Суд: Львівський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Кримінальне
Категорія: Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами
Дата: 08 березня 2026 р.
Справа: №463/5263/25
Суддя: Березюк О. Г.
Справа № 463/5263/25 Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/811/76/26 Доповідач: ОСОБА_2
ВИРОК
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 березня 2026 року у м.Львові.
Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Львівського апеляційного суду
під головуванням судді ОСОБА_2
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_6 вирок Личаківського районного суду м.Львова від 19 грудня 2025 року щодо ОСОБА_7 ,
з участю: прокурора ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_8 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
встановила:
Вироком Личаківського районного суду м.Львова від 19 грудня 2025 року ОСОБА_7 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, та призначено йому покарання у виді 4 років позбавлення волі без позбавлення права керувати транспортними засобами.
На підставі ст.75 КК України звільнено ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 1 рік.
На підставі ст.76 КК України покладено на ОСОБА_7 обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.
Вирішено питання про речові докази та процесуальні витрати.
За вироком суду, ОСОБА_7 11 квітня 2025 року приблизно о 23 год. 24 хв., керуючи технічно справним автомобілем марки «Volkswagen Golf», р.н. НОМЕР_1 , та рухаючись по вул. Личаківській поблизу буд. № 15 у м. Львові в напрямку центру міста, грубо порушив вимоги п. 1.5 Розділу 1; п. 2.3 б), д) Розділу 2; п. 12.3, п. 12.4, п. 12.9 б) Розділу 12; та п. 18.1 Розділу 18 чинних Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1306 від 10.10.2001, які виразились в тому, що він, керуючи вказаним транспортним засобом із перевищенням дозволеної швидкості руху в населеному пункті - 72 км/год., проявив неуважність до дорожньої обстановки та її змін, при наближенні до нерегульованого пішохідного переходу, не зменшив швидкості та не зупинив свій транспортний засіб, щоб надати дорогу пішоходу ОСОБА_9 , яка в цей час переходила проїзну частину дороги по нерегульованому пішохідному переході зліва направо відносно напрямку руху його автомобіля, внаслідок чого відбувся наїзд транспортного засобу на пішохода ОСОБА_9 , яка в результаті цього отримала тяжкі тілесні ушкодження.
На вказаний вирок суду прокурор у кримінальному провадженні ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржуваний вирок та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, та призначити йому покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки. На підставі ст.75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком на 3 роки.
На підтримку своїх апеляційних вимог прокурор покликається на невідповідність призначеного ОСОБА_7 покарання тяжкості кримінального правопорушення та особу обвинуваченого.
Стверджує, що суд безпідставно та без наведення відповідних мотивів не призначив ОСОБА_7 додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Вважає, що призначене ОСОБА_7 покарання без застосування додаткового покарання не можна вважати необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження нових кримінальних правопорушень.
Стверджує, що грубі порушення ОСОБА_7 Правил дорожнього руху, а саме керування транспортним засобом із перевищенням дозволеної швидкості руху та скоєння наїзду на потерпілу, яка переходила проїзну частину дороги по нерегульованому пішохідному переходу, в результаті чого вона отримала тяжкі тілесні ушкодження і станом на даний час що триває її лікування (пересувається на колісному кріслі), фактично залишені безкарними, виходячи переважно з обставин, які були підставою для застосування положень ст. 75 КК України.
Також звертає увагу, що позбавлення обвинуваченого права керувати транспортними засобами не позбавляє останнього можливості здійснювати свою трудову діяльність та забезпечувати собі джерело доходу, оскільки його робота на посаді інженера з інтеграції у ТзОВ «Кібер щит» не пов`язана з керуванням транспортними засобами. Вказує, що саме працевлаштування обвинуваченого не може бути безумовною підставою для незастосування до нього додаткового покарання.
При апеляційному розгляді справи прокурор підтримав подану апеляційну скаргу, з наведених у ній мотивів та просив таку задоволити.
Обвинувачений та його захисник заперечили апеляційні вимоги прокурора, як безпідставні, зазначивши про законність та обґрунтованість оскаржуваного вироку суду.
Заслухавши доповідача, пояснення присутніх учасників судового провадження, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до таких висновків.
Відповідно до ч.1 ст.404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Висновки суду першої інстанції про доведеність вини ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, за встановлених судом першої інстанції обставин, кваліфікація його дій, в апеляційному порядку не оспорюються, а тому, з урахуванням вимог ч.1 ст.404 КПК України, апеляційним судом не переглядаються.
Перевіривши апеляційні доводи прокурора щодо призначеного обвинуваченому ОСОБА_7 покарання, колегія суддів враховує наступне.
В силу вимог ст.50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Згідно зі ст.65 КК України, суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації таке покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.
Призначаючи покарання у кримінальному провадженні, залежно від конкретних обставин справи, особи засудженого, дій, за які його засуджено, наслідків протиправної діяльності суд вправі призначити такий вид та розмір покарання, який у конкретному випадку буде необхідним, достатнім, справедливим, слугуватиме перевихованню засудженої особи та відповідатиме кінцевій меті покарання у цілому.
Санкцією ч.2 ст.286 КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 3 до 8 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Суд першої інстанції призначив обвинуваченому ОСОБА_7 за ч.2 ст.286 КК України покарання у виді 4 років позбавлення волі без позбавлення права керувати транспортними засобами.
Згідно матеріалів справи суд першої інстанції при призначенні ОСОБА_7 покарання врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, який відноситься до тяжких злочинів, дані про особу винного, який раніше не судимий, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває, позитивно характеризується за місцем праці, наявність обставин, які пом`якшують покарання, а саме: щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, повне відшкодування завданого збитку та усунення заподіяної шкоди, а також відсутність обставин, які обтяжують покарання.
Колегією суддів не встановлено підстав для призначення обвинуваченому за вчинений злочин основного покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років, тобто у більшому розмірі, а ніж призначив йому суд першої інстанції, як просить прокурор в апеляційній скарзі.
При цьому, в апеляційній скарзі прокурора не наведено жодного обґрунтування на необхідність призначення ОСОБА_7 основного покарання у більшому розмірі, а ніш призначив йому суд першої інстанції.
Водночас, колегія суддів погоджується із апеляційними доводами прокурора про те, що у даному випадку, місцевий суд безпідставно не призначив обвинуваченому додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Згідно роз`яснень, які містяться у п.21 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 23.12.2005р. «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті», у кожному випадку призначення покарання за частинами 1 та 2 ст. 286 і ст. 287 КК необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання позбавлення права керувати транспортними засобами або обіймати посади, пов`язані з відповідальністю за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів, відповідно.
Як вбачається з оскаржуваного вироку, врахувавши особу винного, фактичні обставини справи, наявність кількох обставин, які пом`якшують покарання, позицію потерпілої ОСОБА_9 , яка у судовому засіданні просила обрати обвинуваченому мінімальну міру покарання, й не позбавляти його волі, місцевий суд дійшов висновку, що виправлення обвинуваченого можливе без ізоляції від суспільства, а тому йому слід призначити покарання у виді позбавлення волі в межах санкції статті обвинувачення без позбавлення права керувати транспортними засобами та звільнити його від відбування основного покарання на підставі ст.75 КК України з випробуванням, якщо він протягом іспитового строку виконає покладені на нього обов`язки, передбачені ст.76 КК України.
З наведеного вбачається, що рішення місцевого суду про не призначення обвинуваченому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами мотивовано тими самими даними та обставинами, якими суд мотивував можливість звільнення обвинуваченого від відбування основного покарання з випробуванням на підставі ст.75 КК України, застосування якої у межах даної справи в апеляційному порядку не оспорюється.
Колегія суддів визнає обґрунтованими апеляційні доводи прокурора про те, що місцевим судом не у повній мірі враховано той факт, що обвинувачений ОСОБА_7 допустив грубі порушення Правил дорожнього руху, а саме керував транспортним засобом із перевищенням дозволеної швидкості руху та скоїв наїзд на потерпілу, яка переходила проїзну частину дороги по нерегульованому пішохідному переходу, в результаті чого вона отримала тяжкі тілесні ушкодження.
При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що позиція потерпілої з приводу призначення обвинуваченому покарання, з огляду на дискреційні повноваження суду, не є вирішальною, і при призначенні особі покарання судом повинні враховуватись передбачені законом обставини та дані у їх сукупності.
Отже, з огляду на конкретні обставини даного кримінального провадження, характер допущенних обвинуваченим ОСОБА_7 порушень Правил дорожнього руху та їх наслідки, колегія суддів приходить до висновку, що обвинуваченому ОСОБА_7 за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, слід призначити і додаткове покарання, передбачене санкцією цієї статті, у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Як вже зазначалось, в апеляційному порядку не оскаржується рішення місцевого суду про звільнення обвинуваченого ОСОБА_7 від відбування основного покарання з випробуванням на підставі ст.75 КК України.
Однак, як вбачається із вимог поданої апеляційної скарги прокурор просить визначити обвинуваченому ОСОБА_7 іспитовий строк – 3 роки, тобто більшої тривалості, ніж визначив йому місцевий суд.
Проте в апеляційній скарзі прокурором не наведено жодного доводу на необхідність збільшити ОСОБА_7 тривалість іспитового строку до 3 років.
Тобто прокурором не доведено, що визначений місцевим судом обвинуваченому термін іспитового строку тривалістю 1 рік, у даному випадку, є необґрунтованим та недостатнім.
Як передбачено п.3 ч.1 ст.407 КПК України суд апеляційної інстанції вправі скасувати вирок суду першої інстанції повністю або частково та ухвалити новий вирок.
Згідно п. 2 ч. 1 ст.420 КПК України суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі необхідності застосування більш суворого покарання.
Враховуючи наведене, те, що під час апеляційного розгляду було встановлено підстави для призначення обвинуваченому ОСОБА_7 за ч.2 ст.286 КК України окрім основного покарання у виді позбавлення волі і додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, оскаржуваний вирок у частині призначеного покарання слід скасувати та ухвалити у цій частині новий вирок.
Таким чином апеляційна скарга прокурора підлягає до задоволення частково.
Керуючись ст.ст.405, 407, 409, 420, 426, ч. 15 ст. 615 КПК України, колегія суддів
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_6 задоволити частково.
Вирок Личаківського районного суду м.Львова від 19 грудня 2025 року щодо ОСОБА_7 в частині призначеного покарання скасувати.
ОСОБА_7 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 (чотири) роки з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 (один) рік.
На підставі ст.75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування основного покарання у виді позбавлення волі із випробовуванням, встановивши іспитовий строк тривалістю 1 (один) рік.
Відповідно до ст.76 КК України покласти на ОСОБА_7 наступні обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.
В решті вирок суду першої інстанції залишити без змін.
Вирок суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржений в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня його проголошення.
Головуючий:
Судді:
Оригінал: reyestr.court.gov.ua