Рішення від 08 березня 2026 р. у справі №500/39/26 — Тернопільський окружний адміністративний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 500/39/26

09 березня 2026 рокум.Тернопіль

Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі головуючої судді Подлісної І.М. розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Тернопільського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач проходить службу у Військовій частині НОМЕР_1 . ОСОБА_1 23.10.2025 звернувся із рапортом до командування Військової частини НОМЕР_1 щодо звільнення із військової служби на підставі підпункту «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Однак, командиром Військової частини НОМЕР_1 прийнято рішення №169/10552 від 09.11.2025р. про відмову у задоволенні рапорту Позивача.

26.11.2025 Позивач повторно звернувся із рапортом щодо звільнення із військової служби на підставі підпункту «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Однак, командиром Військової частини НОМЕР_1 повторно прийнято рішення №169/11520 від 11.12.2025 про відмову у задоволенні рапорту Позивача.

Позивач вважає, що така відмова є протиправною, оскільки не ґрунтується на дійсних фактичних обставинах справи, а тому звернувся з даним позовом до суду.

Ухвалою суду від 08.01.2026 року прийнято до розгляду та відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Даною ухвалою встановлено 15-денний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для подання відзиву на позовну заяву.

Відповідач скористався правом на подання відзиву на позовну заяву, який надійшов через систему "Електронний суд" із відповідними письмовими доказами 19.01.2026. У відзиві відповідач не погоджується з позовними вимогами та доводами, викладеними в адміністративному позові, та в обґрунтування своїх заперечень зазначає наступне.

Документи, долучені до рапорту про звільнення з військової служби, не доводять наявність у позивача обов`язку здійснення постійного догляду за хворою дружиною Позивача - ОСОБА_2 , особою з інвалідністю ІІІ групи та встановленим діагнозом - F41.2 змішаний тривожно-депресивний розлад (психічний розлад).

Позивачем була надана виписка із медичної карти стаціонарного хворого за формою первинної облікової документації № 027/о від 13.05.2025 (далі - Виписка) І хоч вона містить захворювання з кодом F41.2 (змінний тривожно-депресивний розлад), проте вона призначена для взаємообміну інформацією амбулаторно-поліклінічних і стаціонарних закладів охорони здоров`я щодо діагнозу, перебігу захворювання, стану хворого при направленні (виписці), проведенні досліджень, консультацій в інших закладах охорони здоров`я, лікування, диспансерного спостереження та інших рекомендацій хворому. Така виписка не належить до документів, яким підтверджується наявність психічного розладу, оскільки не містить формалізованого висновку лікаря-психіатра щодо підтвердження психічного розладу, не розкриває характеру та тривалості захворювання, а також не містить відомостей про актуальний клінічний стан особи, що унеможливлює підтвердження наявності відповідної підстави для звільнення саме станом на момент подання рапорту.

Крім того, у виписці зазначено, що “працездатність: відновлена повністю”, що свідчить про відсутність на момент її оформлення актуальних функціональних обмежень, зумовлених психічним станом. Такий висновок не узгоджується з твердженням про наявність психічного розладу в актуальному стані, який міг би враховуватися як сімейна обставина, передбачена законодавством для звільнення військовослужбовця з військової служби.

Сам факт звернення або проходження лікування в закладі психіатричного профілю не є підтвердженням наявності психічного розладу, якщо такий факт не підтверджений належним медичним документом, оформленим у вигляді відповідного висновку та відповідно до вимог чинного законодавства.

В той же час, до позовної заяви позивачем додані Консультативні висновки спеціаліста №1088 від 20.10.2025 та №2215 від 29.12.2025, які не були додані позивачем та не досліджувались у військовій частині НОМЕР_1 при розгляді його рапорту №133/1991 від 30.11.2025.

Тому, долученими позивачем до рапорту доказами не підтверджено наявності у дружини позивача психічних розладів та інших підстав, визначених абзацом 12 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ для звільнення його з військової служби, а тому відповідачем в межах спірних правовідносин правомірно було відмовлено в задоволенні рапорту позивача про звільнення його з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ.

Клопотань про розгляд справи в судовому засіданні від учасників справи не надходило.

На підставі статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судовий розгляд справи проведено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами.

Дослідивши подані до суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) до моменту вступу до лав Збройних Сил України проживав за адресою: АДРЕСА_1 . За згаданою адресою, разом із Позивачем проживає його дружина - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), що підтверджується згідно довідки про склад сім`ї. Факт сімейних відносин ОСОБА_1 із ОСОБА_2 , підтверджується згідно свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_2 .

ОСОБА_2 являється інвалідом ІІІ групи, що підтверджується довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ №722721. Наявність інвалідності підтверджується також згідно посвідчення серії НОМЕР_3 , де також зазначено ІІІ групу інвалідності.

Судом встановлено, що у ОСОБА_2 встановлений діагноз - F41.2 змішаний тривожно-депресивний розлад, що підтверджується випискою із медичної карти стаціонарного хворого №6041 та консультативним висновком спеціаліста №1088, №2215.

У свою чергу, відповідно до МКХ-10 Клас V. Розлади психіки та поведінки включає перелік захворювань за кодами F00-F99, зокрема, F40-F48 - Невротичні, пов`язані зі стресом та соматоформні розлади, до яких належить і змішаний тривожно-депресивний розлад (F41.2).

Тобто, встановлений діагноз офіційно класифікується як психічний розлад, що визнається Всесвітньою організацією охорони здоров`я та є загальноприйнятим у медичній та експертній практиці України.

ОСОБА_1 23.10.2025 звернувся із рапортом до командування Військової частини НОМЕР_1 щодо звільнення із військової служби на підставі підпункту «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Підставою для звільнення Позивача з військової служби є сімейні обставини, а саме: необхідність здійснювати постійний догляд за ОСОБА_2 , яка являється особою з інвалідністю ІІІ групи та має встановлений діагноз - F41.2 змішаний тривожно-депресивний розлад (психічний розлад).

Однак, командиром Військової частини НОМЕР_1 прийнято рішення №169/10552 від 09.11.2025 про відмову у задоволенні рапорту Позивача.

26.11.2025 Позивач повторно звернувся із рапортом щодо звільнення із військової служби на підставі підпункту «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Однак, командиром Військової частини НОМЕР_1 повторно прийнято рішення №169/11520 від 11.12.2025 про відмову у задоволенні рапорту Позивача.

Не погодившись із протиправною відмовою у звільненні з військової служби Позивача - ОСОБА_1 на підставі підпункту «г» пункту 3 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII, що взаємопов`язана із абзацом 12 п.3 ч.12 ст.26 Закону №2232- ХІІ, позивач звернуся до суду з даним позовом.

Визначаючись щодо спірних правовідносин, що виникли між сторонами, суд виходив з наступного.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, в цій справі суд має надати оцінку такій відмові відповідача, оцінивши її через призму верховенства права та критеріїв законності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, які наведені в частині другій статті 2 КАС України.

Оцінивши обставини справи у взаємозв`язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, в межах доводів позовної заяви, при вирішенні спору по суті суд виходить з таких міркувань.

Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Згідно з пунктом 20 частини 1 статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України від 12.05.2015 № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №2102-IX від 24.02.2022, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який триває і на час вирішення справи судом.

Указом Президента України №69/2022 від 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, оголошено проведення загальної мобілізації.

Відносини між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регулюються Законом України від 25.03.1992 №2232-XII "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі - Закон №2232-XII).

Частинами 1, 2, 4 - 6 статті 2 Закону №2232-XII встановлено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту та Національної гвардії України.

Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Судом встановлено, що позивач проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану у Військовій частині НОМЕР_1 .

Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII і залежать від виду військової служби.

Відповідно до підпункту «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: під час дії воєнного стану: г) через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Таким чином, у даних спірних правовідносинах, норми підпункту г) п.2 ч.4 ст.26 та абзац 12 п.3 ч.12 ст.26 Закону №2232-ХІІ фактично є взаємопов`язаними.

Так, згідно з абзацом 12 п.3 ч.12 ст.26 Закону №2232-ХІІ, військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах, серед іншого, під час дії воєнного стану:

необхідність здійснювати догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів, або за наявності у дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю III групи онкологічного захворювання, психічного розладу, церебрального паралічу або інших паралітичних синдромів.

З конструкції абз.12 п.3 ч.12 ст.26 Закону №2232-ХІІ слідує, що законодавець поєднав сполучником «або» дві підстави звільнення військовослужбовців за сімейними обставинами або через інші поважні причини, як-от:

- необхідність здійснювати догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів, або

- наявність у дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю III групи онкологічного захворювання, психічного розладу, церебрального паралічу або інших паралітичних синдромів.

Тобто, в першій підставі визначено, що інвалідність дружини/чоловіка III групи обов`язково повинна бути встановлена внаслідок саме онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів.

В той же час, згідно другої підстави, яка є самостійною, інвалідність дружини/ чоловіка ІІІ групи може бути встановлена внаслідок інших захворювань, не визначених у першій підставі, однак обов`язково умовою є те, що така особа повинна мати одне із таких супутніх захворювань: онкологічне захворювання, психічний розлад, церебральний параліч або інші паралітичні синдроми.

Більше того, варто констатувати, що наявність у дружини Позивача, яка є інвалідом ІІІ групи, дає йому право на звільнення з військової служби на підставі абзацу 12 п.3 ч.12 ст.26 Закону №2232-ХІІ і додатково не вимагає від нього доведення необхідності здійснення догляду за дружиною, оскільки це навіть не відповідає критеріям встановлення ІІІ групи інвалідності.

Згідно з статтею 2 Закону України «Про психіатричну допомогу» законодавство України про психіатричну допомогу базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про охорону здоров`я, цього Закону та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них.

Дія цього Закону поширюється на громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про психіатричну допомогу, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до п.1.1. Наказу Міністерства охорони здоров`я України №297 від 08.10.1998 Про перехід органів і закладів охорони здоров`я України на Міжнародну статистичну класифікацію хвороб і споріднених проблем охорони здоров`я десятого перегляду, здійснено перехід на Міжнародну статистичну класифікацію хвороб і споріднених проблем охорони здоров`я десятого перегляду (МКХ-10), як єдиного міжнародного нормативного документу для формування системи обліку і звітності в охороні здоров`я - з 01.01.1999.

Частинами 1, 3 статті 7 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначено, що діагноз психічного розладу встановлюється відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів діагностики та Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті, прийнятих центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я для застосування в Україні. Діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов`язаних із станом її психічного здоров`я.

Забороняється визначати стан психічного здоров`я особи та встановлювати діагноз психічних розладів без психіатричного огляду особи, крім випадків проведення судово-психіатричної експертизи посмертно.

Згідно з частинами 1, 2 статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» психіатричний огляд проводиться з метою з`ясування: наявності чи відсутності в особи психічного розладу, потреби в наданні їй психіатричної допомоги, а також для вирішення питання про вид такої допомоги та порядок її надання.

Психіатричний огляд проводиться лікарем-психіатром: особи, яка досягла 14 років, на її прохання або за її усвідомленою письмовою згодою; особі віком до 14 років (малолітній особі) - на прохання або за письмовою згодою її батьків чи іншого законного представника; особі, визнаній у встановленому законом порядку недієздатною, якщо така особа за своїм станом здоров`я не здатна висловити прохання або надати усвідомлену письмову згоду, - на прохання або за письмовою згодою її законного представника.

З наведених норм законодавства вбачається, що діагноз психічного розладу встановлюється відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів діагностики та Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті, прийнятих центральним органом виконавчої влади після проведення психіатричного огляду лікарем психіатром.

Більше того, відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу» психічні розлади розлади психічної діяльності, визнані такими згідно з чинною в Україні Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, травм і причин смерті.

Як вже зазначалось вище, у ОСОБА_2 встановлений діагноз - F41.2 змішаний тривожно-депресивний розлад, що підтверджується випискою із медичної карти стаціонарного хворого №6041 та консультативним висновком спеціаліста №1088, №2215.

Так, відповідно до МКХ-10 Клас V. Розлади психіки та поведінки включає перелік захворювань за кодами F00-F99, зокрема, F40-F48 - Невротичні, пов`язані зі стресом та соматоформні розлади, до яких належить і змішаний тривожно-депресивний розлад (F41.2).

За наведеного правового регулювання та встановлених обставин справи, суд дійшов висновків, суб`єктом владних повноважень в межах спірних правовідносин (Відповідачем) було вчинено протиправні дії, та як наслідок, його поведінка призвела до порушення прав та законних інтересів Позивача.

Згідно з частинами 1, 2 статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» психіатричний огляд проводиться з метою з`ясування: наявності чи відсутності в особи психічного розладу, потреби в наданні їй психіатричної допомоги, а також для вирішення питання про вид такої допомоги та порядок її надання.

Психіатричний огляд проводиться лікарем-психіатром: особи, яка досягла 14 років, на її прохання або за її усвідомленою письмовою згодою; особі віком до 14 років (малолітній особі) - на прохання або за письмовою згодою її батьків чи іншого законного представника; особі, визнаній у встановленому законом порядку недієздатною, якщо така особа за своїм станом здоров`я не здатна висловити прохання або надати усвідомлену письмову згоду, - на прохання або за письмовою згодою її законного представника.

З наведених норм законодавства вбачається, що діагноз психічного розладу встановлюється відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів діагностики та Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті, прийнятих центральним органом виконавчої влади після проведення психіатричного огляду лікарем психіатром.

Повертаючись до рапорту №133/1991 від 30.11.2025, з яким позивач звернувся, клопотавши про його звільнення з військової служби, слід зазначити, що серед копій документів, які додавались до зазначеного рапорту відсутні були документи, на підставі яких дружині позивача встановлено діагноз психічного розладу, щодо проведення психіатричного огляду, а відтак наявності у неї захворювання за кодами F00-F99.

Позивачем була надана виписка із медичної карти стаціонарного хворого за формою первинної облікової документації № 027/о від 13.05.2025 (далі - Виписка) І хоч вона містить захворювання з кодом F41.2 (змінний тривожно-депресивний розлад), проте вона призначена для взаємообміну інформацією амбулаторно-поліклінічних і стаціонарних закладів охорони здоров`я щодо діагнозу, перебігу захворювання, стану хворого при направленні (виписці), проведенні досліджень, консультацій в інших закладах охорони здоров`я, лікування, диспансерного спостереження та інших рекомендацій хворому. Така виписка не належить до документів, яким підтверджується наявність психічного розладу, оскільки не містить формалізованого висновку лікаря-психіатра щодо підтвердження психічного розладу, не розкриває характеру та тривалості захворювання, а також не містить відомостей про актуальний клінічний стан особи, що унеможливлює підтвердження наявності відповідної підстави для звільнення саме станом на момент подання рапорту.

Крім того, у виписці зазначено, що “працездатність: відновлена повністю”, що свідчить про відсутність на момент її оформлення актуальних функціональних обмежень, зумовлених психічним станом. Такий висновок не узгоджується з твердженням про наявність психічного розладу в актуальному стані, який міг би враховуватися як сімейна обставина, передбачена законодавством для звільнення військовослужбовця з військової служби.

Як вказав відповідач у відзиві на позовну заяву, сам факт звернення або проходження лікування в закладі психіатричного профілю не є підтвердженням наявності психічного розладу, якщо такий факт не підтверджений належним медичним документом, оформленим у вигляді відповідного висновку та відповідно до вимог чинного законодавства.

В той же час, до позовної заяви позивачем додані Консультативні висновки спеціаліста №1088 від 20.10.2025 та №2215 від 29.12.2025, які не були додані позивачем та не досліджувались у військовій частині НОМЕР_1 при розгляді його рапорту №133/1991 від 30.11.2025.

Однак, вказані документи не були оцінені відповідачем під час прийняття рішення про відмову позивачу у звільнення з військової служби.

Верховний Суд неодноразово у своїх постановах вказував на те, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень, відповідно до частини другої статті 2 КАС України, має на увазі, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, пункт 36, від 01.07.2003, яке, відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.

Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.

При цьому, суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Порядок звільнення з військової служби визначено Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі Положення № 1153/2008).

Відповідно до пункту 12 Положення №1153 встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку, призупинення контракту та військової служби тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.

Право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з`єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.

Пунктом 233 Положення №1153/2008 передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:

підстави звільнення з військової служби;

думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;

районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Статтею 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року № 548-XIV, передбачено, що із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.

Пунктом 31 Статуту передбачено, що начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником.

Згідно з п. 117 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 р. N 551-XIV, пропозиція, заява чи скарга вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі порушені в них питання, вжито необхідних заходів або надано вичерпні відповіді. Відмова у вирішенні питань, викладених у пропозиції, заяві чи скарзі, доводиться до відома військовослужбовців, які їх подали, у письмовій формі з посиланням на акти законодавства із зазначенням причин відмови та роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Порядок звільнення з військової служби визначено Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі Положення № 1153/2008).

Відповідно до пункту 12 Положення №1153 встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку, призупинення контракту та військової служби тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.

Право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з`єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.

Пунктом 233 Положення №1153/2008 передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:

підстави звільнення з військової служби;

думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;

районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Статтею 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року № 548-XIV, передбачено, що із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.

Пунктом 31 Статуту передбачено, що начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником.

Згідно з п. 117 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 р. N 551-XIV, пропозиція, заява чи скарга вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі порушені в них питання, вжито необхідних заходів або надано вичерпні відповіді. Відмова у вирішенні питань, викладених у пропозиції, заяві чи скарзі, доводиться до відома військовослужбовців, які їх подали, у письмовій формі з посиланням на акти законодавства із зазначенням причин відмови та роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Тож наслідком подання та розгляду рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби є наказ по особовому складу про звільнення з військової служби чи відмова у задоволенні рапорту. Суб`єкт владних повноважень не може утриматись від прийняття рішення, що входить до його виключної компетенції.

Суд констатує, що саме відповідач Військова частина НОМЕР_1 є суб`єктом, до повноважень якого належить вирішення питання щодо звільнення позивача з військової служби за наслідком розгляду рапорту або надання мотивованої відмови в такому.

Разом з тим, відмовляючи позивачу у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби, відповідач помилково вважав, що додані позивачем документи не підтверджують потреби його дружини у постійному догляді.

З урахуванням викладеного суд констатує, що відповідач формально віднісся до розгляду рапорту в частині не надання оцінки документам, що на думку позивача засвідчують факт відсутності обов`язку необхідності здійснювати догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів, або за наявності у дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю III групи онкологічного захворювання, психічного розладу, церебрального паралічу або інших паралітичних синдромів.

З огляду на зазначене, суд дійшов висновку, що рішення Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у звільненні позивача з військової служби є немотивованим та протиправним.

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 р. у справі "Гурепка проти України", заява №61406/00, п.59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 р. у справі «Кудла проти Польщі», заява №30210/96, п.158) (п.29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 р. у справі "Гарнага проти України", заява № 20390/07).

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Таким чином, обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зобов`язаний враховувати положення статті 13 Конвенції стосовно права на ефективний засіб юридичного захисту, під яким слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів (наслідків), дає найбільший ефект, забезпечує поновлення порушеного права та є адекватним наявним обставинам.

У постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18 Верховний Суд сформулював такий висновок: у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання відповідним заявником усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти під час прийняття рішення на власний розсуд.

Суд зазначив, що такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки під час розгляду вимог про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, але й у випадку розгляду вимог про зобов`язання відповідного суб`єкта вчинити певні дії після скасування його адміністративного акта.

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 380/12913/21.

Отже, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача, зважаючи на встановлені у справі обставини, буде зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт про звільнення з військової служби військовослужбовця, солдата ОСОБА_1 за сімейними обставинами на підставі підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу", з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині цього рішення.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Суди повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Інші аргументи сторін не є визначальними для вирішення даної справи та не спростовують висновок суду про часткове задоволення позову.

Відповідно до частини першої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частиною першою та частиною другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За результатами розгляду справи, суд дійшов висновку, що відповідач не довів правомірності своєї поведінки у спірних правовідносинах та часткову обґрунтованість позовних вимог, а тому позов підлягає частковому задоволенню.

Згідно частини першої статті 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі. Статтею 139 КАС України визначені правила розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої, третьої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

З матеріалів справи встановлено, що при зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1064,96 грн, що підтверджується квитанцією від 31.01.2026.

Оскільки цей позов задоволено частково, суд стягує з відповідача на користь позивача судові витрати у вигляді сплаченого судового збору пропорційно до задоволених вимог у розмірі 532,48 грн. за рахунок його бюджетних асигнувань.

На підставі викладеного та керуючись статтями 6, 9, 14, 72, 73, 77, 90, 241, 250, 257 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови задовольнити рапорт про звільнення з військової служби ОСОБА_1 за сімейними обставинами на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт про звільнення з військової служби військовослужбовця солдата ОСОБА_1 за сімейними обставинами підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині цього рішення.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 532 (п`ятсот тридцять дві гривні), 48 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до частини першої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Згідно із статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повне судове рішення складено 09 березня 2026 року.

Реквізити учасників справи:

позивач:

- ОСОБА_1 (місцезнаходження/місце проживання: АДРЕСА_2 код ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_4 );

відповідач:

- Військова частина НОМЕР_1 (місцезнаходження/місце проживання: АДРЕСА_3 код ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_5 ).

Головуючий суддя Подлісна І.М.