Рішення від 15 березня 2026 р. у справі №524/14175/25 — Автозаводський районний суд м. Кременчука

Справа № 524/14175/25

Провадження № 2/524/828/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.03.2026 м. Кременчук

Автозаводський районний суд міста Кременчука у складі

головуючого судді Мельник Н. П.,

з участю секретаря судового засідання Ткаченко Я. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

На обгрунтування позову зазначено, що ОСОБА_1 є власником зазначеного житлового будинку. Відповідач є родичем та значиться зареєстрованим у цьому будинку з 2010 року. ОСОБА_2 в 2013 році виїхав до м. Санкт - Петербург Російської Федерації і з того часу не проживав за місцем своєї реєстрації.

Факт реєстрації відповідача у цьому будинку створює позивачу перешкоди у реалізації права власності та розпорядження належним їй майном.

19.11.2025 судом отримана інформація про зареєстроване місце проживання відповідача у будинку АДРЕСА_1 .

25.11.2025 відкрите провадження у справі у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до ч. ч. 2, 4 ст. 274 ЦПК України.

23.12.2025 судове засідання відкладене за клопотанням позивача, витребувано від Державної прикордонної служби України інформацію про перетин державного кордону України громадянином України ОСОБА_2 за період з 2013 року по дату надання відповіді.

05.02.2026, 06.02.2026 судом отримана інформація від Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, згідно з якою не виявлено в базі даних «Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України, в`їхали на тимчасово окуповану територію України або виїхали з такої території» інформації щодо перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України громадянином України ОСОБА_3 з 08.11.2017 по 03.02.2026.

Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України зазначено, що інформація про осіб, які перетнули державний кордон України, в`їхали на тимчасово окуповану територію України або виїхали з такої території, зберігається протягом 10 років з дня її внесення (п. 17 Положення про базу даних «Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України, в`їхали на тимчасово окуповану територію України або виїхали з такої території», затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 27.09.2022 № 614). Як наслідок, зберігання в базі даних інформації з персональними даними осіб упродовж 10 років здійснюється з 08.11.2017, оскільки до набрання чинності цим Положенням інформація про таких осіб зберігалася у Базі даних протягом 5 років у порядку, визначеному наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 25.06.2007 № 472.

10.02.2026 судове засідання не відбулося за клопотанням позивача про відкладення судового засідання з метою допиту свідків.

26.02.2026 позивачем надана до суду письмова заява про долучення до матеріалів справи копії свідоцтва ОСОБА_4 , долучивши при цьому повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження.

12.03.2026 у судовому засіданні позивач підтримала позовні вимоги, зазначивши, що у житловому будинку АДРЕСА_2 вона проживає з 1973 року. Будинок належить з 2009 року на праві часткової власності по їй та її рідній сестрі ОСОБА_5 на підставі свідоцтв про право власності на спадщину за законом після смерті їхньої матері ОСОБА_6 .

Сестра позивача проживала у належній їй частині будинку разом зі своїм сином ОСОБА_2 (відповідачем у справі).

ОСОБА_2 у 2013 році виїхав до м. Санкт-Петербург Російської Федерації за запрошенням свого батька з метою працевлаштування. З того часу відповідач не проживав за місцем реєстрації. З матір`ю спілкувався телефоном, пересилав їй кошти на проживання. З початку введення на території України воєнного стану перестав телефонувати матері.

За життя матері відповідача ОСОБА_5 (рідної сестри позивача) питання про зняття з реєстрації її сина (відповідача) не стояло.

Позивач повідомила, що з батьком відповідач перестав жити разом, проживав разом зі своєю дівчиною. Контактів з відповідачем позивач не мала, тому не могла з`ясувати у нього питання зняття із зареєстрованого місця проживання.

Сестра позивача ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , після чого позивач звернулась до Департаменту «Центр надання адміністративних послуг» Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області з заявою про зняття відповідача з зареєстрованого місця проживання, однак отримала відмову.

Позивач повідомила, що іншого житла у відповідача на праві власності немає. За використані комунальні послуги у житловому будинку АДРЕСА_2 сплачує саме позивач.

ОСОБА_1 зазначила, що на теперішній час відповідач з реєстрації у її житловому будинку у порушення вимог ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не знявся, що стверджується відповідним актом, доданим до позову.

За клопотанням позивача у судовому засіданні оглянуті оригінали свідоцтва про право власності на спадщину за законом, видане на ім`я ОСОБА_5 ; свідоцтв про народження ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , копії яких долучені до матеріалів справи.

Відповідач у судове засідання не з`являвся, повідомлений на підставі п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, згідно якого днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Причину неявки не повідомив, відзив, заяв та клопотань про розгляд справи до суду не надходило.

Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Позивачем не заявлено інших клопотань, заяв по суті справи та/або з процесуальних питань.

У судовому засіданні допитані свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 повідомили, що є сусідами позивача. Підтримують з нею добросусідські відносини. Повідомили, що рідна сестра позивача померла близько 2-х років тому. У 2012 – 2013 роках син померлої поїхав на роботу до м. Санкт-Петербург Російської Федерації. З того часу відповідач не проживав у будинку АДРЕСА_2 . З матір`ю спілкувався телефоном, пересилав їй кошти на проживання. З початку введення на території України воєнного стану не виходив на зв`язок із свою матір`ю.

На підставі ст. ст. 280, 281, ч. 5 ст. 259 ЦПК України суд ухвалив провести на підставі наявних доказів заочний розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з особливостями, встановленими главою 11 ЦПК України.

З`ясувавши обставини, на які посилається позивач як на підставу своїх позовних вимог, підтверджених доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достатність, взаємозв`язок у сукупності, заслухавши свідків, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, правові норми, що підлягають застосуванню до цих правовідносин, 12.03.2026 суд перейшов до стадії ухвалення рішення відповідно до ст. 244 ЦПК України, відклавши його ухвалення та проголошення на 16 год 30 хв 16.03.2026.

Судом встановлено, що ж итловий будинок АДРЕСА_2 належить з 2009 року на праві часткової власності по частині ОСОБА_1 та її рідній сестрі ОСОБА_5 .

Зазначене стверджується копіями свідоцтв про право власності на спадщину за законом після смерті їх матері ОСОБА_6 , виданих 17.10.2009 державним нотаріусом Третьої Кременчуцької державної нотаріальної контори Гуртовою О. С., що зареєстровані в реєстрі за № 2-1785 та № 2-1783.

З наданих суду пояснень позивача та допитаних свідків випливає, що сестра позивача проживала у належній їй частині будинку разом зі своїм сином ОСОБА_2 (відповідачем). ОСОБА_2 в 2013 році виїхав до м. Санкт-Петербург Російської Федерації за запрошенням свого батька з метою працевлаштування. З того часу відповідач не проживав за місцем реєстрації. З матір`ю спілкувався телефоном, пересилав їй кошти на проживання. Від початку введення на території України воєнного стану перестав телефонувати матері. З батьком відповідач перестав жити разом, проживав разом із своєю дівчиною.

Як зазначила позивач, контактів з відповідачем вона не мала. На зв`язок із племінником, його батьком чи дівчиною не виходила з метою з`ясування поважності або неповажності причин його відсутності за місцем реєстрації або інших обставин, що могли вплинути на його можливість користуватися житлом.

З наданих суду пояснень позивача випливає, що іншого житла у відповідача на праві власності немає.

За використані комунальні послуги у житловому будинку АДРЕСА_2 сплачує саме позивач.

Визнання племінника таким, що втратив право користування житлом, їй необхідне для оформлення прав на частину житлового будинку, належного її померлій сестрі.

Сестра позивача ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , після чого позивач звернулась до Департаменту «Центр надання адміністративних послуг» Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області з заявою про зняття відповідача з реєстрованого місця проживання.

21.10.2025 позивач отримала повідомлення № 42 про відмову в знятті з реєстрації місця проживання особи за заявою власника житла за підписом провідного спеціаліста відділу ведення Реєстру територіальної громади ОСОБА_11 .

Підстава відмови в знятті з реєстрації місця проживання особи – п. 63 Порядку

декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 № 265, згідно якого зняття із задекларованого / зареєстрованого місця проживання (перебування) особи за заявою співвласника житла в порядку, передбаченому п. 61 цього Порядку, здійснюється за згодою іншого співвласника житла, що надається особисто або через представника та підтверджується підписом такого співвласника або його представника у заяві.

Відповідач значиться зареєстрованим у будинку АДРЕСА_1 (інформація, надана суду Автозаводською районного адміністрацією Кременчуцької міської ради Кременчуцького району, на підставі ч. 6 ст. 187 ЦПК України).

Про відсутність відповідача за місцем його реєстрації складений 29.10.2025 акт особами, які були допитані в судовому засіданні в якості свідків та є сусідами позивача ( ОСОБА_10 та ОСОБА_12 ), який судом оцінюється критично, оскільки свідки перебувають у добросусідських відносинах із позивачем.

Позивачем у позовній заяві зазначено, що відповідач не проживає у зазначеній кімнаті з 2013 року.

Разом з тим, жодних доказів неповажності причин перебування відповідачем за місцем реєстрації позивачем не надано.

Позивачем не заявлено клопотань про витребування судом доказів у справі на підтвердження заявлених позовних вимог, зокрема, але не виключно щодо витребування від нотаріальної контори спадкової справи після померлої матері відповідача, інформації щодо мобілізації відповідача, перебування його у медичному закладі або у місцях позбавлення волі, отримання ним доходів на території України тощо.

Суд при прийнятті рішення у справі виходить з того, що ОСОБА_2 є сином померлої ОСОБА_5 , яка є співвласником зазначеного житлового будинку, іншого житла не має (зі слів позивача). Визнання відповідача таким, що втратив право користування житлом, позивачу необхідне для оформлення прав на частину житлового будинку, належного її померлій сестрі (матері відповідача).

Натомість відповідно до ст.ст. 1223, 1261 ЦК України ОСОБА_2 має право на спадкування, відноситься до першої черги спадкоємців за законом.

Відомостей про втрату ним інтересу до житла, а також його відсутності як члена сім`ї власника жила без поважних на те причин матеріали справи не містять та позивачем не доведено, як і не доведено наявності чи відсутності домовленості щодо користування цим житлом між ОСОБА_2 та власником житла ОСОБА_5 (його матір`ю) відповідно до ст. 405 ЦК України.

З урахуванням зазначеного, суд приходить до висновку про недоведеність позивачем достатніми та належними доказами відсутність поважних причин непроживання відповідача за адресою зазначеного житлового будинку, як наслідок не доведено наявність достатніх підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування частиною зазначеного житлового будинку.

Кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47 Конституції України).

Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до ч.1 ст. 319, ч.1 ст. 321, ст. 391 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та права розпорядження своїм майном.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (ч.1 ст. 383 ЦК України).

У ст. 150 ЖК України передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ч. 4 ст. 9 ЖК України).

У ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999).

Пункт 2 ст. 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine» від 02.12.2010 поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

У постанові Верховного Суду від 22.05.2024 у справі № 759/13182/19 зазначено:

«право користування приватним житлом має речово - правовий характер, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність особи без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення».

У постанові Верховного Суду від 09.12.2020 у справі № 209/2642/18 вказано, що:

«статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення».

У постанові Верховного Суду від 21.02.2024 у справі № 521/15090/14-ц зазначено, що «аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла;

особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа - власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов`язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут - це право виключно конкретної особи».

Таким чином, у справах цієї категорії необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки (поважні чи неповажні).

На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресування кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Натомість, протилежного суду не доведено та не спростовано.

Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно ст. ст. 12, 13, 81 ЦПК України обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Указані вимоги процесуального закону покладають тягар доказування на сторони, що забезпечуватиме реалізацію принципу змагальності у судовому процесі. Реалізація такого принципу здійснюється через стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Застосування такого підходу оцінки доказів відповідає позиції Верховного Суду у справах № 910/18036/17 від 02.10.2018, № 917/1307/18 від 23.10.2019.

Наведений процесуальний обов`язок позивачем не виконаний, докази на підтвердження зазначеного не надані.

У постановах Верховного Суду від 08.08.2019 у справі № 450/1686/17 та від 15.07.2019 у справі № 235/499/17 зазначено, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Під час розгляду справи, судом забезпечено сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості (ст. 129 Конституції України).

Європейський суд з прав людини вказав, що Суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції з прав людини зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 цієї Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (параграф 23 рішення Європейського суду з прав людини «Pronina v. Ukraine», n. 63566/00, 18.07.2006).

Оскільки у задоволенні позову відмовлено судовий збір, сплачений за подання позову до суду підлягає залишенню за позивачем (ч. 1 ст. 141 ЦПК України).

Керуючись ст. ст. 11 - 13, 81, 89, 141, 247, 259, 263- 266, 273, 280, 281 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Судовий збір, сплачений за подання позову до суду, в сумі 1211 грн 20 коп віднести на рахунок позивача.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданої упродовж тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня розгляду заяви про перегляд заочного рішення у разі його не скасування. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення. У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повне найменування сторін:

позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 ;

відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 .

Суддя Н.П. Мельник