Постанова від 10 березня 2026 р. у справі №520/26998/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 березня 2026 р. Справа № 520/26998/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Спаскіна О.А.,

Суддів: Любчич Л.В. , Присяжнюк О.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.12.2025, головуючий суддя І інстанції: Шевченко О.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022,по справі № 520/26998/25

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області

про зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (Слобідський відділ обслуговування громадян у м. Харкові (сервісний центр), в якому просив:

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області Слобідський відділ обслуговування громадян у м. Харкові (сервісний центр) виконання пункту 2 чинного Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 18.06.2014 року № 10-1 для застрахованих осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків і мають відмітку у паспорту, зазначаються: для осіб з паспортом у формі книжечки - НОМЕР_1 , де БК - константа, що вказує на реєстрацію за паспортними даними; NN - дві українські літери серії паспорта (верхній регістр); ХХХХХХ - шість цифр номера паспорта (з ведучими нулями) до ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області Слобідський відділ обслуговування громадян у м. Харкові (сервісний центр) вести облік нарахування пільг за оплату житлово-комунальних послуг на підставі даних про пільговика, які містяться в Єдиному соціальному реєстрі осіб, які мають право на пільги, без використання реєстраційного номера облікової картки та номера телефону, враховуючи, що у позивача відсутній РНОКПП за релігійними переконаннями;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області Слобідський відділ обслуговування громадян у м. Харкові (сервісний центр) діяти лише на підставі, в межах своїх повноважень та не порушення ст. 24 Конституції України;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України Харківській області Слобідський відділ обслуговування громадян у м. Харків (сервісний центр) непорушення ч. 1, 2 ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» до ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області Слобідський відділ обслуговування громадян у м. Харкові (сервісний центр) непорушення ст. ст. 32, 35 Конституції України до ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Головне правління Пенсійного фонду України в Харківській області Слобідський відділ обслуговування громадян у м. Харкові (сервісний центр) непорушення ст. 22 Конституції України до ОСОБА_1 ;

- визнати, що відсутність прямої норми у законодавстві України про реалізацію мого права на свободу світогляду та віросповідання, обмеження, звуження зміст та обсяг існуючих прав і свобод позивача у сфері обліку надання пільг на оплату житлово-комунальних послуг, які здійснюватися в електронному вигляді, не є підставою для їх порушення.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19 грудня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.112.2024 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягав на законності судового рішення та просив залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.

Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 06.05.2024 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (Слобідський відділ обслуговування громадян у м. Харкові (сервісний центр) із заявою, в якій для отримання пільг просив:

- змінити в автоматизованій системі персоніфікованого обліку пільговиків номер облікового запису пільговика за прізвищем, ім`ям та по батькові, серією та номером паспорта;

- створення Єдиної інформаційної системи соціальної сфери електронних реєстрів, особових справ, відомостях, обліку здійснювати не в електронної, а в альтернативної форми за прізвищем, ім`ям та по-батькові, серією і номером паспорта без використання реєстраційного номера облікової картки та номеру телефону, виключно на паперових носіях.

- дозволити позивачу перехід з грошовій готівкової на грошову безготівкову форму виплат пільг безпосередньо управлінням, об`єднанням, виконавцям житлово-комунальних послуг.

- збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про мені здійснювати не в електронної, з в альтернативної форми, виключно на паперових носіях.

- змінити унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі за прізвищем, ім`ям та по-батькові, серією і номером паспорта без використання реєстраційного номера облікової картки та номеру телефону.

- обробку персональних даних, інших реєстрових даних та інформації в реєстрі здійснювати не в електронної, а в альтернативної форми за прізвищем, ім`ям та по-батькові, серією і номером паспорта, виключно на паперових носіях.

- проводити нарахування пільг за оплату житлово-комунальних послуг, на підставі даних про пільговика, які містяться в Єдиному соціальному реєстрі осіб, які мають право на пільги не в електронної, а в альтернативної форми за прізвищем, ім`ям та по-батькові, серією і номером паспорта, виключно на паперових носіях.

- змінити реєстраційний номер електронної персональної облікової картки за прізвищем, ім`ям та по-батькові, серією і номером паспорта.

- вести облік не в електронної, а в альтернативної форми, шляхом запровадження реєстру за прізвищем, ім`ям та по-батькові, серією і номером паспорта, без використання реєстраційного номера облікової картки та номеру телефону виключно на паперових носіях, враховуючи, що у позивача відсутній РНОКПП.

- обмін інформації про мені здійснювати між управлінням, об`єднанням, організаціям не в електронної, а в альтернативної форми за прізвищем, ім`ям по-батькові, серією і номером паспорта, виключно на паперових носіях, враховуючи, що позивач має право на пільги.

- змінити реєстраційний номер, яке надається Єдиної інформаційної системи соціальної сфери за серією та номером паспорта, за прізвищем, ім`ям по-батькові без використання реєстраційного номера облікової картки та номеру телефону.

- виконання пункту 2 чинного Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 18.06.2014 року № 10-1 для застрахованих осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків і мають відмітку у паспорту, зазначаються: для осіб з паспортом у формі книжечки - БКМЛХХХХХХ, де БК - константа, що вказує на реєстрацію за паспортними даними; NN - дві українські літери серії паспорта (верхній регістр); ХХХХХХ - шість цифр номера паспорта (з ведучими нулями) (а.с. 27 - 29).

Листом Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 24.05.2024 повідомлено на заяву позивача, що за результатами розгляду з`ясовано, що позивач на обліку в головному Управлінні як отримувач пільг не перебуває. У разі наявності документа (посвідчення), яке дає право на пільгу на житлово-комунальні послуги, для забезпечення наповнення Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги, та нарахування пільг на житлово-комунальні послуги, рекомендовано особисто або через законного представника звернутися із заявою та повним пакетом документів, а саме:

- документом, який підтверджує право на гарантії;

- паспортом громадянина України;

- особовими рахунками власника в організаціях постачальників послуг;

- у разі потреби, для пришвидшення розрахунку пільги, можна долучити квитанції із житлово-комунальних послуг;

- випискою з банку про відкриття поточного розрахункового рахунку до будь-якого територіального Пенсійного фонду України, який здійснює приймання та обслуговування громадян, у тому числі у разі надання їх поштою бо в електронній формі через веб-портал електронних послуг з використанням КЕП або портал Дія. Також можна скористатися мобільним додатком Пенсійного фонду України, інформаційними системами органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Документи також приймаються уповноваженими посадовими особами виконавчого органу сільської, селищної, міської ради відповідної територіальної громади або військової адміністрації та посадовими особами центру надання адміністративних послуг (а.с. 30 - 31).

Позивач вважає, що між ним та Головним управлінням Пенсійного фонду України в Харківській області виник спір, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх необґрунтованості.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з такого.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до ч. 2, ч. 6 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України в Рішенні від 25 листопада 1997 року № 6-зп зазначив, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Крім того, Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 вказав, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

Так, відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Аналіз наведених норм свідчить, що адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв`язку з прийняттям рішення, вчинення дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

Верховний Суд (зокрема, у постановах від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16, від 02 серпня 2019 року у справі № 0240/3532/18-а, від 11 червня 2019 року у справі №804/16059/15, від 09 грудня 2020 року у справі №1.380.2019.001303 тощо) неодноразово висловлював позицію, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.

Суд також наголошує, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

У розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди має похідний характер від встановлення судом самого факту їх порушення, адже відсутність порушеного права, свободи чи інтересу виключає необхідність їх захисту або відновлення.

Саме по собі порушення вимог закону рішенням чи діями суб`єкта владних повноважень, за загальним правилом, не є самостійною підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов`язковою умовою для цього є, серед іншого, доведеність порушення прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася до суду, суб`єктивного матеріального чи нематеріального блага (законного інтересу) або законного інтересу, який, на думку цієї особи, підлягає захисту.

Тобто, звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Відтак, задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2023 року у справі № 9901/41/21 сформулювала висновок, згідно з яким позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права та інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване в законах України право на належний судовий захист прав та інтересів особи передбачає можливість звернення до суду лише у разі існування спірних правовідносин, тобто у разі установлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин. Таке порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись наявність у особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу, встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. При цьому з`ясування питання наявності порушених прав, свобод чи інтересів позивача передує розгляду питання щодо правомірності (законності) рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, які оскаржуються.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 у справі №18-рп/2004 термін порушене право, який вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття охоронюваний законом інтерес. При цьому з приводу останнього, то в тому ж рішенні Конституційного Суду України зазначено, що поняття охоронюваний законом інтерес означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Між тим, для визначення інтересу як об`єкта судового захисту в порядку адміністративного судочинства, окрім загальних ознак інтересу, він повинен містити спеціальні, визначені КАС України. Якщо перша група ознак необхідна для віднесення тієї чи іншої категорії до інтересу, то друга – дозволяє кваліфікувати такий інтерес як об`єкт судового захисту в адміністративному судочинстві.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово застосовував критерії, які дозволяють виявити наявність або відсутність охоронюваного законом інтересу в особи, яка звертається за судовим захистом.

Так, у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17 Верховним Судом були сформульовані загальні підходи до судового захисту законних інтересів. Зокрема, зазначено, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: (а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; (б) пов`язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; (в) є визначеним благом, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним; у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; (г) є персоналізованим (суб`єктивним), тобто належить конкретній особі – позивачу (на це вказує слово «її»); (ґ) суб`єктом порушення позивач вважає суб`єкта владних повноважень.

Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є: незаконність інтересу (його суперечність Конституції, законам України, принципам права), неправовий характер вимог (вимоги не породжують правових наслідків для позивача. Це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до частини другої статті 124 Конституції України); встановлена законом заборона пред`явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю); коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності); позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб – держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.

Законний інтерес може бути захищено судом, якщо позивач вважає, що його законний інтерес, за захистом якого він звернувся до суду: порушено (щодо протиправних діянь, які мали місце і припинилися) або порушується (щодо протиправних діянь, які тривають), або створюються перешкоди для його реалізації (щодо протиправних діянь, які тривають і є перешкодами для реалізації права в теперішньому або в майбутньому часі), або мають місце інші ущемлення законних інтересів.

Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.

Крім того, у вказаній постанові від 20.02.2019 у справі №522/3665/17 Верховний Суд дійшов висновку про наявність таких ознак у «потерпілого» від порушення законного інтересу: безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов; має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому, зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності; негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду); існує причинно-наслідковий взаємозв`язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент звернення до суду. Це висновується з того, що ухвалення судового рішення в публічно-правовому спорі про задоволення позову спрямоване на те, щоб відновити права, свободи чи інтереси особи – позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Судовим розглядом встановлено, що підставою звернення позивача до суду у цій справі стала незгода зі змістом листа Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 24.05.2024.

Судом встанволено, що 06.05.2024 позивач звертався до пенсійного органу із заявою, в якій просив здійснити ряд дій, пов`язаних з тим, що позивач відмовився від прийняття РНОКПП.

В наданій Головним управлінням Пенсійного фонду України в Харківській області відповіді, оформленої листом від 24.05.2024, зазначено, що позивач на обліку в Головному управлінні як отримувач пільг не перебуває.

У відзиві на адміністративний позов також зазначено, що ОСОБА_1 на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Харківській області як пенсіонер або як особа, яка отримує пільги, не перебуває.

Суд першої інстанції зазначив, оскільки позивач на обліку в Головному управлінні як пенсіонер або як отримувач пільг не перебуває, права позивача з боку пенсійного органу не є порушеними.

Однак, колегія суддів не погоджується з даними висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що в матеріалах справи наявний лист Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 18.12.2025 №44931-46183/П-02/8-2000/5, в якому зазначено наступне: «Ви перебуваєте на обліку в головному управлінні Пенсійного фонду України в Харківській області, за категорією «Особа з інвалідністю 2 групи внаслідок війни».

Колегія суддів зазначає, що відсутність перебування ОСОБА_1 на обліку в Головному управлінні як пенсіонер або як отримувач пільг, спростовується вищезазначеним.

Колегія суддів зауважує, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Згідно з положеннями Рекомендації Комітету ОСОБА_4 Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом ОСОБА_4 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Разом з цим, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення.

Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання пенсійного органу повторно розглянути заяву позивача від 06.05.2024, з урахуванням висновків суду.

Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Суд, у цій справі, також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (п. 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

У відповідності до статті 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно з пунктом 4 частини 1, частини 2 статті 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Беручи до уваги вищевикладене, а також те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.12.2025 по справі № 520/26998/25 підлягає скасуванню з прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Керуючись ст. ст. 311, 315, 317, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.12.2025 по справі № 520/26998/25 - скасувати

Прийняти постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 06.05.2024, з урахуванням правової оцінки, наведеної судом у рішенні.

В іншій частині адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя О.А. Спаскін

Судді Л.В. Любчич О.В. Присяжнюк