Постанова від 24 лютого 2026 р. у справі №752/17239/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2026 року

справа № 752/17239/23

провадження № 22-ц/824/2354/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача: Музичко С.Г.,

суддів: Болотова Є.В., Сушко Л.П.

при секретарі: Яхно П.А.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3

третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кучерук Н.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 серпня 2025 року, на додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 вересня 2025 року та за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 на додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 вересня 2025 року, постановлені під головуванням судді Машкевич К.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кучерук Н.В. про переведення прав та обов`язків покупця, визнання права власності на квартиру та вселення,-

ВСТАНОВИВ:

Позивачка звернулася до суду з позовом і просила:

- перевести на неї права та обов`язки покупця за Договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеним між відповідачами;

- визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 ;

- вселити її в дану квартиру.

Посилається в позові на те, що в 2020 році вона вирішила придбати квартиру в м. Києві і коли підібрала потрібну, 03 грудня 2021 року продала належну їй на праві власності земельну ділянку та будинок.

Відповідач ОСОБА_2 мав тільки допомогти з пошуком житла та оформленням документів, оскільки власних коштів на придбання квартири він не мав.

10 грудня 2021 року на підставі Договору дарування грошових коштів, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кучерук Н.В., нею було подаровано відповідачу 12 000 000, 00 грн. для придбання квартири.

11 грудня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений Договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 .

Кошти відповідачу передавалися нею виключно для придбання квартири для неї і достатніх коштів для придбання квартири на своє ім`я відповідач не мав.

Вона була впевнена, що квартира зареєстрована на неї, однак відповідач скористався її поважним віком і оформив квартиру на своє ім`я.

Після укладення договору вона проживала в квартирі, однак у березні 2022 року виїхала з України і повернулася в 2023 році.

Замки в квартирі були замінені, вона не може потрапити в неї та забрати особисті речі.

Виходячи з цього, просить задовольнити позов.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 13.08.2025 року в задоволені позову відмовлено.

Додатковим рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 08 вересня 2025 року заяву задовольнити частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 - 15000,00 грн витрат на правову допомогу.

Не погоджуючись із рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 звернулася з апеляційними скаргами, в яких просить рішення суду скасувати, постановити нове рішення про задоволення позову. Додаткове рішення скасувати, постановити нове рішення про відмову в задоволенні заяви.

Вимоги обґрунтовані тим, що за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно.

У даному випадку відповідач ОСОБА_2 , уклавши договір від свого імені, проте за рахунок коштів позивачки та для неї, діяв недобросовісно. Він скористався її поважним віком, станом здоров`я, довірою та переконанням у тому, що квартира буде придбана в її інтересах, але фактично оформив її на себе.

Пізніше, у 2023 році відповідач позбавив позивачку можливості користуватися цим житлом та обмежив її доступ до квартири, чим порушив її права на квартиру.

Вважає, що належним та фактично єдиним ефективним способом захисту прав позивача, яка є дійсним покупцем квартири в описаних правовідносинах, є переведення на позивача прав та обов`язків покупця за договором купівлі-продаж та визнання за нею права власності на квартиру, і як наслідок - вселення позивача у квартиру.

Звертає увагу, що договір дарування грошових коштів від 10.12.2021р. та договір купівлі-продажу квартири від 11.12.2021 р. є тісно взаємопов`язаними та фактично утворюють єдиний правовий комплекс, спрямований на придбання нерухомості для позивача.

Відповідач 1 не довів будь-якими допустимими засобами доказування, що на час придбання спірної квартири, він мав в наявності власні грошові кошти для придбання квартири. З цього приводу відповідач не надав жодного доказу, зокрема: декларацію про доходи та майно, в якій би містилися такі відомості; довідку про заробітну плату, розмір якої давав би підстави пересвідчитися про можливість вчинення угоди; договір депозиту, на якому були б розміщені кошти, достатні для придбання квартири; грошові кошти, одержані на підставі кредитного договору тощо.

Доведеність факту придбання квартири за кошти позивача обумовлює необхідність визнання її дійсним покупцем. Суд першої інстанції цього висновку не зробив, обмежившись лише формальним аналізом договорів і не дослідивши весь комплекс фактичних обставин справи, включаючи реальні наміри сторін, джерела фінансування угоди з придбання житла та суперечливу поведінку відповідача-1.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва 13.08.2025 р. ухвалено за результатами розгляду справи у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи, тому відповідно до вимог ЦПК України додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08.09.2025 р. суд повинен був ухвалити у такому самому порядку, що й основне судове рішення.

Заява представника відповідача-1 не містила обґрунтування причин поважності неподання доказів на підтвердження розміру понесених судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, це є безумовною підставою для відмови в її задоволенні заяви про стягнення судових витрат з позивача, з огляду на наведені процесуальні норми та висновки Верховного Суду щодо їх застосування.

Представником відповідача не надано суду жодного доказу, оформленого у встановленому законом порядку, який би підтвердив оплату відповідних послуг (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження), що є підставою для відмови в стягненні таких витрат, які сторона в дійсності не понесла. Сам по собі акт наданих послуг не є достатнім доказом, оскільки сторони можуть довільно змінювати умови договору чи акта після ухвалення рішення, зокрема розмір гонорару, без фактичної оплати, що створює ризик зловживань правом та необґрунтованого стягнення витрат з іншої сторони.

Не погоджуючись із додатковим рішенням суду представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 , звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати в частині відмови в задоволенні вимог, постановити нове рішення про задоволення заяви.

Вимоги обґрунтовані тим, що суд з власної ініціативи зменшив суму судових витрат, належні докази про понесення яких були у повній мірі надані відповідачем 1, що суперечить чинному чинному законодавству.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим, винесеним без порушення норм матеріального та процесуального права. Встановлені під час судового розгляду обставини та досліджені докази дають беззаперечні підстави для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 .

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_7 зазначає, що апеляційна скарга позивача ґрунтується виключно на припущеннях, дублює пояснення та доводи надані представником позивачки у суді першої інстанції, які було всебічно та повно досліджено судом та не містить доказів, якими підтверджується правова позиція апелянта.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 зазначає, що у відзиві на позовну заяву відповідач просив стягнути орієнтовно 10,000.00 грн витрат на адвоката. Позивач, у відповіді на відзив, прямо зазначила, що вважає навіть зазначену суму завищеною, а також звернула увагу на відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів фактичного понесення таких витрат.

Відповідач подав заяву про ухвалення додаткового рішення із новим розміром витрат (65,000.00 грн), без пояснень чому розмір витрат збільшився в 6,5 разів у порівнянні з попередньо зазначеним (10,000.00 грн.).

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_4 апеляційні скарги підтримала, просила задовольнити. Проти апеляційної скарги відповідача заперечувала, просила залишити її без задоволення.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_5 роти апеляційних заперечував, просив залишити їх без задоволення. Апеляційну скаргу свого кліжнта підтримав, просив її задовольнити.

Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що будь-яких доказів, які б підтверджували приведені в позові обставини, позивачкою при зверненні до суду не надано.

Частково задовольняючи заяву про ухвалення додаткового рішення, суд першої інстанції виходив з того, що загальні витрати в розмірі 65250,00 грн. не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, необґрунтовані, оскільки перевіряючи опис виконаних робіт наданий представником позивача вбачається відсутність співмірності з часом витраченим адвокатом, обсягом виконаної адвокатом роботи та участю адвоката в судових засіданнях.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 11 грудня 2021 року був укладений Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кучерук Н.В.

Відповідно до п.1 договору продавець ОСОБА_3 передала, а відповідач ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з п.7 договору продаж вчинено за 6 884 000, 00 грн.

За змістом договору відповідач ОСОБА_2 діяв від свого імені та в своїх інтересах.

В цей же день право власності відповідача ОСОБА_2 на квартиру було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав. ( т.1, а.с.12 - 14; 50 - 52; 128 - 165 )

Встановлено також, що 10 грудня 2021 року був укладений Договір дарування грошових коштів, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кучерук Н.В.

Відповідно до п.1 договору позивачка подарувана відповідачу ОСОБА_2 - своєму онуку, а останній прийняв у дар грошові кошти в розмірі 12 000 000. 00 грн.

Пунктом 5 договору сторони підтвердили відсутність будь-якого обману чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними. ( т.1, а.с. 10 -11 )

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

В силу ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, від 4.11.1950 року, підписаної від імені України 9 листопада 1995 року та ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Основні права та свободи людини, серед яких право приватної власності, закріплені та гарантуються не лише в національному законодавстві держав, а й на міжнародному рівні.

Так, право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном передбачено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, відповідно до якої ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини вказав, що втручання у право на мирне володіння майном повинне бути здійснене з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (рішення у справі «Спорронг та Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), від 23 вересня 1982 року).

Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти у світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення у справі «Прессос Компанія Нав`єра С. А. та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium), від 20 листопада 1995 року).

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Як було вірно зазначено судом першої інстанції, звертаючись до суду, позивачка укладений між відповідачами Договір купівлі-продажу квартири, в тому числі в частині покупця, з будь-яких визначених законом підстав не оспорює.

Відповідно до ч. 1 ст. 717 Цивільного кодексу України (далі - «ЦК України»), за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (ч. 1 ст. 722 ЦК України).

Як не заперечує сама позивачка, 10.12.2021 р. між нею (Дарувальник) та ОСОБА_2 (Обдарований) укладено Договір дарування грошових коштів (далі - «Договір дарування»).

Згідно п. 1 Договору дарування, Дарувальник, розуміючи умову щодо безоплатності цієї угоди, без будь-якого примусу, насильства як фізичного, так і психічного, або якихось погроз , подарувала своєму онуку - Обдарованому, а Обдарований прийняв у дар грошові кошти в сумі 12 000 000 (дванадцять мільйонів) гривень 00 копійок.

Дарувальник та Обдарований стверджують, що при укладенні цього договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; договір укладається Сторонами у відповідності зі справжньою волею, на вигідних для Сторін умовах і не є результатом впливу тяжких обставин; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним), та не приховує інший правочин (не є удаваним); Сторони вільно володіють українською мовою і однаково розуміють значення, умови договору та його правові наслідки, будь-які заперечення щодо будь-якої з умов договору у Сторін та кожної з них відсутні, про що свідчать підписи Сторін на Договорі (п. 5 Договору дарування).

Відповідно до п. 6 Договору дарування, право власності Обдарованого згідно з ч. 4 ст. 722 Цивільного кодексу України виникає з моменту фактичної передачі грошових коштів, що даруються .

Отже, з моменту укладення Договору дарування кошти у розмірі 12 000 000,00 грн перейшли у власність Відповідача 1.

Таким чином, умовами Договору дарування спростовуються твердження позивачки про те, що кошти були подаровані ОСОБА_2 на придбання квартири АДРЕСА_1 , адже цей договір не містить жодних застережень, щодо передачі цих коштів у дар чи цільового призначення цих коштів.

Крім того, як зазначається ОСОБА_2 за Договором дарування останньому було подаровано 12 000 000,00 грн., в той час, як вартість придбаної ним квартири становить 6 884 000,00 грн.

Також, у п. 1 Договору дарування вказується: «Дарувальник, розуміючи умову щодо безоплатності цієї угоди, без будь-якого примусу, насильства як фізичного, так і психічного, або якихось погроз, подарувала своєму онуку Обдарованому, а Обдарований прийняв у дар грошові кошти в сумі 12 000 000 (дванадцять мільйонів) гривень 00 копійок.»

Отже, твердження позивачки про те, що ОСОБА_2 скористався її похилим віком та станом здоров`я, є такими, що суперечать умовам Договору дарування та дійсним обставинам справи.

У матеріалах справи міститься Договір купівлі-продажу від 11.12.2021 р. між ОСОБА_3 (Продавець) та ОСОБА_2 (Покупець), який засвідчує факт придбання останнім квартири за власні кошти.

Даний договір сторонами не оспорюється, в судовому порядку нечинним не визнався, а тому в силу ст. 204 ЦК України є дійсним.

Сам факт проживання позивачки у спірній квартирі не підтверджує, що ця квартира придбавалася для неї та за її кошти.

Щодо довіреності від 20.06.2020 р., яку ОСОБА_1 видала на ім`я ОСОБА_2 , то суд першої інстанції обгрунтовано не прийняв її до уваги, оскільки видана вона задовго до укладення договору купівлі-продажу, а приведені відповідачем обставини та підстави її видачі позивачкою не спростовані.

Щодо доводів викладених в апеляційних скаргах на додаткове рішення, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати;

3) судом не вирішено питання про судові витрати;

4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.

Відповідно до частин 1-3 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

З матеріалів справи вбачається, що 01 листопада 2023 року між ОСОБА_2 та Адвокатським об`єднанням «МІТРАКС» було укладено Договір про надання юридичних послуг.

Пунктом 5.2. Договору визначено, що оплата послуг, наданих виконавцем здійснюється замовником відповідно до обсягу наданих послуг в порядку та на умовах, визначених цим Договором.

Відповідно до акту прийому - передачі наданих послуг згідно з Договором про надання юридичних послуг №б/н від 01 листопада 2023 року відповідачу були надані наступні послуги:

- відзив на позовну заяву по справі №752/17239/23- 5 год. вартість 10000,00 грн;

- судове засідання 30 листопада 2023 року у №752/17239/23 - 3,5 год. вартість 6750,00 грн;

-консультація за січень 2024 року 1 год. - 2000,00 грн.;

- судове засідання 28 лютого 2024 року у №752/17239/23 - 2,5 год. вартість 5500,00 грн;

-консультація за березень 2024 року 1 год. - 2500,00 грн.;

Участь адвоката у судовому засіданні 19 червня 2024 року по справі №752/17239/23 2, 5 год - 5500,00 грн.;

-заперечення на заяву про виклик та допит свідків по справі №752/17239/23 2 год - 4000,00 грн.;

-судове засідання 15 жовтня 2024 року у №752/17239/23 - 2,5 год. вартість 6000,00 грн;

-судове засідання 04 лютого 2025 року у №752/17239/23 - 2,5 год. вартість 5500,00 грн;

-судове засідання 15 квітня 2025 року у №752/17239/23 - 2,5 год. вартість 5500,00 грн.

Відповідно до ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

З урахуванням наявних в матеріалах справи доказів, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції з урахуванням критеріїв співмірності складності справи та обсягу і складності виконаної адвокатом роботи дійшов обґрунтованого висновку про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн.

За викладених обставин, які відповідають наявним у справі доказам, та правового обґрунтування - колегія суддів дійшла висновку, що доводи скарги не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи та не спростовують висновки суду першої інстанції, судове рішення є законним та обґрунтованим, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Згідно вимог статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 серпня 2025 року залишити без змін.

Додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст складено 20 березня 2026 року.

Суддя-доповідач

Судді