Рішення від 10 березня 2026 р. у справі №300/6977/25 — Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" березня 2026 р. справа № 300/6977/25

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Шумея М.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу,

ВСТАНОВИВ:

Представник позивача Тинів Ігор Дмитрович в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить суд:

- визнати протиправним (незаконним) та скасувати Наказ Голови Державної міграційної служби України Наталії Науменко від 01.09.2025 року за № 241-кт «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- поновити ОСОБА_1 на роботі з дня його звільнення на рівнозначній посаді;

- стягнути з відповідача середній заробіток за увесь час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги мотивовані порушенням трудових прав та права на державну службу ОСОБА_1 , як наслідок прийняття протиправного Наказу Голови Державної міграційної служби України Наталії Науменко від 01.09.2025 року за № 241-кт «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 03.10.2025 року відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.

24.10.2025 року від Державної міграційної служби України надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначає, що оскільки триває процедура ліквідації УДМС в Івано-Франківській області, то позивач підлягав звільненню із займаної посади з підстав ліквідації юридичної особи (пункт 1-1 частини першої статті 87 Закону №889-VІІІ), а не реорганізації (пункт 1 частини першої статті 87 Закону №889-VІІІ). Відтак, у зв`язку з ліквідацією УДМС в Івано-Франківській області та як наслідок звільнення позивача на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону №889 VІІІ у суб`єкта призначення відсутній обов`язок поновлення позивача на відповідній посаді.

Суд, розглянувши відповідно до вимог ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження, дослідивши письмові докази, письмові пояснення викладені у заявах по суті справи, встановив наступне.

Наказом Голови Державної міграційної служби України Наталії Науменко від 01.09.2025 року за № 241-кт «Про звільнення ОСОБА_1 » ОСОБА_1 , начальника Тлумацького відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області звільнено з посади відповідно до п. 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Як підстава до видання даного наказу зазначено: копію попередження про наступне звільнення ОСОБА_1 від 26.12.2024 року, з яким працівника було ознайомлено 02.01.2025 року, подання Голови комісії з ліквідації Управління ДМС в Івано-Франківській області від 18.07.2025 року.

Вказаний наказ Голови ДМС України звільненому працівникові оголошено 02.09.2025 року Наказом голови комісії з ліквідації УДМС в Івано-Франківській області від 02.09.2025 року за №342-к «Про оголошення наказу ДМС від 01.09.2025 №242-кт» «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Вважаючи даний наказ протиправним позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд виходить з наступного.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби визначає Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII "Про державну службу" (далі Закон № 889-VIII).

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 3 Закону № 889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Положеннями пункту 4 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII передбачено, що державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87 цього Закону).

Відповідно до ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема:

1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

1-1) ліквідація державного органу.

На підставі ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Таким чином, процедура звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення на момент виникнення спірних правовідносин врегульована положеннями Закону № 889-VIII.

На підставі частин 2, 3 ст. 81 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Відповідно до ст. 87 ЦК України юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.

На підставі ч. 1 ст. 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Частиною 2 ст. 104 ЦК України визначено, що юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно зі ст. 106 ЦК України злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" територіальні органи центрального органу виконавчої влади утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників центрального органу виконавчої влади і коштів, передбачених на його утримання, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра, який спрямовує та координує діяльність центрального органу виконавчої влади, Кабінетом Міністрів України.

Територіальні органи центрального органу виконавчої влади можуть утворюватись, ліквідовуватись, реорганізовуватись керівником центрального органу виконавчої влади як структурні підрозділи апарату центрального органу виконавчої влади за погодженням з міністром, який спрямовує та координує діяльність центрального органу виконавчої влади, та Кабінетом Міністрів України.

Отже, ліквідація юридичної особи публічного права, на відміну від ліквідації юридичних осіб приватного права, має певні особливості, що обумовлені відмінностями в їхньому правовому статусі.

Зокрема, особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган.

Верховний Суд у постановах від 21.03.2018 року в справі № 802/651/16-а, від 24.09.2019 року у справі № 817/3397/15 дотримується такої правової позиції: «Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то самого лише посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв`язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з`ясовувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). При вирішенні зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший орган».

Таким чином, для вирішення питання про те, що саме мало місце - ліквідація юридичної особи публічного права чи її реорганізація, необхідно надати оцінку правовому акту, який став підставою ліквідації, зокрема на предмет того, чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший державний орган виконавчої влади.

Якщо внаслідок ліквідації державного органу його функції були передані іншому чи новоутвореному державному органу, то в такому випадку має місце не ліквідація, а реорганізація державного органу.

Як уже зазначено судом вище, постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2024 №1160 "Про утворення міжрегіонального органу та ліквідацію територіальних органів Державної міграційної служби" ліквідовано як юридичних осіб публічного права територіальні органи Державної міграційної служби – УДМС в Івано-Франківській області та ГУ ДМС у Львівській області. Утворено як юридичну особу публічного права територіальний орган Державної міграційної служби - Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби.

При цьому, у цій постанові, як у розпорядчому акті органу державної влади, не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій територіальних органів Державної міграційної служби або передачі їх іншим органам виконавчої влади. Натомість передбачено об`єднання (злиття) двох територіальних органів Державної міграційної служби, що припиняються, в новий (міжрегіональний) територіальний орган Державної міграційної служби, повноваження якого поширюються на дві адміністративно-територіальних одиниці (області).

З огляду на викладене та, враховуючи зміст Постанови КМУ № 1160 у контексті положень статті 104 Цивільного кодексу України, вбачається, що на підставі цього розпорядчого акту фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація УДМС в Івано-Франківській області як юридичної особи публічного права. До новоствореної особи – Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби, перейшли функції та повноваження щодо реалізації державної політики у сферах міграції, паспортизації, документування іноземців тощо, що виконувалися юридичною особою, що припиняється - УДМС в Івано-Франківській області.

Це випливає також з положення про Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби, затверджене наказом Державної міграційної служби України 27.11.2024 №311.

Таким чином, є неприйнятними доводи відповідача, що в спірних правовідносинах відбулася ліквідація державного органу.

Отже, у суб`єкта призначення в спірних правовідносинах на час попередження позивача про звільнення був наявний обов`язок дотримуватися процедури припинення державної служби, встановленої для реорганізації державного органу (п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII), а саме запропонувати позивачу іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.

Як свідчать матеріали справи, на виконання обов`язку відповідно до приписів ч.3 ст. 87 Закону № 889-VIII суб`єкт призначення - Державна міграційна служба України, під час попередження не запропонував будь-яку іншу рівнозначну посаду або нижчу посаду державної служби, що не заперечується сторонами по справі.

З матеріалів справи вбачається, що суб`єкт призначення жодну із вакантних посад позивачу не пропонував, ні у попередженні про наступне звільнення від 26.12.2024, ні згодом. Суб`єктом владних повноважень не підтверджено також відмову позивача від запропонованих вакантних посад.

Суд зазначає, що обов`язок суб`єкта призначення запропонувати державному службовцю вакантну посаду державної служби має бути реалізований не лише формально, а й фактично, з урахуванням усіх наявних на момент попередження про звільнення вакантних посад, які з`являються протягом усього періоду до дня звільнення та які існували на день звільнення.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду щодо обов`язку пропонувати всі релевантні вакансії під час скорочення або реорганізації, недостатність або формальність запропонованих вакансій ставить під сумнів законність рішення про звільнення.

Необхідність пропонування всіх вакантних посад у межах органу обумовлена тим, що лише таким чином суб`єкт призначення може довести виконання обов`язку з вжиття всіх залежних від нього заходів для працевлаштування працівника. При цьому поява нових вакансій у період попередження про наступне звільнення вимагає від роботодавця повторного інформування працівника, оскільки зміна структурної ситуації в органі прямо впливає на його трудові права.

Суд вважає, що посилання відповідача про надсилання ним списку вакантних посад, без документального підтвердження того, що позивач з ними ознайомився та відмовився від запропонованих посад, свідчить про неналежне виконання суб`єктом призначення своїх обов`язків. Відповідно, таке порушення позбавляє роботодавця права посилатися на законність подальшого звільнення, оскільки не було дотримано процедурних гарантій.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Разом з тим, відповідачем Державною міграційною службою України, як суб`єктом владних повноважень, не доведено наявності встановлених законом підстав для звільнення позивача з посади та не додержано порядку його звільнення.

Проаналізувавши вищевикладені обставини, приймаючи до уваги те, що суб`єктом владних повноважень не доведено належними та допустимими доказами факт правомірності припинення перебування позивача на посаді, а оскаржуваний наказ прийнято без врахування всіх обставин і підстав звільнення, з порушенням чинного законодавства, без дотримання принципу пропорційності, що має на меті досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальним інтересом особи, а також між цілями та засобами їх досягнення, суд приходить до висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог щодо його скасування у судовому порядку.

За змістом ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Згідно з абз. 2 п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де зберіглося його попереднє місце роботи.

Верховний Суд України у постанові від 28.10.2014 року у справі №21-484а14 сформулював правову позицію, за якою встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Отже скасування наказу про звільнення працівника із займаної посади є підставою для його поновлення на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому, поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи.

Щодо дати з якої необхідно поновити позивача, то суд вважає за необхідне вказати наступне.

Пункт 2.27 Інструкції "Про порядок ведення трудових книжок працівників", затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29.07.1993, прямо вказує, що днем звільнення вважається останній день роботи.

Згідно з оскаржуваним наказом №342-кт від 01.09.2025 дата звільнення позивача є 02.09.2025, відповідно ця дата вважається останнім робочим днем позивача. А відтак з 03.09.2025 у позивача розпочався вимушений прогул.

Суд вважає, що позивач підлягає поновленню на попередньо займаній посаді начальника Тлумацького відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області з наступного дня після звільнення, тобто 03.09.2025.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (ч. 2 ст. 235 КЗпП України, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин).

За приписами статті 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п.п. "з" п. 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується, зокрема, у випадку вимушеного прогулу.

Згідно з пунктом 2 Порядку № 100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

У пункті 5 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Пунктом 8 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 (справа №755/12623/19) визначила природу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, вказавши, що такий заробіток за природою є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію. Незаконне звільнення - це незаконне припинення роботодавцем із працівником трудового договору в односторонньому порядку. Водночас виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений.

За приписами п. 2, 3 ч. 1 ст. 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби, про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць підлягають негайному виконанню.

Суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та в частині стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.

Оцінивши докази, які є у справі щодо їх належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати Наказ Голови Державної міграційної служби України Наталії Науменко від 01.09.2025 року за № 241-кт «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Тлумацького відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області з 03.09.2025 року.

Стягнути з Державної міграційної служби України середній заробіток за час вимушеного прогулу на користь ОСОБА_1 .

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Тлумацького відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області з 03.09.2025, а також в частині стягнення з Державної міграційної служби України середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Шумей М.В.