Постанова від 11 березня 2026 р. у справі №135/518/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 135/518/25

Провадження № 22-ц/801/633/2026

Провадження № 22-ц/801/632/2026

Категорія: 21

Головуючий у суді 1-ї інстанції Кривешко І. В.

Доповідач:Панасюк О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2026 рокуСправа № 135/518/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),

суддів Сала Т. Б., Шемети Т. М.,

з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, Ладижинська міська рада Гайсинського району Вінницької області про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, встановлення сервітуту за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – адвоката Патраманського І. О. на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області у складі судді Кривешко І. В. від 30 грудня 2025 року (дата складення повного тексту судового рішення: 07 січня 2026 року),

встановив:

У квітні 2025 року ОСОБА_1 через свого представника – адвоката Патраманського І. О. звернулася до суду з цим позовом, за яким, з урахуванням уточнених позовних вимог просила:

- зобов`язати ОСОБА_2 знести металевий паркан, завширшки 0,40 м зі сторони домоволодіння АДРЕСА_1 , що належить її на праві приватної власності, та 0,55 м з іншої сторони, яким вона перегородила прохід по земельній ділянці з кадастровим номером 0510600000:07:010:0054, розташованій біля домоволодіння АДРЕСА_1 , належного на праві приватної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

- встановити безстроковий безоплатний сервітут щодо частини належної ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельної ділянки з кадастровим номером 0510600000:07:010:0054, розташованої біля домоволодіння АДРЕСА_1 , завширшки 1 м від кромки межі земельної ділянки з кадастровим номером 0510600000:07:010:0439, належної на праві приватної власності ОСОБА_4 , розташованої біля будинку АДРЕСА_1 , довжиною 20 м, площею 20 кв. м, з правом проходу та проїзду садово-будівельним візком для ОСОБА_1 від земельної ділянки з кадастровим номером 0510600000:07:010:0411 до земельної ділянки з кадастровим номером 0510600000:07:010:0410.

- стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати.

На обґрунтування позовних вимог покликалася на те, що вона є власницею двох земельних ділянок по АДРЕСА_1 . На першій земельній ділянці, площею 0,0739 га, з кадастровим номером 0510600000:07:010:0411, розташований житловий будинок АДРЕСА_1 , а друга земельна ділянка, площею 0,0408 га, з кадастровим номером 0510600000:07:010:0410, з цільовим призначенням – для ведення особистого підсобного господарства, розташована поряд, поза межами домоволодіння АДРЕСА_1 , та межує із земельною ділянкою з кадастровим номером 0510600000:07:010:0054, що належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Для обслуговування земельної ділянки з кадастровим номером 0510600000:07:010:0410 вона понад 42 роки користувалася проходом як по земельній ділянці комунальної власності (завширшки 0,40 м зі сторони її домоволодіння та 0,55 м – з іншої), так і через частину земельної ділянки з кадастровим номером 0510600000:07:010:0054 (завширшки 0,60 м), що належала попередньому власнику ОСОБА_5 , а нині – ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

У червні 2024 року ОСОБА_2 заборонила їй здійснювати прохід стежиною до належної їй земельної ділянки, а згодом встановила металевий паркан, яким перегородила прохід по належній їй земельній ділянці та земельній ділянці комунальної власності Ладижинської міської ради.

29 жовтня 2024 року за її зверненням депутати постійно діючої депутатської комісії з питань містобудування, регулювання земельних ресурсів, раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища Ладижинської міської ради Гайсинського району Вінницької області провели обстеження ділянок. У складеному за результатами перевірки акті ОСОБА_2 було запропоновано звільнити земельну ділянку комунальної власності, а ОСОБА_1 – укласти з власником земельної ділянки з кадастровим номером 0510600000:07:010:0054 угоду про право проходу (сервітут) для обслуговування власної нерухомості.

Рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 30 грудня 2025 року у позові відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 23 000 грн 00 к. у відшкодування витрат на правничу допомогу та 300 грн 00 к. у відшкодування витрат, пов`язаних із розглядом справи.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між земельними ділянками сторін відсутня вільна земельна ділянка комунальної власності, тому що межа ділянки відповідачів (кадастровий номер 0510600000:07:010:0054) фактично збігається з межею суміжного землекористувача ОСОБА_4 (кадастровий номер 0510600000:07:010:0439).

Позивачка в судовому засіданні визнала, що їй відомо про можливість проходу до власної ділянки іншим способом, аніж через землю відповідачів, але вона не бажає ним користуватися. Свідки підтвердили наявність альтернативної ґрунтової дороги завширшки до 3 метрів.

Позивачка підтвердила, що не зверталася до відповідачів з пропозицією про укладення договору сервітуту. Суд першої інстанції зазначив, що доказ вчинення дій щодо добровільного встановлення сервітуту та недосягнення згоди є обов`язковою передумовою звернення до суду. Встановлення сервітуту має здійснюватися способом, найменш обтяжливим для власника ділянки, щодо якої він встановлюється. Оскільки позивачка не довела неможливості іншого способу доступу, підстави для обмеження прав відповідачів відсутні.

Також суд першої інстанції прийшов до висновку про стягнення з позивачки на користь ОСОБА_2 23 000 грн 00 к. у відшкодування витрат на правничу допомогу адвоката та 300 грн 00 к. у відшкодування витрат, пов`язаних із пересиланням процесуальних документів іншим учасникам справи. У стягненні витрат на виготовлення технічної документації згідно з договором від 26 березня 2025 року суд відмовив, тому що він був укладений до подання позову та стосувався встановлення меж власної ділянки відповідача, а не захисту в суді у межах цієї справи.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 – адвокат Патраманський І. О., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просив:

- скасувати рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 30 грудня 2025 року та постановити нове рішення про задоволення позову;

- скасувати ухвалу Ладижинського міського суду Вінницької області від 22 квітня 2025 року, якою позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків;

- стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються з: 1 211 грн 20 к. судового збору за позовну вимогу про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою; 1 211 грн 20 к. судового збору за позовну вимогу про встановлення сервітуту; 1 996 грн 80 к. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги; 10 000 грн 00 к. витрат на правничу допомогу адвоката.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги покликався на ті ж обставини, що і в позовній заяві. Зазначав, що іншого проходу ОСОБА_1 до ділянки немає, а відповідачі відмовилися від добровільного врегулювання спору, ігноруючи висновки депутатської комісії Ладижинської міської ради від 29 жовтня 2024 року. Суд першої інстанції не надав належної оцінки факту тривалого користування проходом та незаконності встановлення огорожі на шляху доступу до земельної ділянки.

Звертав увагу, що суд фактично не вирішував спір про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення паркану, а зосередився виключно на вимозі про встановлення сервітуту. Не дослідив усіх доказів, зокрема фотографій огорожі, встановленої відповідачами. Безпідставно взяв до уваги і неправильно оцінив відповідь Ладижинської міської ради від 12 грудня 2025 року про наявність іншого проходу до земельної ділянки позивачки, ніж прохід через ділянку відповідачок, який був поданий із порушенням установленого строку та порядку. Неправильно суд першої інстанції протрактував і пояснення самої позивачки, оскільки вона не стверджувала про наявність іншого проходу до її земельної ділянки.

Представниця ОСОБА_2 – адвокатка Орець Н. І. подала відзив на апеляційну скаргу, за яким просила залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін, як таке, що ухвалене із дотриманням норм процесуального права, відповідно до встановлених на підставі обставин справи правовідносин сторін та норм матеріального права, якими вони регулюються.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Частинами першою – четвертою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За змістом статті 374 ЦПК України апеляційний суд залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки, площею 0,0408 га, з кадастровим номером 0510600000:07:010:0410.

08 жовтня 2001 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-НВ №008995, відповідно до якого на підставі рішення 18 сесії 23 скликання Ладижинської міської ради від 28 вересня 2000 року передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,1147 га, в межах згідно з планом, з них: 1 – для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд – 0,0739 га; 2 – для ведення особистого підсобного господарства – 0,0408 га.

23 жовтня 2020 року ОСОБА_6 подарував ОСОБА_2 і ОСОБА_3 по частці земельних ділянок: розміром 0,1000 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та розміром 0,0550 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до акту обстеження стану та дотримання умов використання земельної ділянки від 29 жовтня 2024 року депутатами постійно діючої депутатської комісії з питань містобудування, регулювання земельних ресурсів, раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища Ладижинської міської ради Гайсинського району Вінницької області, у присутності власника земельної ділянки, кадастровий номер 0510600000:07:010:0410, – ОСОБА_1 , її представника – ОСОБА_7 та власниці земельної ділянки, кадастровий номер 0510600000:07:010:0054, – ОСОБА_2 , було обстежено ці земельні ділянки та складено акт, яким запропоновано ОСОБА_2 звільнити земельну ділянку комунальної власності від самовільно встановленої огорожі, а ОСОБА_1 запропоновано укласти з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 цивільно-правову угоду або договір сервітуту на право проходу по земельній ділянці з кадастровим номером 0510600000:07:010:0054.

Актом винесення меж земельної ділянки в натуру та планом встановлення межових знаків межі земельної ділянки, кадастровий номер 0510600000:07:010:0054, площею 0,0550 га, що розташована по АДРЕСА_2 , закріплені межовими знаками у кількості 6 шт., що знаходяться в місцях поворотних точок по межі земельних ділянок.

Відповідно до акту обстеження стану та дотримання умов використання земельної ділянки від 03 липня 2025 року, проведеного у присутності депутатів постійно діючої депутатської комісії з питань містобудування, регулювання земельних ресурсів, раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища Ладижинської міської ради Гайсинського району Вінницької області, ОСОБА_2 та сертифікованого інженер-геодезиста ОСОБА_8 здійснено винос меж земельної ділянки за допомогою геодезичного пристрою та закріплення поворотних точок підручними матеріалами.

У результаті встановлення меж земельної ділянки з кадастровим номером 0510600000:07:010:0054, розташованої по АДРЕСА_2 встановлено, що межа земельної ділянки з кадастровим номером 0510600000:07:010:0054 по АДРЕСА_2 співпадає з межею земельної ділянки з кадастровим номером 0510600000:07:010:0439 по АДРЕСА_3 , що перебуває у власності ОСОБА_4 .

Вільної земельної ділянки між земельними ділянками з кадастровим номером 0510600000:07:010:0439 по АДРЕСА_3 та з кадастровим номером 0510600000:07:010:0054 по АДРЕСА_2 , немає.

11 грудня 2025 року Ладижинська міська рада повідомила ОСОБА_2 , що по АДРЕСА_2 , в районі домоволодінь АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 , АДРЕСА_3 встановлена наявність існуючого проходу до земельної ділянки з кадастровим номером 0510600000:07:010:0410 приватної власності ОСОБА_1 .

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічні положення містяться у статті 321 ЦК України.

Статтею 98 ЗК України визначено, що право земельного сервітуту – це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

За змістом статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Відповідно до статті 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм); в-1) право на будівництво та розміщення об`єктів нафтогазовидобування; в-2) право на розміщення об`єктів трубопровідного транспорту; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути.

Земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (стаття 100 ЗК України).

Частина перша стаття 395 ЦК України визначає види речових прав на чуже майно: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно з частинами першою, третьою статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Статтею 404 ЦК України передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності – від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Як роз`яснив судам Пленум Верховного Суду України у пункті 22-2 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Отже умовою встановлення земельного сервітуту є саме неможливість задоволення потреб власника земельної ділянки, який звертається із вимогою про його встановлення, в інший спосіб, а не забезпечення йому можливості зручного чи звичного способу користування земельною ділянкою, зокрема проходу чи проїзду по чужій ділянці стежкою, яка існувала протягом тривалого часу. Спосіб, у який обмежуються права власника земельної ділянки сервітутом, має бути для нього найменш обтяжливим.

Установивши відсутність доказів, які безумовно вказують на неможливість проходу позивачкою до її земельної ділянки без обмеження сервітутом земельної ділянки відповідачок, суд першої інстанції правильно виснував про відсутність підстав для задоволення позову.

При цьому апеляційний суд звертає увагу також на таке.

Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (частина перша статті 79 ЗК України).

У частині першій статті 79-1 ЗК України визначено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій – сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок (частина п`ята цієї статті).

Отже для вирішення питань, що стосуються розташування, площі, меж земельної ділянки як об`єкта цивільних прав, в тому числі облаштування на ній відповідних інженерних споруд чи комунікацій, проїзду чи проходу необхідні спеціальні знання в галузі землеустрою.

У частині третій статті 12 та частині першій статті 81 ЦПК України розкрито зміст принципу змагальності цивільного судочинства (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК), за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина може вважатися доведеною, якщо інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

У разі, якщо для встановлення обставин, які входять до предмету доказування, необхідні спеціальні знання, у справі поводиться експертиза (частина друга статті 102 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Судова експертиза – це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду (частина перша статті 1 Закону України «Про судову експертизу»).

Визначення можливих варіантів підходу та проїзду до земельних ділянок, встановлення земельного сервітуту віднесено до основних завдань земельно-технічної експертизи (пункт 6.1 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої Наказом Міністерства Юстиції України від 08 жовтня 1098 № 53/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 03 листопада 1998 року за № 705/3145 ).

Отже за відсутності відповідної документації із землеустрою, виконаної відповідною землевпорядною організацією та погодженою власниками відповідних земельних ділянок, якою визначено неможливість задоволення потреб власника земельної ділянки, який звертається із вимогою про встановлення сервітуту, в інший спосіб, а також найменш обтяжливого способу обмеження прав власника земельної ділянки, щодо якої встановлюється сервітут, належним доказом на підтвердження таких обставин є саме висновок земельно-технічної експертизи.

Ні документації із землеустрою щодо необхідності та способу встановлення сервітуту, ні висновку експерта позивачка не надала, із клопотання про призначення такої експертизи не зверталась.

Щодо твердження в апеляційній скарзі про не вирішення судом першої інстанції питання усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу встановленого на земельній ділянці відповідачок металевого паркану, то апеляційний суд виходить із такого.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 391 ЦК України).

Умовою захисту права особи, зокрема усунення перешкод у користуванні майном, є його порушення іншою особою – протиправне вчинення дій / бездіяльності, що унеможливлює вільну реалізацію права власника на користування його майном (частина перша статті 15).

Підставою для захисту права користування своєю земельною ділянкою шляхом демонтажу відповідного металевого паркану позивачка зазначала неможливість проходу до її ділянки через ділянку відповідачів.

Оскільки суд визнав відсутніми докази неможливості позивачки проходити до належної їй земельної ділянки інакше, ніж через земельну ділянку відповідачок, тобто факту порушення ними права позивачки на користування її земельною ділянкою, то й підстав для знесення металевого паркану, розташованого по межі їхньої земельної ділянки він не мав.

Щодо решти доводів апеляційної скарги, зокрема відсутності оцінки у судовому рішенні наданим представником позивачки – адвокатом Патраманським І. О. фотоматеріалів, то Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскільки суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого по суті висновку про недоведеність позивачкою порушення відповідачками її права користування земельною ділянкою, зокрема шляхом відмови у наданні проходу через їх земельну ділянку та встановлення сервітуту у запропонованому нею в позовній заяві варіанті, то апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги не є істотними і не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які є підставою для скасування чи зміни рішення суду.

Суд апеляційної інстанції врахував положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», пункт 32).

Щодо вимоги про скасування ухвалу Ладижинського міського суду Вінницької області від 22 квітня 2025 року, якою позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків, то апеляційний суд звертає увагу, що на ухвали, які не підлягають апеляційному оскарженню (відсутні у переліку частини першої статті 353 ЦПК України), можна включити заперечення до апеляційної скарги на рішення суду, а не вимагати їх скасування разом із судовим рішенням, що оскаржується.

Разом з тим, з огляду на завдання цивільного судочинства, визначене у статті 2 ЦПК України, такі ухвали мають мати значення для вирішення справи судом по суті позовних вимог (впливати на обсяг і достовірність встановлених судом обставин, склад учасників справи, встановлювати інші правові наслідки, які призвели або могли призвести до помилкового висновку суду по суті позовних вимог). Тобто коли постановлення такої ухвали спричинило визначені у частині третій статті 376 ЦПК України наслідки.

Ухвала про залишення позовної заяви без руху вичерпує свою дію після відкриття провадження у справі чи постановлення ухвали про повернення позову, відповідно не може випливати на вирішення справи судом по суті спору.

Відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, є однією з основних засад цивільного судочинства (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу, а також витрати, пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду (частина перша, пункти 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України).

Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами (частини перша, друга статті 137 ЦПК України).

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У частині третій статті 137 ЦПК України вказано, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною / третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження №61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження №61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження №61-44217св18).

У пункті 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 № 23рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу – це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19).

За змістом частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята, шоста статті 137 ЦПК України).

У розумінні положень частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Одночасно з відзивом на апеляційну скаргу представниця ОСОБА_2 – адвокатка Орець Н. І. подала заяву про стягнення з позивачки на користь відповідачки 7 000 грн 00 к. у відшкодування витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції та 300 грн 00 к. у відшкодування витрат, пов`язаних із пересиланням процесуальних документів іншим учасникам справи.

На підтвердження понесених відповідачкою витрат на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції адвокаткою надано: договір про надання правничої допомоги від 23 січня 2026 року, акт приймання-передачі виконаних робіт адвокатом від 10 лютого 2026 року, платіжну інструкцію про оплату гонорару у розмірі 7 000 грн 00 к. та фіскальні чеки на поштові відправлення процесуальних документів іншим учасникам справи.

Таким чином, враховуючи приписи пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати, пов`язані із розглядом справи в суді апеляційної інстанції, понесені та документально підтверджені стороною відповідачки, зокрема витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі 7 000 грн 00 к. та витрати на пересилання процесуальних документів іншим учасникам справи у розмірі 300 грн 00 к., а всього 7 300 грн 00 к. судових витрат.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 384 ЦПК України апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Патраманського І. О. залишити без задоволення, а рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 30 грудня 2025 року – без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 7 300 (сім тисяч триста) грн 00 к. у відшкодування судових витрат, понесених в суді апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ;

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_4 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ;

Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , АДРЕСА_5 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 .

(Повний текст судового рішення виготовлено 18 березня 2026 року).

Головуючий О. С. Панасюк

Судді: Т. Б. Сало

Т. М. Шемета