Рішення від 12 лютого 2026 р. у справі №204/6011/25 — Чечелівський районний суд міста Дніпра

Справа № 204/6011/25

Провадження № 2/204/354/26

ЧЕЧЕЛІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРА

49006, м. Дніпро, проспект Лесі Українки 77-б тел. (056) 371 27 02, inbox@kg.dp.court.gov.ua

_______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(повний текст)

13 лютого 2026 року Чечелівський районний суд міста Дніпра в складі:

головуючої судді Чудопалової С.В.

за участю секретаря судового засідання Янчук П.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 (адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (адреса місця реєстрації: АДРЕСА_2 ), третя особа: Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Солонянської селищної ради (адреса місця знаходження: 52400, смт. Солоне, вул. Гагаріна, буд. 7) про встановлення факту самостійного виховання та визначення місця проживання дитини,-

ВСТАНОВИВ :

У червні 2025 року позивач в звернувся до суду з позовом, в якому просив визначити місце проживання неповнолітньої ОСОБА_1 разом з батьком та визнати факт самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що з 15.04.2007 він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 24.09.2019 шлюб між ними розірвано. Від шлюбу сторони мають неповнолітню доньку ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка з 2014 року мешкає з позивачем, оскільки мати припинила виконувати свої батьківські обов`язки. Фактично він один з грудня 2014 доглядає та виховує доньку. 23.12.2024 Солонянським районним судом Дніпропетровської області видано судовий наказ про стягнення з ОСОБА_2 аліменти на користь дитини, та наявна заборгованість. На теперішній час донька проживає разом з ним. Мати не цікавиться долею дитини, проживає окремо, навчанням, вихованням та матеріальним забезпечення доньки займається саме він, таким чином він самостійно виховує та утримує дитину. На підставі викладеного просив суд визначити місце проживання неповнолітньої ОСОБА_1 разом із батьком та визнати факт самостійного виховання та утримання доньки. Ухвалою суду від 09.07.2025 відкрито загальне позовне провадження. 02.10.2025 до суду надано висновок виконавчого комітету Солонянської селищної ради від 18.09.2025 щодо доцільності визначення місця проживання ОСОБА_1 разом з батьком ОСОБА_1 (а.с.52-57) . Ухвалою суду від 16.12.2025 закрито підготовче провадження у справі та призначено до розгляду. Позивач та його представник адвокат Сінцова Т.В. до судового засідання не з`явилися, на адресу суду представником надана заява про розгляд справи без участі позивача та його представника, позові вимоги підтримали проти ухвалення заочного рішення не заперечували. Відповідач ОСОБА_2 будучи належним чином повідомлена про дату, час та місце судового засідання, у судове засідання не з`явилася, правом надати відзив не скористалася. Представник третьої особи -виконавчого комітет Солонянської селищної ради до судового засідання не з`явився , раніше надали суду заяву про розгляд справи без їх участі. Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, з наступних підстав. Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.Відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Стаття 11 Закону України Про охорону дитинства наголошує, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей, однак предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України Про охорону дитинства батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. Стаття 141 СК України визначає, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Згідно із ст. 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину. Відповідно до ст. 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Згідно зі ст. 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. За змістом статей 160-161 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини). Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від17 липня 1997 року № 475/97-ВР. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття охоплює, зокрема, питання втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання. Так, рішенням у справі М.С. проти України від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть переважати інтереси батьків. При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Така позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №357/17852/15-ц від 29 травня 2019 року. Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю. Але даний принцип не можна тлумачити таким чином, що у матері малолітньої дитини мається перевага перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, приймаючи до уваги рівність прав обох батьків щодо дитини, що витікає як зі ст. 141 Сімейного кодексу України, так і зі змісту Конвенції про права дитини. У §54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження №61-44680св18) зазначено, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 у справі №402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей». З 19 травня 2007 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Красногвардійського о районного суду м. Дніпропетровська від 24.09.2019 шлюб між сторонами було розірвано (а.с.9). Від шлюбних стосунків сторони мають неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.7). Згідно характеристики ЗЗСО «Солонянський ліцей» за підписом класного керівника та директора зазначено, що ОСОБА_1 навчається у 10 класі, батько дитини цікавиться навчанням доньки, слідкує за станом здоров`я, матеріальним забезпеченням, виховує її добросовісною та добропорядню людиною. Рідна мати ОСОБА_4 , ОСОБА_2 навчанням доньки не цікавиься. , батьківські збори не відвідувала.(а.с.10). Позивач зазначає, що із матірю дітей виник спір щодо місця проживання доньки, тому звернувся до суду з цим позовом. Згідно довідки про реєстрацію місця проживання, ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.15). Згідно Витягу з реєстру Солонянської територіальної громади ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.18). Згідно договору дарування квартира АДРЕСА_4 , належить позивачу ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору дарування квартири від 17.01.2007 (а.с.8). Відповідно до висновку виконавчого комітету Солонянської селищної ради від 18.09.2025 зазначено про доцільність визначення місця проживання ОСОБА_1 разом з батьком ОСОБА_1 (а.с.52-57) . Відомостей про те що позивач працевлаштований та має стабільний доходід матеріали справи не містять. До позовної заяви додано лист Другого Правобережного ВДВС від 02.2025, про те, що що ОСОБА_2 має заборгованість зі сплати аліментів станом на 01.02.2025 у розмірі 14961,63 грн.(а.с.11). Таким чином, судом встановлено, що неповнолітня ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає із батьком, на теперішній період часу їй виповнилося 17 років.На час звернення позивача ОСОБА_1 до суду із цим позовом- 09.06.2025 неповнолітній ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вже виповнилося 14 років (а.с.7).Відповідно до частини другої статті 29 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Згідно зі статтею 141 СК України мати й батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Статтею 160 СК України встановлено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Частиною першою статті 161 ЦК України визначено, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування. Таким чином, у разі спору місце проживання малолітньої дитини (фізичної особи у віці до чотирнадцяти років) визначається органом опіки та піклування або судом, проте при вирішенні вказаного питання, що стосується дитини, яка досягла 14 років, то закон не передбачає можливості вирішення такого спору органом опіки та піклування або судом, оскільки в цьому випадку слід керуватися частиною третьою статті 160 СК України та положеннями частини другої статті 29 ЦК України. Таким чином, неповнолітня донька сторін - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з урахуванням її віку, самостійно визначила своє місце проживання разом із батьком. Виходячи зі встановлених обставин цієї справи, враховуючи, що батьки не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання доньки, суд вважає за необхідне відмовити позивачу у визначенні місця проживання з батьком неповнолітньої ОСОБА_1 , з огляду на те, що на час звернення позивача до суду з цим позовом неповнолітній ОСОБА_1 вже виповнилося 14 років, вона проживає із батьком та сама може визначити своє місце проживання з одним із батьків.Щодо вимоги про встановлення факту самостійного виховання тта утримання дитини. Позивач зазначає метою встановлення факту самостійного виховання та утримання доньки ОСОБА_1 захист прав та інтересів дитини, прав та інтересів його як батька, що займається вихованням та утриманням дитини; оформлення та подання позивачем в інтересах дитини документів, які зумовлені в отриманні соціальної пільги, виплат допомоги від держави, право без зоди відповідачки вільно пересуватись з дитиною та представляти її інтереси. Аналізуючи мету встановлення факту та норми СК України щодо обов`язків батьків по вирішенню питань щодо виховання та утримання їх неповнолітньої дитини, суд вважає мету, зазначену позивачем для встановлення факту, неспроможною. У неповнолітньої доньки сторін є як батько, так і мати. Відомостей щодо матері дитини, відповідача по справі, які б свідчили про її нездатність виконувати батьківські обов`язки по вихованню та утриманню дитини або що спілкування дитини з матір`ю (відповідачем по справі) перешкоджатиме нормальному вихованню дитини, суду не надано. Зокрема, відсутні відомості щодо недієздатності/обмеженої дієздатності, наявності інвалідності, позбавлення батьківських прав тощо, що б вплинуло на здатність матері дитини приймати участь у вихованні та утриманні її неповнолітньої дитини. Також суду не надано доказів на підтвердження негативного впливу матері на дитину. Водночас сторони не позбавлені можливості вирішити питання щодо виховання та утримання дитини у добровільному порядку, уклавши нотаріальний договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини, або, у разі ухилення від виконання обов`язків одного з батьків, покласти на нього відповідальність, передбачену законом. В жодному разі за наявності у дитини обох працездатних батьків обов`язок щодо виховання та утримання дитини не може бути покладено на державу (отримання соціальної пільги, державної допомоги тощо, на що посилається позивач у своїй заяві як на мету встановлення факту). Доказів на підтвердження позовних вимог позивачем суду не надано. Розірвання шлюбу між сторонами, проживання дитини з батьком та наявність заборгованості зі сплати аліментів не свідчить про самостійне виховання та утримання дитини. Крім того, відомостей про те що позивач працевлаштований,має стабільний дохід та самостійно утримує доньку матеріали справи не містять. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина може вважатися доведеною, якщо інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. У разі задоволення даного позову держава легалізувала би усунення матері від виконання її обов`язків замість того, щоб вжити заходів державного контролю для заохочення виконання нею своїх батьківських обов`язків щодо виховання та утримання дитини. За таких обставин, суд на перше місце ставить якнайкращі інтереси дитини та вважає вимогу позивача такою, що не відповідає інтересам дитини, та є недоведеною. Питання щодо судових витрат судом вирішується відповідно до положень ст.141 ЦПК України та оскільки у позові відмовлено, судовий збір покладається на позивача. Керуючись ст. 2,5, 12,13,76-82, 89, 141, 259,263-265, 273, 354,355 ЦПК України,

УХВАЛИВ :

У задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Солонянської селищної ради про встановлення факту самостійного виховання та визначення місця проживання дитини, відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: С.В.Чудопалова