Рішення від 15 березня 2026 р. у справі №380/8824/25 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 березня 2026 року м. Львівсправа № 380/8824/25

Львівський окружний адміністративний суд, суддя Клименко О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Львівській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки),

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (позивач/ ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління Державної податкової служби у Львівській області (відповідач/ГУ ДПС у Львівській області), в якому просить:

- визнати протиправною та скасувати податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 08 лютого 2021 року № Ф-4545-57У на суму 37788,74 грн, винесену Головним управлінням ДПС у Львівській області у відношенні ОСОБА_1 ;

- стягнути з відповідача всі судові витрати у справі, включаючи суми сплаченого судового збору:

- стягнути з бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Львівській області на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язану з розглядом справи за цим позовом, в розмірі 6000,00 грн.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 08 лютого 2021 року ГУ ДПС у Львівській області винесло вимогу № Ф-4545-57У про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 2017 року по 2020 рік на загальну суму 37788,74 грн (далі – також спірна/оскаржувана вимога). Зазначену вимогу відповідача позивач уважає протиправною та такою, що її належить скасувати, оскільки в період, за який йому нараховано спірну суму недоїмки зі сплати єдиного внеску, він не здійснював підриємницьку діяльність, як фізична особа-підприємець, доходів не отримував, а натомість працював у згаданий період як найманий працівник, отримував заробітну плату за місцем роботи і роботодавець сплачував з його заробітної плати відповідні внески. Щодо цього позивач покликається на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 440/2149/19. Також позивач вказує, що з огляду на приписи Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 20 квітня 2015 року № 449 (далі – Інструкція № 449) відповідач, навіть якщо і вважав правомірним донарахування сум єдиного внеску, незважаючи на відсутність здійснення позивачем підприємницької діяльності та отримання доходів від неї, був зобов`язаний здійснювати донарахування (коригування) сум єдиного внеску так: скласти першу вимогу із моменту виникнення недоїмки у розмірі більше ніж 10 гривень; кожного разу складати нову вимогу на кінець кожного календарного місяця у разі, якщо виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки; кожного разу надсилати нову вимогу. Такі протиправні бездіяльність та зволікання податкового органу із моніторингом заборгованості зі сплати єдиного внеску, а також із своєчасним складанням відповідних вимог, призвели до того, що позивач дізнався про факт порушення свого права лише тоді, коли сума безпідставно нарахованого боргу стала непомірно великою для нього.

З огляду на вказане просить позов задовольнити повністю.

Позиція відповідача викладена у відзиві на позовну заяву. Відповідач вказує, що оскільки до ГУ ДПС у Львівській області не надходило жодних відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ОСОБА_1 , по цьому платнику податків проводилось нарахування єдиного внеску. Єдиний внесок відповідно до вимог Закону України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) нараховується для фізичних осіб-підприємців – платників єдиного внеску на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої Законом 2464-VI, при цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Згідно з даними інформаційних баз даних ДПС України по коду платежу 71040000 «Єдиний внесок для фізичних осіб-підприємців, у тому числі, які обрали спрощену систему оподаткування та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність» по ОСОБА_1 на центральному рівні проведено щоквартальні нарахування: за 2017, 2018, 2019, 2020 роки. У зв`язку з тим, що за даними інформаційної системи ДПС України у ОСОБА_1 обліковувалась недоїмка з єдиного внеску, відповідно до вимог Закону № 2464-VI та Інструкції № 499 сформовано спірну вимогу на суму 37788,74 грн, яка була надіслана на адресу позивача. Про зміну податкової адреси позивач не повідомляв. Фізична особа-підприємець та роботодавець, у якого працює така фізична особа, як найманий працівник, є окремими платниками єдиного внеску та мають окремі (власні) бази нарахування єдиного внеску, які не є тотожними та не «покривають», не об`єднують одна іншу та мають однаковий, незалежний один від іншого обов`язок сплачувати єдиний внесок незалежно від результатів своєї господарської діяльності та, відповідно, фінансового стану, що є наслідком такої діяльності. При цьому у будь-якому разі кожен з них має сплатити єдиний внесок не нижче мінімального рівня. Неотримання фізичною особою-підприємцем прибутку від власного бізнесу не є підставою для перекладання обов`язку сплачувати єдиний внесок на роботодавця, робота в якого є окремим видом реалізації громадянином своїх здібностей, досвіду та можливостей. Закон № 2464-VI чітко та недвозначно встановлює обов`язок фізичної особи-підприємця щодо сплати єдиного внеску у мінімальному розмірі навіть у разі нездійснення підприємницької діяльності та не містить норм щодо звільнення від цього обов`язку, якщо ця фізична особа є найманим працівником у іншого роботодавця. Отже, спірна вимога є правомірною, а підстави для її скасування відсутні.

З огляду на вказане у задоволенні позову просить відмовити повністю.

Щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відповідач зазначає, що розглядувана справа є незначною, а сума заявлених витрат є значною та необґрунтованою, без детального розрахунку робіт, наданих послуг, затраченого часу, та витрат, пов`язаних з розглядом справи, тож відповідне клопотання позивача задоволенню не підлягає.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 246 КАС України суд зазначає, що ухвалою судді від 12 травня 2025 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) сторін; витребувано у відповідача належно засвідчену копію спірної вимоги та докази її надіслання на адресу позивача та дані обліку платежів ІКП ІС щодо ОСОБА_1 з ЄСВ, які стали підставою для винесення спірної вимоги.

Ухвалою суду від 16 березня 2026 року у задоволенні клопотання представника позивача від 02 травня 2025 року про поновлення строку звернення до суду та клопотання представника відповідача від 27 травня 2025 року про залишення позовної заяви без розгляду відмовлено.

Суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець з 19 березня 2008 року (номер запису 23960000000001469) по 16 вересня 2024 року (номер запису 2004140060001010551, підстава: власне рішення).

Згідно з даними зворотного боку облікової картки платника податків ОСОБА_1 (вид бюджету – 70 (цільові фонди), код класифікації доходів бюджету – 71040000 (для фізичних осіб-підприємців, у тому числі, які обрали спрощену систему оподаткування та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність) станом на 19 січня 2021 року у позивача наявна недоїмка зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірі 37788,74 грн.

08 лютого 2021 року Головне управління ДПС у Львівській області відповідно до статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи податкових органів винесло вимогу № Ф-4545-57У про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на суму 37788,74 грн.

Не погоджуючись із вказаною вимогою, позивач оскаржив її до суду.

Предметом розгляду у цій справі є правомірність винесення відповідачем вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-4545-57У від 08 лютого 2021 року, оскільки позивач стверджує про відсутність у нього обов`язку зі сплати єдиного внеску, а також вказує на порушення відповідачем порядку і строків нарахування сум єдиного внеску та надсилання (вручення) податкових вимог.

Оцінюючи правовідносини, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08 липня 2010 року № 2464-VI (далі – Закон № 2464-VI) (тут – і надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пункту 2 статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі єдиний внесок) - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Згідно з пунктом 2 статті 2 Закону № 2464-VI виключно цим Законом визначаються принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Відповідно до статті 3 Закону № 2464-VI збір та ведення обліку єдиного внеску здійснюються за принципами: законодавчого визначення умов і порядку його сплати; обов`язковості сплати; законодавчого визначення розміру єдиного внеску; прозорості та публічності діяльності органу, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску; захисту прав та законних інтересів застрахованих осіб; державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску; відповідальності платників єдиного внеску та органу, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, за порушення норм цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов`язків.

За змістом пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є, зокрема, фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 6 Закону № 2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок до податкового органу за основним місцем обліку платника єдиного внеску.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за місяць, у якому отримано дохід (прибуток).

У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному періоді або окремому місяці звітного періоду, такий платник має право самостійно визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Водночас відповідно до пункту 3 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.

Сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом є недоїмкою (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI).

Відповідно до частини 5 статті 8 Закону № 2464-VI єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.

Отже, необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного внеску.

Тому саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, а розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Отже, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове регулювання дає підстави дійти висновку, що з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Водночас суд наголошує, що відносини щодо адміністрування єдиного внеску у разі одночасного перебування фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.

Відповідно до вимог частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Під час вирішення цієї справи суд ураховує правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 440/2149/19, відповідно до якого «особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем».

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 31 березня 2023 року у справі № 600/2686/21-а.

Як слідує з матеріалів справи та підтверджується даними зворотного боку облікової картки платника податків ОСОБА_1 , а також листом-відповіддю ГУ ДПС у Львівській області від 19 грудня 2024 року № 39656/6/13-01-13-10 єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірі 37788,74 грн, що входить до оскаржуваної вимоги про сплату боргу (недоїмки), нараховано позивачу за період з 2017 року по 2020 рік.

Зі змісту трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 від 16 січня 2013 року суд встановив, що у період, за який позивачу нараховано єдиний внесок (з 2017 року по 2020 рік), він перебував у трудових відносинах з різними роботодавцями (Товариство з обмеженою відповідальністю «Алло», Товариство з обмеженою відповідальністю «Брейн Соре Інтернешенл», Приватне акціонерне товариство «Київстар»), тож обов`язок сплати єдиного внеску за нього (з його заробітної плати) був покладений саме на вказаних роботодавців.

Крім того, до матеріалів позовної заяви позивач долучив індивідуальні відомості про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування форми ОК-5, які містять відомості про щомісячну сплату роботодавцями позивача, як страхувальниками, із його заробітної плати страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в межах періоду з 2017 року по 2020 рік.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 7 № 2464-VI єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

Отже, за змістом норм Закону № 2464-VI за найманого працівника єдиний внесок сплачує роботодавець, який нараховує такий внесок на суму заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці».

З огляду на те, що в період, за який позивачу нараховано єдиний внесок, він перебував у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю «Алло», Товариством з обмеженою відповідальністю «Брейн Соре Інтернешенл», Приватним акціонерним товариством «Київстар», тобто, був застрахованою особою, і сплату єдиного внеску за нього здійснювали його роботодавці, суд дійшов висновку про відсутність за таких обставин у позивача обов`язку зі сплати єдиного внеску за вказаний період, оскільки мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцями.

Водночас доказів фактичного здійснення позивачем підприємницької діяльності та отримання ним доходу за спірний період нарахування єдиного внеску відповідачем суду не надано, тому, на переконання суду, відповідач протиправно сформував позивачу спірну вимогу про сплату боргу (недоїмки) на суму 37788,74 грн.

Що стосується тверджень позивача про порушення відповідачем порядку і строків нарахування сум єдиного внеску та надсилання (вручення) податкових вимог суд (у аспекті відповідних доводів позивача, описаних вище) ураховує таке.

Згідно з абзацом третім пункту 3 розділу VI Інструкції № 449 сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена в строки, встановлені Законом, обчислена податковими органами у випадках, передбачених Законом, є недоїмкою.

Відповідно до абзаців першого, третього, четвертого пункту 3 розділу VI Інструкції № 449 податкові органи надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо:

платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску;

платник має на кінець календарного місяця борги зі сплати фінансових санкцій.

Згідно з абзацами сьомим, восьмим пункту 3 розділу VI Інструкції № 449 у випадках, передбачених абзацами третім та/або четвертим цього пункту, вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається (вручається): платникам, зазначеним у пункті 1 статті 4 Закону, протягом 20 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій).

Абзацом десятим пункту 3 розділу VI Інструкції № 449 вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційно-телекомунікаційних систем ДПС (далі - ІТС) на суму боргу, що перевищує 10 гривень.

Аналіз наведених норм вказує про обов`язок податкового органу сформувати та надіслати платнику вимогу про сплату боргу (недоїмки), у разі наявності в нього на кінець календарного місяця недоїмки зі сплати єдиного внеску, що перевищує 10 гривень, протягом 20 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому, зокрема виникла сума недоїмки зі сплати єдиного внеску.

Як підтверджується даними зворотного боку облікової картки платника податків позивача, а також листом-відповіддю ГУ ДПС у Львівській області від 19 грудня 2024 року № 39656/6/13-01-13-10, 09 лютого 2018 року позивачу нараховано розрахункову суму єдиного внеску за 2017 рік у розмірі 8448,00 грн з терміном сплати до 09 лютого 2018 року, а тому відповідач повинен був сформувати та надіслати позивачу першу вимогу про сплату боргу (недоїмки) не пізніше 20 робочого дня березня 2018 року, як місяця, що настав за календарним місяцем, у якому у позивача виникла сума недоїмки зі сплати єдиного внеску, що перевищила 10 гривень.

Утім, спірна вимога сформована відповідачем лише у лютому 2021 року та на всю суму недоїмки зі сплати єдиного внеску за період з 2017 року по 2020 рік, що суперечить наведеним вище приписам пункту 3 розділу VI Інструкції № 449 та додатково вказує на її протиправність.

Жодних аргументів на спростування вказаних доводів позивача відповідач не навів.

Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до вимог частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Ураховуючи вищевикладене, суд вважає спірну вимогу про сплату боргу (недоїмки) такою, що не відповідає встановленим у частині другій статті 2 КАС України критеріям обґрунтованості, добросовісності та розсудливості, а тому порушує права позивача, які підлягають судовому захисту у спосіб визнання її протиправною та скасування повністю.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про задоволення позову повністю.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує як розподілити між сторонами судові витрати.

Щодо розподілу судових витрат суд ураховує таке.

Згідно з частинами першою, третьою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до правил абзацу першого частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Суд встановив, що за подання цього позову до суду позивач сплатив судовий збір у розмірі 1211,20 грн. Ураховуючи задоволення позову судом у повному обсязі, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача належить стягнути 1211,20 грн сплаченого судового збору.

Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає таке.

Правове регулювання витрат на професійну правничу допомогу містить стаття 134 КАС України.

Так, частиною першою цієї статті визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до частин другої - п`ятої статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини сьомої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Аналіз наведених норм права вказує, що від учасника справи, який поніс витрати на професійну правничу допомогу, вимагаються докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

На підтвердження факту понесення витрат на правничу допомогу у цій справі позивач подав до суду такі докази:

1. Ордер на надання правничої допомоги серії АЕ № 1383329 від 02 травня 2025 року.

2. Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльності серії ДП № 3296 від 27 лютого 2017 року.

3. Договір № 30/12-24-1 від 30 грудня 2024 року про надання правової допомоги, укладений між ОСОБА_1 , як Клієнтом, та адвокатом Дорошенком Сергієм Олександровичем (Адвокатом).

4. Акт № 1 від 02 травня 2025 року здачі-приймання наданих послуг по договору про надання правової допомоги № 30/12-24-1 від 30 грудня 2024 року, за змістом якого Адвокат надав в повному обсязі Замовнику такі послуги правового характеру: складання тексту і подання до Львівського окружного адміністративного суду позовної заяви про скасування податкової вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 08 лютого 2021 року № Ф-4545-57У на суму 37788,74 грн, винесеної Головним управлінням ДПС у Львівській області стосовно ОСОБА_1 , вартість наданих послуг становить 6000,00 грн.

5. Рахунок на оплату № 1-БВІ від 02 травня 2025 року на суму 6000,00 грн.

6. Платіжну інструкцію № 188862245.1:WEB від 02 травня 2025 року про сплату позивачем на користь ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 6000,00 грн за надання правничої допомоги у цій справі згідно з Рахунком на оплату № 1-БВІ від 02 травня 2025 року.

Суд відзначає, що приписами статті 30 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» встановлено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Під час встановлення розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Верховний Суд у постанові від 26 лютого 2025 року у справі № 910/10602/23 звернув увагу, зокрема, що, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», враховуючи водночас положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу (пункти 133 - 134 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21).

Учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм під час оцінки такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

У разі встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат зокрема, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо (пункти 145, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21).

У підсумку Верховний Суд у вказаній справі № 910/10602/23 виснував, що ненадання позивачем розрахунку витрат на правничу допомогу (детального опису робіт (наданих послуг) не може свідчити про відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, відповідно й не може бути підставою для відмови в задоволенні заяви позивача про розподіл витрат на правничу допомогу.

У розглядуваній справі на підтвердження розміру понесених витрат на правничу допомогу позивач подав до суду Акт № 1 від 02 травня 2025 року здачі-приймання наданих послуг по договору про надання правової допомоги № 30/12-24-1 від 30 грудня 2024 року, за змістом якого позивач, як Замовник, отримав від Адвоката послуги правового характеру вартістю 6000,00 грн, що полягають у складанні тексту і поданні до Львівського окружного адміністративного суду позовної заяви про скасування податкової вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 08 лютого 2021 року № Ф-4545-57У на суму 37788,74 грн, винесеної Головним управлінням ДПС у Львівській області стосовно ОСОБА_1 .

Тож доводи відповідача про те, що до заяви позивача про відшкодування судових витрат не долучено жодних підтверджувальних документів для визначення розміру витрат на правничу допомогу, є помилковими та відхиляються судом.

Своєю чергою, принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України.

Так, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина п`ята статті 134 КАС України).

Водночас розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Отже, з аналізу статті 134 КАС України, випливає, що, крім того, що зазначена стаття забезпечує право особи на правову допомогу, з іншого боку, вона запобігає зловживанню правом на компенсацію витрат на правову допомогу в тому числі неоднаковій судовій практиці, встановлюючи критерії співмірності, які визначені в частині п`ятій цієї статті. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат обґрунтовано у кожній конкретній ситуації за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

За змістом частини дев`ятої статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, згідно з практикою якого заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Водночас для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача, має бути встановлено, що позов позивача задоволено, а також, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а їх розмір є розумний та виправданий, що передбачено у статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Тобто суд оцінює рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої прийнято рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

За таких обставин суд зазначає, що ця адміністративна справа згідно з положеннями статей 4, 12 КАС України є справою незначної складності, з невеликим обсягом досліджуваних доказів, яка розглядається судом у порядку спрощеного позовного провадження.

Так, предмет спору у цій справі не є складним та не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, а обсяг і складність складених процесуальних документів не є значними.

Окрім цього, Єдиний державний реєстр судових рішень містить значну кількість судових рішень, зокрема й Верховного Суду, щодо справ у подібних правовідносинах, що не потребує значного часу на опрацювання нормативно-правових актів, пошуку в Єдиному державному реєстрі судових рішень та вивчення практики в аналогічній категорії справ тощо.

Тобто з позиції суду підготовка позову у цій справі не вимагала від адвоката значного обсягу юридичної та технічної роботи, а заявлена до відшкодування сума витрат на її підготовку у розмірі 6000,00 грн є завищеною.

Отже, заявлені позивачем до відшкодування 6000,00 грн витрат на правничу допомогу є необґрунтованими, не відповідають реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а їх стягнення з відповідача становить надмірний тягар для нього, що суперечить принципу розподілу таких витрат. Заявлений розмір витрат не є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), із реальним часом, витраченим адвокатом та із обсягом наданих адвокатом послуг (виконаних робіт).

За цих обставин з урахуванням принципу співмірності та розумності судових витрат, пропорційності до ціни позову, конкретних обставин справи та змісту виконаних послуг, розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження суд уважає за необхідне зменшити розмір судових витрат на професійну правничу допомогу та покласти на відповідача понесені позивачем судові витрати на оплату правничої допомоги адвоката в суді першої інстанції в сумі 2000,00 грн.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп. 15.5 п. 15 Перехідних положень КАС України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної податкової служби у Львівській області (вул. Стрийська, 35, м. Львів, 79026) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) - задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної податкової служби у Львівській області про сплату боргу (недоїмки) від 08 лютого 2021 року № Ф-4545-57У на суму 37788,74 грн.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у Львівській області (вул. Стрийська, 35, м. Львів, 79026, код ЄДРПОУ 43968090) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) 1211,20 грн сплаченого судового збору та 2000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

У задоволенні стягнення решти витрат на правничу допомогу – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.

Повний текст рішення складено 16 березня 2026 року.

СуддяКлименко Оксана Миколаївна