Постанова від 17 березня 2026 р. у справі №520/23305/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2026 р. Справа № 520/23305/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Чалого І.С.,

Суддів: Подобайло З.Г. , Семененко М.О. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції: Чудних С.О.) від 09.12.2025 по справі № 520/23305/25

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області

третя особа Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, третя особа - Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області, в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 16.07.2024 № 204950026710 про відмову у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 ; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 03.01.2025.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 09.12.2025 адміністративний позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.12.2025 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що позивач на момент аварії на ЧАЕС (26.04.1986) проживав у зоні гарантованого добровільного відселення, та з моменту аварії на ЧАЕС (26.04.1986) по 01.01.1993 позивач проживав: з 26.04.1986 по 20.06.1989 – 3 роки 1 місяць 26 днів; з 24.06.1991 по 19.08.1991 – 1 місяць 26 днів. Загальний період проживання позивача в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 становить 3 роки 3 місяці 23 дні. Вказані періоди не є спірними. Зазначає, що позивачем дотримано умови зменшення пенсійного віку на 6 років відповідно до ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Стверджує, що зосередження уваги судом першої інстанції на періоді роботи позивача з 09.01.1997 по 31.10.2003 не є тією обставиною, що дає підстави на зниження пенсійного віку на 6 років відповідно до ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Період з 1997 по 2003 року не знаходиться у проміжку часу, який варто досліджувати при встановленні підстав для зниження пенсійного віку, оскільки періодом, який охоплюється законодавством для зменшення пенсійного віку згідно зі ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», є період з 26.04.1986 по 01.01.1993. Звертає увагу, що перша умова для зменшення на 3 роки - це початкова величина зниження пенсійного віку на 3 роки встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали в зоні гарантованого добровільного відселення з моменту аварії по 31.07.1986. Позивач має право на зменшення пенсійного віку за цією підставою. Другою умовою для зменшення пенсійного віку є проживання у зоні гарантованого добровільного відселення не менше 3х років станом на 01.01.1993. Тобто, для того, щоб застосувати норму далі, має бути виконана умова проживання у зоні гарантованого добровільного відселення не менше 3х років. Позивач проживав у такій зоні 3 роки 3 місяці 23 дні.

Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області подало до суду відзив на апеляційну скаргу позивача, вважає доводи та обґрунтування апеляційної скарги помилковими та безпідставними, рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.12.2025 без змін. Зазначає, що позивачу відмовлено в призначенні пенсії за віком відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» із зменшенням пенсійного віку на 6 років, оскільки за доданими документами не підтверджено факт постійного проживання (роботи) у зоні гарантованого добровільного відселення відповідно до положень статі 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Вказує, що позивач не надав доказів того, що він постійно проживав або постійно працював у зазначених зонах з моменту аварії, тобто з 26.04.1986 по 31.07.1986, також не надав доказів проживання щонайменше 3 роки станом на 01.01.1993, що є умовою відповідно до ст.55 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», яка чітко передбачає постійне проживання/працю у відповідній зоні.

Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 має статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, що підтверджується посвідченням від 02.06.1994 серії НОМЕР_1 , виданим Харківською обласною державною адміністрацією.

Як вбачається з реєстру територіальної громади 2025/008849207 в період з 01.01.1986 по 20.06.1989, з 24.06.1991 по 19.08.1991, з 09.01.1997 по 30.09.1997 позивач проживав в селі Велика Яблунька на території Камінь-Каширського району Волинської області (колишнього Маневицького району).

08.07.2025 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до ст.55 Закону України «Про статус і соціальний статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», до якої були надані копії документів: паспорту громадянина України; довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру; військового квитка; диплома про навчання; довідки про відкриття рахунку в банку; довідки територіальної громади; посвідчення постраждалого від ЧАЕС; трудової книжки.

За принципом екстериторіальності вказана заява розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України в Рівненській області.

За результатами розгляду заяви Головним управлінням Пенсійного фонду України в Рівненській області прийнято рішення № 204950026710 від 16.07.2024 про відмову у призначенні пенсії за віком відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» із зменшенням пенсійного віку на 6 років, у зв`язку з тим, що за доданими документами не підтверджено факт постійного проживання (роботи) у зоні гарантованого добровільного відселення.

Відповідач зазначив, що період постійного проживання (постійної роботи) у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 становить 3 роки 3 місяці 23 дні. До періодів постійного проживання (постійної роботи) у зоні гарантованого добровільного відселення не зараховано період з 09.01.1997 по 30.09.1997 згідно витягу з реєстру територіальної громади 2025/008849207, оскільки відповідно до записів трудової книжки серії НОМЕР_2 від 18.02.1989 прослідковується робота в м. Харкові, що не віднесене до зони гарантованого добровільного відселення.

Не погоджуючись із вказаним рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, позивач звернувся до суду за захистом свої прав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав доказів того, що він постійно проживав або постійно працював у зазначених зонах з моменту аварії, тобто з 26.04.1986 по 31.07.1986, також не надав доказів проживання щонайменше 3 роки станом на 1 січня 1993 року, що є умовою відповідно до ст. 55 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», яка чітко передбачає постійне проживання/працю у відповідній зоні.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

За приписами п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі по тексту - Закон № 1058-IV).

Частина 3 ст.4 Закону № 1058-IV встановлює, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Згідно з ч.1 ст.9 Закону № 1058-IV за рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов`язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я, визначені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 796-ХІІ від 28.02.1991 (далі по тексту - Закон № 796-ХІІ).

Відповідно до ст.49 Закону № 796-ХІІ пенсії особам, віднесеним до категорії 1, 2, 3, 4 встановлюються у вигляді а) державні пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.

Згідно з абз.1 ч.1 ст.55 Закону № 796-ХІІ особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.

Абзацом 5 п. 2 ч. 1 ст. 55 Закону № 796-ХІІ визначено, що особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»: потерпілим від Чорнобильської катастрофи: особам, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років – на 3 роки, та додатково 1 рік за 2 роки проживання, роботи, але не більше 6 років.

У примітці до п. 2 ч. 1 ст. 55 Закону № 796-ХІІ зазначено, що початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.

Пенсійний вік за бажанням особи може бути знижено тільки за однією підставою, передбаченою цією статтею, якщо не обумовлено інше. При цьому відповідне зниження пенсійного віку, передбачене цією статтею, застосовується також до завершення періоду збільшення віку виходу на пенсію до 1 січня 2022 року.

Із аналізу наведеної правової норми вбачається, що право на зменшення пенсійного віку мають особи, які постійно проживали чи працювали у зоні гарантованого добровільного відселення з моменту аварії станом на 01.01.1993 не менше 3 років, при цьому початкова величина зниження пенсійного віку на 3 роки встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначеній зоні з моменту аварії (26.04.1986) по 31.07.1986 незалежно від часу проживання або роботи в цей період.

Тобто, обов`язковою умовою наявності у особи права на призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку на підставі статті 55 Закону № 796-XII є факт проживання та (або) праці такої особи у зоні гарантованого добровільного відселення протягом трьох років з моменту аварії до 01.01.1993.

При цьому, особам, які додатково проживали у зоні гарантованого добровільного відселення в період з моменту аварії по 31.07.1986, встановлюється початкова величина зниження пенсійного віку - 3 роки.

Зазначений висновок узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 06.02.2018 у справі № 556/1153/17, від 11.04.2018 у справі № 565/1829/17, від 26.09.2018 у справі № 205/4589/16-а.

Оцінюючи обґрунтованість тверджень позивача щодо наявності у нього права на призначення пенсії з посиланням на проживання у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 не менше 3 років, колегія суддів зазначає, що початок такого проживання необхідно пов`язувати з моментом аварії, тобто, вказаний період проживання слід обраховувати з 26.04.1986 по 01.01.1993. Таке обчислення пов`язане із поняттям виникнення зони гарантованого добровільного відселення, яке згідно з чинним законодавством нерозривно пов`язано із моментом аварії на ЧАЕС.

Механізм подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій визначено Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону № 1058-ІV, затвердженим постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 та зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за № 1566/11846 (далі по тексту - Порядок № 22-1; в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)

Пунктом 4.7 розділу ІV Порядку № 22-1 право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.

Орган, що призначає пенсію, не пізніше 10 днів після винесення рішення видає або направляє особі повідомлення про призначення, відмову в призначенні, перерахунку, переведенні з одного виду пенсії на інший із зазначенням причин відмови та порядку його оскарження. Якщо пенсію за віком призначено автоматично (без звернення особи), у повідомленні про призначення особі пенсії додатково зазначається інформація про порядок її виплати.

Згідно з п.7 розділу II Порядку № 22-1 документи, які підтверджують право на призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку потерпілим від Чорнобильської катастрофи:

- для осіб, які постійно працювали (працюють) на територіях радіоактивного забруднення, додаються документи, видані підприємствами, установами, організаціями, органами місцевого самоврядування, що підтверджують період(и) постійної роботи в населених пунктах, віднесених до відповідних територій радіоактивного забруднення;

- для осіб, які постійно проживали (проживають) на територіях радіоактивного забруднення, додаються відомості про місце проживання, зазначені у пункті 2.22 цього розділу, та/або документи про проживання, видані органами місцевого самоврядування;

- для осіб, які евакуйовані із зони відчуження у 1986 році, додаються документи, видані Житомирською або Київською облдержадміністраціями;

- посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (для осіб, які належать до категорії 4 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи - за наявності) (при призначенні пенсії згідно зі статтею 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»).

Пунктом 3 ст. 14 Закону № 796-XII визначено категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, для встановлення пільг і компенсацій. До них, зокрема, належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, - категорія 3.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 65 Закону № 796-XII посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи» є документами, що підтверджують статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користування пільгами, встановленими цим Законом.

Видача посвідчень провадиться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями за поданням районних державних адміністрацій.

Відповідно до ч.ч. 3-5 ст.15 Закону № 796-XII підставою для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях.

Видача довідок про період роботи (служби) по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також на територіях радіоактивного забруднення, про заробітну плату за цей період здійснюється підприємствами, установами та організаціями (військкоматами), а про період проживання на територіях радіоактивного забруднення, евакуацію, відселення, самостійне переселення - органами місцевого самоврядування.

Визначення рівнів забруднення, доз опромінення, відновлення їх шляхом розрахунку здійснюється Кабінетом Міністрів України за поданням відповідних державних органів та обласних державних адміністрацій.

Таким чином, документами, які підтверджують право на призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку потерпілим від Чорнобильської катастрофи, є відомості про місце проживання та/або документи про проживання, видані органами місцевого самоврядування, а також посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що підставою для призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону № 796-XII є належність особи до потерпілих від Чорнобильської катастрофи та факт проживання (роботи), а не реєстрації у зоні радіаційного забруднення.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд, зокрема, у постановах від 31.07.2019 року у справі № 572/1173/17, від 29.01.2020 у справі № 572/245/17 та від 17.06.2020 у справі № 572/456/17.

Також, у постановах від 19.09.2019 у справі № 556/1172/17, від 11.03.2024 у справі № 500/2422/23, від 19.09.2024 у справі № 460/23707/22, від 02.10.2024 у справі № 500/551/23. від 11.11.2024 у справі № 460/19947/23 Верховний Суд дійшов висновку про те, що виникнення права на зниження пенсійного віку законодавець пов`язує із фактом фізичного перебування особи у зоні радіоактивного забруднення у зв`язку з постійним проживанням, або у зв`язку з роботою в такій місцевості. Водночас зниження пенсійного віку залежить від рівня радіологічного забруднення місцевості та тривалості проживання в ній особи.

Судом встановлено, що 08.07.2025 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», до якої були надані копії документів: паспорту громадянина України; довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру; військового квитка; диплома про навчання; довідки про відкриття рахунку в банку; довідки територіальної громади; посвідчення постраждалого від ЧАЕС; трудової книжки.

Зі змісту посвідчення громадянина, який потерпів від Чорнобильської катастрофи 3 категорії серії НОМЕР_1 від 02.06.1994 встановлено, що ОСОБА_1 має право на пільги та компенсації, встановлені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» для осіб, які постійно проживають та постійно працюють у зонах безумовного (обов`язкового) відселення та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони постійно проживали на день аварії або на 1 січня 1993 року у зоні безумовного (обов`язкового) відселення не менше двох років, а у зоні добровільного відселення – не менше трьох років. Посвідчення безстрокове та дії на всій території України.

Доказів визнання недійсним посвідчення позивача як на момент звернення позивача із заявою про призначення пенсії, так і на момент звернення до суду з даним позовом не надано.

Також, у відповідності до реєстру територіальної громади 2025/008849207 в період з 01.01.1986 по 20.06.1989, з 24.06.1991 по 19.08.1991, з 09.01.1997 по 30.09.1997 адресою місця проживання позивача зазначено село Велика Яблунька Камінь-Каширського району Волинської області (колишнього Маневицького району).

Відповідно до додатку № 1 постанови Кабінету Міністрів Української РСР № 106 від 25.07.1991 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи» Маневицький (нині Камінь-Каширський) район Волинської області входить до переліку населених пунктів, віднесених до зони гарантованого добровільного відселення внаслідок радіоактивного забруднення.

Зі змісту спірного рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області № 204950026710 від 16.07.2024 встановлено, що період постійного проживання (постійної роботи) ОСОБА_1 у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 становить 3 роки 3 місяці 23 дні.

До періодів постійного проживання (постійної роботи) у зоні гарантованого добровільного відселення не зараховано період з 09.01.1997 по 30.09.1997 згідно витягу з реєстру територіальної громади 2025/008849207, оскільки відповідно до записів трудової книжки серії НОМЕР_2 від 18.02.1989 прослідковується робота в м.Харкові, що не віднесене до зони гарантованого добровільного відселення.

Пенсійним органом відмовлено у призначенні пенсії за віком відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» із зменшенням пенсійного віку на 6 років, у зв`язку з тим, що за доданими документами не підтверджено факт постійного проживання (роботи) у зоні гарантованого добровільного відселення.

Тобто, відповідачем у спірному рішенні зараховано період постійного проживання (постійної роботи) ОСОБА_1 у зоні гарантованого добровільного відселення з 26.04.1986 по 20.06.1989 та з 24.06.1991 по 19.08.1991 та чітко зазначено, що період постійного проживання (постійної роботи) ОСОБА_1 у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 становить 3 роки 3 місяці 23 дні.

Також, у відзиві на позов та відзиві на апеляційну скаргу відповідач жодним чином не заперечує період постійного проживання (постійної роботи) ОСОБА_1 у зоні гарантованого добровільного відселення з 26.04.1986 по 20.06.1989 та з 24.06.1991 по 19.08.1991 та вказує про відсутність зарахування інших періодів, а саме: з 01.09.1991 по 29.06.1996 (навчання в Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого, м. Харків, що не відноситься до зони гарантованого добровільного відселення); з 20.06.1989 по 10.06.1991 (військова служба в лавах радянської армії); з 09.01.1997 по 30.09.1997 (робота в м.Харкові, що не віднесене до зони гарантованого добровільного відселення).

А відтак, за висновком пенсійного органу, період проживання позивача у зоні гарантованого добровільного відселення з моменту аварії на ЧАЕС 26.04.1986 станом на 01.01.1993 становить більше ніж 3 роки, а саме 3 роки 3 місяці 23 дні.

За цим, висновок суду першої інстанції про те, що позивач не надав доказів того, що він постійно проживав або постійно працював у зазначених зонах з моменту аварії, тобто з 26.04.1986 по 31.07.1986, та доказів проживання щонайменше 3 роки станом на 1 січня 1993 року, є помилковими та такими, що спростовуються матеріалами справи та висновками самого пенсійного органу у спірному рішенні, відзиві на позов та відзиві на апеляційну скаргу.

Натомість, відмова пенсійного органу у призначенні пенсії за віком відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» із зменшенням пенсійного віку на 6 років, пов`язана з тим, що за доданими документами не підтверджено факт постійного проживання (роботи) у зоні гарантованого добровільного відселення.

Однак, колегія суддів зауважує, що право на зменшення пенсійного віку мають особи, які постійно проживали чи працювали у зоні гарантованого добровільного відселення з моменту аварії станом на 01.01.1993 не менше 3 років, при цьому початкова величина зниження пенсійного віку на 3 роки встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначеній зоні з моменту аварії (26.04.1986) по 31.07.1986 незалежно від часу проживання або роботи в цей період.

Тобто, для зменшення пенсійного віку повинен бути встановлений факт постійного проживання у зоні гарантованого добровільного відселення з моменту аварії станом на 01.01.1993 не менше 3 років, а факт постійного проживання (роботи) у зоні гарантованого добровільного відселення в цілому.

Таким чином, відмова Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 з підстав не підтвердження факту постійного проживання (роботи) у зоні гарантованого добровільного відселення, є помилковою.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.

Відповідачем жодних належних доказів на підтвердження правомірності спірного рішення, яке є предметом оскарження, надано не було.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що оскаржуване рішення від 16.07.2024 року № 204950026710 прийнято Головним управлінням Пенсійного фонду України в Рівненській області не на підставі та не у спосіб, що визначені законодавством України, без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а тому вказане рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Судом першої інстанції не було враховано вищенаведених обставин, що призвело до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів зазначає, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб`єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal проти Об`єднаного королівства» (заява № 22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).

Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України»).

Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: лише у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.

Враховуючи встановлені у справі фактичні обставини, з метою повного та належного захисту прав позивачки, колегія суддів, відповідно до вимог ч.2 ст.9 КАС України, вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та обрати спосіб захисту порушеного права позивача, що в повній мірі сприяє досягненню ефективного захисту інтересів позивача та встановлює спосіб відновлення його права від порушень з боку суб`єкта владних повноважень.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 16.07.2024 № 204950026710 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 08.07.2025 про призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», з урахуванням висновків суду.

При цьому, позовні вимоги про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 03.01.2025, задоволенню не підлягають, оскільки за приведених обставин неоднозначне формулювання відповідачем підстав відмови для призначення пенсії не дозволяє усунути протиріччя оскаржуваного рішення вимогам законодавства, тому зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача щодо призначення пенсії з урахуванням висновків суду є обґрунтованим та законним.

За цим, доводи апеляційної скарги позивача є частково обґрунтованими.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

Відповідно до ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому апеляційну скаргу позивача слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції – скасувати, з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Судові витрати підлягають розподілу у відповідності до ст. 139 КАС України.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.12.2025 по справі № 520/23305/25 скасувати та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 16.07.2024 № 204950026710 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 08.07.2025 про призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», з урахуванням висновків суду.

В іншій частині в позові відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в загальному розмірі 2422,40 грн.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)І.С. Чалий

Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло М.О. Семененко