Постанова від 23 лютого 2026 р. у справі №522/3572/24-Е — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3589/26

Справа № 522/3572/24-Е

Головуючий у першій інстанції Ярема Х. С.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.02.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Таварткіладзе О.М.,

суддів: Вадовської Л.М., Погорєлової С.О.,

за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 березня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просить суд:

- стягнути з ОСОБА_1 68 000 доларів США боргу та 25 020 доларів США процентів за договорами позики.

Позивач звернення до суду з цим позовом пояснює тим, що ОСОБА_1 двічі позичала у ОСОБА_2 гроші, про що складались письмові боргові розписки. Так, вперше 05.08.2021 ОСОБА_1 взяла в борг 25 000 доларів США під 2% в місяць строком до 05.02.2022. Вдруге, взяла в борг ще 43 000 доларів США під 2% в місяць, без визначення дати взяття цієї позики та строку повернення коштів. ОСОБА_1 позичених грошей не повернула, проценти не сплатила. Позивач через нотаріуса направляв вимогу повернути борг за розпискою на 43 000 доларів США під 2% в місяць. Кошти не повернуто за двома розписками.

Позивач вважає, що строк повернення боргу з виплати процентів за першою розпискою від 05.08.2021 обчислюється з дати отримання позики та до жовтня 2024 року (38 місяців). За другою розпискою з 07.02.2024 (станом на цю дату закінчився 7-денний строк, визначений у вимозі позивача до відповідача щодо повернення позики) по жовтень 2024 року (7 місяців). Крім того. позивач вважає, що має право на нарахування цих відсотків під час розгляду справи судом.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 березня 2025 рокупозов ОСОБА_2 – задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 71 041,10 доларів США.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання позову 15 140 гривень.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 березня 2025 рокускасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Апеляційна скарга обґрунтована наступними підставами:

По-перше, представником Відповідача у справі неодноразово доводилося до відома суду першої інстанції, що позовні вимоги є необгрунтованими та не коректними. Суд першої інстанції неправомірно визнав боргові розписки належним і достатнім доказом існування дійсних договорів позики, не налавши належної оцінки таким фактам: відсутність дати у розписці унеможливлює встановлення моменту укладення договору позики, що прямо суперечить вимогам статті 1046 ЦК України (договір є реальним - вважається укладеним з моменту передання грошей): відсутність чіткого зобов?язання повернути кошти у розписці, що не дозволяе кваліфікувати її як повноцінну боргову розписку згідно з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, в постанові КЦС ВС від 13.11.2019 зі справи № 296/3549/17: «Факт написания розписки сам по собі ще не свідчить про існування реального зобов?язання. У розписці повинно бути підтверджено не лише факт отримання коштів, а й зобов?язання їх повернути.»

По-друге, суд першої інстанції не перевірив належним чином факт передачі грошових соштів, адже Позивач не надав доказів на підтвердження реального передання значних сум (68 000 дол. США), що є обов`яковим для визмання договору позики укладеним (ст.1046 ЦК України). Так, Верховний Суд у постанові від 22.05.2019 у справі No 761/39860/17 зазначив: «Суд має оцінити сукупність доказів щодо реальності правочину позики. Однієї лише розписки без встановлення факту передачі коштів недостатньо». Тобто суд першої інстанції обмежився лише розпискою, не з?ясувавши джерела походження коштів Позивача, не викликавши свідків, не дослідивши обставини передачі готівки у великому розмірі, при цьому не звертаючи увагу на доводи та твердження представника Відповідача щодо недостовірності та недопустимості таких доказів.

По-третє, суд першої інстанції не забезпечив залишення оригіналів розписок у справі, що порушує вимоги процесуальної безпеки та може призвести до повторного використання розписок, а отже - подвійного стягнення. Такими діями суду першої інстанції забезпечено можливість Позивачу неодноразово звертатися з вимогами про стягнення боргу до будь-яких осіб та установ. Відповідно до п. 14 постанови Пленуму ВСУ № 9 від 18.06.2010: «суд зобов?язаний забезпечити збереження оригіналів документів, якщо вони є основними доказами у справі.»

По-четверте, суд першої інстанції безпідставно задовольнив вимоги про нарахування 2% на місяць на борг, у тому числі після закінчення строку повернення позики (по першій розписці - після 05.02.2022), що прямо суперечить положенням статті 1048 ЦК України та роз?ясненням Верховного Суду, викладеним у постанові від 29.06.2021 зі справи № 201/11388/17: «Нарахування процентів можливе лише до моменту настання строку повернення позики. Якщо зобов`язання не виконано, а строк минув, застосовуються штрафні санкції, передбачені законом чи договором (наприклад, інфляційні втрати, 3% річних).» Таким чином, вимоги щодо 19 000 доларів США (відсотки після 05.02.2022) повинні бути відхилені, як непередбачені договором.

По-п`яте, суд першої інстанції не призначив судової почеркознавчої експертизи, яка є обов?язковою в таких справах, оскільки, як вбачається з самих розписок, розписки написані різними особами з різною манерою написання тексту, а тому така судова експертиза була необхідною для встановлення істотних обставин справи - а саме, чи виконано розписку однією особою, чим порушено імперативні приписи ЦІК України, а саме: ст. 10 ЦПК України - принцип змагальності та диспозитивності; ст. 76 ЦПК України - допустимість доказів: ст. 108 ЦПК України суд зобов?язаний сприяти повному і всебічному з`ясуванню обставин справи.

Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, призначене на 24.02.2026 року на 15:00 год. ОСОБА_2 та її представник - адвокат Гусаров Олександр Леонідович в судове засідання не з`явилися.

23.02.2026 року на адресу суду надійшла заява від представника ОСОБА_2 адвоката Гусарова Олександра Леонідовича про відкладення розгляду справи, у зв`язку з перебуванням адвоката на лікуванні.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Проаналізувавши подане клопотання про відкладення, апеляційний суд приходить до висновку, про відмову у задоволенні даного клопотання, як належним чином не обґрунтованого, оскільки до поданого клопотання в якості доказу поважності причини для відкладення додано виписку на іноземній мові, без відповідного перекладу, з якої неможливо встановити перебування особи на лікуванні.

Присутній в судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Бессараба Павло Анатолійович не заперечував проти розгляду справи за фактичної явки.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що оскільки явка учасників до апеляційного суду не є обов`язковою, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тому розгляд апеляційним судом справи у відсутності учасників, які відсутні в судовому засіданні при таких обставинах не є порушенням їхніх прав щодо забезпечення участі в судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі № 361/8331/18.

Враховуючи наведені обставини, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення судового засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наведених у цій постанові підстав.

Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч.1 п.2 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду зазначеним вимогам відповідає не в повній мірі.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, стягуючи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 71 041,10 доларів США, стягуючи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання позову 15 140 гривень, суд першої інстанції виходив з того, що всього за двома розписками підлягає стягненню з відповідача на користь позивача 71 041, 10 доларів США. (25 000 доларів США основного боргу + 2% в місяць 3 041,10 доларів США. + 43 000 доларів США. основного боргу). Решту вимог позивача є безпідставними.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті позовних вимог, проте в частині судових витрат вважає за необхідне зазначити наступне.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджуються такі обставини справи.

Згідно з власноручно написаною 05.08.2021 року борговою розпискою ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 25 000 доларів США під 2% в місяць, строком до 05.02.2022 року.

Згідно з власноручно написаною борговою розпискою (немає дати її складення) ОСОБА_1 взяла в борг у ОСОБА_2 43 000 доларів США під 2% в місяць.

Оригінали розписок надані для огляду в судовому засіданні. Відмінностей від копій, що в матеріалах справи судом не виявлено. Позивач не залишив оригінали розписок в матеріалах судової справи. Судом роз`яснено необхідність залишення оригіналів розписок в судовій справі з тим, щоб уникнути можливості повторного їх пред`явлення з метою стягнення того самого стягнення боргу.

Згідно з нотаріально посвідченою заявою від 31.01.2024 року №16 адресованою ОСОБА_1 через приватного нотаріуса від ОСОБА_2 , боржнику направлено лист про повернення ОСОБА_2 боргу 43 000 доларів США та процентів. Запропоновано ОСОБА_1 у 7-денний строк від дня пред`явлення цієї вимоги (отримання заяви-повідомлення) повернути позичені кошти.

Нотаріально посвідченим свідоцтвом від 28.02.2024 року приватний нотаріус засвідчила, що 31.01.2024 року за реєстровим №36 заяву ОСОБА_2 передала ОСОБА_1 , яка зареєстрована в АДРЕСА_1 . Заява містить відомості щодо наявності боргу у ОСОБА_1 (отримання від ОСОБА_2 у тимчасове користування) грошових коштів в розмірі еквівалентному 43 000 доларів США під 2% ставку, щомісячно, що підтверджується розпискою, написаною ОСОБА_1 власноруч. Однак зобов`язання, які ОСОБА_1 прийняла на себе, дотепер так і не виконані, борг ОСОБА_1 так і не повернуто. Розрахунок між боржником та кредитором до теперішнього часу не стався. Заява була передана шляхом відправлення листа через відділення поштового зв`язку, зі зворотним повідомленням про вручення, повернута відділенням Укрпошти “за закінченням терміну зберігання, без вручення адресату”.

За власними розрахунками позивача борг ОСОБА_1 по процентах за позикою від 05.08.2021 року на суму 25 000 доларів США становить 19 000 доларів США за 38 місяців по 2% в місяць, починаючи з 05.08.2021 року по жовтень 2024 року.

За другою позикою (без дати складення та строку повернення) на 43 000 доларів США борг ОСОБА_1 по процентах становить 6 020 доларів США за 7 місяців по 2% в місяць, починаючи з 07.02.2024 року (закінчення 7-денного строку, визначеного у нотаріально посвідченій вимозі від 31.01.2024 року) по жовтень 2024 року.

Всього розмір процентів за двома позиками 25 020 доларів США, основний борг 68 000 доларів США.

Колегія суддів виходить з наступного.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (постанова Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості грошей (стаття 1047 ЦК України).

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей (постанова Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16).

Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє дійти висновку, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики.

Розписка позичальника за своєю суттю є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (постанова Верховного Суду від 25 квітня 2018 року в справі № 667/933/14-ц (провадження № 61-472св18)).

За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18)).

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).

У частині третій 545 ЦК України передбачено презумпцію належного виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати увагу на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що, незважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належне виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належного виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України.

Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належне виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належне виконання боржником свого обов`язку (постанова Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18)).

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У частинах першій, другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі, що переглядається встановлено, що між сторонами у належній формі укладено договори позики, на підтвердження укладення яких позивачем надано боргові документи: розписку від 05.08.2021 року, зі змісту якої вбачається, що: “ ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 25 000 доларів США під 2% у місяць, строком до 05.02.2022 року”, у якій міститься підпис ОСОБА_1 , та розписку без дати її складання, зміст якої наступний: “ ОСОБА_1 взяла в борг у ОСОБА_2 43 000 доларів США під 2% у місяць”.

Оригінали боргових розписок позивачем надано до суду, що доводить невиконання відповідачем своїх зобов`язань.

З врахуванням частини другої статті 1047 ЦК України суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що зі змісту розписки 05.08.2021 року вбачається зобов`язання щодо передачі 25 000 доларів США на певний строк під щомісячні проценти, що з огляду на відсутність доказів про наявність між сторонами інших зобов`язальних правовідносин, свідчить про укладення між ними саме договору позики.

Тому, досліджуючи розписку від 05.08.2021 року, суд дійшов правильного висновку, що між сторонами виникли правовідносин саме з договору позики.

А відтак, встановивши, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, позичальник ОСОБА_1 строком до 05.02.2022 року позику не повернула, не сплатила процентів за користування позиченими коштами, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідачки на користь позивачки заборгованості за договором позики.

Розписка від 05.02.2022 року передбачає обов`язок сплати позичальником 2% місячних за користування позиченими коштами.

Згідно частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Таким чином, ЦК передбачено право позикодавця на одержання від позичальника суми позики та винагороди (процентів за користування позикою) у разі, якщо інше не встановлено договором або законом. Винагорода для позикодавця встановлюється у формі процентів від суми, що надається у позику, розмір яких визначається сторонами в договорі позики, або, якщо такий розмір процентів не встановлений, він визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Судом першої інстанції правомірно відхилено розрахунок здійснений позивачем, відповідно до якого позивач нараховує відповідачу 2% в місяць від взятої суми з 05.08.2021 року по жовтень 2024 року, що на його переконання становить 19 000 доларів США, оскільки він суперечить положенню статті 1048 ЦК, та змісту розписки від 05.08.2021 року, строк якої обмежується до 05.02.2022 року.

Таким чином, судом першої інстанції визначено, що розпискою від 05.08.2021 року відповідач має борг перед позивачем в розмірі 25 000 доларів США - основного боргу та 2% в місяць - 3 041,10 доларів США, з чим апеляційний суд погоджується.

Крім того, як вже було раніше встановлено, окрім розписки від 05.08.2021 року, між сторонами також була укладена письмова розписка (без дати її складання): “ ОСОБА_1 взяла в борг у ОСОБА_2 43 000 доларів США під 2% у місяць”. Зазначена розписка також не передбачає строку повернення цих коштів.

Відповідно до пункту другого частини першої статті 1049 ЦК України якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Вимога про повернення коштів надсилалась нотаріусом засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 31.01.2024 року. Лист повернуто нотаріусу, як такий, що не вдалось вручити адресату, з причини «за закінченням встановленого терміну зберігання», що враховуючи нормативні строки пересилання поштових відправлень, зокрема, рекомендованих поштових відправлень у межах міста, які розміщені на офіційному сайті Укрпошти (Наказ Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 року № 958 «Про затвердження Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень»), а саме, 2 дні, останньою датою виконання ОСОБА_1 обов`язку повернути 43 000 доларів США є 03.03.2024 року (31.01.2024 + 2 дні + 30 днів), який закінчився.

Встановивши, що грошові кошти відповідач взяв у позивача у борг, проте у розпизці не зазначено строк повернення цих коштів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що борг має бути повернутий у порядку та строки, що встановлено частиною першою статті 1049 ЦК України, тобто протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це.

Наведене узгоджується із висновками Верховного Суду, зробленими у постанові від 28 грудня 2020 року у справі № 499/144/17.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги ОСОБА_2 в цій частині є обґрунтованими, оскільки судами встановлено наявність між сторонами правовідносин за договорами позики, дійсність та достовірність договорів позики не спростована.

Колегія суддів ураховує, що згідно зі статтями 12, 13, 81 ЦПК України обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц).

Заперчуючи проти написання цих розписок, ОСОБА_1 не заявляла клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, ані в суді першої, ані апеляційної інстанціях.

Надані позивачем оригінали розписок є належними доказами передання грошової суми позичальнику, а доказів виконання зобов`язання ОСОБА_1 не надала.

Саме по собі посилання на неотримання коштів без надання жодних доказів на його підтвердження не може слугувати підставою для відмови у позові. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 388/1354/17-ц, провадження № 61-45859 св 18.

Отже, доводи апеляційної скарги щодо відсутності у неї обов`язку з повернення коштів колегія суддів відхиляє.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право, - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17).

Якщо договір позики укладений у письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (постанова Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року в справі № 463/9914/20).

Відповідачем ОСОБА_1 презумпцію правомірності правочину належними та допустимими доказами спростовано не було.

Інших обґрунтованих доводів, які б спростовували правильність висновків суду першої інстанції апеляційні скарги сторін не містять. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Разом з тим, апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо розподілу судових витрат у вигляді судового збору.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Так, позивач просила суд стягнути з ОСОБА_1 68 000 доларів США боргу та 25 020 доларів США процентів за договорами позики, що в сумі становить 93020 доларів США.

Судом першої інстанції стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 71 041,10 доларів США.

Тобто, позов задоволений на загальну суму 71 041,10 доларів США, що становить 76,40% від первісно заявлених вимог.

За подання позову до суду сплачено судовий збір 15 140 грн., у зв`язку з чим підлягало відшкодуванню на користь позивача розмір судового збору пропорційно задоволеним вимогам, а саме 11 566 грн. 96 коп. (15140 х 76,40%).

Оскільки суд апеляційної інстанції погодився з вирішенням районним судом позовних вимог по суті, у зв`язку з чим підстав для перерозподілу судових витрат з цього приводу немає, але разом з тим апеляційний суд констатує, що судом першої вінстанції при правильному вирішенні справи по суті, не дотримано вимог частини 2 статті 141 ЦПК України щодо розподілу судових витрат (судового збору) з урахуванням пропорційності задоволених позовних вимог, є підстави для скасування рішення суду в частині розподілу судових витрат у вигляді судового збору з ухваленням нового судового рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору за подання позову 11 566,96 гривень. В інший частині рішення суду підлягає залишенню без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 березня 2025 року в частині розподілу судових витрат у вигляді судового збору скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання позову 11 566,96 гривень.

В інший частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 19.03.2026 року.

Головуючий О.М. Таварткіладзе

Судді: Л.М. Вадовська

С.О. Погорєлова