Постанова від 11 березня 2026 р. у справі №161/861/26 — Волинський апеляційний суд

Справа № 161/861/26 Головуючий у 1 інстанції: Гринь О. М.

Провадження № 22-ц/802/394/26 Доповідач: Федонюк С. Ю.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 березня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Федонюк С. Ю.,

суддів - Матвійчук Л. В., Осіпука В. В.,

з участю:

секретаря судового засідання – Губарик К. А.,

представника заявника – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за заявою ОСОБА_2 , заінтересовані особи: ОСОБА_3 , Виконавчий комітет Луцької міської ради, про встановлення факту самостійного утримання та виховання дитини, за апеляційною скаргою заявника ОСОБА_2 , поданою в його інтересах ОСОБА_1 , на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 січня 2026 року,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2026 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту самостійного виховання та утримання ним його неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 січня 2026 року відмовлено у відкритті провадження. Стягнуто з ОСОБА_2 у дохід державного бюджету штраф у розмірі 998,40 грн, як захід процесуального примусу.

Не погодившись із даною ухвалою суду, ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження її розгляду. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначав, що суд дійшов передчасного висновку про наявність спору про право. Звернув увагу, що судом було проігноровано висновки суду апеляційної інстанції, висловлені у постанові від 21 жовтня 2021 року у справі №161/8933/25, а саме, що позивачу слід звертатися до суду в порядку окремого провадження, оскільки відсутній спір, а відповідачка не є тим суб`єктом, чиї дії порушують право позивача на реалізацію цієї соціальної гарантії та не має жодного відношення до її забезпечення. Тому саме дані обставини і стали підставою для повторного звернення до суду із заявою в порядку окремого провадження через зміну обставин, а саме правових висновків Верховного Суду, а отже, вважає, що жодного намагання змінити рішення суду, які набрали законної сили, в нього не було.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

В судовому засіданні представник заявника ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.

Від ОСОБА_3 до суду надійшло клопотання, в якому вона просила суд розглядати справу без її участі. Одночасно просила ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження її розгляду.

Служба у справах дітей Луцької міської ради також подала клопотання про розгляд справи за відсутності представника виконавчого комітету Луцької міської ради та просила вирішити спір за наявними матеріалами в справі, враховуючи інтереси дитини.

У відповідності до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка в судове засідання будь-якого учасника процесу за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, тому колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників процесу, які не з`явилися.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника заявника ОСОБА_1 , вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що питання можливості розгляду вимог щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_2 свого неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не підлягає розгляду в порядку окремого провадження, та крім того, таке питання вже було вирішено Луцьким міськрайонним судом Волинської області в ухвалі від 18 листопада 2024 року, яка набрала законної сили. Разом з тим, його позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було вирішено по суті та таке рішення набрало законної сили (постанова Волинського апеляційного суду від 18 грудня 2025 року у справі № 161/8933/25). Тобто, суд дійшов висновку, що заявник, подаючи повторно заяву з питань, які, як процесуально, так і по суті, судом уже були вирішені, намагається змінити рішення суду, які набрали законної сили.

Такі дії заявника судом були визнати зловживанням процесуальними правами у вигляді подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин та вжив до нього такий захід процесуального примусу, як штраф у розмірі 998,40 грн.

Колегія суддів не у повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_2 його неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Як заінтересовані особи в заяві зазначено матір дитини ОСОБА_3 , а також виконавчий комітет Луцької міської ради.

Мотивація заяви зводиться до того, що мати дитини фактично проживає в Італії, де потрапила в ДТП, через що з 28 серпня 2024 року є інвалідом з необхідністю постійної допомоги, оскільки через хворобу не здатна виконувати повсякденні дії, сама потребує постійного догляду, котрий за нею здійснює її мама ОСОБА_4 безпосередньо в Італії.

Саме із цим заявник пов`язує настання обставин, за яких мати дитини не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, тобто вказані обставини, на переконання заявника, і є такими, що стосуються зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі неумисного) та безумовно впливають на права й інтереси самої дитини, а також зумовлюють відповідні правові наслідки, визначені законом.

Вказує, що жодних підстав для того, щоб позбавляти батьківських прав матір дитини не існує, щоб таким чином підтвердити самостійне виховання дитини.

Метою звернення до суду заявник визначає необхідність захисту прав та інтересів дитини та оформлення відстрочки від призову під час мобілізації.

Також установлено, що ОСОБА_2 звертався до суду із даними вимогами як в окремому провадженні із заявою, так і в позовному – із позовом, за якими є судові рішення, що набрали законної сили.

Так, ухвалою від 18.11.2024 у справі № 161/21366/24 Луцького міськрайонного суду відмовлено у відкритті провадження за заявою ОСОБА_2 , заінтересовані особи : ОСОБА_3 , Служба у справах дітей виконавчого комітету Луцької міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_2 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини. Цю ухвалу заявник не оскаржував.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 жовтня 2025 року в справі №161/8933/25 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Виконавчий комітет Луцької міської ради, про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відмовлено. Вказане рішення суду було залишено без змін постановою Волинського апеляційного суду від 18 грудня 2025 року (а.с.33-39).

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначає, що одним з аспектів справедливого судочинства є доступ до суду. Наприклад, у справі Беллет проти Франції (Bellet v. France) суд зазначає: «рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві».

Проте, в справі Мельник проти України суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим. Тим не менше, право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Перелік юридичних фактів, які підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у частині першій статті 315 ЦПК України, зокрема суд розглядає заяви про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (частина 4 статті 315 ЦПК України).

Відповідно ж до норм п.2 ч.1 ст.186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, зокрема якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили , за тими самими вимогами.

Як визначено частиною четвертою статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом, як це визначено.

Разом з тим, відповідно до ч.7 ст.82 ЦПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі №233/2021/19 зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності потрібно визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

На думку колегії суддів, суд першої інстанції правильно врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, де зазначено, що такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, провадження № 61-11сво17).

Отже, преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями в їх мотивувальних частинах.

Із мотивувальної частини постанови Волинського апеляційного суду від 18 грудня 2025 року вбачається, що судом вже було надано оцінку доводам ОСОБА_2 на предмет обставин, через які ОСОБА_3 в даний час не має фізичної можливості за станом здоров`я у повній мірі виконувати батьківських обов`язків та догляду за спільною дитиною, перебуваючи за кордоном .

Тому висновки суду першої інстанції про те, що питання можливості розгляду вимог щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_2 його неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в порядку окремого провадження вже було вирішено Луцьким міськрайонним судом Волинської області в ухвалі від 18 листопада 2024 року, яка набрала законної сили, є правильними.

Посилання в апеляційній скарзі на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі №127/3622/24, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки вони не спростовують правильності висновків суду щодо відмови у відкритті провадження за заявою ОСОБА_2 в даній справі.

У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2025 року у справі № 128/3616/24 зазначено, що оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України "невідчужуваність" сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт виховання дитини лише одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.

Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції положень частини четвертої статті 315 ЦПК України, а також про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення в частині даних вимог.

Разом з тим, переглядаючи ухвалу суду в частині висновків суду першої інстанції про визнання дій ОСОБА_2 зловживанням процесуальними правами у зв`язку з неодноразовим поданням заяв з приводу даного питання, зазначає наступне.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Процесуальному праву притаманний принцип процесуальної доброї совісті (постанова Верховного Суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 ).

Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом, неприпустимість зловживання процесуальними правами є основними засадами (принципами) цивільного судочинства (пункти 2 та 11 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Учасники справи зобов`язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу (пункт 1 частини другої статті 43 ЦПК України).

Частиною першою статті 44 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема, подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення; подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями (частина друга статті 44 ЦПК України).

За змістом зазначеної частини цієї статті перелік дій, що суперечать завданню цивільного судочинства та які залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним.

Також частинами третьою та четвертою статті 44 ЦПК України передбачено, що якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання. Суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами.

Заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства (частина перша статті 143 ЦПК України).

В апеляційній скарзі представник заявника Муха В.І. покликається на те, що підставою для повторного подання заяви з приводу встановлення факту самостійного виховання ОСОБА_2 свого неповнолітнього сина стала зміна правових позицій Верховного Суду з приводу вирішення даного питання, а також зазначення у постанові суду апеляційної інстанції при перегляді рішення суду від 21.10.2025, що у справі за його позовом до матері дитини не встановлено існування спору між сторонами щодо заявлених позовних вимог.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що у даному випадку подання повторно заяви в порядку окремого провадження зумовлене неправильним трактуванням учасником справи норм законодавства зі спірних правовідносин та судової практики Верховного Суду, і не направлені на умисне зловживання процесуальними правами, а тому відсутні підстави для висновку, що подання ОСОБА_2 заяви для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, є зловживанням процесуальними правами, на яке слід було реагувати шляхом стягнення в дохід держави штрафу в сумі 998,40 грн.

Апеляційний суд уважає, що висновок суду першої інстанції щодо вжиття заходів процесуального примусу у вигляді штрафу є помилковим.

За таких обставин колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала в частині визнання дій заявника зловживанням процесуальними правами та призначення штрафу постановлена з порушенням норм процесуального права, що є підставою для її скасування в цій частині.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384 , 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу заявника ОСОБА_2 , подану в його інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково.

Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 січня 2026 року в даній справі в частині стягнення в дохід державного бюджету штрафу у розмірі 998 (дев`ятсот дев`яносто вісім) гривень 40 копійок, як заходу процесуального примусу, скасувати.

В решті ухвалу суду залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і в частині відмови у відкриття провадження може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий-суддя

Судді: