Рішення від 22 лютого 2026 р. у справі №523/24525/25 — Пересипський районний суд міста Одеси

Справа № 523/24525/25

Провадження №2/523/2822/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" лютого 2026 р. м.Одеса

Пересипський районний суд м.Одеси у складі:

головуючого судді Богова О.М.,

за участю секретаря судового засідання Шаріпової Ю.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду №7 в м. Одесі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах якої діє ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в інтересах якого діє ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

В С Т А Н О В И В:

Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Племениченко Г.В. звернувся до Пересипського районного суду м.Одеси з позовною заявою до ОСОБА_1 в інтересах якої діє ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в інтересах якого діє ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщення.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що позивач є власником будинку за адресою: АДРЕСА_1 , в якому окрім неї, також зареєстровані відповідачі по справі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та їх неповнолітній син ОСОБА_5 , які з 2022 року проживають на території Бельгії та мають там відповідні посвідки на проживання. Позивач має намір переоформити вказаний будинок на свою матір, однак вона не може цього зробити, оскільки в будинку зареєстрований неповнолітній ОСОБА_5 , який не проживає за вищевказаною адресою. Посилаючись на те, що відповідачі до теперішнього часу не знялися з реєстрації місця, позивач вимушена звернутися до суду за захистом свого порушеного права з вимогою про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Ухвалою Пересипського районного суду м. Одеси від 25.11.2025 року відкрито провадження у вищенаведеній справі та призначено до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Позивач та її представник в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, представник позивача надав заяву в якій просив розгляд справи проводити без його участі та участі позивача, позовні вимоги підтримав та просила їх задовольнити з підстав викладених у позовній заяві.

Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , які діють у власних інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_5 , в судове засіданні не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, надали до суду заяви про визнання позову, вказавши, що повністю визнають заявлені позовні вимоги і не заперечують проти ухвалення судом рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Також зазначили, що особисто зняти з реєстрації сина не мають можливості, так як не мають можливості приїхати в Україну, оскільки проживають за кордоном.

Відповідно до ч. 2 ст.247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджуються договором купівлі-продажу від 13.09.2013 року, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гур`яновою Л.Г. та зареєстрованого за №2009, а також свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 23.10.2012 року. Вказане також вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №434595644 від 08.07.2025 року та витягу про державну реєстрацію прав від 29.10.2012 року.

За вищевказаною адресою зареєстровані позивач та відповідачі по справі, що підтверджується довідкою з Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради №П1-168243-ю/о від 14.07.2025 року.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , перебуваються у зареєстрованому шлюбі, від якого мають неповнолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища №00043182282 від 18.01.2024 року та свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 17.02.2012 року.

В матеріалах справи наявні заяви від відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , відповідно до яких зазначили, що вони разом зі своїм сином ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 проживають за межами України, а саме в Бельгії з 2022 року, та не мають можливості повернутися та зняти з реєстрації місця проживання свого сина, а тому просили задовольнити позовні вимоги.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно ч.1ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1ст. 316 ЦК України).

Частина 1 ст. 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ч. 1 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Згідно ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Відповідно ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.ст.316,317,319,321 ЦК України).

Підстави втрати права на користування житловим приміщенням регулюються статтями 71, 72 ЖК України в разі користування житловим приміщенням у будинках державного і громадського фонду та ст. 405 ЦК України у разі користування майном (житлом) власника.

Виходячи з положень ст. 150 ЖК України та ст. 383 ЦК України власник житла має право використовувати його для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Згідно ст. 72 ЖК, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до ст. 156 ЖК, ст. 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до ст. 3 Сімейного кодексу України, сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права і обов`язки.

Конституційний суд України в мотивувальній частині свого Рішення від 14.11.2001 №1-31/2001 №15-рп/2001 (справа щодо прописки) констатував: «Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід`ємне право кожної людини закріплено також Загальною декларацією прав людини 1948 року (частина перша статті 13), міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 12), протоколом №4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року (сттатя2) та іншими міжнародно-правовими актами».

Вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку. Це право, як інші права і свободи людини, є невідчужуваними та непорушним (стаття 21 Конституції України).

Верховний Суд при розгляді справи у подібних правовідносинах у постанові від 29.07.2020 року у справі № 345/1241/19 зробив висновок, що згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм правом.

Відповідно до п. 12 ст. 2 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання (перебування) особи - внесення за заявою про реєстрацію місця проживання (перебування), поданою особою в паперовій формі, до реєстру територіальної громади інформації про місце проживання (перебування) особи.

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» № 2 від 12 квітня 1985 року, за відсутності поважних причин у мешканця житла щодо його постійного не проживання за місцем знаходження житла, він може бути визнаний судом особою, такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Тобто, відсутність члена сім`ї за адресою реєстрації місця проживання понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати особою права користування житлом, яке їй не належить.

Відтак, пред`явлення позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням є належним способом захисту цивільних прав, що в подальшому є підставою для зняття особи з реєстрації місця проживання відповідними уповноваженими органами.

Така позиція підтверджується висновками Верховного Суду України, викладеними в постанові від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11. Зокрема, у тексті постанови зазначено, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом із тим одну з таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньої; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Відповідно до частин1, 2 статті 11 Закон України «Про охорону дитинства» сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Отже обов`язок і відповідальність за створення належних умов для проживання дитини покладається на її сім`ю, тобто в даному випадку батьків.

Згідно із частиною 2 статті 18 цього Закону діти мають право користуватися займаним приміщенням як члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення.

У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості.

Дитині законом та іншими засобами має бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, що дадуть їй змогу розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та соціально, здоровим і нормальним шляхом, в умовах свободи та гідності. При ухваленні з цією метою законів основною метою має бути найкраще забезпечення інтересів дитини (принцип 2 цієї Декларації).

Статтею 4 Декларації прав дитини визначено, що дитині належить право на відповідне житло, а ст. 3 Конвенції про права дитини зобов`язує в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, судами, першочергову увагу приділяти забезпеченню інтересів дитини.

Таким чином, з огляду на викладене, з урахування практики Європейського суду з прав людини, можна дійти обґрунтованого висновку, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

Беручи до уваги викладене, оскільки відповідач ОСОБА_5 не проживає за адресою: АДРЕСА_1 , останні 4 роки, а факт реєстрації місця проживання відповідача істотно впливає та обмежує реалізацію на права позивача на вищевказаний будинок, а також те, що відповідачі визнали обставини самостійного залишення житла, не проживання у ньому з 2022 року та вказали про фактичне проживання за межами України зі своїм сином, суд доходить висновку про доведеність позовних вимог та визнання ОСОБА_5 такими, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1

Керуючись ст.ст. 319, 321, 405 ЦК України, ст.ст. 4, 7, 10, 12, 76, 77, 82, 141, 206, 258, 259, 263, 265 ЦПК України. суд, -

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 в інтересах якої діє ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 в інтересах якого діє ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовольнити.

Визнати ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення суду може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-ти денний строк з дня складання повного рішення суду.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складено 23.02.2026 року.

Суддя Боков О.М.