Рішення від 11 березня 2026 р. у справі №640/3137/22 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 березня 2026 року м. Київ справа №640/3137/22

Суддя Київського окружного адміністративного суду Лапій С.М., розглянувши в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, за участі третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області та Державної судової адміністрації України про стягнення майнової шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акта,

в с т а н о в и в:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин ОСОБА_1 з позовом, в якому просить стягнути за рахунок бюджетних коштів Державного бюджету України з Держави України в особі Державної казначейської служби України шляхом списання 194 880,00 грн. у відшкодування матеріальної шкоди, завданої органом державної влади прийняттям неконституційного правового акта.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.01.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, дана справа отримана Київським окружним адміністративним судом за належністю.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.06.2023 прийнято справу до провадження та призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв`язку із прийняттям Конституційним Судом України 15.04.2020 рішення №2-р(ІІ)/2020, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII, позивачу повинна бути відшкодована матеріальна шкода, завдана органом державної влади прийняттям неконституційного правового акта у розмірі 194 880,00грн.

Відповідач та треті особи пояснень щодо заявлених позовних вимог до суду не подали.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 працював суддею Стахановського міського суду Луганської області.

Постановою Верховної Ради України від 16.07.2015 №634-VІІІ суддю ОСОБА_1 звільнено у відставку.

Наказом Стахановського міського суду Луганської області №3 від 05.08.2015 ОСОБА_1 звільнено з посади судді з 05.08.2015 та виплачено компенсацію за невикористану додаткову відпустку за відпрацьований 2014 рік тривалістю 15 календарних днів.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.10.2016, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26.01.2017 та постановою Верховного Суду від 13.06.2018 у справі №826/338/16 за позовом ОСОБА_1 про стягнення вихідної допомоги судді у зв`язку з виходом у відставку у розмірі 194 880,00грн., було відмовлено.

У зв`язку із прийняттям Конституційним Судом України 15.04.2020 рішення №2-р(ІІ)/2020, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII, ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із заявою про перегляд постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.10.2016 у справі №826/338/16 за виключними обставинами.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.12.2021, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.06.2022, у задоволенні заяви про перегляд постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.10.2016 у справі №826/338/16 за виключними обставинами відмовлено.

Як стверджує позивач, оскільки ним було реалізовано один із способів юридичного захисту, який не поновив порушені його права, звернення до суду з позовом про відшкодування спричиненої неконституційним правовим актом матеріальної шкоди, що призвело до невиплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат при виході судді у відставку, є єдиним можливим ефективним способом поновлення порушених його прав позивача, реалізація якого має бути гарантована у світлі приписів ст. 6 ратифікованої Україною Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року.

Надаючи правову оцінку обставинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.

Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною 5 статті 55 Конституції України, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Отже, конструкцією цієї конституційної норми передбачено можливість застосування способів захисту права, в тому числі, не передбачених процесуальними нормами. Такий підхід відповідає проявам верховенства права, що не обмежується лише законодавством. Всі ці елементи права відповідають принципу справедливості, що значною мірою знайшли своє відображення у конституційних положеннях (статті 3, 6, 8, 55 Конституції України).

При цьому, гарантоване згаданою нормою конституції право на захист можливе лише у разі його порушення, має бути реальним та стосуватися індивідуально вираженого права або інтересів особи, котра стверджує про його порушення.

Аналогічну норму закріплено статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ) від 04 листопада 1950 року: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював необхідність ефективного захисту прав заявників. Так, у пункті 75 рішення від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» ЄСПЛ зазначає, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, що, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави. У пункті 29 Рішення від 16 травня 2013 року у справі «Гарнага проти України» ЄСПЛ нагадує, що для того щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується ( див. рішення від 06 вересня 2005 року у справі «Гурепка проти України», пункт 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення від 26 жовтня 2000 року у справі «Кудла проти Польщі», заява №30210/96, пункт 158).

Конституційний Суд України також у рішенні від 30 січня 2003 року у справі № 3-рп/2003 наголошує, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10, пункт 9).

Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Україна згідно з Конституцією України є правовою державою (стаття 1), а людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3). Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина 2 статті 6). В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини 1,2 статті 8). Ці обов`язки держави конкретизується в ряді інших статей Конституції України.

Матеріальна та (чи) моральна шкода, завдана громадянам незаконними рішеннями…, безпідставним засудженням… (стаття 56, частина четверта статті 62 Конституції України) відшкодовується державою. Аналогічні положення щодо відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, містяться і в частині третій статті 152 Конституції України (Рішення Конституційного суду України від 03 жовтня 2001 року у справі № 1-36/2001).

Суд звертає увагу, що позивач зазначає, що саме ця норма Конституції України і є правовим підґрунтям його звернення до суду із позовною заявою про відшкодування матеріальної шкоди у вигляді неотриманної вихідної допомоги при звільненні у відставку. При цьому він також звертає увагу суду, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України), а способами захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, можуть бути: відновлення становища, яке існувало до порушення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункти 4, 8 частини 2 статті 16 цього Кодексу). Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом (пункт 4 статті 1166, стаття 1175 Цивільного кодексу України). Вказана позиція позивача обґрунтовано врахована судом першої інстанції, з чим погоджується і суд апеляційної інстанції.

При цьому, підставою для такого звернення є рішення Конституційного Суду України:

- від 15 квітня 2020 року № 2-р/2020, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 року № 1166-VII, у зв`язку з застосуванням якого позивач і не отримав вихідну допомогу.

А фактичне скасування (зміна) Законом № 1774-VIII обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах (яким і є Закон № 2453-VI), суперечить статті 6, частині 2 статті 19, статті 130 Конституції України.

Суд констатує, що аналогічні висновки містяться і у пункті 4.2 рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020, у якому, зокрема, останній зазначає: Конституцією України встановлено, що виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини 1 статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантується Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини 1, 2 статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини першої, частина друга статті 130). Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци 7, 8 підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення від 11 березня 2020 року № 4-р/2020). Отже, робить застереження Конституційний Суд, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів.

Також Конституційний Суд України вважає, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак, такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України.

Таке обмеження також може застосовуватись й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв`язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України (пункт 4.3 Рішення від 28 серпня 2020 № 10-р/2020 у справі № 1-4/2020).

Відповідно ж до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1(2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя (абзац 5 пункту 4.1 рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 № 4-р/2020).

Відповідно до пункту 2 резолютивної частини рішення від 15 квітня 2020 року № 2-р(II)/2020 положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Законну України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 року № 1166-VII, визнане неконституційним, також втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Саме у зв`язку з визнанням неконституційними цих актів та керуючись частиною 3 статті 152 Конституції України позивач і просить суд стягнути з держави (Державного бюджету України) матеріальну шкоду у сумі, яка зазначена ним у позовній заяві.

В контексті зазначеного суд наголошує, що позивач обґрунтовано звертається також до прецедентної практики Європейського суду з прав людини щодо якості закону, яка характеризує її, зокрема, наступним чином:

1) якість закону вимагає, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. Це означає, що в національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. Закон має містити досить зрозумілі й чіткі формулювання, які давали б громадянам належне уявлення стосовно обставин та умов, за якими державні органи уповноважені вдаватися до втручання в право;

2) якість закону пов`язана з достатньою чіткістю встановлення ним тих чи інших обставин, на підставі яких діють державні органи;

3) положення закону повинні бути передбачуваними та надавати достатньо гарантій проти свавільного застосування.

Вказані принципи знайшли своє відображення у рішеннях Європейського суду з прав людини: у справі «Ґавенда проти Польщі» від 14 березня 2002 року; у справі «Броньовський проти Польщі» від 22 червня 2004 року; у справі «Аманн проти Швейцарії» від 16 лютого 2000 року; у справі «Волохи проти України» від 02 листопада 2006 року; у справі «Фельдек проти Словаччини» від 12 липня 2001 року; у справі «Фадєєва проти Росії» від 09 червня 2005 року.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях також неодноразово зазначав про недопустимість порушень цього принципу, вказуючи, зокрема, що принцип правової визначеності вимагає від законодавця чіткості, зрозумілості, однозначності правових норм, їх передбачуваності (прогнозованості) для забезпечення стабільного правового становища людини (рішення від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018); особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Однак, очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів (рішення від 22 травня 2018 року № 5-р/2018).

Юридична визначеність дає можливість учасникам суспільних відносин завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх легітимних очікуваннях, зокрема у тому, що набуте ними на підставі чинного законодавства право буде реалізоване. Юридичною визначеністю обумовлюється втілення легітимних очікувань, тобто досягненням бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки (рішення від 05 червня 2019 року № 3-р(I)/2019).

З огляду на викладене суд вважає, що з боку держави відносно позивача має місце порушення принципу юридичної визначеності, який є однією із складових принципу верховенства права, а обраний позивачем спосіб захисту порушеного права ґрунтується як на нормах Цивільного кодексу України, частині 3 статті 152 Конституції України, так і на нормах Кодексу адміністративного судочинства України (зокрема, пункт 5 статті 21, стаття 245).

Поряд з викладеним до вказаного висновку суд приходить із врахуванням наступного.

Змістом адміністративної юстиції є, зокрема, ефективний судовий захист від порушень у публічно-правових відносинах. Загальні способи звернення до адміністративного суду та захист порушеного права у публічно-правових відносинах визначені частиною 1 статті 5 та частиною 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України. Так, зокрема, згідно до вказаних норм захист права можливий шляхом прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

При цьому, визнання протиправним нормативно-правового акту (який є неконституційним) відбулося, як вже зазначено вище, в ході розгляду Конституційним Судом України справи та ухвалення рішення від 15 квітня 2020 року № 2-р(II)/2020. У мотивувальній частині згаданого рішення суд, зокрема, вказує, що законодавець оспорюваним положенням Закону №1166 тимчасово змінив порядок матеріального забезпечення суддів, посилаючись на введення режиму запобігання фінансової катастрофи… А право на отримання вихідної допомоги суддя набуває з моменту реалізації ним права на відставку (пункти 3.3.2 рішення).

Відповідно до пункту 1 статті 92 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року № 2136-VIII (далі - Закон № 2136) встановлено, що юридичну позицію Конституційний Суд України викладає у мотивувальній та/або резолютивній частині рішення, висновку. Юридична позиція суду може міститися в ухвалах про відмову у відкритті конституційного провадження у справі та про закриття конституційного провадження у справі, постановлених Сенатом чи Великою палатою.

У своїх юридичних позиціях Конституційний Суд України розвиває та деталізує положення Конституції України і Закону, зокрема його другого розділу, яким встановлено порядок здійснення конституційного провадження як однієї з форм конституційного юрисдикційного процесу.

З огляду на те, що рішення й висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними та не можуть бути оскаржені (стаття 151-2 Конституції України), юридичні позиції Конституційного Суду України, викладені в них, є загальнообов`язковими.

Отже, у справі, що розглядається, суд застосовує юридичні висновки, викладені Конституційним Судом України у мотивувальній частині та резолютивній частині рішення №2-р(II)/2020 як загальнообов`язкове.

Частиною 1 статті 58 Конституції України передбачено, що Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Закон діє з моменту набрання ним чинності до втрати ним чинності, яка може наступити внаслідок його скасування, заміни його іншим законом, закінчення терміну дії закону або ухвалення рішення Конституційного Суду України про визнання закону (його окремих положень) неконституційним.

Отже, Закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.

Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до статті 56 Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування; їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Суд вважає, що внаслідок прийняття Верховною Радою України згаданого вище неконституційного закону і порушення його прав шляхом незаконної невиплати вихідної допомоги позивачу завдана шкода у розмірі 194 880,00грн. Ця сума є матеріальною шкодою, завданою позивачу у зв`язку з прийняттям неконституційного Закону, і він має право на компенсацію заподіяної йому матеріальної шкоди.

З системного аналізу викладеного вбачається, що позивач обґрунтовано вважає, з чим також погоджується і суд, норму статті 152 Конституції України (зокрема її частину 3) тією нормою прямої дії, яка передбачає відшкодування шкоди, заподіяної навіть правомірною поведінкою, якщо така поведінка була зумовлена положеннями закону, які визнані неконституційними. На думку суду, у цій справі мова йде не про можливість ретроспективної дії рішення від 15 квітня 2020 року № 2-р(II)/2020, тобто можливості його застосування на правовідносини, які відбулися до часу його ухвалення, а саме про відшкодування шкоди, яка завдана внаслідок прийняття закону, що був визнаний неконституційним. При цьому, фактичне скасування виплати вихідної допомоги при звільненні судді у відставку, що було запроваджено вищезазначеними законами, суперечить Конституції України не з часу прийняття цих рішень Конституційним Судом України, а з часу прийняття законів, які в подальшому визнано неконституційними.

Отже, за змістом наведеної норми Конституції України підлягає відшкодуванню будь-яка шкода - у повному обсязі та за весь час дії неконституційного акта чи його частини, незалежно від того чи виникла вона (шкода) до визнання акту неконституційним чи після такого визнання. А вищевказані норми статей 56, 58 Конституції України також як норми прямої дії дозволяють надати рішенню Конституційного Суду України №2-р(II)/2020 зворотної сили та застосувати Закон № 2453 у його первинній редакції (пункт 1 резолютивної частини рішення № 2-р(II)/2020), для відновлення порушеного права позивача.

За таких обставин суд вважає, що позивач вірно обґрунтовує предмет доказування у даному спорі - завдання особі матеріальної шкоди, зокрема у вигляді доходів, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене застосуванням до неї визнаного неконституційним правового акта або його окремої частини.

Стосовно ж способу захисту порушеного права, який обраний позивачем у справі, суд наголошує на тому, що даний спосіб є ефективним та відповідає вимогам, зокрема, статей 15, 16 ЦК України (відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди), статтям 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - це по-перше. По-друге, поряд з вказаними способами захисту прав і законних інтересів особи у національному законодавстві України існує також і спосіб захисту, що прямо передбачений Основним законом України, на який і посилається позивач, а саме: матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку (частина 3 статті 152 Конституції України).

Одночасно з викладеним судом враховується наступне.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, у справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що «…у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб…».

Тобто, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи зобов`язані діяти в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду у вигляді безпідставної відмови в відшкодуванні матеріальної шкоди та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Зубко та інші проти України» від 26 квітня 2006 року Суд констатував, що неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати, є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на поведінку. Неспроможність держави гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишаються, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном.

Невиконання обов`язку з боку держави проводити відповідні виплати, які законодавчо встановлені, становить порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а саме: позбавлення майна на умовах, що не встановлені Законом.

Таким чином, застосування до особи положень закону, визнаних неконституційними (конституційними), з метою поновлення порушених прав та свобод, є одним із проявів «відповідальності» держави та відповідального публічного урядування. У такий спосіб держава виконує свій обов`язок поновити права, які вона сама й порушила, ухваливши акт, що став об`єктом судового конституційного контролю і визнаний неконституційним.

Беручи до уваги, що Державою Україна не виконаний позитивний обов`язок та до теперішнього часу не визначений порядок відшкодування матеріальної шкоди, встановлений частиною 3 статті 152 Конституції України, суд вбачає за можливе застосування за результатами розгляду у цій справі аналогії права (аналогії закону).

В правовій доктрині, законодавстві України та юридичній практиці загальновизнаним є те, що аналогія закону - це вирішення справи або окремого юридичного питання на основі правової норми, розрахованої на подібні випадки. Аналогія унеможливлюється, якщо вона прямо заборонена законом або якщо закон безпосередньо та у виключній формі пов`язує настання юридичних наслідків з наявністю конкретних норм.

Аналогія права - це вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і змісту законодавства. Аналогія права застосовується тоді, коли: а) немає норми, яка прямо передбачає даний випадок; б) відсутня норма, яка передбачає подібний випадок.

У судовій практиці аналогія здебільшого застосовується у регулюванні цивільних відносин, оскільки у сфері публічного права її застосування вважається проблематичним. Однак, у даній справі йдеться про забезпечення прав і законних інтересів фізичної особи, і тому відсутність безпосереднього нормативно-правового врегулювання певних відносин не може бути перешкодою для захисту вказаних прав та інтересів цієї особи ще й тому, що відшкодування матеріальної шкоди зафіксовано частиною 3 статті 152 Основного Закону держави, положення якої є нормами прямої дії та застосовуються безпосередньо Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (рішення Конституційного Суду України від 08 вересня 2016 року № 6-рп/2016).

При цьому суд зважає на неприпустимість відмови у розгляді справ про відшкодування матеріальної шкоди за вказаною нормою Конституції України з мотивів відсутності, неповноти, суперечливості законодавства, котре регулює спірні правовідносини. Наведене повинно слугувати приводом для застосування аналогії закону, а в разі відсутності такої правової норми - аналогію права, оскільки, як вже наголошувалось вище, частиною 3 статті 8 Конституції України встановлено, що норми Конституції є нормами прямої дії. При наявності питання визначення співвідношення конкуруючих норм Конституції України його слід вирішувати на користь згаданої норми частини 3 статті 152 Конституції України, оскільки матеріальна шкода була завдана позивачу через застосування до нього неконституційних нормативно-правових приписів.

Також в аспекті зазначеного суд враховує практику Верховного Суду.

Так, зокрема, у постанові Великої палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) суд вказує: у силу вимог частини 7 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), суд вважає за можливе застосувати аналогію закону.

Поряд із вказаним суд констатує, що у випадку незастосування аналогії права (закону) у державі виникає правовий вакуум (прогалина) щодо конституційної норми прямої дії, що регламентує певну групу суспільних відносин. Практика Європейського суду з прав людини наголошує на можливості застосовування аналогії права (закону) національними судами, а під терміном «закон» слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності». Європейський суд зазначає, що «закон» повинен бути належним чином доступний: громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному питанні (рішення у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» від 23 червня 1995 року, п. 37). Наскільки чітко не були б сформульовані правові положення, завжди існує елемент судового тлумачення, оскільки завжди існує потреба у роз`ясненні спірних питань та в пристосуванні до зміни обставин (ухвала щодо прийнятності зави № 65518/01 «Салов проти України» від 27 квітня 2004 року. «Суд нагадує, що фраза «відповідно до закону» вимагає щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя в національному праві» (рішення у справі «Пантелеєнко проти України» від 29 червня 2006 року, заява № 11901/02).

Суд застосовує також як джерело права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини») рішення Європейського Суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України», в якому зазначено, що у випадку, коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосовувати найбільш сприятливий підхід для осіб. Тобто, норми законодавства трактуються на користь особи (Позивача у справі), а тому застосовує при ухваленні рішення у цій справі і норми пунктів 3, 4 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України (щодо невідповідності правового акта - Закону № 1774-VIII - статті 130 Конституції України) та не застосовує цей Закон, а застосовує вказані норми Конституції України, як норми прямої дії, оскільки негативні наслідки порушення Конституції України повинні бути адекватно усунені шляхом забезпечення поновлення порушеного права позивача.

Суд звертає увагу, що враховуючи матеріали справи та вищевикладені висновки, посадовий оклад судді Перевальського районного суду Луганської області ОСОБА_1 становив 19488,00грн., а тому 10 місячних заробітних плат становить - 194 880,00грн. (19488*10).

При цьому суд звертає увагу, що ні відповідач, ні треті особи не надали заперечень на розрахунок вказаної суми майнової шкоди.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Відповідно частини другої статті 2 КАС України справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неу24переджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною другою другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб`єктами, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Під час звернення до суду позивачем сплачено судовий збір у сумі 1948,80грн., зважаючи на задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати підлягають стягненню на його користь з Державного бюджету через Державну казначейську службу України.

Керуючись ст. ст. 241-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, Київський окружний адміністративний суд, -

в и р і ш и в :

Адміністративний позов задовольнити.

Стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 194 880 (сто дев`яносто чотири тисячі вісімсот вісімдесят) гривень 00 копійок, завданої законом, що визнаний неконституційним відповідно до рішення Конституційного Суду України від 15.04.2020 №2-р(ІІ)/2020».

Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 1948 (одна тисяча дев`ятсот сорок вісім) грн. 80 коп. з Державного бюджету через Державну казначейську службу України.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Лапій С.М.