Постанова від 09 березня 2026 р. у справі №589/5312/23 — Сумський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2026 року м.Суми

Справа №589/5312/23

Номер провадження 22-ц/816/1624/26

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Сидоренко А. П. (суддя-доповідач),

суддів - Собини О. І. , Сізова Д. В.

розглянувши у порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Сікорської Ірини Станіславівни на рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 26 квітня 2024 року, ухвалене в м. Шостка у складі судді Прачук О.В., у справі за позовом ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «РІАЛЬТО» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

в с т а н о в и в:

13 жовтня 2023 року представник ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «РІАЛЬТО» (далі - ТОВ «ФК «Ріальто») звернувся до суду з вказаним позовом до ОСОБА_1 .

Свої вимоги мотивував тим, що 18 січня 2021 року між ТОВ «ФК «Фінанс Інновація» (торгова марка «MONETKA») та відповідачем укладено кредитний договір № 210118-32519-2, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 4000,00 грн., строком на 10 днів, шляхом переказу на його платіжну картку, емітовану АТ «Ощадбанк» зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1,99 % від суми кредиту за кожен день користування та 3,5 % від залишку суми кредиту за кожен день прострочення терміну повернення кредиту.

Кредитний договір був укладений в електронному вигляді шляхом реєстрації відповідача на веб-сайті в мережі Інтернет https://monetka.ua або https://monetka.com.ua та підписання Кредитного договору електронним підписом з одноразовим ідентифікатором, відповідно до Закону України «Про електронну комерцію».

Підписання Кредитного договору електронним підписом з одноразовим ідентифікатором є прямою і безумовною згодою відповідача з умовами кредитного договору, правилами надання грошових коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, з яким він ознайомився перед підписанням Кредитного договору та отриманням кредиту.

Кредитні кошти були відправлені відповідачу 18 січня 2021 року на платіжну картку № НОМЕР_1 емітовану АТ «Ощадбанк».

01 липня 2021 року між ТОВ «ФК «Фінанс Інновація» та ТОВ «ФК «Ріальто» укладено Договір відступлення права вимоги № 01/07/2021-Р/М, відповідно до умов якого право вимоги за Договором № 210118-32519-2 від 18 січня 2021 року перейшло до позивача.

Зважаючи на те, що відповідач не повернув вчасно суму кредиту за вказаним договором станом на 09 жовтня 2023 року утворилася заборгованість у загальному розмірі 21596, 00 грн., яку просить суд стягнути на свою користь, а також вирішити питання судових витрат.

Рішенням Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 26 квітня 2024 року позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість за кредитним договором № 210118-32519-2 від 18 січня 2021 року у розмірі 21596 грн 00 коп. та судові витрати у розмірі 5684 грн 00 коп. В іншій частині позовні вимоги залишено без задоволення.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, представник відповідача подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, незастосування норм матеріального права, неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, стягнути з позивача на його користь витрати на сплату судового збору за подачу апеляційної скарги та витрати на правову допомогу.

В доводах апеляційної скарги зазначає, що судом розрахунок заборгованості та довідка складені в односторонньому порядку стороною позивача, та не можуть бути доказами видачі кредитних коштів. Позивачем не надано доказів перерахування грошових коштів на користь відповідача, а також доказів наявності заборгованості саме в заявленому розмірі. Матеріали справи також не містять первинних документів на підтвердження факту часткових оплат відповідачем по кредитному договору.

Виписка, на яку посилається суд в оскаржуваному рішенні, не є доказом перерахування грошових коштів, оскільки не містить інформації щодо того, що кошти заходили від первісного кредитора та за кредитним договором, на який посилається позивач.

Також вказує на те, що кредитний договір не містить інформації про підписання його відповідачем з використанням одноразового ідентифікатора. В матеріалах справи відсутні докази, з яких можна було б установити, що відповідач пройшов ідентифікацію у інформаційно-телекомунікаційній системі ТОВ «ФК «Фінанс Інновація» при вході в особистий кабінет, в порядку передбаченому Законом України «Про електронну комерцію».

У позові позивач не вказує, яким чином відповідачу була надана (надіслана) пропозиція (оферта), і які істотні умови вона містила.

Роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування.

Позивач не долучив до позовної заяви жодного доказу, що відповідач здійснив вказані дії, зокрема (але не виключно): зареєструвався в інформаційно телекомунікаційній системі (ITC) кредитодавця); створив в такій системі особистий кабінет; отримав пропозицію (оферту) та ознайомився із нею; отримав електронне повідомлення від кредитодавця із одноразовим ідентифікатором; ввів одноразовий ідентифікатор в інформаційно-телекомунікаційній системі (сайті) кредитодавця; використав одноразовий ідентифікатор для підписання (укладення) Кредитного договору.

Відповідач не визнає факту заповнення формуляру заяви або іншої форми про прийняття пропозиції в електронній формі, отримання одноразового ідентифікатора, а також вчинення інших дій, які можна розцінювати як прийняття пропозиції укласти електронний договір.

Вимоги банку про стягнення процентів після спливу строку кредитування не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства. Крім того, нарахований позивачем розмір відсотків є явно неспівмірним з сумою основного боргу, становить надмірний та невиправданий майновий тягар для відповідача, порушує принципи добросовісності та розумності.

Зазначає, що встановлення сторонами договору розміру відсотків за несвоєчасно виконані зобов`язання за кожен день прострочки є несправедливим у розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», суперечить принципам розумності та добросовісності.

Вимоги позивача про стягнення з відповідача процентів за кредитом нарахованих внаслідок неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань, задоволенню не підлягають, оскільки перевищують заборгованість за тілом кредиту.

Витрати на правову допомогу в сумі 3000,00 грн. не підлягають задоволенню, оскільки позивачем сума витрат на правову допомогу не є співмірною складності справи та обсягу наданих послуг, оскільки справа є нескладною та типовою, розглядається без участі адвоката у судовому процесі, не є співмірною ціні позову. Крім того, до позову не долучено докази оплати за надані юридичні послуги.

Разом з тим відповідач також заявляє клопотання про відшкодування його витрат на правову допомогу в сумі 6500,00 грн.

09 березня 2026 року від представника позивача надійшли письмові пояснення, в яких не погоджуючись з доводами апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а рішення місцевого суду без змін.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Суд першої інстанції встановив та з матеріалів справи слідує, що 18 січня 2021 року між відповідачем та ТОВ «ФК «Фінанс Інновація» (Товариство) укладено договір № 210118-32519-2 (далі - Договір), за умовами якого Товариство надає позичальникові грошові кошти у розмірі 4000 грн (далі - кредит) на умовах строковості, зворотності, платності, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом не пізніше строку, визначеного в пункті 1.3 цього Договору. Кредит надається не на споживчі цілі.

Згідно з п. 1.2. Договору сторони погодили наступну процентну ставку за користування кредитом - 1,99% від суми кредиту за кожний день користування кредитом у межах строку, визначеного пунктом 1.3. договору (річна процентна ставка становить 726,35%).

Пунктом 1.3. Договору визначено, що строк надання кредиту становить10 днів.

Товариство здійснює переказ суми кредиту на електронний платіжний засіб НОМЕР_2 , що належить Позичальникові (п. 1.6. Договору).

У п. 3.3. Договору Позичальник та Товариство узгодили, що у випадку порушення строків повернення кредиту, встановлених пунктом 1.3 договору (з урахуванням пролонгації строку договору), Позичальник сплачує Товариству плату за неправомірне користування кредитом за підвищеною ставкою - 3,5% від суми несвоєчасно повернутого кредиту за кожний день користування кредитом понад строк, зазначений у пункті 1.3 цього Договору (річна процентна ставка становить 1277,50%). Сторони домовились, що процентна ставка визначена в цьому пункті Договору, нараховується відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи Витягів з інформаційно-телекомунікаційної системи https://monetka.ua - Анкети заяви на кредит № 717058 та Хронології дій щодо укладення договору, одноразовий ідентифікатор 855005 направлявся відповідачу 18 січня 2021 року о 02:48:18 год. шляхом надсилання повідомлення на мобільний номер НОМЕР_3 , який вказувався позичальником при реєстрації (а.с. 29, 30).

Повідомлення на номер телефону НОМЕР_3 відповідача було надіслане та доставлене за допомогою сервісу ТОВ «Мобізон», що підтверджується довідкою від 10 липня 20223 року № 62097 (а.с. 28).

Договір, а також Додаток № 1 до Договору «Графік розрахунків» підписані сторонами, зокрема, Позичальником 18 січня 2021 року о 02:48:18 год. електронним підписом з одноразовим ідентифікатором 855005 (а.с. 33, 34).

18 січня 2021 року о 02:48 год. Товариством кредитні кошти в сумі 4000,00 грн перераховані відповідачу на платіжну картку НОМЕР_1 , що підтверджується квитанцією № 356988554 (а.с.32).

01 липня 2021 року між ТОВ «ФК «Фінанс Інновація» (Кредитор) та ТОВ «ФК «РІАЛЬТО» (Новий кредитор), укладено Договір відступлення права вимоги № 01/07/2021-Р/М (а.с. 17).

Відповідно до витягу з Акту приймання-передачі прав № 1 від 01 липня 2021 року до Договору відступлення права вимоги № 01/07/2021-Р/М ТОВ «ФК «РІАЛЬТО» набуло права грошової вимоги до відповідача за договором від 18 січня 2021 року № 210118-32519-2 на суму 21596,00 грн, де 4000,00 грн - заборгованість за кредитом, 17596,00 грн - заборгованість за нарахованими процентами (а.с. 16).

Позивачем сплачено ТОВ «ФК «Фінанс Інновація» суму фінансування за договором відступлення права вимоги № 01/07/2021-Р/М у розмірі 199785, 81 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 15 вересня 2021 року № 371 (а.с. 14).

З наданого позивачем розрахунку заборгованості за Договором слідує, що станом на 09 жовтня 2023 року загальна сума заборгованості відповідача складає 21596,00 грн, у тому числі: прострочена заборгованість за сумою кредиту - 4000,00 грн; прострочена заборгованість по несплаченим процентам - 796,00 грн; заборгованість по несплаченим процентам за неправомірне користування грошовими коштами згідно з п. 3.3. Договору - 16800,00 грн (а.с. 31).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що під час судового розгляду знайшов своє підтвердження факт порушення відповідачем узятих на себе зобов`язань щодо своєчасної сплати кредитного боргу у строк визначений договором, розмір заборгованості за кредитним договором підтверджується наявними в матеріалах справи доказами та відповідачем не спростований.

Відповідно до положень статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина четверта статті 203 ЦК України).

За правилом частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів, або іншим чином врегульовується порядок його використання сторонами.

У статті 3 Закону України «Про електрону комерцію» зазначено, що електронний договір - домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Відповідно до положень статті 11 Закону України «Про електрону комерцію» електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

Згідно із ч.5 ст.11 Закону України «Про електрону комерцію» пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього.

Особі, якій адресована пропозиція укласти електронний договір (оферта), має надаватися безперешкодний доступ до електронних документів, що включають умови договору, шляхом перенаправлення (відсилання) до них.

Включення до електронного договору умов, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до такого документа, якщо сторони електронного договору мали змогу ознайомитися з ним, не може бути підставою для визнання правочину нікчемним.

Положеннями статті 12 Закону України «Про електрону комерцію» визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання:

електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину;

електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом;

аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Абзац другий частини другої статті 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін вважається укладеним в письмовій формі.

Стаття 652 ЦК України дає визначення, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

З урахуванням викладеного слід дійти висновку про те, що будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статті 205, 207 ЦК України).

Зазначений висновок відповідає правовій позиції висловленій Верховним Судом у постановах від 09 вересня 2020 року у справі № 732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18, від 07 жовтня 2020 року № 127/33824/19.

У силу частини першої статті 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Метою підписання договору є необхідність ідентифікації підписанта, підтвердження згоди підписанта з умовами договору, а також підтвердження цілісності даних в електронній формі.

Якщо є електронна форма договору, то і підписувати його потрібно електронним підписом, оскільки відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» моментом підписання електронного правочину є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання електронного цифрового підпису всіма сторонами електронної правової угоди; електронний підпис одноразовим ідентифікатором, визначеними цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) при письмовій згоді сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Не кожний правочин укладений в електронній формі вимагає створення окремого електронного договору у вигляді окремого електронного документа. Електронний договір можна укласти в спрощеній формі, а можна класично - у вигляді окремого документа.

Електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору.

Це комбінація цифр і букв, або тільки цифр, або тільки літер, яку отримує заявник за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом.

При оформленні замовлення, зробленого під логіном і паролем, формується електронний документ, в якому за допомогою інформаційної системи (веб-сайту інтернет-магазину) вказується особа, яка створила замовлення.

Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення сторонами перед судом переконливості поданих доказів є конституційною гарантією (стаття 129 Конституції України).

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною другою статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 11 Закону України «Про електронну комерцію» передбачено, що включення до електронного договору умов, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до такого документа, якщо сторони електронного договору мали змогу ознайомитися з ним, не може бути підставою для визнання правочину нікчемним.

За встановленими у цій справі обставинами оспорюваний договір між сторонами укладено в електронній формі, із застосуванням електронного підпису. При цьому через особистий кабінет на веб сайті позивача подано заявку на отримання кредиту від імені відповідача та підтверджено умови отримання кредиту шляхом акцепту. Доступ до особистого кабінету здійснюється позичальником після авторизації шляхом використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором (одноразовим паролем), який надсилається кредитодавцем позичальнику в СМС-повідомлення або надається шляхом дзвінку на номер телефону, який вказаний позичальником на веб-сайті кредитодавця і який має юридичне значення ідентифікації позичальника у розумінні положень ч. 8 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію».

Отже надісланий у зазначений спосіб одноразовий ідентифікатор було використано для підтвердження підписання кредитного договору.

Позивачем у позовній заяві вказаний номер телефону відповідача НОМЕР_3 , що дає підстави стверджувати, що саме на цей номер телефону у наведений вище спосіб відбулося надіслання одноразового паролю 855005, який було використано для підтвердження підписання кредитного договору в електронній формі. Належність зазначеного номеру телефону відповідачу не спростовано жодними доказами.

Крім того, кредитний договір містить інформацію про місце проживання відповідача, що відповідає його зареєстрованому місцю проживання, реквізити паспорту та ідентифікаційного податкового номеру, що також дає підстави вважати, що без зазначення таких відомостей, які є інформацією з обмеженим доступом, неможливо ідентифікувати особу позичальника. Будь-яких доказів, які б вказували на укладення кредитного договору іншими особами від імені відповідача, суду не надано.

До того ж в кредитному договорі зазначено номер електронного платіжного засобу з маскою, а саме НОМЕР_4 , який очевидно може бути надано саме відповідачем, зважаючи на те, що така інформація у відповідності з чинним законодавством України становить банківську таємницю та, відповідно, позивач за будь-яких обставин не міг би отримати ці банківські реквізити не інакше як від відповідача або за його згодою (стаття 62 Закону України «Про банки та банківську діяльність»).

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що договір про відкриття кредитної лінії № 210118-32519-2 від 18 січня 2021 року підписаний відповідачем за допомогою одноразового ідентифікатора, що підтверджує укладання між сторонами правочину.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги щодо відсутності доказів на підтвердження факту перерахування кредитних коштів.

Так матеріалами справи підтверджується, що переказ коштів, виданих в рамках кредитного договору, здійснено у відповідності до п. 1.6 договору шляхом перерахування на банківську картку НОМЕР_1 відповідача, номер якої вказано у розділі 6 «Реквізити сторін» у рядку «Позичальник» договору № 210118-32519-2, що підтверджується копією чеку № 356988554 від 18 січня 2021 року (а.с.32).

За інформацією АТ «Державний ощадний банк України», зазначеній на виконання ухвали суду в листі від 29 березня 2024 року № 46/12-11/40226/2024/65, на ім`я ОСОБА_1 емітовано банківську платіжну картку № НОМЕР_4 (а.с. 76).

Також з наданої цим банком виписку по рахунку № НОМЕР_4 доведено факт зарахування грошових коштів в розмірі 4000,00 грн 18 січня 2021 року, що відповідає розміру кредитних коштів, погоджених сторонами у кредитному договорі (а.с. 77).

Отже відповідачем не спростовано належними та допустимими доказами факт наявності у нього відкритого банківського рахунку в АТ «Державний ощадний банк України» та користування банківською карткою НОМЕР_4 .

Що стосується доводів апеляційної скарги про нарахування відсотків поза межами строку кредитування, колегія суддів приходить до такого.

Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором № 210118-32519-2 заборгованість відповідача перед позивачем станом на 09 жовтня 2023 року в загальному розмірі складає 21596,00 грн, з яких - заборгованість за тілом кредиту складає 4000,00 грн, 796,00 грн - заборгованість за нарахованими відсотками відповідно до п.1.2 кредитного договору за ставкою 1,99% за кожен день користування кредитом за період з 18 січня 2021 року по 28 січня 2021 року (включно); 16800,00 грн - заборгованість за нарахованими процентами відповідно до п.3.3 Кредитного договору за ставкою 3,5% від суми несвоєчасно повернутого кредиту (грошових коштів) за кожний день прострочення за період з 29 січня 2021 року по 28 травня 2021 року (включно) відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України (а.с.31).

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Згідно з п. 6.23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У пункті 6.20. цієї постанови також зазначається, що термін «користування чужими грошовими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

У п. 20 ухвали Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі №5017/1987/2012 зазначено, що відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК кредитний договір може встановлювати проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. І такі проценти можуть бути стягнуті кредитодавцем й після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст.1050 ЦК.

Варто зауважити, що практика Верховного Суду у питанні нарахування відсотків на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України та на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України є усталеною.

Зокрема, у постановах Верховного Суду від 30 червня 2022 року у справі № 947/25785/19, від 31 серпня 2022 року у справі № 201/11573/19 також зроблено висновок, що припис абзацу 2 ч. 1 ст. 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу.

Частина 2 ст. 625 ЦК України визначає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як було встановлено у цій справі, визначений Договором строк надання кредиту складав 10 днів, тобто закінчувався 28 січня 2021 року. Тобто до 28 січня 2021 року кредитодавець мав право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України.

У п. 3.3. Договору його сторони дійшли згоди, що у випадку порушення строків повернення кредиту, встановлених пунктом 1.3 договору, Позичальник сплачує Товариству плату за неправомірне користування кредитом за підвищеною ставкою - 3,5% від суми несвоєчасно повернутого кредиту за кожний день користування кредитом понад строк, зазначений у пункті 1.3 цього Договору (річна процентна ставка становить 1277,50%).

Сторони домовились, що процентна ставка визначена в цьому пункті Договору, нараховується відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

Зі змісту позовної заяви та розрахунку заборгованості вбачається, що нарахування відсотків відповідно до п. 3.3. Договору здійснено за період з 29 січня 2021 року, тобто з першого дня прострочення виконання відповідачем свого зобов`язання за Договором, по 28 травня 2021 року включно.

Тоді як нарахування 16800,00 грн. заборгованості здійснено у відповідності до умов Договору та норми ч. 2 ст. 625 ЦК України.

В той же час відповідно до пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

Під час стягнення заявленої позивачем заборгованості необхідно керуватись чітко обумовленими між контрагентами кредитного договору умовами, а не іншими умовами, які дають змогу кредитодавцю вийти за межі узгодженого строку та нарахувати непропорційно велику суму компенсації, оскільки така непропорційно велика сума компенсації не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.

Отже, вимога про нарахування та сплату відсотків, які є явно завищеними, не відповідає передбаченим у частині третій статті 509, частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.

Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми відсотків спотворює їх дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов`язання проценти перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Первісний кредитор як фінансова установа, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи із порушенням звичаїв ділового обороту та порушуючи при цьому норми і вимоги чинного законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення договору позики на вкрай невигідних для нього умовах, які відповідач не міг оцінити належно.

Необхідно зазначити, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем непропорційно великих відсотків за прострочення повернення кредиту.

Вказане узгоджується із положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено, що, визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

Пунктами 1, 2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року (пункти 9, 13, 14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, зокрема у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди.

Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005 року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов`язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином, ефективного вибору.

Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).

У Рішенні від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Виконання державою конституційно-правового обов`язку щодо захисту прав споживачів вимагає від неї спеціального законодавчого врегулювання питань, пов`язаних із забезпеченням дії зазначених принципів у відносинах споживчого кредитування, зокрема, щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов`язань позичальниками - фізичними особами.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 132/1006/19.

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.

Також у цій постанові зазначено, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити загальний розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних, як відповідальності за прострочення грошового зобов`язання.

Застосовуючи аналогію та враховуючи, що заявлена позивачем до стягнення заборгованість за кредитним договором у розмірі 21596,00 грн, з яких: сума заборгованості за кредитом - 4000,00 грн, за процентами відповідно до п. 1.2 Договору - 796,00 грн, за процентами відповідно до п.3.3 Договору - 16800,00 грн, не є співрозмірною сумі кредиту за договором, суперечать принципам розумності та добросовісності, є наслідком дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду позичальника як споживача послуг кредитної установи, оскільки встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми процентів у разі невиконання ним зобов`язань за кредитним договором, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що необхідно зменшити розмір процентів за вказаним договором до розміру отриманих відповідачем кредитних коштів, а саме: заборгованість за процентами, нарахованими відповідно до п. 3.3. Договору у розмірі 16800,00 грн. до 4000,00 грн.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин погашення кредитної заборгованості, в тому числі частково.

Щодо доводів апеляційної скарги в частині стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу, колегія суддів приходить до таких висновків.

Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Для підтвердження цих обставин потрібно надати суду договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, які свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, і оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

На підтвердження понесених витрат на правову допомогу позивачем разом із позовною заявою було надано договір № 02/06/2022 про надання юридичних послуг від 02 червня 2022 року, укладений між ТОВ «ФК «Ріальто» та ФОП ОСОБА_2 , який згідно свідоцтва № 2412 від 23 жовтня 2018 року має право на заняття адвокатською діяльністю (а.с. 10); довіреність від 15 березня 2023 року, якою ТОВ «ФК «Ріальто» уповноважило адвоката Руденка К. В. представляти його інтереси в судах України з усіма правами, які надані позивачу, відповідачу, третій особі та потерпілому (а.с. 11); акт приймання-передачі наданих послуг № 133 від 02 червня 2022 року (а.с. 12); платіжну інструкцію № 626 від 04 липня 2023 року про оплату за надання юридичних послуг (а.с. 13).

Розділом 3 договору про надання юридичних послуг від 02 червня 2022 року визначено вартість послуг та порядок їх розрахунків, зокрема вартість складання позовної заяви про стягнення заборгованості з боржника становить 8000 грн, складання та надсилання адвокатського запиту 1000 грн.

Згідно з актом приймання-передачі наданих послуг № 133 від 02 червня 2022 року, ФОП ОСОБА_2 відповідно до умов укладеного договору здійснено підготовку позовних заяв про стягнення заборгованості та складання адвокатських запитів про витребування доказів щодо ОСОБА_1 за договором № 210118-32519-2 від 18 січня 2021 року. Вартість наданих послуг становить 9000 грн.

Даючи оцінку зазначеним доказам, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що такі є належними та підтверджують понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу у цій справі. При цьому, суд взяв до уваги доводи відповідача щодо неспівмірності витрат на правничу допомогу та, врахувавши характер виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та виконаної адвокатом роботи, усталеної практики у такій категорії справи, критерію необхідності та значимості процесуальних дій у справі, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для зменшення їх розміру та стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 3000 грн.

Посилання в апеляційній скарзі про те, що на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу до позову не долучено докази оплати за надані юридичні послуги не заслуговують на увагу.

Так, до матеріалів справи долучено платіжну інструкцію № 626 від 04 липня 2023 року на суму 90000,00 грн.; призначення платежу - оплата за надання юридичних послуг по Договору № 02/06/2022 від 02 червня 2022 року згідно акту № 133 від 30 червня 2023 року (а.с.13).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що, вирішуючи питання про стягнення витрат на користь позивача на професійну правничу допомогу, понесених із ТОВ «ФК «РІАЛЬТО» під час розгляду справи в суді першої інстанції надав належну оцінку наданих на підтвердження понесених таких витрат доказів у їх сукупності, врахував характер виконаної роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та значимості таких дій у справі, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для їх стягнення у розмірі 3000 грн.

Інші доводи апелянта правильності висновків суду першої інстанції не спростовують.

У відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право змінити рішення.

Враховуючи наведене вище, за встановлених обставин справи рішення суду підлягає зміні в частині розміру заборгованості за кредитним договором та слід стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «РІАЛЬТО» заборгованість за кредитним договором №210118-32519-2 від 18 січня 2021 року в сумі 8796,00 грн (4000,00 грн тіло кредиту + 796,00 грн - проценти відповідно до п. 1.2. Договору + 4000,00 - проценти відповідно до п. 3.3. Договору).

На підставі ч. 13 ст. 141 ЦПК України підлягає зміні розподіл судових витрат та пропорційно до задоволеної частини позовних вимог слід стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в сумі 1073,60 грн (2684,00 грн х 40%) та витрат на правничу допомогу в сумі 1200,00 грн (3000,00 грн х 40%).

В іншій частині рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Враховуючи те, що справа є малозначною (п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України), відповідно до приписів п. 2 ч. 3 ст.389 ЦПК України, постанова не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-382, 389 ЦПК України, суд,

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Сікорської Ірини Станіславівни задовольнити частково.

Рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 26 квітня 2024 року змінити в частині розміру присудженої до стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «РІАЛЬТО» заборгованості за кредитним договором та в частині розподілу між сторонами судових витрат, виклавши абзаци другий та третій резолютивної частини рішення в такій редакції:

«Стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «РІАЛЬТО» заборгованість за кредитним договором №210118-32519-2 від 18 січня 2021 року у розмірі 8796 грн 00 коп.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «РІАЛЬТО» судовий збір у розмірі 1073 грн 60 коп. та 1200 грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.».

В іншій частині рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 26 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий - А. П. Сидоренко

Судді: О. І. Собина

Д. В. Сізов