Рішення від 19 березня 2026 р. у справі №947/2154/26 — Київський районний суд м. Одеси

____________________________________________________________________________________________________________________________

Справа № 947/2154/26

Провадження № 2/947/1684/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.03.2026 року м. Одеса

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого судді Скриль Ю.А.,

за участю секретаря судового засідання – Остапчук О.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання непрацездатної матері,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог позовної заяви.

15.01.2026 до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання непрацездатної матері у розмірі 1000 гривень щомісячно, починаючи з 15.01.2026 року.

На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що ОСОБА_2 є її донькою. Оскільки вона є людиною пенсійного віку, непрацездатною особою з інвалідністю 11 групи загального захворювання, часто хворіє, дочка в добровільному порядку матеріально їй не допомагає та не піклується про неї, тому потребує матеріальної допомоги, а джерелом доходу є тільки пенсія за інвалідністю, тому наявні підстави для стягнення з відповідачки на її користь аліментів на утримання непрацездатної матері, з підстав, що відповідачка, перед нею, як перед матір`ю, зокрема має обов`язок щодо піклування та утриманням та зобов`язана надавати систематичну фінансову допомогу на її утримання.

Відзив на позовну заяву

Позовні вимоги не визнала та зазначила, що діти мають визначений статтею 51 Конституції України обов?язок піклування щодо своєї непрацездатної матері, однак за дотримання певних, визначених законодавством умов. Підстави для виникнення обов?язку з піклування визначені статтями 58 та 59 Цивільного кодексу України, згідно яких опіка встановлюється над малолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними та піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена. Позивач є повнолітньою особою, але не є особою, цивільна дієздатність якої обмежена, крім того позивачку не визнано недієздатною особою; то ж обов`язок опікуватися (піклуватися) позивачкою в розумінні змісту статті 51 Конституції України у неї – доньки - відсутній, у зв`язку із чим позивачка не має правових підстав вимагати від неї опіки або піклування і такого обов`язку відповідно норм Конституції України у дітей Позивачки не виникає.

Поряд із тим порядок виникнення обов?язків з утримання повнолітніми дітьми одного з непрацездатних батьків конкретизований в Сімейному кодексі України.

Ключовими умовами настання обов?язку доньки або сина по утриманню батьків, є непрацездатність Позивача в сукупності з потребами в матеріальній допомозі (утриманні).

Так частиною першою статті 1 Закону України «Про загальнообов?язкове державне пенсійне страхування» визначено, що непрацездатні громадяни - особи, які досягли встановленого цим Законом віку, що дає право на призначення пенсії за віком, у тому числі на пільгових умовах, та дострокової пенсії, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв?язку з втратою годувальника відповідно до закону.

Тобто ключова умова виникнення обов`язку щодо утримання непрацездатного батька, пов`язана з потребою в утриманні - не дотримана.

Відповідачка звернула увагу суду на те, що обов?язок утримувати батьків у дітей не настає за принципом походження (рідства, біологічної спорідненості, тощо).

Також відповідачка зазначила, що позивачка не довела факту потреби матеріальної допомоги, та не надала відповідних доказів. Позивачка жодного разу до неї з питань щодо матеріальної допомоги не зверталась, прохань або вимог щодо матеріального утримання не висувала. Крім того позивачка отримує пенсію та її доход значно вищий прожиткового мінімуму.

Вважає, що відсутні умови для настання у доньки позивачки обов`язку з утримання непрацездатної матері, передбачені ст. 202 Сімейного кодексу України відсутні. Також відсутні підстави для стягнення з відповідачки коштів на додаткові витрати з утримання позивачки.

Просить у задоволенні позовних вимог відмовити.

Відповідь на відзив

Позивачка у відповіді на відзив зазначила, що вона визнає аргументи наведених відповідачкою заперечень щодо відсутності у неї потреби в утриманні (матеріальному забезпеченні) з боку відповідачки у справі. Вона дійсно є особою з інвалідністю, що отримує пенсійне забезпечення та інші доходи, що сукупно перевищують встановлений законом прожитковий мінімум, отримує пенсію та інші фінансові надходження й не потребує додаткового утримання, а також не потребує покриття якихось додаткових витрат. До своєї доньки вона ніколи не зверталася з приводу надання їй матеріальної допомоги, тому як ніколи не відчувала потреби у фінансовій допомозі. Тому погоджується, з тим, що відсутні будь-які обставини, які свідчать про необхідність її в матеріальній допомозі з боку відповідачки, у зв`язку із чим відповідачка у відзиві на позов вірно зазначила, що вона не має обов`язку на утримання непрацездатної матері. Будь-які інші аргументи або докази, які свідчать про потребу позивачки в утриманні з боку відповідачки, відсутні.

Процесуальні дій та рух справи

Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільна справа розподілена судді Київського районного суду м. Одеси Скриль Ю.А.

21.01.2026 року ухвалою Київського районного суду міста Одеси у справі №947/2154/26 відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, визначено відповідачці п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

До позовної заяви позивачка надала заяву в якій позовні вимоги підтримує та просить суд розглядати справу у її відсутності.

29.01.2026 відповідачка надіслала суду відзи.

03.02.2026 від позивачки надійшла відповідь на відзив.

Інші заяви та клооптання від сторін у справі до суду не надходили.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Встановлені судом фактичні обставини справи

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 є матір`ю та донькою, що підтверджується копією свідоцтва про народження НОМЕР_1 , виданого 08 вересня 1988 року відділом РАГСа Київського РВК м. Одеси, актовий запис №1964. Відповідно до копій паспортів громадян України, наданих до позовної заяви, в яких міститься запис щодо реєстрації місця проживання, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживають разом за адресою: АДРЕСА_1 , що також підтверджується відповідями з єдиного державного демографічного реєстру від 16.01.2026 року.

Позивачка у позовній заяві вказує, що вона є людиною пенсійного віку, непрацездатною особою з інвалідністю 11 групи загального захворювання безстроково з 2013 року, часто хворіє, дочка в добровільному порядку матеріально їй не допомагає та не піклується про неї, тому вона потребує матеріальної допомоги, а джерелом доходу є тільки пенсія за інвалідністю, тому наявні підстави для стягнення з відповідачки на її користь аліментів на утримання непрацездатної матері, з підстав, що відповідачка, перед нею, як перед матір`ю, зокрема має обов`язок щодо піклування та утриманням та зобов`язана надавати систематичну фінансову допомогу на її утримання.

Згідно довідки до акту огляду медико-соціально експертною установою серії 10 ААВ №567811, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 20.05.2013 року була встановлена ІІ (друга) група інвалідності внаслідок загального захворювання безстроково на підставі акту огляду МСЕК №414.

Як вбачається з посвідчення серії НОМЕР_2 від 29.05.2013 року ОСОБА_1 призначена пенсія по інвалідності 11 групи загального захворювання.

Довідка Пенсійного фонду України, щодо отримання доходу позивачкою на день звернення до суду із вказаним позовом в матеріалах справи відсутня.

Оцінка аргументів сторін та Мотиви суду

Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.(ч.3 ст. 12 ЦПК України).

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із частиною п`ятою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З аналізу наведених норм процесуального та матеріального права можна дійти висновку, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент: Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29-30).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (параграф 32 рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» («Хірвісаарі проти Фінляндії»)).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, проте зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Suominen v. Finland» («Суомінен проти Фінляндії») від 1 липня 2003 року, № 37801/97, пункт 36).

Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» («Гірвісаарі проти Фінляндії») від 27 вересня 2001 року). Залишення без уваги ключових доводів сторони є прямим порушенням загальної вимоги про справедливість розгляду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст. 3 ЦПК України, суд, застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав та основоположних свобод 1959 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною радою України, та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Стаття 51 Конституції України визначає, що повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Відповідно до ст. 202 Сімейного кодексу України (далі - СК України) повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Непрацездатним вважається той з батьків, хто досяг загального пенсійного віку або є інвалідом I, II чи III групи.

Необхідність матеріальної допомоги визначається в кожному конкретному випадку залежно від матеріального становища батьків. До уваги приймається отримання батьками пенсії, державних пільг, субсидій, наявність у батьків майна, що може приносити дохід, тощо.

Таким чином, непрацездатними і такими, що потребують матеріальної допомоги батькам, надається право звернутися до суду за примусовим стягненням аліментів зі своїх дітей. Обов`язок виплачувати аліменти своїм батькам в судовому порядку може бути покладено тільки на повнолітніх дітей.

Потреба матеріальної допомоги (нужденність) полягає в тому, що батьки не мають можливості забезпечити своє гідне існування у зв`язку з відсутністю пенсій (допомоги) чи їх низького розміру, а також у зв`язку із відсутністю у них інших джерел існування.

Разом з тим, один лише факт непрацездатності батьків не зумовлює виникнення у дітей обов`язку надання їм утримання стан непрацездатності має супроводжуватися необхідністю отримувати сторонню матеріальну допомогу.

При вирішенні питання про стягнення аліментів на утримання батьків слід враховувати, що вказане право батьків, якому кореспондує обов`язок повнолітніх дітей, виникає за наявності двох умов: непрацездатності батьків та наявності у них потреби у матеріальній допомозі і не залежить від майнового стану повнолітніх дочки, сина.

Як встановлено судом, позивачка з 20.05.2013 року є інвалідом ІІ групи внаслідок загального захворювання безстроково та отримує пенсію. Відповідачка ОСОБА_2 у 2006 році досягла 18-річного віку.

Статтею 205 СК України передбачено, що суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін. При визначені розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей, до яких не пред`явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків.

Але додатково має правове значення те, що за правилом статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів, а також наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина.

Також суд враховує правову позицію, викладену в постанові від 18.11.2020 у справі № 757/52096/18, згідно якої обов`язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов. Обов`язок повнолітніх дітей не пов`язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу.

Аналогічний правовий висновок висловлений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 212/1055/18-ц, провадження № 61-2386сво19.

Щодо визначення потреби у матеріальній допомозі, то Верховний Суд у постановах від 28.11.2018 у справі №676/5118/16-ц та від 10.10.2018 у справі №301/160/17 зазначив, що така потреба визначається в кожному конкретному випадку залежно від матеріального становища батьків. До уваги береться отримання батьками пенсії, державних пільг, субсидій, наявність у батьків майна, яке може приносити дохід тощо.

Також, Верховний Суд зазначає, що право на утримання (аліменти) має непрацездатна особа, яка не забезпечена прожитковим мінімумом» (постанови від 10.10.2018 у справі №301/160/17, від 16.04.2018 у справі №759/1315/17). Водночас наявність доходів, які є більшими за прожитковий мінімум, не свідчить про те, що батько (мати) не потребують матеріальної допомоги (постанови Верховного Суду від 05.09.2019 у справі №212/1055/18-ц, від 26.02.2020 у справі №233/4252/18, від 02.10.2019 у справі №301/1359/16-ц).

Згідно ч. 2 ст. 205 СК України суд визначає розмір аліментів на батьків з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін, можливості одержання утримання від інших дітей, дружини, чоловіка та своїх батьків. Отже, при вирішенні питання про стягнення аліментів на утримання батьків необхідно враховувати, що таке право батьків, якому кореспондує обов`язок повнолітніх дітей, виникає за умови непрацездатності батьків та наявності у них потреби у матеріальній допомозі і не залежить від майнового стану повнолітніх дочки, сина. Майновий стан дітей впливає на розмір аліментів і не є підставою для звільнення від обов`язку утримувати матір, батька.

Тлумачення ст. 202 СК України свідчить, що обов`язок повнолітніх «дітей» утримувати своїх батьків виникає на підставі сукупності наступних умов - походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення), непрацездатність матері, батька та потреба матері, батька в матеріальній допомозі.

Отже, зобов`язання повнолітніх «дітей» утримувати своїх батьків не виникає в разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов. При цьому обов`язок повнолітніх «дітей» не пов`язується з їхньою працездатністю й можливістю надавати батькам матеріальну допомогу (таке зазначено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі №212/1055/18-ц).

У відповідності до ч. 1 ст. 204 СК України, дочка, син можуть бути звільнені судом від обов`язку утримувати матір, батька, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов`язків.

Відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» непрацездатними особами, зокрема, є особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами.

Відповідно до ст. 47 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», діти зобов`язані піклуватися про батьків похилого віку, подавати їм допомогу і підтримку, в разі необхідності здійснювати догляд за ними. Таким чином, необхідною умовою для виникнення обов`язку повнолітніх дітей утримувати своїх батьків є наявність двох обов`язкових підстав - непрацездатність батьків та потреба в матеріальній допомозі.

У п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного Кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» № 3 від 15.05.2006 року надано роз`яснення, що обов`язок повнолітніх дочки, сина утримувати своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги не є абсолютним.

Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов`язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.

Згідно з п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 за № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», обов`язок повнолітніх дочки, сина утримувати своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК), не є абсолютним. У зв`язку з цим суд на вимогу дочки, сина, до яких пред`явлено позов про стягнення аліментів, зобов`язаний перевірити їхні доводи про ухилення батьків від виконання своїх обов`язків щодо них (ст.204 СК). Таким чином, право на утримання від дочки, сина - мати та батько матимуть за умови, якщо вони є непрацездатними та потребують матеріальної допомоги. Непрацездатними вважається той з батьків, хто досяг загального пенсійного віку або є інвалідом I, II чи III групи.

При вирішенні питання про стягнення аліментів на утримання батьків слід враховувати, що вказане право батьків, якому кореспондує обов`язок повнолітніх дітей виникає за наявності двох умов: непрацездатності батьків та наявності у них потреби у матеріальній допомозі і не залежить від майнового стану повнолітніх дочки, сина. Звільнення від обов`язку утримувати матір, батька та обов`язку брати участь у додаткових витратах можливі лише коли буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов`язків, що передбачено ч. 1 ст. 204 СК України.

Необхідність матеріальної допомоги визначається в кожному конкретному випадку в залежності від матеріального становища батьків. До уваги приймається отримання батьками пенсії, державних пільг, субсидій, наявність у батьків майна, що може приносити дохід тощо. Сам факт непрацездатності батьків не зумовлює виникнення у дітей обов`язку надання їм утримання - стан непрацездатності має супроводжуватися необхідністю отримувати сторонню матеріальну допомогу. Обов`язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (усиновлення); непрацездатність матері, батька; потреба батька, матері в матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї з вказаних обставин.

Так, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивачка у відповіді на відзив від 03.02.2026 стверджує, що вона отримує пенсійне забезпечення та інші доходи, що сукупно перевищують встановлений законом прожитковий мінімум, отримує пенсію та інші фінансові надходження й не потребує додаткового утримання, а також не потребує покриття якихось додаткових витрат. Що до своєї доньки з приводу надання їй матеріальної допомоги, позивачка ніколи не зверталася, з тих підстав, що не відчувала потреби у фінансовій допомозі, тому як відсутні будь-які обставини, які свідчать про необхідність її в матеріальній допомозі з боку відповідачки. Також ОСОБА_1 зазначила, що згодна з тим, що відповідачка у відзиві на позов вірно зазначила, що вона не має обов`язку на утримання непрацездатної матері, що повністю спростовує її вимоги позовної заяви.

Отже, судом встановлено, що ОСОБА_1 отримує пенсію, яка перевищує за її ж твердженням, встановлений законом прожитковий мінімум, та вона не потребує матеріальної допомоги.

Слід зазначити, що відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ч.2 ст. 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

Згідно зі ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Так в позовній заяві позивач вказує на те, що вона є людиною пенсійного віку, непрацездатною особою з інвалідністю 11 групи загального захворювання та потребує матеріальної допомоги та разом з тим, як вбачається з її заперечень на відзив стверджує, що що вона отримує пенсійне забезпечення та інші доходи, що сукупно перевищують встановлений законом прожитковий мінімум, отримує пенсію та інші фінансові надходження й не потребує додаткового утримання, з боку відповідачки. З приводу надання їй матеріальної допомоги, до своєї доньки ніколи не зверталася, тому як, що не відчувала потреби у фінансовій допомозі, що повністю спростовує її позовні вимоги та свідчить про відсутність спору про право.

За таких обставин суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з його недоведеністю та відсутністю спору про право.

Судові витрати

Оскільки позивачка є інвалідом ІІ групи, а в задоволенні позовних вимог відмовлено, судові витрати слід віднести за рахунок держави.

На підставі наведеного, ст.ст. 202, 205 ЦПК України, керуючись ст. ст. ст.ст. 12-13, 81, 82, 89, 141, 223, 259, 264-265, 268, 280-282, 354 ЦП України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання непрацездатної матері відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складання.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивачка: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідачка: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 .

Рішення суду складене та підписане 20.03.2026.

Суддя Ю. А. Скриль