Постанова від 16 березня 2026 р. у справі №741/952/25 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

17 березня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 741/952/25

Головуючий у першій інстанції – Ляшко Р. С.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/730/26

Чернігівський апеляційний суд у складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої-судді: Шитченко Н.В.,

суддів: Висоцької Н.В., Мамонової О.Є.,

із секретарем Зіньковець О.О.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Носівська об`єднана територіальна громада в особі Носівської міської ради Чернігівської області,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Носівського районного суду Чернігівської області від 23 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Носівської об`єднаної територіальної громади в особі Носівської міської ради Чернігівської області про визнання права власності на нерухоме майно.

У С Т А Н О В И В:

У травні 2025 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , Носівської міської ради Чернігівської області, в якому просила визнати за нею право власності на 1/2 частину будинку з господарськими будівлями АДРЕСА_1 як за співвласником колгоспного двору та на 1/2 частину зазначеного житлового будинку в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 матері ОСОБА_3 .

Заявлені вимоги мотивувала тим, що станом на 15 квітня 1991 року вона разом з матір`ю були зареєстровані та проживали у будинку АДРЕСА_1 . Зазначене господарство відносилося до типу «колгоспного двору». За життя ОСОБА_3 склала заповіт, яким заповіла позивачці належне їй право на земельну частку (пай) згідно з Державними актами на право власності на земельні ділянки серії ЧН № 033487, № 062805. 21 липня 2016 року ОСОБА_3 склала заповіт, яким заповіла синові – ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 7423882000:02:002:0164. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

Позивачка указувала, що вони з братом прийняли спадщину та отримали свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Спадковим майном, яке не охоплено заповітом, є будинок по АДРЕСА_1 . Зважаючи на те, що станом на 15 квітня 1991 року позивачка та її мати являлися членами колгоспного двору, кожна з них мала право на 1/2 частину будинку. ОСОБА_1 бажає успадкувати за законом 1/2 частину будинку, яка належала померлій ОСОБА_3 . Відповідач спадкувати іншу частину будинку за законом відмовився. З метою реєстрації за нею права власності на 1/2 частину садиби, як члена колгоспного двору, позивачка звернулася до державного реєстратора прав на нерухоме майно, проте 20 травня 2025 року отримала рішення про відмову у проведенні реєстраційних дій через те, що реєстратор не наділений повноваженнями визначати частки у колишньому колгоспному дворі, що зумовило звернення з цим позовом.

Рішенням Носівського районного суду Чернігівської області від 23 грудня 2025 року позов ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно задоволено частково. Визнано за позивачкою право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого по АДРЕСА_1 , як членом колишнього колгоспного двору, та на 1/4 частину цього житлового будинку в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 матері, ОСОБА_3 . У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивачки – адвокат Левченко Г.В., вважаючи рішення незаконним та посилаючись на неправильне встановлення обставин, які мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, просить змінити оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким повністю задовольнити позовні вимоги.

Доводи апеляційної скарги є аналогічними з доводами позову із наведенням тотожних за змістом обставин справи. Скаржниця вважає, що суд першої інстанції, частково задовольнивши її позовні вимоги, створив правову невизначеність щодо 1/4 частини спірного житлового будинку. Зазначає, що районний суд неправильно застосував положення Книги шостої «Спадкове право» ЦК України щодо права спадкоємця за заповітом відмовитися спадкувати за законом. Цивільним законодавством не виписано конкретно таке право, але й не заборонено. Отже, суд мав виходити з того, що вона має право на усе майно за відсутності законодавчих заборон.

Посилаючись на висновки наукових праць, ОСОБА_1 , зазначає, що право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ст. 1261-1265 ЦК України, у разі неохоплення заповітом усієї спадщини (ч. 2 ст. 1223 ЦК України). Спадкоємець за заповітом у разі, якщо йому заповідано конкретне (але не все) майно, спадкуватиме саме його, а не решту майна спадкодавця. Якщо ж він виступає одночасно й спадкоємцем за законом, то він спадкує (один або поряд з іншими спадкоємцями) решту майна, не охопленого заповітом. Така залежність спостерігається й стосовно прийняття або неприйняття спадщини. Відмова від спадкування за заповітом не тягне за собою відмови від спадкування за законом (ч. 5 ст. 1275 ЦК України). Існування такого правила приводить й до зворотного: відмова від прийняття спадщини за законом не впливає на прийняття спадщини за заповітом (це має місце в разі неохоплення заповітом усієї спадщини). Адже відмова стосується конкретного права: спадкування за заповітом або за законом. І особа виражає свою волю окремо щодо кожного виду спадкування. Таким чином, у даному випадку з двома заповітами на дочку і сина та наявності не заповіданого іншого майна перешкод до відмови від спадкування за законом на користь іншого спадкоємця за законом не існує.

У наданому відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 , вважаючи висновки суду помилковими та погоджуючись з доводами апеляційної скарги, просить її задовольнити. Обґрунтовуючи таку позицію, зазначає, що відповідно до заповіту матері від 21 липня 2016 року успадкував земельну ділянку з кадастровим номером 7423882000:02:002:0164. Приймати спадщину за законом після смерті матері, яка не охоплена заповітом, він не бажає. Разом із сестрою вони погодили, що позивачка оформить спадщину на житловий будинок у власних інтересах.

Наголошує на тому, що, приймаючи спадщину за заповітом, він не мав права відмовлятися від частини майна, яке було визначене у заповіті, проте закон не забороняє йому відмовитися спадкувати за законом.

Носівської міською радою Чернігівської області відзив на апеляційну скаргу у встановлений строк не подавався.

У поданій до апеляційного суду заяві адвокат Левченко Г.В. просив розглядати справу без його участі та участі позивачки (а.с. 121).

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).

Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково, а рішення суду – скасувати з наступних підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 4 цієї статті суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, пославшись на постанову Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» № 20 від 22 грудня 1995 року та ст. 120, 123 ЦК УРСР, виходив з того, що позивачці та її матері ОСОБА_3 належало по 1/2 частині житлового будинку по АДРЕСА_1 , як членам колишнього колгоспного двору, але після ліквідації статусу господарств, як колгоспних дворів, вони не отримали відповідних правовстановлюючих документів та у встановленому законом порядку не зареєстрували право власності на садибу.

Районний суд указав, що після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 спадщину за заповітом прийняли її дочка ОСОБА_1 та син ОСОБА_2 . Сторони отримали свідоцтва про право на спадщину за заповітом на певні земельні ділянки. Отже, відповідач ОСОБА_2 прийняв спадщину після матері. Водночас спадкоємець не вправі прийняти одну частину спадщини, а від іншої частини відмовитися, оскільки спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину. Суд виснував, ураховуючи наведене, про наявність підстав для визнання за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3 права власності лише на 1/4 частину спадкового будинку.

Колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції не може погодитись, зважаючи на наступне.

У справі встановлено, що ОСОБА_4 є дочкою ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а.с. 9).

Після реєстрації шлюбу 23 вересня 1995 року позивачка взяла прізвище чоловіка « ОСОБА_5 », що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_2 (а.с. 10).

Відповідач ОСОБА_2 є сином ОСОБА_3 .

Відповідно до свідоцтва про право власності на житловий будинок від 30 січня 1989 року житловий будинок АДРЕСА_1 відносився до типу колгоспного двору, головою якого був ОСОБА_6 (а.с. 20).

На ім`я ОСОБА_6 , як голови колгоспного двору, 30 січня 1989 року виконкомом Носівської районної ради народних депутатів видано свідоцтво про право про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с. 20).

Наведена інформація узгоджується з даними, наявними в довідці КП «Носівське бюро технічної інвентаризації» № 171 від 01 травня 2025 року, де власником спірного будинку на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого Носівською районною радою 30 січня 1989 року, зазначений ОСОБА_6 (а.с. 23 зворот).

Згідно з довідкою Носівської міської ради Чернігівської області від 01 травня 2025 року станом на 15 квітня 1991 року у будинку АДРЕСА_1 були зареєстровані ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Домогосподарство відноситься до типу колгоспного (а.с. 22).

Довідка Носівської міської ради від 22 травня 2025 року свідчить про те, що згідно записів погосподарської книги ОСОБА_6 , який був зареєстрований по АДРЕСА_1 , 21 березня 1990 року вибув у м. Носівку (а.с. 21).

23 жовтня 2009 року ОСОБА_3 склала заповіт, посвідчений секретарем виконавчого комітету Червонопартизанської сільської ради Носівського р-ну Чернігівської обл., яким заповіла ОСОБА_1 належне їй право на земельну частку (пай), підтверджене Державними актами на право власності на земельну ділянку (пай) ЧН № 033487, ЧН № 062805, в разі виділення в натурі – земельну ділянку на території Червонопартизанської сільської ради Носівського р-ну Чернігівської обл. (а.с. 15).

Іншим заповітом від 21 липня 2016 року, посвідченим секретарем виконавчого комітету Володьководівицької сільської ради Носівського р-ну Чернігівської обл., ОСОБА_3 заповіла ОСОБА_2 належну їй земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер 7423882000:02:002:0164, яка розташована на території Козарівської сільської ради Носівського р-ну Чернігівської обл., з цільовим призначенням ведення особистого селянського господарства (а.с. 12).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 (а.с. 11).

Відповідно до копії спадкової справи № 252/2024 12 листопада 2024 року із заявами про прийняття спадщини після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 звернулися ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 63, 63 зворот).

12 грудня 2024 року державним нотаріусом Носівської державної нотаріальної контори Киреєвою Л.М. видано ОСОБА_1 два свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які належали спадкодавцю ОСОБА_3 на підставі Державних актів на право власності на земельну ділянку серії ЧН № 033487 та серії ЧН № 062805, виданих 10 листопада 2004 року на підставі розпорядження Носівської РДА від 30 квітня 2004 року № 177 (а.с. 64, 64 зворот).

04 березня 2025 року державним нотаріусом Носівської державної нотаріальної контори Киреєвою Л.М. видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, яка належала спадкодавцю ОСОБА_3 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 262474, виданого 24 грудня 2009 року на підставі розпорядження Носівської РДА від 24 листопада 2009 року № 322 (а.с. 65).

Постановою державного нотаріуса Носівської державної нотаріальної контори Киреєвої Л.М. від 09 травня 2025 року відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 31). Мотивуючи таке рішення, нотаріус, пославшись на ст. 49, 50 ЗУ «Про нотаріат» та п. 1 глави 13 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, указала, що в матеріалах спадкової справи відсутні документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії (відсутній дійсний правовстановлюючий документ на майно).

Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Макіївської сільської ради Передерій Т.В. № 78994818 від 20 травня 2025 року ОСОБА_1 відмовлено у проведенні реєстраційних дій щодо реєстрації права власності на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 32). Підставою для такого рішення реєстратор указала, що зазначений житловий будинок відносить до типу «колгоспного двору, а реєстратор не має повноважень проводити реєстрацію права власності на колгоспні двори.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 року № 20 спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, тобто ЦК УРСР 1963 року.

Згідно зі ст. 120 ЦК УРСР майно колгоспного двору належало його членам на праві сумісної власності. Відповідно до ч. 2 ст. 123 ЦК УРСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Відповідно до пп. «а» п. 6 вищезазначеної постанови право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба).

За приписами ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України).

За змістом ст. 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Частиною 1 ст. 1261 ЦК України визначено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Частиною 1 статті 1223 ЦК України встановлено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Відповідно до ч. 1, 5 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах – уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги (ч. 2 ст. 1274 ЦК України).

Приписами ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Зважаючи на вищенаведені норми та дослідивши обставини справи у сукупності, колегія суддів доходить переконання, що висновок районного суду про часткове задоволення позову ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за наявністю для цього законних підстав не ґрунтується на матеріалах справи, не відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.

За матеріалами справи встановлено, що допомогосподарство по АДРЕСА_1 відносилося до типу колгоспного двору, головою якого був ОСОБА_6 , який 21 березня 1990 року вибув у м. Носівку. Станом на 15 квітня 1991 року у вказаному домогосподарстві були зареєстровані та проживали позивачка разом з матір`ю, ОСОБА_3 .

На ім`я ОСОБА_6 , як голови колгоспного двору, 30 січня 1989 року виконкомом Носівської районної ради народних депутатів на підставі розпорядження Носівської районної ради народних депутатів № 51 р від 12 травня 1988 року видано свідоцтво про право власності на житловий будинок. Наведене свідоцтво належним чином зареєстровано в органах БТІ (а.с. 20 зворот, 23 зворот).

Отже, хоча спірне господарство і відноситься до типу колгоспного двору, щодо нього на ім`я особи, яка участі у справі не бере і відповідачем не залучена ( ОСОБА_6 ), видано правовстановлюючий документ. Довідка Носівської міської ради про те, що ОСОБА_6 згідно із записами погосподарської книги 21 березня 1990 року вибув у м. Носівку, правового значення для вирішення цього спору не має, оскільки на його ім`я органом місцевого самоврядування вже видано документ, який посвідчує право власності. Отже, офіційним власником спірного господарства з 1989 року є саме ОСОБА_6 .

Положення про права на майно колгоспного двору щодо тих членів двору, які до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні, є актуальними лише у разі відсутності правовстановлюючого документа на це майно.

За обставинами справи неможливо встановити кількість членів колгоспного двору та розмір їх у часток у майні цього двору на час отримання ОСОБА_6 свідоцтва про право власності. Матеріали справи не містять інформації про те, чи живий наразі власник майна, а у протилежному випадку – чи відкривалась щодо нього спадкова справа, коло спадкоємців, а також те, чи увійшов спірний будинок до складу спадкової маси.

Матеріали справи не свідчать про наявність певного правового зв`язку між членами колгоспного двору та не містять інформації про те, що померла ОСОБА_3 є спадкоємицею ОСОБА_6 .

За змістом ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. У справі встановлено, що документ, який засвідчує право власності ОСОБА_6 на спірний будинок, наявний, ніким не оспорений, не скасований, не визнаний недійсним або нечинним.

У разі, якщо позивачка вважає, що право власності ним набуто на весь будинок або його частину незаконно, ОСОБА_1 мала визначити ОСОБА_6 (його спадкоємців) як особу, яка відповідає за позовом.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (ч. 1, 2 ст. 48 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження – до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження – до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Відтак належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.

Неналежний відповідач – це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі – належному відповідачеві.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову – обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Тобто пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

У разі пред`явлення позову не до всіх відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи та без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів. Суд зобов`язаний вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови в задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Отже, належним відповідачем у цій справі має бути не лише ОСОБА_2 , а й обов`язково власник спірного домоволодіння або його спадкоємці у разі наявності.

Наведене залишилось поза увагою суду першої інстанції та призвело до порушення норма процесуального права, яке полягає в ухваленні судового рішення про права, свободи та інтереси особи ( ОСОБА_6 ), яка не була залучена до участі у справі, що є обов`язковою підставою для скасування рішення, незалежно від доводів апеляційної скарги. Таким чином, суд першої інстанції дійшов хибного до висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачкою права власності на 3/4 частини спірної садиби, а у задоволенні позову ОСОБА_1 належить відмовити.

Керуючись ст. 367, 374, п. 3, 4 ч. 1 ст. 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Носівського районного суду Чернігівської області від 23 грудня 2025 року – скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Носівської об`єднаної територіальної громади в особі Носівської міської ради Чернігівської області про визнання права власності на нерухоме майно – відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 23 березня 2026 року.

Головуюча: Н.В. Шитченко

Судді: Н.В. Висоцька

О.Є. Мамонова