Постанова від 11 березня 2026 р. у справі №611/304/24 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2026 року

м. Харків

справа № 611/304/24

провадження № 22-ц/818/153/26

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ у складі:

головуючого судді Тичкової О.Ю.,

суддів – Маміної О.В., Пилипчук Н.П.,

за участю секретаря судового засідання Волобуєва О.О.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1

відповідач – фізична особа-підприємць ОСОБА_2 , ОСОБА_3

треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: ОСОБА_4 , ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків апеляційну скаргу ОСОБА_6 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 26 березня 2025 року в складі судді Лобановської С.М.,

УСТАНОВИВ:

У травні 2020 року ОСОБА_6 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання договору оренди земельної ділянки № б/н від 16.09.2012 укладеного між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 , недійсним та просила застосувати наслідки недійсності правочину, зокрема скасувати державну реєстрацію вказаного договору оренди земельної ділянки, скасувати реєстрацію іншого речового права, яке виникло у ФОП ОСОБА_2 на підставі вказаного договору, повернути земельну ділянку, що є об`єктом договору оренди земельної ділянки № б/н від 16.09.2012.

Позов обґрунтовано тим , що 16 вересня 2012 року між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підписаний договір оренди земельної ділянки № б/н, державна реєстрація якого була здійснена 26 грудня 2012 року Управлінням Держкомзему у Барвінківському районі. Крім того, цього ж дня був підписаний і Акт приймання-передачі земельної ділянки в оренду. При укладенні Договору, сторони погодили, що Орендодавець надає, а Орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Іванівської Другої сільської ради Барвінківського району Харківської області відповідно до кадастрового плану (п. 1.1. Договору). Об`єктом оренди за зазначеним вище Договором, є земельна ділянка площею 8.0231 гектарів, яка належить Орендодавцю на підставі державного акту на право приватної власності на землю серія ЯК № 249176, виданого на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВМС № 094992 від 06.03.2009 року за № 647 та зареєстрованого у Барвінківському районному відділі реєстрації, про що у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю вчинений запис № 632040001000141 від 15.11.2011. Відповідно до Списку співвласників земельної ділянки до Державного акту земельна ділянка поділена на рівні частки та частка кожного із співвласників становить 1/5, а саме: ОСОБА_4 1/5 частка, ОСОБА_3 1/5 частка, ОСОБА_5 1/5 частка, ОСОБА_1 1/5 частка, ОСОБА_7 1/5 частка. Однак, на момент укладення Договору, двоє із співвласників - ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не мали достатнього обсягу цивільної дієздатності. Зазначає, що Службою у справах дітей Барвінківської районної державної адміністрації Харківської області у відповіді на адвокатський запит від 16.03.2021 № 59 повідомлено, що на комісії з питань захисту прав дитини не розглядалося питання щодо надання дозволу на укладання Договору оренди земельної ділянки б/н від 16.09.2012 на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Тому для забезпечення дотримання майнових прав, сторонам договору необхідно було отримати письмовий дозвіл органу опіки і піклування відповідного органу місцевого самоврядування на укладення Договору. Крім того, підпис від імені позивача здійснено не його законним представником, на спірному договорі підпис вчинено іншою особою без дотримання положень ст. 207 ЦК України, а також за відсутності належної довіреності, наданої за правилами статей 244, 245 ЦК України. Вважає, що за таких обставин під час укладання спірного договору, текст договору було підписано від імені позивача сторонньою особою, яка не мала належних повноважень на вчинення такої дії. А тому, не можна вважати, що сторони досягли усіх істотних умов договору оренди землі, що є підставою, передбаченою ст. 15 Закону України «Про оренду землі» для визнання спірного договору недійсним.

Рішенням Близнюківського районного суду Харківської області від 26 березня 2025 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення обґрунтовано тим, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушеного права. Зайняття земельної ділянки фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом звернення з вимогою про повернення такої земельної ділянки.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_6 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, порушення судом норм процесуального права просить апеляційну скаргу задовольнити, рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд дійшов до помилкового висновку про неефективність обраного позивачем способу захисту. Позивачем, як стороною договору оскаржується договір оренди, який не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки в момент укладення не було дотримано вимог щодо належного оформлення представництва від співвласників земельної ділянки, та отримання дозволу від органу опіки та піклування, який є обов`язковим при укладанні договорів щодо нерухомого майна, власниками якого є діти. Позивач вважає, що визнання договору оренди недійсним та приведення сторін договору у попередній стан призведе поновлення його порушеного права власності. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. підписавши спірний договір. Відповідачі дотримались вимог закону про письмову форму договору, у якому погодили всі істотні умови.

У відповідності до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серія ЯК № 249176, виданого на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВМС № 094992 від 06.03.2009 за № 647 та зареєстрованого у Барвінківському районному відділі реєстрації, про що у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю вчинений запис № 632040001000141 від 15.11.2011, земельна ділянка площею 8.0231 гектарів, кадастровий номер 6320483600:01:000:0145, сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Іванівської Другої сільської ради Барвінківського району Харківської області, належить ОСОБА_3 (т.1 а.с. 11).

Згідно додатку до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 249176, а саме списку співвласників земельної ділянки, вказана земельна ділянка поділена на рівні частки та частка кожного із співвласників становить: ОСОБА_4 1/5 частка, ОСОБА_3 1/5 частка, ОСОБА_5 1/5 частка, ОСОБА_1 1/5 частка, ОСОБА_7 1/5 частка (т.1 а.с. 12).

16 вересня 2012 року між ОСОБА_3 та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 підписаний договір оренди земельної ділянки № б/н за кадастровим номером, державна реєстрація якого була здійснена 26 грудня 2012 року Управлінням Держкомзему у Барвінківському районі (т.1 а.с. 8- 9).

Згідно п.1. 1 договору, сторони погодили, що Орендодавець надає, а Орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Іванівської Другої сільської ради Барвінківського району Харківської області відповідно до кадастрового плану.

Пунктом 2.1 договору визначено, що в оренду надається земельна ділянка площею 8.0231 гектарів, яка належить Орендодавцю на підставі державного акту на право приватної власності на землю серія ЯК № 249176, виданого на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВМС № 094992 від 06.03.2009 року за № 647 та зареєстрованого у Барвінківському районному відділі реєстрації, про що у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю вчинений запис № 632040001000141 від 15.11.2011.

16.09.2024 сторонами договору оренди був підписаний Акт приймання-передачі земельної ділянки в оренду (т.1 а.с. 10).

Однією із засад (принципів) цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України, частина перша статті 13 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частин першої і третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18).

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від

22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц виснувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 зазначала, що у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, під час вирішення спору суд у межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ЦПК України така функціональність суду має імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, керуючись фактами, установленими під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу «jura novit curia».

За змістом позовної заяви ОСОБА_1 просив визнати договір орендної земельної ділянки №б/н від 16.09.2012 року та застосувати наслідки недійсності правочину.

З огляду на те, що інші співвласники з відповідними позовними вимогами до суду не зверталися, судова колегія не вбачає підстав для надання правової оцінки доводам позивача щодо можливого порушення їхніх прав.

Відповідно до ч.1 ст. 31 ЦК України фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право: 1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість; 2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Норми статті 221 ЦК України вказують про правові наслідки вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності.

Так, правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним.

На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то вона зобов`язана повернути особам, вказаним у частині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи.

Дієздатна сторона зобов`язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов`язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Статтею 177 СК України визначено засади управління майном дитини.

Батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов`язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах.

Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси.

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло.

Органи опіки та піклування можуть відмовити у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини з одночасним зверненням до нотаріуса щодо накладення заборони відчуження такого майна лише у випадках, якщо ними встановлено, що: 1) мати та/або батько дитини, які (яка, який) звернулися за дозволом, позбавлені судом батьківських прав відповідно до статті 164 цього Кодексу; 2) судом, органом опіки та піклування або прокурором постановлено (прийнято) рішення про відібрання дитини від батьків (або того з них, який звернувся за дозволом) без позбавлення їх батьківських прав відповідно до статті 170 цього Кодексу; 3) до суду подано позов про позбавлення батьків дитини (або того з них, який звернувся за дозволом) батьківських прав особами, зазначеними у статті 165 цього Кодексу; 4) особа, яка звернулася за дозволом, повідомила про себе неправдиві відомості, що мають суттєве значення для вирішення питання про надання дозволу чи відмову в його наданні; 5) між батьками дитини немає згоди стосовно вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини; 6) між батьками дитини або між одним з них та третіми особами існує судовий спір стосовно нерухомого майна, за дозволом на вчинення правочину щодо якого звернулися батьки дитини (або один з них); 7) вчинення правочину призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини.

Після припинення управління батьки зобов`язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.

Неналежне виконання батьками своїх обов`язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов`язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном.

У чинній на день укладення договорів оренди землі та додаткових угод до них редакції частини 3 ст. 17 Закону України "Про охорону дитинства" передбачалося, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Згідно із ч.5 ст. 6 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Згідно зі ст. 16 ЦК України, визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені ст. 215 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правовою нормою, до якою відсилає попередня норма закону, установлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Частинами 1-3, 5 та 6 цієї статті визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Згідно статті 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на час відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серія ЯК № 249176, виданого на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВМС № 094992 від 06.03.2009 за № 647 та зареєстрованого у Барвінківському районному відділі реєстрації, про що у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю вчинений запис № 632040001000141 від 15.11.2011, земельна ділянка площею 8.0231 гектарів, кадастровий номер 6320483600:01:000:0145, сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Іванівської Другої сільської ради Барвінківського району Харківської області, належить ОСОБА_3 .

Згідно додатку до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 249176, а саме списку співвласників земельної ділянки, вказана земельна ділянка поділена на рівні частки та частка кожного із співвласників становить: ОСОБА_4 1/5 частка, ОСОБА_3 1/5 частка, ОСОБА_5 1/5 частка, ОСОБА_1 1/5 частка, ОСОБА_7 1/5 частка.

На дату підписання вказаного договору ОСОБА_1 було 14 років.

Так, на день укладення договору оренди земельної ділянки орендодавець (позивач) не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності, а незважаючи на схвалення таких правочинів в розумінні ст. 221 ЦК України батьком, не було враховано, що згідно з чинними на той час нормами сімейного законодавства відповідні договори повинні були укладатись саме батьками малолітньої дитини та виключно за дозволом органу опіки та піклування, який учасникам оспорюваного правочину не надавався.

Враховуючи, що на момент укладення договору оренди земельної ділянки від 16.07.2012 року ОСОБА_3 вчинив правочин від імені ОСОБА_1 без попереднього дозволу органу опіки та піклування, що призвело до порушення прав дитини, а саме — звуження обсягу її майнових прав та/або порушення охоронюваних законом інтересів, зменшення або обмеження прав та інтересів неповнолітнього, встановлених ст. 177 Сімейного кодексу України, судова колегія дійшла висновку про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки у частині, що належить ОСОБА_1 на праві власності в розмірі 1/5 частки.

Відповідно до вимог ст. 216 ЦК України, судова колегія вважає, що у разі визнання правочину частково недійсним підлягають застосуванню наслідки його недійсності , тому ФОП ОСОБА_2 зобов`язана повернути на користь позивача 1/5 частину земельної ділянки з кадастровим номером 6320483600:01:000:0145.

Проте суд, незважаючи на те що позивач був стороною оспорюваного правочину та надав належні та допустимі докази вчинення цього правочину з порушенням вимог закону, помилково вважав що обраний позивачем спосіб захисту не призведе до поновлення його прав.

Відповідно до вимог ч.3 ст. 26 Закону України« Про державну реєстраціюречових правна нерухоме майно таїх обтяжень» від 01.07.2004 № №1952-IV ( в редакції що діяла на час ухвалення рішення судом першої інстанції) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1частини сьомої статті 37 цього Закону.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.

За змістом правової позиції викладеній у постанові Великої палати Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19 ( провадження № 14-49цс22): « Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей (записів) про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; після початку відображення таких відомостей (записів) у цьому реєстрі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпують свою дію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 152)). Тому належним способом захисту прав орендодавця, який у цих спірних правовідносинах вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права оренди відповідача (див. близький за змістом підхід щодо інших правовідносин у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.14))».

Тому позовні вимоги про скасування реєстрації речового права, як наслідок визнання правочину частково недійсним не підлягають задоволенню.

Відповідно до пунктів 3,4 ч. 1, ч.4 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та ( або) резолютивної частини.

Оскільки доводи апеляційної скарги частково спростовують висновки суду, апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення суду скасувати та ухвалити нове про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.376, 381, 382-384, 389 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 26 березня 2025 року–скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати договір орендної ділянки №б/н від 16.09.2012 року в частині передачі 1/5 частини земельної ділянки, яке знаходиться у власності ОСОБА_1 в оренду Приватному підприємству Хоменко Вікторії Сергіївни - недійсним.

Зобов`язати повернути з Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/5 частину земельної ділянки з кадастровим номером 6320483600:01:000:0145.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий О.Ю. Тичкова

Судді О.В. Маміна

Н.П. Пилипчук