинами, з наступного місяця від дня отримання позики. Порядок повернення та інші істотні умови детально узгоджені сторонами в наступних положеннях.

Доказів сплати заборгованості відповідачкою на користь позивачки на виконання договору позики від 01.03.2020, укладення якого підтверджено вказаною вище розпискою, до матеріалів справи не надано.

Інші докази в матеріалах справи відсутні.

Предметом даного спору є стягнення боргу за договором позики, укладеним між сторонами у справі, а саме відповідно до розписки від 01.03.2020 за підписом відповідачки. Підставою для звернення до суду стала та обставина, що сума боргу, яка за змістом розписки дорівнює 172 500,00 доларів США, у визначений сторонами договору строк (01.07.2020) не повернута, а також не сплачені проценти у розмірі, погодженому сторонами.

Під час розгляду справи суд виходить з правового змісту норм, які регулюють загальні умови та строки виконання зобов`язань, а також відповідальність за їх порушення учасниками цивільних правовідносин, а саме ст. 509, 524-527, 530, 533, 549-551, 598, 599, 610-612, 625 ЦК України. Разом з цим, загальні положення про договір врегульовані ст. 626-631 ЦК України.

За змістом п.3, 5, 6 ч.1 ст.3 ЦК України до загальних засад цивільного законодавства відносяться свобода договору, судовий захист цивільного права та інтересу, справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, серед іншого, договори та інші правочини.

Згідно з ч.2,3,6 ст.13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені ч.2-5 цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Як передбачено ч.1,2 ст.14 ЦК України, цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Крім того, за положеннями ст.15,16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Згідно з ч.1,3 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За приписами ст.76 цього Кодексу доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі письмових, речових та електронних доказів, висновків експертів та показаннями свідків.

Згідно з положеннями ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як врегульовано ч.1 ст. 202, ст.207 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно зі ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Ч.2 ст.1047 ЦК України передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Так, матеріалами справи підтверджено, що загальна сума боргу відповідачки, який підлягає стягненню на користь позивача, складає 172 500,00 гривень. Чинним законодавством не визначено обмежень (за сумою позики) щодо простої письмової форми договору позики.

Розписка від 01.03.2020, на підставі якої можна вважати підтвердженим факт укладення договору позики між сторонами, засвідчена підписом позичальника, підтверджена оригіналом документа, виконаного рукописним способом, із зазначенням дати повернення боргу.

Вимог про застосування положень ст.625 ЦК України у даній справі не заявлено.

Суд враховує також, що письмова форма договору позики у вигляді розписки від імені ОСОБА_2 , з огляду на реальний характер такого договору, є доказом не лише факту укладення, але й факту передачі грошових сум, вказаних у розписці, позичальнику. Зі змісту розписки судом встановлено дату отримання зазначеної вище суми коштів відповідачкою, що є беззаперечним доказом наявності між сторонами відносин позики.

Відповідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов`язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов`язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов`язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.

Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ч.1 ст.598, ст.599 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Як врегульовано ст. 610-612 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Статтями 524, 533 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.

У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18.

Особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень під час обчислення боргу в іноземній валюті визначені ст.49 Закону України "Про виконавче провадження", з приводу чого суд погоджується із доводами сторони позивача.

Розглядаючи спір, що виник між сторонами, надавши оцінку наявним доказам, суд виходить з того, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21).

Відповідних обставин під час розгляду даної справи, що свідчать про нікчемність правочину, судом не встановлено, зустрічного позову із вимогою про визнання договору позики недійсним відповідачкою не заявлено, тому суд дійшов висновку про правомірність вчиненого правочину.

Суд також зауважує, що пред`явлення позикодавцем позичальнику вимоги про повернення позики в часі до звернення до суду з огляду на зміст розписки та норми чинного законодавства не вимагається.

Проте, й докази повного погашення заборгованості з боку сторони відповідача не надано.

Дотримання досудового порядку врегулювання спору у справах даної категорії (якщо предметом спору є лише сума заборгованості за договором позики) не є обов`язковим.

При цьому, імперативно визначено (абз2 ч.1 ст.1048 ЦК України), що у разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Розглядаючи спір, що виник між сторонами, надавши оцінку наявним доказам, суд виходить з того, що договором позики, зазначеним вище, визначений чіткий строк повернення суми боргу, як це встановлено судом – 01.07.2020, проте з боку позичальниці строк повернення позики порушений, що й зумовило звернення позивача до суду із даним позовом.

Щодо вимог про стягнення процентів за договором, суд виходить з такого.

В цивільному законодавстві передбачена презумпція відплатності договору (ч.5 ст.626 ЦК України).

За змістом ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п`ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов`язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року у справі №498/1105/15-ц, пр.61-18065св18 зазначено, що: «право кредитора нараховувати передбачені договором проценти припиняється після спливу визначеного договором строку позики чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. У спірних правовідносинах права та інтереси кредитора забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 14-465цс18.

Відповідно до норми ч.2 ст.536 ЦК України розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Разом з цим, суд звертає увагу на тому, що у розписці (договорі позики) від 01.03.2020 сторонами правочину не визначено бази нарахування процентів (від суми позики), а також, що вони підлягають сплаті саме за користування позичальником грошовими коштами (позикою), початкової дати нарахування – з дня передання грошових коштів, або з наступного календарного місяця, валюти, в якій обраховуються проценти (від суми позики в іноземній валюті чи від її еквівалента в національній грошовій одиниці). Зазначене свідчить про нечіткість умов договору в частині обов?язку позичальника щодо сплати процентів

Так, враховуючи наведені умови договору позики (зі змісту відповідної розписки) суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 процентів як такого, що належним чином не обґрунтований .

При цьому, слід зауважити, що стороною позивача наводився розрахунок за період, що охоплює час після закінчення строку дії договору (по 08.02.2023), що є неправомірним, але, з урахуванням попереднього висновку, не впливає на результати розгляду справи.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно, за результатами розгляду справи судом встановлено, що позовні вимоги є обґрунтованими щодо основної суми боргу, а також позивачем обрано належний спосіб захисту порушеного права, відповідно, позов підлягає задоволенню у повному обсязі у спосіб, визначений стороною позивача. Крім того, у задоволенні позову в частині стягнення з відповідачки на користь позивача процентів відповідно до договору позики від 01.03.2020 суд відмовляє, враховуючи його необґрунтованість.

Згідно з ч.1 ст.6 Закону України «Про судовий збір» за подання позовів, ціна яких визначається в іноземній валюті, судовий збір сплачується у гривнях з урахуванням офіційного курсу гривні до іноземної валюти, встановленого Національним банком України на день сплати.

За змістом ч.1 ст.141 ЦПК України, оскільки позовні вимоги задовольняються частково, на відповідачку слід покласти судові витрати (судовий збір), сплачений позивачем, у сумі 13 420,00 гривень, який підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 .

При цьому, суд враховує, що позивачем при зверненні до суду сплачено судовий збір у сумі 13 420,00 гривень (із розрахунку 5*2 684,00 гривень), виходячи з приписів п.1-1 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір», тобто, максимальний розмір судового збору за розгляд позовної вимоги майнового характеру, заявленої фізичною особою. Курс НБУ станом на 08.02.2023 (день сплати судового збору) становить 36,5686 гривень за 1 долар США (https://index.minfin.com.ua/ua/exchange/archive/2023-02-08/). Відповідно, не дивлячись на часткове задоволення позовних вимог, враховуючи ціну позову (172 500,00 доларів США в еквіваленті у національній валюті), ставку судового збору п.1-1 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір», сума судового збору становить 13 420,00 гривень (із розрахунку 5*2 684,00 гривень) та зменшенню не підлягає.

Керуючись ст. 2, 4, 5, 12-13, 19, 76-82, 89, 95, 133, 141, 178, 223, 247, 258-259, 263-265, 272-274, 279, 280-283 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики, укладеним 01.03.2020 (розпискою), у сумі 172 500,00 доларів США (сто сімдесят дві тисячі п`ятсот доларів США 00 центів).

У задоволенні позову в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 процентів за договором позики, укладеним 01.03.2020, – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 13 420,00 гривень (тринадцять тисяч чотириста двадцять гривень 00 копійок).

Реквізити сторін: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ; остання відома адреса фактичного проживання: АДРЕСА_4 .

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення суду може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку до Запорізького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Рішення суду складено та підписано 13.03.2026.

Суддя Л.А. Вайнраух