Рішення від 11 березня 2026 р. у справі №127/529/26 — Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/529/26

Провадження № 2/127/78/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2026 рокум. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області у складі судді Іщук Т. П., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) осіб в місті Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницької обласної прокуратури, Держави України в особі Державної казначейської служби України про стягнення нарахованих 3% річних та інфляційних втрат за простроченим грошовим зобов`язанням,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 через свого представника – адвоката Комара О. Г. звернувся до суду з позовом до Вінницької обласної прокуратури, Держави України в особі Державної казначейської служби України про стягнення нарахованих 3% річних та інфляційних втрат за простроченим грошовим зобов`язання у загальному розмірі 294026,89 грн. Свої вимоги мотивує тим, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 26 жовтня 2022 року у справі № 127/1407/22 його позов до Вінницької обласної прокуратури, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди задоволено частково, стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на його користь за відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним його притягненням до кримінальної відповідальності, застосування відносно нього запобіжних заходів, у тому числі тримання під вартою, проведення за його участі слідчих дій, обмеження у його конституційних прав – 7020000,00 грн, а також стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на його користь відшкодування витрат по оплаті за проведення судово-психологічної експертизи від 02 березня 2022 року в сумі 20798,13 грн. Постановою Вінницького апеляційного суду від 31 січня 2023 року вищевказане рішення скасоване в частині задоволених позовних вимог про стягнення моральної шкоди та в цій частині постановлено нове, а саме стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на його користь відшкодування моральної шкоди 1456000,00 гривень. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року постанову Вінницького апеляційного суду від 31 січня 2023 року змінено, викладено резолютивну частину у такій редакції: стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди 1456000,00 грн. У решті рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 26 жовтня 2022 року у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову Вінницького апеляційного суду від 31 січня 2023 року залишено без змін. За результатом розгляду даної справи судом було видано виконавчі листи, які надійшли до Державної казначейської служби України 28 березня 2024 року. 19 листопада 2025 року на рахунок позивача надійшли кошти у сумі 20748,13 грн, що разом із комісією в сумі 50,00 грн становить 20798,13 грн, а 21 листопада 2025 року кошти у сумі 1 455 950,00 грн, що разом із комісією у розмірі 50,00 грн становить 1 456 000,00 грн.

Позивач зазначає, що кошти за судовими рішеннями повинні були бути перераховані на його рахунок у тримісячний строк з дня надходження виконавчих листів до Державної казначейської служби України відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Однак зазначені кошти були перераховані значно пізніше, а тому на підставі ч. 1 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» він має право на компенсацію у розмірі 3 % річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

З огляду на викладені обставини та посилаючись на ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, а також на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21, позивач просить стягнути з державного бюджету України на його користь 61 839,03 грн – 3% річних та 232187,86 грн – інфляційних витрат, загальна сума заборгованості становить 294026,89 грн, а також судові витрати.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 12 січня 2026 року було відкрите спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) осіб з роз`ясненням процесуальних прав учасників справи, зокрема, щодо надання у визначені строки відповідачем відзиву на позов.

Користуючись своїм правом, Вінницька обласна прокуратура надала відзив на позовну заяву в якому просила відмовити у задоволені позову мотивуючи тим, що не є належним відповідачем у даній справі, оскільки прокуратура не має компетенції, встановленої законом, для виконання рішення про стягнення моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету та не несе відповідальності за його несвоєчасне виконання. З огляду на положення Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників», де зазначено, що безспірне списання коштів Державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, здійснює Державна казначейська служба України. Для забезпечення такого безспірного списання коштів Державного бюджету відповідно до п. 35 зазначеного Порядку в Державній казначейській службі України у встановленому порядку відкривається відповідний рахунок. Безспірне списання коштів Державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України за рахунок та в межах бюджетних призначень, передбачених у Державному бюджеті України на зазначену мету.

Державна казначейська служба України, користуючись своїм правом, надала відзив на позовну заяву в якому просила відмовити в задоволенні позову у повному обсязі. Свої вимоги мотивувала тим, що виконання рішення суду у справі № 127/1407/22 здійснено Казначейством відповідно до вимог законодавства та у порядку, визначеному Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845. Відповідно до п. 35 цього Порядку казначейство здійснює безспірне списання кошів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди для забезпечення чого у казначействі відкривається у встановленому порядку відповідних рахунок. При цьому безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету. Законодавство України визначає, що виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави, розмір і цільове спрямування цих видатків, тому на 2024-2025 року передбачено спеціальну бюджетну програму КПКВК 3504030. Відповідно рішення про відшкодування шкоди, заподіяної державними органами виконуються за рахунок коштів, передбачених спеціальною програмою. Станом на час надходження виконавчих документів у справі №127/1407/22 на виконанні за програмою перебували судові рішення, які надійшли на виконання раніше на загальну суму, що перевищувала річний обсяг асигнувань, а тому у зв`язку із недостатнім фінансуванням рішення на користь позивача виконані у листопаді 2025 року у порядку черговості виконавчих документів та в межах надходження бюджетних асигнувань. При цьому, звертає увагу, що законодавством не передбачено строку для виконання рішень суду про стягнення коштів з державного бюджету.

Також вказує, що положення ст. 625 ЦК України не можуть бути застосовані у разі здійснення безспірного списання коштів Державного бюджету України згідно із судовим рішенням про відшкодування шкоди державою. Спірні правовідносини виникли з підстав виконання казначейством судового рішення, тобто не регулюються цивільним законодавством. До того ж жоден із державних органів у справі №127/1407/22 не є боржником у розумінні ст. 625 ЦК України.

Відповідач вважає помилковим посилання позивача на Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», оскільки вказаний закон встановлює строк для виконання та визначає обов`язок нарахування компенсації винятково за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу, тоді як у даному випадку шкода стягується з Державного бюджету України, тому відсутні підстави стягнення з бюджету 3% річних та інфляційних втрат.

Відтак казначейство забезпечило виконання рішення суду на користь позивача у порядку та спосіб, визначені законодавством, не допускаючи порушення прав та законних інтересів ОСОБА_1 .

Окрім того вказує, що судове рішення про стягнення з державного бюджету України коштів без встановлених бюджетних призначень законом про Державний бюджет України на відповідний рік не може бути виконане казначейством за жодних умов.

ОСОБА_1 через свого представника – адвоката Комара О. Г. надав відповідь на відзив в якому зазначив, що обставини, наведені у відзиві, жодним чином не спростовують позовні вимоги по суті. Зокрема, дата надходження виконавчих листів до Казначейства визначається приписами частини четвертої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», з якої у Казначейства виникає обов`язок щодо виконання відповідного судового рішення. Крім того, наведені відповідачем правові позиції Верховного Суду є нерелевантними щодо предмета та підстав позову у даній справі. Також твердження відповідача про те, що позивачем не враховано, що належним відповідачем у справі є Держава Україна, спростовується змістом позовної заяви, у якій прямо зазначено, що одним із відповідачів є Держава Україна в особі Державної казначейської служби України.

Правом подання заперечень відповідачі не скористалися.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази у їх сукупності, суд дійшов до наступного.

Судом установлено, що згідно відкритих даних Єдиного державного реєстру судових рішень слідує, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 26 жовтня 2022 року у справі № 127/1407/22 позов ОСОБА_1 до Вінницької обласної прокуратури, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди задоволено частково, роз`яснено ОСОБА_1 його право на звернення до суду в порядку передбаченим чинним законодавством України з окремим позовом щодо захисту його порушених трудових прав. Стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним його притягненням ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності, застосування відносно нього запобіжних заходів, у тому числі тримання під вартою, проведення за його участі слідчих дій, обмеження у його конституційних прав – 7020000,00 грн. Стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 відшкодування витрат по оплаті за проведення судово-психологічної експертизи від 02 березня 2022 року в сумі 20798,13 грн. У решті вимог відмовлено. Судовий збір компенсовано за рахунок держави.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 31 січня 2023 року апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Вінницької обласної прокуратури задоволено частково. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 26 жовтня 2022 року скасоване в частині задоволених позовних вимог про стягнення моральної шкоди та в цій частині постановлено нове, а саме стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди 1456000,00 гривень. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Стягнуто з Державної казначейської служби України судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 3860,00 гривень на користь держави. Судовий збір, сплачений Вінницькою обласною прокуратурою за подання апеляційної скарги в розмірі 14747,50 гривень компенсовано за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України

Постановою Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року постанову Вінницького апеляційного суду від 31 січня 2023 року змінено, викладено її резолютивну частину у такій редакції, а саме стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди 1456000,00 грн. В решті рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 26 жовтня 2022 року у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову Вінницького апеляційного суду від 31 січня 2023 року залишено без змін.

06 березня 2024 року Вінницьким міським судом Вінницької області видано по вищевказаній справі два виконавчих листа про стягнення моральної шкоди в розмірі 1456000,00 грн та про стягнення коштів на відшкодування витрат по оплаті за проведення судово-психологічної експертизи в сумі 20798,13 грн.

19 листопада 2025 року на рахунок позивача ОСОБА_1 № НОМЕР_1 надійшли кошти у сумі 20748,13 грн, що разом із комісією становить 20 798,13 грн, а 21 листопада 2025 року кошти у сумі 1 455 950,00 грн, що разом із комісією у розмірі 50,00 грн становить 1456000,00 грн (безготівкове зарахування, Казначейство, коментар відправника 3504030;2800; стяг. заб.; зг.вд Вінниц.м.с. Вінниц.обл. по с.127/1407/22 від 06/03/2024 на кор. ОСОБА_1 ІПН НОМЕР_2 , що підтверджується скріншотами екрану про надходження позивачу коштів (а.с.10-11).

Вказані обставини також підтверджуються платіжними інструкціями №645548657 та №645548661 від 18 листопада 2025 року.

З листа Державної казначейської служби України 5.06-06/28048 від 17 грудня 2025 року слідує, що у Казначействі за бюджетною програмою 3504030 з 23 квітня 2024 року перебували на обліку виконавчі листи Вінницького міського суду Вінницької області у справі № 127/1407/22, що надійшли 28 березня 2024 року (вх. № В-11-1040), про стягнення на користь ОСОБА_1 1456000,00 грн моральної шкоди та 20798,13 грн витрат на проведення судово-психологічної експертизи. У порядку черговості 19 листопада 2025 року Казначейством виконано зазначені виконавчі листи та згідно з платіжними інструкціями від 18 листопада 2025 року № 1497016 і № 1497013 кошти перераховано на банківський рахунок стягувача.

01 квітня 2024 року, 05 квітня 2024 року, 14 травня 2024 року, 03 червня 2024 року, 04 червня 2024 року, 04 липня 2024 року, 01 серпня 2024 року, 11 вересня 2024 року, 16 вересня 2024 року, 09 жовтня 2024 року, 06 листопада 2024 року, 12 листопада 2024 року, 16 грудня 2024 року, 22 вересня 2025 року, 05 грудня 2024 року, 01 січня 2025 року, 29 січня 2025 року, 06 лютого 2025 року, 04 березня 2025 року, 01 квітня 2025 року, 30 квітня 2025 року, 04 травня 2025 року, 29 травня 2025 року, 02 червня 2025 року, 25 червня 2025 року, 01 липня 2025 року, 27 липня 2025 року, 01 серпня 2025 року, 20 серпня 2025 року, 01 вересня 2025 року, 01 жовтня 2025 року, Державна казначейська служба України зверталась до Міністерства фінансів України із листами в яких повідомляла про необхідність збільшення бюджетних призначень Державній казначейській службі України для відшкодування шкоди і виконання судових рішень.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 , вказує, що Казначейство прострочило виконання рішення суду за результатом розгляду справи № 127/1407/22, яке набрало законної сили, про відшкодування моральної шкоди, завданої йому незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, застосування відносно нього запобіжних заходів, у тому числі тримання під вартою, проведення за його участі слідчих дій, обмеження у його конституційних прав у розмірі 1456000,00 грн, а також відшкодування витрат по оплаті за проведення судово-психологічної експертизи в сумі 20798,13 грн, а тому на підставі ст. 625 ЦК України просить суд стягнути з Державного бюджету України на свою користь інфляційні втрати та 3% річних у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання, починаючи з 29 червня 2024 року (з дати, яка наступає через три місяці з дня наступного за днем надходження виконавчих документів в Казначейство) до 18 листопада 2025 року включно (день, що передує повному виконанню судового рішення).

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України).

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу (ч.2 ст. 509 ЦК України).

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, але також завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі й інші юридичні факти (ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов`язання між суб`єктом, який таку шкоду завдав, і потерпілим. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або негрошовим.

Грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц зробила висновок, за яким положення ст. 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21).

Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» та особливості їх виконання.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.

Частиною 1 ст. 5 указаного Закону встановлено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в ч. 4 ст.4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України діє у незміненій редакції з часу набрання чинності цим Кодексом - 01 січня 2004 року. Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який не встановлює інший, ніж у ч. 2 ст. 625 ЦК України, розмір процентів.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах зауважувала, що ст. 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (п. 17, 18, 26, 28), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункти 21, 22, 25, 42, 45), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц).

У постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання, чи застосовуються положення ч. 2 ст. 625 ЦК України до правовідносин, які виникають внаслідок несвоєчасного виконання підтвердженого рішенням суду грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, зробила такі висновки: «91. У разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) ст. 625 ЦК України та ч. 1 ст. 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. 92. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 625 ЦК України). Ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VI не обмежують дію ст. 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у ст. 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами. 93. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в ч. 4 ст. 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (ч. 1 ст. 5 Закону № 4901-VI). Отже, цей припис не встановлює інший, ніж у ч. 2 ст. 625 ЦК України, розмір процентів річних за прострочення держави-боржника. 94. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення».

Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (п. 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19).

Таким чином, положення ч. 2 ст. 625 ЦК України застосовуються до спірних правовідносин. Позивач має право на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних за невиконання державою грошового зобов`язання, визначеного у рішенні суду, а тому доводи представника Державної казначейської служби України наведені у відзиві на позовну заяву щодо відсутності правових підстав для застосування до цих правовідносин вищезазначених положень цивільного законодавства є неспроможними.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду від 16 квітня 2025 року у справі №607/9021/22.

При визначенні початку періоду прострочення державою виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/2, та вважає, що три проценти річних та інфляційні втрати за прострочення виконання рішення суду слід стягувати з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (ч. 4 ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень») і до дати, що передує даті повного виконання рішення суду.

Судом встановлено, що 28 березня 2024 року до Державної казначейської служби України надійшли два виконавчих листа виданих Вінницьким міським судом Вінницької області по справі №127/1407/22, що підтверджується відповіддю Державної казначейської служби України на адвокатський запит (а.с 14). Отже, три місяці для виконання рішення суду у справі №127/1407/22 сплинули 28 червня 2024 року. Тому періодом прострочення держави-боржника та нарахування трьох процентів річних й індексу інфляції за ч. 2 ст. 625 ЦК України є 29 червня 2024 року, а днем завершення, зважаючи на перерахування коштів частинами двома платежами, є 18 та 20 листопада 2025 року відповідно (переддень повного виконання рішення суду та зарахування коштів на рахунок позивача) щодо платежів на суму 20798,13 грн та 1456000,00 грн.

З розрахунку заборгованості наведених позивачем у позовні заяві слідує, що заборгованість становить 294026,89 грн, з яких: 61839,03 грн – 3% річних та 232187,86 грн - інфляційні витрати.

Суд здійснивши перевірку розрахунку 3 % річних та інфляційних втрат за визначений період, встановив, що такий розрахунок є правильним, з урахуванням періоду прострочення та суми основного боргу, у зв`язку з чим такі вимоги підлягають задоволенню.

Вказаний розрахунок відповідачами не спростовано.

Такими чином, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, суд дійшов обґрунтованого висновку, що внаслідок неналежного виконання державою рішення суду про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням позивача до кримінальної відповідальності, застосування відносно нього запобіжних заходів, у тому числі тримання під вартою, проведення за його участі слідчих дій, обмеження у його конституційних прав, позивач має право на стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних.

Доводи відповідача Державної казначейської служби України про неможливість нарахування та стягнення індексу інфляції та трьох процентів річних у правовідносинах, урегульованих спеціальним законодавством, також є необґрунтованими, з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (п. 31,45) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України «Про виконавче провадження» і до них не можна застосовувати приписи про цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (ст. 625 ЦК України)), а також від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 (про те, що ст. 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а ч. 5 ст. 11 цього Кодексу не дає підстав для застосування положень ст. 625 ЦК України за наявності деліктних, а не зобов`язальних правовідносин), та вказала, що у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (пункт 45 постанови).

Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії ст. 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у ст. 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (п. 92), від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (п. 86)).

Вказане спростовує відповідні доводи відповідача наведені у відзиві на позовну заяву.

Суд не бере до уваги доводи Державної казначейської служби України про те, що жоден із державних органів не є боржником, який прострочив виконання грошового зобов`язання.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України). З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.

За змістом ч. 2 ст. 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (ч. 1 ст. 167 ЦК України).

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 170 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (пункт 21), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35),від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19 (пункт 7.45), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 34), від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 (пункт 8.5), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37)).

Відтак, неправильним є розмежовувати відповідальність держави як боржника у деліктних правовідносинах щодо відшкодування завданої нею шкоди у розмірі, підтвердженому в рішенні суду, та відповідальність органу державної влади, який це рішення виконує.

Органи державної влади є частиною апарату держави, виконують виключно її завдання та функції, представляють державу у правовідносинах, для участі в яких наділені відповідними повноваженнями та належними державі матеріальними засобами, зокрема і коштами.

Тому те, що позивач вказав відповідачами за вимогами про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за прострочення виконання рішення суду, яким підтверджене грошове зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, конкретні органи державної влади не означає, що у спірних правовідносинах суб`єктом відповідальності за прострочення виконання зазначеного рішення суду є не держава, а саме певні її органи (орган). Інакше кажучи, у спірних правовідносинах органи держави є представниками її інтересів як боржника за судовим рішенням про відшкодування завданої нею ж шкоди, а не суб`єктами владних повноважень, які здійснюють щодо позивача публічно-владні управлінські функції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц). Специфіка відносин із виконання таких судових рішень полягає у тому, що держава діє одночасно і як боржник, і як суб`єкт, який уповноважив на виконання відповідного рішення щодо себе певний орган влади, що діє від імені держави-боржника.

З огляду на викладені обставини, твердження відповідачів про неналежний склад учасників справи не заслуговують на увагу.

Крім цього, суд звертає увагу на те, що не може бути підставою для відмови в позові й посилання відповідача на те, що Державний бюджет України за будь-якою з програм не передбачає асигнувань для виплати інфляційних втрат та 3% річних за прострочення виконання рішення суду, оскільки відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення відповідача від відповідальності за порушення зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі №911/4249/16).

Аналогічний правовий висновок про те, що сама собою відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов`язання викладено в постанові Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справах № 925/246/17, №925/974/17, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №12-46гс18.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру, є частиною «права на суд» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява № 18357/91) від 19 березня 1997 року, «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява № 59498/00) від 7 травня 2002 року). З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, не має жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Це право гарантоване і для тих випадків, коли право на справедливий судовий розгляд порушене невчасним виконанням судового рішення, зокрема через відсутність коштів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Бурдов проти Росії (№ 2)» (Burdov v. Russia (№ 2), § 96-97, 99, 117, заява № 33509/04) від 15 січня 2009 року).

Розподіл судових витрат суд здійснює відповідно до ст.141 ЦПК України.

Зважаючи, що позивач звільнений від сплати судового збору судовий збір підлягає компенсації за рахунок держави.

Щодо витрат на правничу допомогу, то суд враховує, що відповідно до ст.131 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (п.1 ч.2 ст.137 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена Об`єднаною палатою Верховного Суду у постановах від 03 жовтня 2019 року в справі №922/445/19, від 22 січня 2021 року в справі № 925/1137/19, Верховним Судом у постановах від 02 грудня 2020 року в справі № 317/1209/19, від 03 лютого 2021 року в справі № 554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року в справі № 753/1203/18.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються в разі задоволення позову - на відповідача.

Позивачем заявлено про врахування судових витрат понесених ним (професійна правнича допомога) при розподілі судових витрат між сторонами. В їх підтвердження позивачем надано: договір про надання правничої допомоги №10/12/25 від 23 грудня 2025 року, опис робіт по наданню правничої допомоги від 24 грудня 2025 року, акт про приймання-передачі виконаних робіт від 02 січня 2026 року, копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії ВН№000290 від 18 липня 2018 року та ордер на надання правничої допомоги серії АВ№1252435 від 07 січня 2026 року.

Відповідно до умов договору про надання правничої допомоги №10/12/25 від 23 грудня 2025 року сторони домовились, що адвокат представляє інтереси ОСОБА_1 перед будь-якими фізичними та юридичними особами державної або недержавної форми власності, їх відокремленими підрозділами, в судах усіх юрисдикцій та усіх інстанцій по питаннях стягнення на користь ОСОБА_1 штрафних та фінансових санкцій. Для представлення інтересів ОСОБА_1 , адвокату надані усі права, що надані відповідним процесуальним законодавством України фізичній особі. Сума оплати на виконання доручення за домовленістю, згідно актів виконаних робіт.

Відповідно до акту прийому-передачі виконаних робіт №01/01/26 від 02 січня 2026 року, адвокат надав клієнту правничу допомогу відповідно до договору № 10/12/25 про надання правничої допомоги від 23 грудня 2025 року, а клієнт прийняв надану правничу допомогу. Вартість робіт з надання правничої допомоги становить 15000,00 грн, з яких: аналіз матеріалів та судових рішень по справі № 127/1407/22 - 2000,00 грн; аналіз законодавчої та нормативної бази – 1500,00 грн; аналіз практики Верховного Суду – 2000,00 грн; аналіз та підбір первинних документів та інших доказів, які мають відношення до справи - 2000 грн, підготовка позову з належними додатками – 2500,00 грн. Очікувана вартість робіт по справі на етапі розгляду справи в суді І інстанції, в т.ч. участь в засіданнях, підготовка процесуальних та інших документів - 5000 грн. Загальна вартість виконаних робіт по наданню правничої допомоги, з врахуванням вартості роботи по справі на етапі її розгляду в суді І інстанції, становить 15000 грн.

Оцінюючи надані стороною позивача докази, зважаючи на результати розгляду справи та ухвалене судом рішення про задоволення позову суд вважає, що існують підстави для розподілу між сторонами витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем.

Разом з тим, суд зважає, що предметом позову є стягнення заборгованості, справа не є складною, розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження без виклику осіб, в даній категорії спірних правовідносин наявна усталена судова практика, обсяг наданих доказів є невеликим, а формування позиції та підготовка матеріалів не вимагали значного обсягу юридичної і технічної роботи. Водночас така послуга як участь в засіданнях, підготовка процесуальних та інших документів очікуваною вартістю робіт по справі на етапі розгляду справи в суді І інстанції в сумі 5000 грн, адвокатом не здійснювалась з огляду на те, що справа розглядалась в порядку спрощеного позовного провадження без виклику осіб. Тому, враховуючи складність справи та виконані роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача 5000,00 грн витрат на правничу допомогу. Саме такий розмір витрат, на переконання суду, є об`єктивним, співмірним зі складністю справи та виконаною адвокатом роботою у ній.

На підставі викладеного, керуючись ст. 510, 524-527, 530, 533, 553-554, 610, 612, 625, 1046, 1047, 1049, 1050 ЦК України, ст. 81, 141, 263-265, 279, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов задовольнити.

Стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 294026,89 (двісті дев`яносто чотири тисячі двадцять шість гривень 89 коп.), з яких: 61839,03 грн – 3% річних та 232187,86 грн – інфляційних втрат.

Судовий збір компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5000,00 грн (п`ять тисяч гривень 00 коп.) витрат на професійну правничу допомогу

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження , якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ,

Відповідачі:

Вінницька обласна прокуратура, ЄДРПОУ 02909909, м. Вінниця, вул. Монастирська, буд. 33,

Держава України в особі Державної казначейської служби України, ЄДРПОУ 37567646, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 6.

Суддя: