Постанова від 16 березня 2026 р. у справі №136/2028/24 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 136/2028/24

Провадження № 22-ц/801/619/2026

Категорія: 64

Головуючий у суді 1-ї інстанції Шпортун С. В.

Доповідач:Сало Т. Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2026 рокуСправа № 136/2028/24м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сала Т.Б., суддів: Берегового О.Ю., Ковальчука О.В., секретар Кулішко Б.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 09 грудня 2025 року, ухвалене суддею Шпортун С. В. у м.Липовець, повне рішення складено 22 грудня 2025 року, в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права користування житловим приміщенням шляхом виселення,

встановив:

У жовтні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просив визнати припиненим право ОСОБА_1 користуватися житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , та виселити її.

В обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначив, що він є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований в АДРЕСА_1 . У вказаному будинку зареєстрована та проживає відповідач ОСОБА_1 на тій підставі, що була його дружиною. Після розірвання шлюбу за рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 14 березня 2018 року у справі №136/56/18 припинилися обставина, яка була підставою набуття відповідачем права користування його житловим приміщенням. Однак, відповідачка відмовляється звільняти будинок і до цього часу продовжує проживати у ньому.

Позивач зазначає, що подальше проживання відповідача у будинку є неможливим, оскільки житлова площа його становить 21,3 кв.м. і він складається з двох житлових кімнат, однією із яких користується його дочка ОСОБА_3 з малолітньою онучкою ОСОБА_4 , а в іншій він не може проживати з ОСОБА_1 , оскільки вони не є подружжям, а також з ОСОБА_5 , з якою вони перебувають у неприязних встосунках, що в свою чергу перешкоджає позивачеві володіти і користуватися власним майном.

На вимогу власника відповідач відмовляється добровільно виселитися з домоволодіння, при цьому систематично вчиняє відносно позивача домашнє насильство психологічного характеру, в результаті чого позивач змушений звертатися до органів поліції.

Спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжям (сім`єю), одному з яких належить будинок на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя вселився до цього будинку як член сім`ї власника і продовжує користуватися ним після розірвання шлюбу та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житлом його власником.

Відповідач ОСОБА_1 має у власності житло за адресою: АДРЕСА_2 , яке вона успадкувала згідно рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 12 липня 2022 року у справі №136/683/22.

Враховуючи вимоги позивача на предмет дотримання пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, позивач вважає, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, що стало підставою звернення до суду із даним позовом.

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 09 грудня 2025 року позов задоволено.

Визнано припиненим право користування ОСОБА_1 житловим будинком, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 та виселено її.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) гривні 40 коп.

Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та винести постанову, якою відмовити у задоволенні позову.

У скарзі зазначає, що судом всупереч приписам ч. 4 ст. 82 ЦПК України проігноровано обставини, встановлені рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 19 грудня 2018 року у справі №136/2042/18, зокрема, що позивачем не наведено жодних правових підстав та не надано доказів, які б давали підстави стверджувати про припинення сервітуту встановленого відповідачеві в силу закону. Суд не встановив підстав припинення сервітуту, визначених ст. 406 ЦК України, а натомість зазначив, що ці підстави передбачені у статтях 71, 72 ЖК УРСР ЦК України та статті 405 ЦК України, однак, такі висновки ґрунтуються на припущеннях та суперечать матеріалам справи. Суд дійшов помилкового висновку про те, що інтереси позивача, як власника житла, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якої припинилися правові підстави користування чужим майном, яка забезпечена іншим житловим приміщенням. Закон не передбачає такої підстави для припинення права користування житлом як набуття іншого житлового будинку у спадок, а тим паче такого, що на час розгляду даної справи не був придатним для проживання. Суд неправильно застосував норму статті 50 ЖК УРСР. Висновок суду про втрату відповідачем права користування будинком через те, що вона вже не є членом його сім`ї, і не зареєстрована у спірному житловому будинку є помилковим.

У поданому на апеляційну скаргу відзиві ОСОБА_2 просить відхилити апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги дійшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до Договору дарування житлового будинку, який був укладений 13 грудня 2004 року, ОСОБА_2 являється власником житлового будинку за АДРЕСА_3 , житловою площею 21,3 кв. м.. Вказаний договір посвідчений державним нотаріусом Липовецької державної нотаріальної контори 13 грудня 2004 року та зареєстрований в реєстрі за №2505, а також його реєстрацію здійснено в установленому законом поряду КП «Вінницьке обласне об`єднане БТІ» (а.с.7).

Рішенням Липовецької міської ради Липовецького району Вінницької області за №165 від 29 листопада 2012 року проведено упорядкування будинків по АДРЕСА_3 та змінено нумерацію з № НОМЕР_1 на АДРЕСА_1 (а.с.20).

Як слідує зі змісту витягу з рішення Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області №1463 від 21 липня 2023 року 54 сесії 8 скликання, вулицю Декабристів в місті Липовець було перейменовано на вулицю Пилипа Орлика (а.с.19).

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 14 березня 2018 року, яке набрало законної сили 14 квітня 2018 року, розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який зареєстрований виконкомом Росошанської сільської ради Липовецького району Вінницької області 26 червня 1997 року, актовий запис № 5. Залишено ОСОБА_1 прізвище « ОСОБА_6 » (а.с.54).

Із свідоцтв про народження встановлено, що сторони спору ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_7 , 1999 року народження, та ОСОБА_5 , 2005 року народження (а.с.31, 32).

05 серпня 2017 року ОСОБА_7 уклала шлюб із ОСОБА_8 , у зв`язку із чим змінила прізвище на « ОСОБА_9 » (а.с.33).

Із довідки, виданої Липовецькою міською радою Вінницького району Вінницької області 01 травня 2024 року за №2083 встановлено, що до складу сім`ї ОСОБА_1 входять: діти ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , внучка ОСОБА_4 , які проживають без реєстрації з 22 квітня 2024 року по теперішній час в АДРЕСА_1 (а.с.74).

Із Витягів з реєстру територіальної громади встановлено, що місце проживання ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 було зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 до 22 квітня 2024 року (а.с.15-18).

З 23 серпня 2024 року місце проживання ОСОБА_3 зареєстровано в АДРЕСА_4 (а.с.107).

Із платіжних квитанцій встановлено, що ОСОБА_1 здійснювала проплати за спожитий газ по о/р НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_5 , 16 березня 2021 року, 11 серпня 2021 року та 01 грудня 2023 року (а.с.93-95).

Згідно виданої КП «Липовець водоканал» Липовецької міської ради довідки, за адресою по АДРЕСА_6 , послуги з водопостачання та водовідведення не надаються (а.с.99).

12 липня 2022 року рішенням Липовецького районного суду Вінницької області задоволено позов ОСОБА_1 до Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області. Встановлено юридичний факт спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_1 разом із ОСОБА_10 з 2015 року по день її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , де ОСОБА_1 залишилася проживати по даний час у будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Встановлено юридичний факт про те, що свідоцтво про право власності від 26 січня 1978 року, яке видане на ОСОБА_10 на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , дійсно належав ОСОБА_10 . Визнано за ОСОБА_1 право власності по спадщині за законом на весь житловий будинок з усіма господарськими прибудовами, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначене рішення набрало законної сили 12 серпня 2022 року (а.с.51-53).

Із Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що право власності на житловий будинок з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_2 30 червня 2025 року зареєстровано за ОСОБА_1 (а.с.147).

Із відповідей, направлених ВП №4 ВРУП ГУНП у Вінницькій області на адресу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 встановлено, що за наслідками заяв від 07 травня 2024 року, які зареєстровані за №2405 та №2406 було складено матеріали про адміністративні правопорушення стосовно ОСОБА_2 за ст.173-2 ч.1 КУпАП (а.с.80, 81).

25 червня 2024 року Липовецьким районним судом Вінницької області винесено постанову у справі №136/925/24, якою закрито провадження у справі про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_2 за ч.1 ст.173-2 КУпАП по факту який мав місце 07 травня 2024 року з приводу нецензурної лайки та образ зі сторони ОСОБА_2 в адресу дочки ОСОБА_3 ..

З Талону-повідомлення Єдиного обліку про прийняття і реєстрацію заяви №1836 встановлено, що 05 квітня 2024 року ОСОБА_2 звертався до ВП №4 Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області із заявою щодо прийняття мір до його колишньої дружини ОСОБА_1 , яка проживає в АДРЕСА_1 та здійснює перешкоди в користуванні йому земельною ділянкою (а.с.23).

За наслідками перевірки вказаної заяви листом за підписом начальника ВП №4 ВРУП ГУНП у Вінницькій області Мельнику Р.В. роз`яснено його право на звернення до суду у порядку цивільного судочинства (а.с.21).

Аналогічну відповідь було направлено ВП №4 ВРУП ГУНП у Вінницькій області з приводу звернення ОСОБА_2 від 24 квітня 2024 року (а.с.22).

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 19 грудня 2018 року, залишеного без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 14 лютого 2019 року, у справі №136/683/22 відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Липовецької міської ради Липовецького району Вінницької області про усунення перешкод в користуванні належним на праві власності житловим будинком шляхом виселення та зняття з реєстрації (а.с.83-92).

ОСОБА_2 , зважаючи на розірвання між ним та відповідачем шлюбних відносин і складення між ними вкрай неприязних стосунків, беручи до уваги що, ОСОБА_1 має у власності інше житло, спірний житловий будинок має дві житлові кімнати, в одній з яких проживає дочка з онукою, в іншій – дочка з його колишньою дружиною, відсутність у нього у власності іншого житла, звернувся до суду із вказаним позовом.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Відповідно до статті 150 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК України, члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника житла користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України, власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

З порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15, від 09 жовтня 2019 року у справах № 695/2427/16 і № 523/12186/13 зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Отже, під час вирішення питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

У статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосувався якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц зазначено, що Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен приводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

У ч. 3 ст. 12 ЦПК України зазначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Суд першої інстанції, дослідивши матеріали справи дійшов висновку, що за обставин даної справ и вимоги позивача про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті, у світлі статті 8 Конвенції у відношенню до відповідача відповідає такій пропорційності, доведені належними та допустимими доказами з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, ОСОБА_1 має у власності житловий будинок, офіційно працевлаштована, має дохід, відтак може облаштовувати своє власне житло та побут у ньому.

Суд вважав, що припинення користування відповідача належним позивачеві житловим будинком не буде для неї непропорційним та надмірним тягарем. Тоді як права позивача у контексті статті 8 Конвенції є порушеними, відтак порушено і його права, як власника житлового приміщення, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Дотримуючись балансу захисту права власності позивача, відповідача як колишнього члена його сім`ї, суд зауважив, що остання втратила право на користування будинком, оскільки вже не є членом його сім`ї, не зареєстрована у спірному житловому будинку.

Таким чином, інтереси позивача, як власника житла перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якої припинилися правові підстави користування чужим майном, та яка забезпечена іншим житловим приміщенням.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони зроблені з урахуванням обставин даної справи та ґрунтуються на нормах матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

У ч. 1 ст. 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає про те, що суд першої інстанції проігнорував обставини, встановлені рішенням суду від 19 грудня 2018 року у справі №136/2042/18, яке набрало законної сили, чим порушив приписи ч. 4 ст. 82 ЦПК України.

Вказана позиція відхиляється апеляційним судом з наступних підстав.

Встановлено, що у 2018 році ОСОБА_2 звертався до суду із позовом до ОСОБА_1 , Липовецької міської ради Липовецького району Вінницької області про усунення перешкод в користуванні належним на праві власності житловим будинком шляхом виселення та зняття з реєстрації (справа №136/2042/18).

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 19 грудня 2028 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 14 лютого 2019 року, у задоволені цього позову відмовлено.

Як стверджує ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, рішенням суду у згаданій справі встановлено те, що мало місце безпідставне звернення позивача до суду з позовною заявою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні спірним житловим будинком з підстав, визначених ст. 391, 405 ЦК України та ч. 3 ст. 156 ЖК України, а також встановлено наявність у відповідача сервітуту, встановленого в силу закону, а саме право користування спірним житловим будинком як колишнього члена сім`ї його власника та відсутність його припинення. У даній справі позивач, посилаючись на ті самі норми Закону, пред`являючи схожі вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні спірним житловим будинком просив їх усунути в інший спосіб шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

За змістом ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду (ч. 7 ст. 82 ЦПК України).

Зі змісту вказаних норм слідує, що висновки суду за результатами розгляду іншої справи не мають силу преюдиції. Преюдицію становлять лише встановлені при розгляді такої справи обставини.

Суд першої інстанції правильно вказав, що встановлені рішенням суду від 19 грудня 2018 року у справі №136/2042/18 обставини не є тотожними обставинам даної справи.

Апеляційний суд звертає увагу, що ОСОБА_1 не просить закрити провадження у справі на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України (набрання законної сили рішенням суду, ухваленим з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав), а просить застосувати преюдицію.

Також ОСОБА_1 зазначає про те, що у рішенні суду чітко не вказано саме визначених у положеннях статті 406 ЦК України підстав для припинення сервітуту. Зі змісту рішення суду слідує, що суд застосував цю норму у комплексі з іншими нормами, правозастосовність яких досліджена Верховним Судом при перегляді цивільних справ за аналогічних правовідносин. При цьому апелянт не зазначає, що саме вона вкладає в поняття «чітко не вказано».

З мотивувальної частини рішення суду вбачається, що суд дійшов висновку про задоволення позову через припинення у ОСОБА_1 правових підстав користування чужим майном з врахуванням обставин, які мають істотне значення (п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 406 ЦК України).

Як зазначено у скарзі, суд дійшов помилкового висновку про те, що інтереси позивача, як власника житла, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якої припинилися правові підстави користування чужим майном і яка забезпечена іншим житловим приміщенням. А закон не передбачає такої підстави для припинення права користування житлом, як набуття іншого житлового будинку у спадок, а тим паче такого, що на час розгляду даної справи не був придатним для проживання.

Апеляційний суд зауважує, що суд, вирішуючи питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, має розглянути спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін, що і було зроблено судом першої інстанції.

Як встановлено судом першої інстанції, будинок по АДРЕСА_1 належить позивачу ОСОБА_2 на праві власності згідно договору дарування житлового будинку від 13 грудня 2004 року.

Сторони цього спору перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано за рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 14 березня 2018 року. Між ними склались усталені неприязні відносини, що стало приводом неодноразового звернення до правоохоронних органів, між ними втрачено будь-яке взаєморозуміння, що вони підтвердили у судовому засіданні.

Житлова площа будинку становить 21,3 кв.м. та він має дві житлові кімнати. Однією із кімнат користується відповідач ОСОБА_1 , а іншою дочка ОСОБА_3 з малолітньою онучкою ОСОБА_4 .. Інша дочка ОСОБА_5 навчається та проживає у м. Вінниці та приїздить додому.

Позивач, в якого не має змоги проживати з особами, з якими він тривалий час перебуває в неприязних стосунках, залишив належний йому житловий будинок та змушений проживати у будинку своїх батьків після припинення шлюбу.

Також судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_1 на підставі рішення суду від 12 липня 2022 року у справі №136/683/22 набула у власність житловий будинок, право власності на який вона зареєструвала у встановленому законом порядку як на повноцінний об`єкт нерухомого майна. Рішенням встановлено, що у вказаному будинку ОСОБА_1 спільно проживала однією сім`єю із ОСОБА_10 з 2015 року по день її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , та залишилася проживати по час звернення до суду із позовом у згаданій справі за адресою: АДРЕСА_2 , який був придатним для проживання.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 не погоджується із висновками суду щодо проживання її у вказаному будинку і що він був придатним для проживання, стверджуючи, що вони ґрунтуються на припущеннях та суперечать матеріалам справи.

Так, як стверджує ОСОБА_1 , рішенням суду від 12 липня 2022 року у справі №136/683/22 встановлено факт її спільного проживання зі спадкодавцем у період з 2015 року по 12 травня 2021 року і обставини її місця проживання на час звернення позивача до суду у 2024 році та винесення оскаржуваного рішення у 2025 році не оцінювалися і не встановлювалися. Відповідно суд під час розгляду зазначеної справи не робив висновки, що будинок по АДРЕСА_2 був придатним для проживання.

Апеляційний суд звертає увагу на мотиви позову у справі №136/683/22, де ОСОБА_1 вказувала, що з 2015 року вона проживала по АДРЕСА_2 разом з ОСОБА_10 та вели спільне господарство до 12 травня 2021 року, тобто сама позивач стверджує про її проживання у цьому будинку та ведення спільного господарства із спадкодавцем, а відтак стверджувала про можливість проживання у цьому будинку.

Є абсурдними твердження ОСОБА_1 про те, що вона весь час після розлучення проживала у спірному будинку, зважаючи на її позицію у справі №136/683/22 щодо проживання з 2015 року по день смерті спадкодавця ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) в іншому будинку.

ОСОБА_1 при розгляді даної справи не вказує про те, що відбулися зміни у конструкції будинку чи його конструктивних складових після ухвалення рішення у згаданій справі №136/683/22, що призвело до неможливості використання будинку для життя в ньому.

Заперечуючи щодо позовних вимог, ОСОБА_1 зазначала про те, що набутий нею у спадок житловий будинок є непридатним для проживання, що підтверджується фотознімками.

Суд першої інстанції визнав неналежними докази у вигляді фотознімків, на яких відображені стіни кімнат житлового будинку та зафіксовано його зовнішній вигляд, оскільки не можливо ідентифікувати з якого житла здійснено фотознімки, а іншого не встановлено.

Що стосується довідки КП «Липовецьводоканал» Липовецької міської ради Вінницької області №03-03/14 від 21 січня 2025 року з приводу того, що в буд. АДРЕСА_6 не надаються послуги з водопостачання та водовідведення, то ОСОБА_1 не довела, що будинок за вказаною адресою взагалі був забезпечений водопостачанням (надавалися послуги водопостачання та водовідведення). Як і не надала доказів існування будь-яких договірних відносин з КП «Липовецьводоканал».

Стан будинку (його придатність до проживання) доводиться належними доказами (Акт управління архітектури щодо обстеження технічного стану будинку, або оцінка компетентних органів чи установ з цього питання, тощо), але не фотознімками, зробленими невідомими особами і без однозначного підтвердження, що це саме той будинок, про який говорить відповідач.

Апелянт не намагався спростувати висновки суду першої інстанції з цього питання.

Що стосується позиції апелянта щодо відсутності такої підстави для припинення права користування житлом, як набуття іншого житлового будинку у спадок, і що суд першої інстанції не послався на жодну норму закону, яка передбачає випадок, що у разі отримання майна у спадок є законні підстави для припинення права користування житлом.

По-перше, такої окремої норми права (закону) не існує. По-друге, суд першої інстанції застосував правові позиції Верховного Суду, які зводяться до необхідності досліджувати питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування житлом. Таке питання досліджується через призму обставин, про які вказують сторони.

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі по своїй суті наводить доводи, які за своїм характером (змістом) більше притаманні співвласнику житла, а не колишньому подружжю. ОСОБА_1 навіть не має наміру виселятися із житла, яке їй не належить, і це явно обмежує права власника будинку.

Фактично, можна дійти висновку, що ОСОБА_1 , як колишній член сім`ї власника, зловживає своїм правом на користування належним власнику житлом.

Таке зловживання вбачається з позиції ОСОБА_1 щодо вимог позову як при розгляді справи в суді першої інстанції, так і при перегляді в суді апеляційної інстанції.

Так, заперечуючи проти позову ОСОБА_1 вказувала, що вона не має у власності будь-якого іншого житла, хоча, як встановлено, нерухоме майно на час розгляду цієї справи було у власності останньої, тобто ОСОБА_1 вводила суд в оману.

Також відповідачка стверджувала, що вона неодноразово просила ОСОБА_2 надати їй певний термін для пошуку іншого житла, але з часу розлучення або з часу ухвалення судового рішення у справі №136/2042/18 пройшов значний проміжок часу і ОСОБА_1 не вчиняла жодних дій щодо пошуку житла і, навпаки, ОСОБА_1 отримала у спадок будинок, про придатність якого до проживання стверджувала ОСОБА_1 у позові (справа №136/683/22), і жодних дій щодо переїзду в цей будинок не вчинила.

Апеляційний суд звертає увагу на ту обставину, що особи, які проживали у спірному будинку, проживали у ньому без реєстрації.

Дочка позивача ОСОБА_3 з 23 серпня 2024 року проживає разом зі своєю дитиною у АДРЕСА_4 . Інша дочка проживає у м. Вінниці.

Фактично в спірному будинку без реєстрації проживає ОСОБА_1 , яка має власну нерухомість та, з невідомих суду причин, не бажає виселитися з будинку ОСОБА_2 і явно чинить перешкоди у користуванні власником своєю нерухомістю.

ОСОБА_1 першочергово заперечувала проти позову (відзив на позов) відсутністю у неї власної нерухомості, а не неможливістю проживати у власному будинку. У подальшому ОСОБА_1 змінила свою позицію.

Згадуючи про неправомірну поведінку колишнього чоловіка, ОСОБА_1 вказала про факт складання поліцією протоколу про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП (вчинення домашнього насильства).

Однак, як встановлено, судовим рішенням ОСОБА_2 виправдано (закрито провадження у справі на підставі п. 1 ст. 247 КУпАП) через недоведеність тих обставин, які були підставою для складання протоколу про адміністративне правопорушення.

Підсумовуючи, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції та не є підставою для скасування рішення суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, оскільки воно ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 09 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 20 березня 2026 року.

Головуючий Т.Б. Сало

Судді О.Ю. Береговий

О.В. Ковальчук