Рішення від 11 березня 2026 р. у справі №486/1488/24 — Південноукраїнський міський суд Миколаївської області

Справа № 486/1488/24

Провадження № 2/486/412/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2026 року м. Південноукраїнськ

Південноукраїнський міський суд Миколаївської області

у складі: головуючого судді Далматової Г.А.,

при секретарі Манзенко В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,

учасники справи: позивач ОСОБА_1 , представник позивача ОСОБА_3 , відповідач ОСОБА_2 , представник відповідача ОСОБА_4 ,

В С Т А Н О В И В:

10 вересня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Свою позицію позивач обґрунтовує тим, що з 14 серпня 2004 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який було розірвано 19 липня 2007 року рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 19 червня 2007 року у справі № 2-480/2007. За час перебування у шлюбі, 03 листопада 2006 року ними було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку було зареєстроване за ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу від 03 листопада 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Южноукраїнського міського нотаріального округу Рихальською О.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 4100. До розірвання шлюбу вони разом здійснили в квартирі ремонт, встановили душову кабіну, сантехніку, унітаз, міжкімнатні двері, поклали на підлогу лінолеум та придбали всю необхідну побутову техніку та меблі. Враховуючи, що право власності на квартиру оформлено на відповідача, останній після розірвання шлюбу перешкоджав їй у користуванні квартирою.

За такого, ОСОБА_1 просить суд визнати квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частку цієї квартири.

Разом із позовною заявою ОСОБА_1 подала клопотання про поновлення строку для звернення до суду. В якій зазначала, що на розгляді Южноукраїнського міського суду Миколаївської області перебувала справа № 486/1504/17 за позовом ОСОБА_2 до неї про визнання права особистої власності на квартиру АДРЕСА_2 , що була придбана під час перебування у шлюбі. 10 квітня 2018 року Южноукраїнським міським судом Миколаївської області ухвалено рішення по справі № 486/1504/17, яким було відмовлено у задоволені позову. Це рішення було в наступному залишено без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій. Оскільки в рішеннях суду встановлено, що спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін, вона вважала, що право власності на квартиру за нею вже визнано та необхідно лише встановити частки. Крім того, зазначає, що вона хворіє психічним захворюванням, наслідком якого є когнітивні порушення та стійкий судомий синдром. У зв`язку з чим вона постійно плутається в датах, роках, тому не звернулася до суду вчасно.

21 листопада 2024 року представник відповідача ОСОБА_4 подала до суду заяву про застосування строку позовної давності. В якій вказує на те, що з моменту розірвання шлюбу між сторонами, а саме, з 19 червня 2007 року, позивач знала і усвідомлювала, що внаслідок перешкоджання відповідачем, не має права вільного володіння і користування спірною квартирою, про що сама зазначає у позовній заяві. Однак, остання не вживала заходів щодо відновлення цих прав протягом більше ніж 17 років. Строк позовної давності закінчився 19 червня 2010 року. Також представник відповідача вказувала, що посилання позивача на неможливість своєчасного подання цього позову через психічне захворювання є суперечливими та необґрунтованими, оскільки позивач неодноразово брала участь у інших судових процесах, зокрема у справах № 2-609/2007, № 486/1504/17, що свідчить про те, що позивач чітко розуміє дати, час і порядок процесуальних дій в питаннях, що становлять для неї зацікавленість. У зв`язку з чим просила застосувати позовну давність у даній справі та відмовити у задоволенні позову повністю.

06 грудня 2024 року позивач подала заяву, згідно з якою просила відмовити у задоволенні заяви про застосування строку позовної давності від 21 листопада 2024 року. Вважає, що строк позовної давності розпочинається після набрання рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 20 червня 2018 року по справі 486/1504/17 законної сили, тобто з 21 червня 2018 року. Зазначає про наявність у неї психічного розладу, внаслідок чого вона постійно проходить амбулаторне та стаціонарне лікування. За нагадуванням повнолітнього сина вона звернулась за допомогою до адвоката, який допоміг підготувати відповідні процесуальні документи для звернення до суду. Також ОСОБА_1 зауважила, що з 02 квітня 2020 року у зв`язку із введенням на всій території України карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, строки позовної давності були продовжені на строк дії такого карантину. З 08 листопада 2022 року строк позовної давності був зупинений на строк дії воєнного стану в Україні. Отже строк позовної давності на момент подачі цього позову до суду не сплив.

10 грудня 2024 року представник відповідача ОСОБА_4 подала до суду заперечення на заяву про відмову у задоволенні заяви про застосування строку позовної давності, в яких зазначає про те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2022 року у справі № 990/115/22 виснувала, що запровадження на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду з позовами. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам собою факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку. Отже, лише посилання учасників справи на введений в Україні воєнний стан, безумовно, не свідчить про поважність причин пропуску процесуального строку. Фактично, обґрунтовуючи поважність причин пропуску відповідного процесуального строку, посилаючись на обставини воєнного стану, учасник справи має довести належними та допустимими доказами саме наслідки, спричинені таким станом, що об`єктивно унеможливили реалізацію учасником своїх процесуальних прав у строк, встановлений законом. Такі висновки, на наше переконання, є цілком логічними, оскільки дають змогу розмежувати осіб, які зазнали негативного впливу та внаслідок цього не змогли вчасно реалізувати свої процесуальні права, та осіб, які зловживають процесуальними правами на підставі введеного в Україні воєнного стану. Починаючи з 19 червня 2007 року ОСОБА_1 знала і усвідомлювала, що вона не має права вільного володіння і користування спірною квартирою. Строк позовної давності сплив 19 червня 2010 року. Позивач помилково вважає, що перебіг строку позовної давності починається з 21 червня 2018 року. У зв`язку з чим просила застосувати позовну давність у даній справі.

29 січня 2025 року від представника позивача Сорочана В.О. надійшла заява, згідно з якою останній вважає заяву представника відповідача про застосування строку позовної давності необґрунтованою та безпідставною. Зазначає, що в своїй заяві представник відповідача вказує як на підставу початку перебігу строку позовної давності - порушення з боку відповідача права позивача на користування спільним сумісним майном подружжя, проте така підстава могла б бути заявлена лише до негаторного позову, але в даному випадку предмет позову інший. Крім того, у цій справі строк позовної давності ще не почав відраховуватися, оскільки спільне сумісне майно не вибуло з володіння відповідача. Відповідач доказів переоформлення квартири на іншу особу не надав.

17 лютого 2025 року представник відповідача ОСОБА_4 надала додаткові письмові пояснення у справі. В яких представник зазначає, що 03 листопада 2006 року між ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» та ОСОБА_2 був укладений договір безвідсоткової цільової позики № 78/06, відповідно до якого ДП «НАК «Енергоатом» (позикодавець) надало ОСОБА_2 безвідсоткову цільову позику на загальну суму 205450 грн, в тому числі для придбання квартири АДРЕСА_2 (без виконаних оздоблювальних робіт) - 180500 грн та для виконання оздоблювальних робіт в даній квартирі - 24950 грн, строком на 20 років 3 місяці (243 місяців), термін погашення позики з 03 лютого 2007 року до 03 лютого 2027 року. 10 листопада 2006 року в забезпечення виконання позивачем зобов`язань за договором безвідсоткової цільової позики № 78/06 від 03 листопада 2006 року ОСОБА_2 була передана ДП «НАЕК «Енергоатом» в іпотеку дана квартира. Однак, за час шлюбу сторін було погашено за період з лютого по червень 2007 року частину позики, а саме 4262,40 грн, що підтверджується довідкою про погашення безвідсоткової цільової позики від 01 грудня 2017 року. Відповідач після розірвання шлюбу з позивачем самостійно повертав позику. А отже, наявні підстави для відступу від рівності часток при поділі майна подружжя. Враховуючи, що відповідачем погашено заборгованість на суму 203318,80 грн, а позивачем 2131,20 грн та якби позивач не пропустила строк позовної давності її частка становила б 1/96 частки квартири.

Постановою Верховного суду України від 10 вересня 2025 року Рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 25 лютого 2025 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 28 квітня 2025 року скасовано та справу передано на новий розгляд.

Ухвалою Південноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 жовтня 2025 року відкрито провадження у справі, призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження.

22 грудня 2025 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

Представник позивача ОСОБА_3 у судовому засіданні 17 лютого 2026 року позовну заяву підтримав та просив її задовольнити з підстав та обґрунтувань, викладених у ній. Пояснив, що у 2017 році ОСОБА_2 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності на квартиру АДРЕСА_2 , що була придбана під час перебування у шлюбі. 10 квітня 2018 року Южноукраїнським міським судом Миколаївської області ухвалено рішення по справі № 486/1504/17, яким було відмовлено у задоволені позову, а остаточне рішення у справі ухвалено Верховним Судом 21 травня 2020 року, що на його думку є моментом порушення права позивача. Вважає, що цією постановою Верховний Суд підтвердив право власності ОСОБА_1 на квартиру. Крім того влітку 2024 року позивач під час спроби увійти до спірної квартири виявила, що відповідачем змінені замки, щоб перешкодити їй користуватися квартирою, після чого звернулася з позовною заявою до суду. Зазначив, що позивач за місяць до розірвання шлюбу перестала проживати у спірній квартирі разом з дитиною, у зв`язку зі сварками з відповідачем.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_4 просила суд відмовити в задоволенні позову, у зв`язку із пропуском строку позовної давності, про що раніше подала суду письмову заяву.

Учасники справи в судове засідання 12 березня 2026 року не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Представник позивача ОСОБА_3 12 березня 2026 року надав заяву про розгляд справи без участі позивача та його представника, позовні вимоги підтримують та просять їх задовольнити. Крім того, надав суду додаткові письмові пояснення, згідно яких вважає, що у даному випадку для позивача не сплили строки позовної давності на звернення до суду з позовною заявою про поділ спільного майна подружжя.

Представник відповідача ОСОБА_4 12 березня 2026 року надала до суду заяву про розгляд справи без участі відповідача та його представника, просить відмовити у задоволенні позовних вимог, з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 10 вересня 2025 року у даній справі.

Дослідивши докази в сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 14 серпня 2004 року, який було розірвано рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 19 червня 2007 року у справі № 2-480/2007, що набрало законної сили.

Згідно з свідоцтвом про розірвання шлюбу, виданим 19 липня 2007 року відділом реєстрації актів цивільного стану Южноукраїнського міського управління юстиції Миколаївської області, серія НОМЕР_1 , шлюб між чоловіком ОСОБА_2 і дружиною ОСОБА_5 розірвано, про що в Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис за № 131 від 2007 року липня місяця 19 числа. Після реєстрації розірвання шлюбу позивачу присвоєно прізвище « ОСОБА_6 ».

Під час перебування сторін у шлюбі, а саме 03 листопада 2006 року, між Державним підприємством «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» та ОСОБА_2 був укладений договір безвідсоткової цільової позики № 78/06 від 03 листопада 2006 року, відповідно до якого ДП «НАЕК «Енергоатом» (позикодавець) надало ОСОБА_2 , який працював інженером-програмістом ЦТАВ ВП «Южно-Українська АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом» (позичальнику), безвідсоткову цільову позику на загальну суму 205450 гривень, в тому числі для придбання квартири АДРЕСА_2 (без виконаних оздоблювальних робіт) - 180500 гривень та для виконання оздоблювальних робіт в даній квартирі - 24950 гривень, строком на 20 років 3 місяці (243 місяців), термін погашення позики - з 03 лютого 2007 року до 03 лютого 2027 року.

Цього ж дня, 03 листопада 2006 року між Державним підприємством «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Южноукраїнського міського нотаріального округу Миколаївської області Рихальською О.В.

10 листопада 2006 року в забезпечення виконання позивачем зобов`язань за договором безвідсоткової цільової позики № 78/06 від 03 листопада 2006 року, ОСОБА_2 була передана ДП «НАЕК «Енергоатом» в іпотеку квартира АДРЕСА_2 за згодою дружини ОСОБА_5 .

Відповідно до п. 1, п. 3.1, п. 3.2 договору купівлі-продажу квартири від 03 листопада 2006 року позивач придбав квартиру АДРЕСА_2 за 180500 грн, взаєморозрахунки сторін, за їх взаємною згодою, були здійсненні шляхом новації боргу покупця перед продавцем у позикове зобов`язання, за договором безвідсоткової позики № 78/06 від 03 листопада 2006 року, укладеного сторонами за цим договором.

Право власності на вказану квартиру виникло у покупця з моменту державної реєстрації договору купівлі-продажу в Державному реєстрі правочинів нотаріусом (п. 7 договору купівлі-продажу квартири від 03 листопада 2006 року).

Відповідно до витягу з Державного реєстру правочинів даний договір купівлі-продажу був зареєстрований приватним нотаріусом Южноукраїнського міського нотаріального округу Миколаївської області Рихальською О.В. в Державному реєстрі правочинів 03 листопада 2006 року.

Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого Комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації м. Южноукраїнськ», ОСОБА_2 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2 . Дата про прийняття рішення про реєстрацію права 09 листопада 2006 року.

Відповідно до довідки ДП «НАЕК «Енергоатом» від 04 грудня 2017 року про погашення безвідсоткової цільової позики від 01 грудня 2017 року заборгованість ОСОБА_2 перед ВП ЮУАЕС ДП «НАЕК «Енергоатом» за договором безвідсоткової цільової позики від 01 листопада 2006 року № 78/06 станом на 01 грудня 2017 року відсутня.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 червня 2018 року та постановою Верховного Суду від 21 травня 2020 року, у задоволені позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що була придбана під час перебування у шлюбі, відмовлено (справа № 486/1504/17).

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Частинами першою та другою статті 21 СК України передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частинами першою, третьою статті 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За правилами частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18).

Частиною третьою статті 61 СК України визначено, що, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд встановив, що спірне нерухоме майно придбане за час перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбу, а тому діє презумпція спільності права власності подружжя на придбане у період шлюбу майно, яка відповідачем не спростовано.

Посилання відповідача на те, що за час шлюбу сторонами по справі було погашено лише 4262,40 грн позики, і що саме ця сума підлягає рівному поділу між подружжям, що становить 1/96 частку позивача в квартирі, суд вважає необґрунтованими та безпідставними, оскільки судами у справі № 486/1504/17 встановлено, що як і придбання так і ремонт в спірній квартирі були здійснені за спільні кошти подружжя. Отже, обставин для відступлення від засади рівності частин подружжя не встановлено.

Однак, відповідачем ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_4 було подано до суду заяву про застосування строку позовної давності. В якій зазначено про те, що з моменту розірвання шлюбу між сторонами, а саме з 19 червня 2007 року, позивач знала і усвідомлювала, що внаслідок перешкоджання відповідачем, не має права вільного володіння і користування спірною квартирою, про що сама зазначає у позовній заяві. Однак, остання не вживала заходів щодо відновлення цих прав протягом більше ніж 17 років. Вважає, що строк позовної давності закінчився 19 червня 2010 року.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

Згідно з ч.ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Схожі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51)).

Високий Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення).

Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності.

Відповідно до Постанови Верховного Суду від 15 січня 2020 року №200/19766/16-ц зазначено, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зазначена правова позиція викладена в постанові ВСУ від 22 лютого 2017 року №6-17цс17.

Перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову у матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов`язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається.

Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення.

У частині другій статті 72 СК України вказано, а в пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Наведена норма СК України зобов`язує застосовувати позовну давність.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15.

Таким чином, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16 (провадження № 61-15213ск19), від 14 вересня 2022 року у справі № 466/8921/20 (провадження № 61-20497св21), від 05 липня 2023 року у справі № 932/6311/21 (провадження № 61-3995св23).

Отже, для правильного вирішення справи необхідно визначити початок перебігу строку позовної давності, тобто день, коли позивач дізналася або могла дізнатися про порушення свого права.

Судом встановлено, що позивач у своїй позовній заяві вказує на те, що відповідач після розірвання шлюбу перешкоджав їй у користуванні квартирою, право власності на яку оформлено на нього.

Шлюб між сторонами по справі розірвано рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 19 червня 2007 року у справі № 2-480/2007.

Представник позивача посилається на те, що 10 квітня 2018 року Южноукраїнським міським судом Миколаївської області ухвалено рішення по справі № 486/1504/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності на квартиру, яким було відмовлено у задоволені позову, а остаточне рішення у справі ухвалено Верховним Судом 21 травня 2020 року, що на його думку є моментом порушення права позивача. Крім того влітку 2024 року позивач під час спроби увійти до спірної квартири виявила, що відповідачем змінені замки, щоб перешкодити їй користуватися квартирою. З 15 березня 2022 року зупинено перебіг загальної позовної давності у зв`язку із введенням на всій території України карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, а в подальшому строк позовної давності був зупинений на строк дії воєнного стану в Україні. Отже строк позовної давності на момент подачі цього позову до суду не сплив.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , звернувшись до суду з цим позовом 10 вересня 2024 року, пропустила встановлений законодавством строк позовної давності щодо вимог про поділ спільного майна подружжя, оскільки сама ж у позовній заяві вказала на порушення її прав відповідачем щодо користування спірною квартирою, саме після розірвання шлюбу, який розірвано рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 19 червня 2007 року. З часу подання позовної заяви до суду, позивач не скористалась своїм правом згідно з вимогами ч. 3 ст. 49 ЦПК України на зміну підстав позову шляхом подання письмової заяви, а тому суд вважає, що саме ця дата є початком перебігу строку позовної давності, тобто днем, коли позивач дізналася або могла дізнатися про порушення свого права.

При цьому, суд погоджується з доводами представника відповідача ОСОБА_4 про те, що позивач пропустила строк позовної давності задовго до початку карантину (12 березня 2020 року) та введення воєнного стану в Україні (22 лютого 2022 року), тому обчислення позовної давності з урахуванням законодавчих змін щодо її подовження на строк дії карантину та зупинення на час дії воєнного стану не може бути враховано.

Частиною 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Зважаючи на викладене вище, положення вказаної вище норми, а також те, що ОСОБА_1 звернулась до суду з даною позовною заявою, що стосується поділу спільного майна подружжя поза межами строків позовної давності, які сплили 19 червня 2010 року і відсутні підстави для поновлення строку, а тому суд вважає, що слід відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України у зв`язку з відмовою у задоволенні позову судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 12, 81, 141, 263, 265, 265 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовної заяви до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Повне ім`я позивача: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

Повне ім`я відповідача: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 .

Суддя Г. А. Далматова