Постанова від 09 березня 2026 р. у справі №420/18536/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

Суд: П'ятий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: біженців

Дата: 09 березня 2026 р.

Справа: №420/18536/25

Суддя: Федусик А.Г.

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 березня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/18536/25

Перша інстанція: суддя Бабенко Д.А.,

повний текст судового рішення

складено 14.11.2025, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача – Федусика А.Г.,

суддів: Семенюка Г.В. та Шляхтицького О.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , діючі в своїх інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , звернулись до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі – ДМС) та просили:

- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС від 19.05.2025 №22-25, яким ОСОБА_1 , що діє в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати ДМС прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , що діє в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

- визнати протиправним та скасувати рішення протиправним та скасувати рішення ДМС від 19.05.2025 р. №23-25, яким ОСОБА_2 , що діє в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати ДМС прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_2 , що діє в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим апелянт просив його скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Відповідно до ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.

Так, оскільки жодним з учасників справи не заявлено клопотання про розгляд справи у відкритому судовому засіданні, апеляційним судом розглянуто справу в порядку письмового провадження.

Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є громадянином Таджикистану, уродженцем м.Гафуров, за національністю належить до узбеків, за віросповіданням – сповідує іслам сунітської течії, за сімейним станом офіційно неодружений, перебуває у цивільних шлюбних стосунках із громадянкою Узбекистану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , з якою має спільних дітей: донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

З Таджикистану ОСОБА_1 виїхав в 2007 році на територію рФ (м.Москва), де проживав до 2013 року. В 2013 року вибув з рФ до України (AP Крим), в 2018 році повернувся до рФ (м.Москва), звідки того ж року позивач виїхав до України.

В якості причин виїзду з Таджикистану зазначив, що його батька розшукують в Таджикистані, він офіційно в розшуку як учасник організації “Хізб ут-Тахрір”, яка заборонена в Таджикистані та РФ.

Відповідно до матеріалів особової справи, ОСОБА_1 у Таджикистані не був членом жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій.

Інформація щодо перетину кордону України відповідно до міжвідомчої підсистеми “Аркан” відсутня.

03 жовтня 2024 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУДМС в Одеській області (ОС №2024ОD0030), та під час звернення до особи застосовано адміністративну санкцію у вигляді штрафу за ст.203 КУпАП.

Матеріалами справи підтверджено, що у рамках розгляду заяви проведено анкетування та чотири співбесіди від 10.10.2024, 18.11.2024, 27.11.2024 та від 13.01.2025, процедуру проведено без залучення перекладача за згодою особи.

Під час перебування в Україні з 2018 року до 03.10.2024 за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не звертався. На території України працював неофіційно продавцем та фасувальником одягу.

07 квітня 2025 року заступником начальника Головного управління ДМС України в Одеській області затверджений висновок по справі №2024OD0030 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У висновку зазначено:

елементи громадянства (раси), національності (етнічної належності), а також установчі дані, дата та місце народження заявника приймаються як достовірні та не потребують додаткового аналізу;

встановлено, що особа не зазнавала переслідувань або серйозної шкоди за ознаками раси, національності, громадянства, політичних переконань або належності до певної соціальної групи;

стійких політичних переконань, що могли б стати підставою для переслідування не виявлено;

елемент переслідування заявника за ознакою віросповідання не підтверджується. Територіальним органом ДМС об`єктивно встановлюється, що цивільне населення, яке сповідує традиційний іслам сунітської течії не зазнає переслідування за ознакою віросповідання на території Таджикистану. За таких обставин, в заявника відсутні обґрунтовані побоювання зазнати переслідування на території Таджикистану за ознакою віросповідання відповідно до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону;

територіальним органом ДМС не підтверджені припущення особи стосовно ймовірного кримінального переслідування на території Таджикистану, об`єктивні обставини щодо можливості такого переслідування за матеріалами особової справи відсутні.

Проведеним аналізом наявної інформації встановлено, що особа не перебувала на території третьої безпечної країни до моменту свого в`їзду в Україну протягом періоду часу та наявності обставин, необхідних для звернення за міжнародним захистом. Зокрема, встановлено, що заявник та його дружина належать до громадянства різних країн. У межах справи проведено аналіз ймовірності повернення заявника як до Таджикистану, так і до Узбекистану. Обставини неможливості здійснення зазначеного не виявлено. Факт наявності спільних неповнолітніх дітей є підставою для документування в сфері імміграції. Навіть за умов, що Узбекистан у розумінні чинного національного законодавства не належить до третьої безпечної країни. Висновок: аналіз перебування в третій безпечній країні не здійснюється в рамках даної особової справи.

У загальному висновку по справі зазначено, що клопотання ОСОБА_1 не містить умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону, а саме: в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Таджикистану. Також відсутні умови, які можуть вплинути на надання заявнику додаткової форми захисту в Україні відповідно до вимог ст.3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року, та п.13 ч.1 ст.1 Закону, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в Таджикистані через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Відповідно до абзацу п`ятого статті 6 Закону, рекомендовано ДМС відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Таджикистан на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Рішенням ДМС України від 19.05.2025 №22-25 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 .

Повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.06.2025 №41 позивач отримав 04.06.2025, про що свідчить його підпис про отримання на копії повідомлення.

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є громадянкою Узбекистану, уродженкою м.Самарканд, за національністю належить до узбеків, за віросповіданням – сповідує іслам сунітської течії, за сімейним станом офіційно незаміжня, перебуває у цивільних шлюбних стосунках із громадянином Таджикистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з яким має спільних дітей: донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ОСОБА_2 вибула з Узбекистану в 2007 році, неповнолітньою дитиною, до російської Федерації. На території рФ (м. Москва) позивачка проживала до 2013 року. В 2013 році вибула з РФ до України (АР Крим), в 2018 році повернулась з чоловіком до рФ (м.Москва), звідки того ж року позивачка разом з цивільним чоловіком прибула до материкової частини України.

Відповідно до матеріалів справи, до України позивачка потрапила нелегально, місце перетину кордону не встановлено.

В якості причин виїзду з Узбекистану зазначила, що її батька розшукують в Узбекистані через участь в організації “Хізб ут-Тахрір”, яка заборонена в Таджикистані та РФ. Під час анкетування також повідомила, що її батько звертався до ЄСПЛ та отримав позитивне рішення, а 11.05.2021 її батька вбили, за словами позивачки, співробітники ФСБ та ОМОНу. Мати депортували до Узбекистану, де вона мешкала на час подання позивачкою заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до матеріалів особової справи, ОСОБА_2 не є політичним діячем, критиком узбецького уряду або прихильником недержавних збройних формувань чи носієм певних політичних переконань, неприйнятних офіційною владою Узбекистану.

03 жовтня 2024 року ОСОБА_2 звернулась до Державної міграційної служби України з письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ОС №2024ОD0031). Через нелегальне перебування на території України, починаючи з 2018 року, під час реєстрації заяви у сфері міжнародного захисту складено протокол та постанову за ст.203 КУпАП.

Матеріалами справи підтверджено, що у рамках розгляду заяви проведено анкетування та чотири співбесіди від 11.10.2024, 19.11.2024, 18.12.2024 та від 07.01.2025 року, процедуру проведено без залучення перекладача за згодою особи.

Під час перебування в Україні з 2018 року до 03.10.2024 за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не зверталась. На території України не працювала.

07 квітня 2025 року заступником начальника Головного управління ДМС України в Одеській області затверджений висновок по справі №2024OD0031 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У висновку зазначено:

ДМС не підтверджені припущення особи стосовно ймовірного переслідування, дискримінації чи застосування серйозної шкоди на території Узбекистану. Об`єктивні обставини щодо можливості застосування подібних дій не виявлені;

Проведеним аналізом наявної інформації встановлено, що особа не перебувала на території третьої безпечної країни до моменту свого в`їзду в Україну протягом періоду часу та наявності обставин, необхідних для звернення за міжнародним захистом. Зокрема встановлено, що заявниця та її чоловік належать до громадянства різних країн. У межах справи проведено аналіз ймовірності повернення заявника як до Узбекистану, так і до Таджикистану. Обставини неможливості здійснення зазначеного не виявлено. Факт наявності спільних неповнолітніх дітей є підставою для документування в сфері імміграції. Навіть за умов, що Таджикистан у розмінні чинного національного законодавства не належить до третьої безпечної країни. Висновок: аналіз перебування в третій безпечній країні не здійснюється в рамках даної особової справи.

У загальному висновку по справі зазначено, що клопотання ОСОБА_2 не містить умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-IV, а саме: у неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Узбекистану. Також, відсутні умови, які можуть вплинути на надання заявнику додаткової форми захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-IV, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в Узбекистані через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Відповідно до абзацу п`ятого статті 6 Закону, рекомендовано ДМС відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Республіки Узбекистан на установчі дані ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Рішенням ДМС України від 19.05.2025 №23-25 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_2 .

Повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 03.06.2025 №39 позивачка отримала 04.06.2025, про що свідчить її підпис про отримання на копії повідомлення.

Відповідно до матеріалів особових справ позивачів, неповнолітні діти позивачів ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не проходили процедуру визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні разом з батьком ОСОБА_1 та матір`ю ОСОБА_2 , оскільки народились на території України та мають підстави для набуття громадянства України.

Не погоджуючись з рішеннями ДМС від 19.05.2025 №22-25 та від 19.05.2025 №23-25, позивачі звернулись до суду з позовами, які об`єднані в одне провадження.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивачі не зазнавали жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме у них відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Суд також зауважив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Ризик повинен бути реальним (real risk). Сама по собі теоретична можливість неналежного поводження в силу неспокійної ситуації в країні походження ще недостатня для того, аби визнати існування ризику для конкретної особи. Необхідно встановити, чи може цей ризик реалізуватися для конкретної особи з більшою імовірністю, ніж для всіх інших осіб. Так, хоча існує інформація про застосування катувань до політичних дисидентів в країні походження позивачки, така інформація сама по собі недостатня та що позивачі мали надати додаткові відомості щодо ризику для них безпосередньо.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції і вважає їх такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, з огляду на таке.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями ст.2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Згідно п.1, 13 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

У ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до частини п`ятої якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно ч.ч.1, 7 ст.7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Частиною 11 статті 9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття “біженець” включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Відповідно до п. п. 45 та 66 Керівництва, для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно п.195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців “Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців” 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців “Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців” 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Одночасно, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, зобов`язаний надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Крім того, на заявника загальними правовими принципами доказового права покладено обов`язок доказу тверджень, які він висловлює. І тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

При цьому, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, інших міжнародних, державних і неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Відповідно до абз.5 п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні” (далі - Постанова №3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

За своєю суттю позиція шукача захисту щодо побоювань зазнати переслідувань в країні походження ґрунтується на покликаннях ймовірного переслідування правоохоронними органами країни походження.

Згідно п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства, як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається” від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заслуговує довіри. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. У цілому, “обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування” є лише припущенням, яке має об`єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, вказаний вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Вивчивши матеріали особових справ, в тому числі протоколи співбесід з позивачами, які проводились органами ДМС, співставивши їх доводами заяви-анкети та обставинами справи в цілому, заслухавши пояснення позивачів у судовому засіданні, колегія суддів зазначає наступне.

Так, з матеріалів особової справи ОСОБА_1 встановлено, що він є громадянином Таджикистану, уродженцем м.Гафуров, за національністю належить до узбеків, за віросповіданням – сповідує іслам сунітської течії, за сімейним станом офіційно неодружений, перебуває у цивільних шлюбних стосунках із громадянкою Узбекистану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , з якою має спільних дітей: донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

З Таджикистану ОСОБА_1 виїхав в 2007 році на територію РФ (м. Москва), де проживав до 2013 року. В 2013 року вибув з РФ до України (AP Крим), в 2018 році повернувся до РФ (м. Москва), звідки, того ж року, заявник виїхав до України.

В якості причин виїзду з Таджикистану зазначив, що його батька розшукують в Таджикистані, він офіційно в розшуку, він учасник організації “Хізб ут-Тахрір”, яка заборонена в Таджикистані та РФ.

Так, під час опитувань позивач вказував, що не володіє детальною інформацією про зміни в таджицькому законодавстві, водночас вважає їх дискримінаційними по відношенню до ісламської віри. Позивач не зміг надати деталізованої інформації щодо конкретних елементів релігійного одягу, які є офіційно забороненими на території Таджикистану. В ході опитування позивач вказує, що проблема із носінням бороди не є серйозною, заборона стосується чоловіків молодше 24 року та виникають проблеми у чоловіків якщо в них борода певного вигляду. Щодо носіння жінками хіджабу співбесіди позивач вказує, що існує на це заборона і це є порушенням норм Ісламу.

Позивач під час опитувань також зазначав, що у випадку повернення до Таджикистану, він може стати об`єктом переслідування з боку таджицького уряду через обвинувачення в екстремістській діяльності його батька. Такі побоювання, зі слів позивача, начебто обумовлені колишньою діяльністю його батька, а саме участь в релігійній організації “Хізб ут-Тахрір”, яка офіційно заборонена на території Таджикистану. Батько позивача проживав на території Таджикистану приблизно до 2004 року, покинув територію Таджикистану та переїхав до рФ через переслідування з боку влади.

Водночас, під час опитування позивач також підтвердив, що ніколи не був членом будь-якого угрупування чи організації на території Таджикистану, в нього ніколи не виникало проблем із владою та законом на території Таджикистану, під час проживання, а також після виїзду з території Таджикистану він не отримував погроз, під час перебування на території України із позивачем не відбувалось спроб контакту з боку представників правоохоронних або спеціальних структур Таджикистану, позивач не зміг надати документальні підтвердження перебування батька в організації “Хізб ут-Тахрір”, перебування батька в розшуку на території Таджикистану. Під час співбесід позивач вказував, що не володіє інформацією щодо переслідування батька і також не може підтвердити чи є діяльність його батька законною, позивач не може пояснити в чому його можуть звинувачувати, у випадку повернення на територію Таджикистану, не може підтвердити чи можуть його заарештувати, за те що його батько належить до “Хізб ут-Тахрір” та чи існує така стаття кримінального кодексу або норма закону Таджикистану. Позивач також підтвердив під час співбесід, що з дитинства знав про те, що “Хізб ут-Тахрір” є забороненою організацію на території Таджикистану, а також що ніколи не намагався стати учасником даної організації.

Під час судового розгляду позивач вказував, що побоювання зазнати переслідування у країні походження у позивача ґрунтуються на твердженнях про можливе кримінальне переслідування за організацію і участь в діяльності “Хізб ут-Тахрір” його батька.

З пояснень, наведених у протоколах-співбесідах вбачається, що ОСОБА_1 поверхнево описує випадки, які трактує як утиски в країні походження щодо нього. Висновки ґрунтуються на гіпотетичних міркуваннях.

Отже, побоювання, на які покликається позивач, мають сумнівний характер.

Матеріалами справи не підтверджено, що позивач зазнавав переслідувань за ознаками віросповідання. Проти нього ніколи не висувалось офіційних обвинувачень на території Таджикистану, він не притягався до кримінальної відповідальності в країні громадянської належності. Єдиною підставою, з якою він пов`язує можливе переслідування, є участь його батька у забороненій організації.

Апеляційний суд зазначає, що власне релігія Іслам, яку позивач сповідує, не є забороненою у Таджикистані, що вказує на можливість дотримання дозволених елементів релігійної діяльності шукачем захисту.

ОСОБА_1 також навів поверхневі твердження щодо його можливого затримання на території Таджикистану через участь його батька у забороненій організації.

Крім того, на думку Європейського суду з прав людини “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” не є виключно мирною організацією, запропоновані нею зміни в конституційному устрої держав (наприклад, встановлення різних правових систем для різних категорій віруючих) є несумісними з принципами демократичного суспільства, а сама організація відмовляється від участі в демократичному процесі для досягнення влади (відповідно до рішення ЄСПЛ по справі “Касимуханов і Сайбаталлов проти Росії” (Kasymakhunov and Saybatalov v. Russia, №26261/05 и 26377/06).

Аналіз рішень Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ) у рішеннях, що стосуються діяльності “Хізб ут-Тахрір”, а саме “Hizb ut-Tahrir mа інші прокти Німеччини” та “Касимахунов та Сайбаталов проти росії” об`єктивно вказує на відсутність порушень статей 9 з боку держав-учасниць (свобода думка, совісті і релігії), 10 (свобода вираження поглядів), 11 (свобода зібрань та об`єднання), 13 (право на ефективний засіб правового захисту) або 14 (заборона дискримінації) Європейської Конвенції з прав людини 1950 року щодо членів “Хізб ут-Тахрір” в контексті законності їхнього переслідування відповідно до звичайного права (додаток №10 до висновку).

Також, заборона діяльності “Хізб ут-Тахрір” не створює ситуації переслідування послідовників вказаної організації за “політичними мотивами” за змістом Конвенції про статус біженців 1951 року. Зокрема, через неприйняття загальних демократичних цінностей структура не здійснює офіційної реєстрації власної політичної сили в країнах, де вона здійснює власну діяльність.

За змістом проаналізованих рішень ЄСПЛ встановлено, що заборона діяльності “Хізб ут-Тахрір” не створює порушення на свободу вираження поглядів відповідно до статті 10 Європейської Конвенції з прав людини 1950 року.

Крім того, достовірні докази переслідування позивача у країні його походження відсутні та позивачу не відомі.

Колегія суддів також враховує, що ОСОБА_1 виїхав з території Таджикистану у малолітньому віці (11 років), а тому суд критично оцінює твердження позивача щодо можливого його переслідування після повернення до Таджикистану, адже жодних підстав вважати наявність ототожнення позивача із діяльністю “Хізб ут-Тахрір” або із діяльністю його батька – немає.

Про вказане також свідчить отримання закордонного паспорту позивачем у дипломатичній установі Таджикистану у м.Москва рф, про що зазначив сам позивач як під час проведених співбесід, так і під час судового розгляду. Суд критично оцінює твердження позивача про те, що при отриманні паспорта йому допомогла стороння особа за гроші, оскільки позивач ані назвав таку особу, ані повідомив фактів щодо спроб переслідування позивача правоохоронними органами Таджикистану при спробі отримати закордонний паспорт. Водночас, матеріали справи містять виданий на ім`я ОСОБА_1 закордонний паспорт дипломатичною установою Таджикистану у рФ.

За наслідками розгляду справи, враховуючи наведені норми права, обставини справи і докази, якими вони підтверджуються, суд дійшов висновку, що ДМС України обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, відповідно до вимог ч.2 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, якою передбачено, що особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З моменту потрапляння на територію України до моменту звернення за захистом минуло більше 6 років, протягом цього часу позивач перебував в Україні нелегально, а також нелегально працював. Зазначене підтверджено позивачем у судовому засіданні.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а свідчить лише про намагання легалізувати своє перебування на території України.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.08.2020 у справі №420/3327/19, від 16.02.2018 у справі №825/608/17, від 11.10.2018 у справі №815/1892/17.

Окрім того, за твердженням позивача, останній звернувся за захистом в Україні лише після того, як йому сказав зробити це його батько, що підтверджується матеріалами особової справи. Крім того, позивач обізнаний про наявність рішень ЄСПЛ щодо батька своєї дружини ОСОБА_2 , а тому не міг не знати про необхідність звернення за захистом у випадку наявності відповідних підстав, зокрема загрози переслідування. Отже, позивач свідомо не звертався за захистом в Україні протягом 6 років з моменту приїзду до України.

В постанові від 07 вересня 2020 року по справі №420/6110/18 Верховний Суд зазначив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04 березня 2019 року у справі №815/1190/17, від 15 жовтня 2019 року у справі №420/5266/18.

Колегія суддів наголошує, що ризик повинен бути реальним. Це означає, що сама по собі теоретична можливість неналежного поводження в силу неспокійної ситуації в країні походження ще недостатня для того, аби визнати існування ризику для конкретної особи. Необхідно встановити, чи може цей ризик реалізуватися для конкретної особи з більшою імовірністю, ніж для всіх інших осіб. Суд зауважує, що хоча існує інформація про застосування катувань до політичних дисидентів в країні походження позивача, така інформація сама по собі недостатня та що позивач мав надати додаткові відомості щодо ризику для нього безпосередньо.

Аналізуючи зазначені позивачем приклади судових справ №260/1578/19 від т18.01.2024 та №820/1309/16, суд відхиляє доводи ОСОБА_1 щодо необхідності застосування до спірних правовідносин висновків суду касаційної інстанції, сформовані у цих справах, оскільки наведення позивачем окремих цитат з указаних судових рішень, без зазначення норми щодо якої сформовано висновок, не підтверджують застосовність цього висновку до справи, що розглядається.

Колегія суддів також відхиляє посилання позивача на ІКП по рф, оскільки, як встановлено судом, аналіз перебування в третій безпечній країні, зокрема на території рФ, відповідачем не здійснювалось.

Окрім того, судова колегія критично оцінює можливе переслідування ОСОБА_1 правоохоронними органами рФ, оскільки, як зазначив сам позивач, під час проживання його на території рф та окупованого Криму особисто він жодних переслідувань не зазнавав.

Зазначене підтверджує повідомлений позивачем факт затримання його родичів в окупованому Криму, проте самого позивача затримано не було. Суд критично оцінює твердження позивача про те, що його не було затримано лише з тих підстав, що правоохоронні органи не володіли інформацією щодо місця його проживання, хоча, за словами позивача, він прожив у будинку на сусідній вулиці, а також з огляду на те, що позивач самостійно автомобільним транспортом виїхав з окупованого Криму до м. Москва рФ задля отримання у дипломатичній установі Таджикистану закордонного паспорту.

Апеляційний суд також критично оцінює твердження позивача щодо затримання у Таджикистані його родичів, адже з матеріалів співбесід вбачається, що родичі позивача безпосередньо пов`язані із діяльністю “Хізб ут-Тахрір”. Суд також зазначає, що брат позивача, ОСОБА_7 , про якого позивач згадував у судовому засіданні під час розгляду цієї справи, також є членом в партії “Хізб ут-Тахрір”, у яку він вступив з 15-річного віку, що підтверджується рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.09.2019 у справі №640/409/19, яке міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Разом з тим, позивач не навів ґрунтовних пояснень щодо причин арешту двоюрідного брата ОСОБА_8 у Таджикистані, а твердження позивача про те, що причиною арешту є відмова від надання інформації про батька позивача та інших родичів, є поверхневими та суд їх оцінює критично.

З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду 1-ї інстанції, що ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Більш того, відповідно до матеріалів особової справи ОСОБА_1 , неповнолітні діти ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не проходили процедуру визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні разом з батьком ОСОБА_1 , оскільки народились на території України та мають підстави для набуття громадянства України.

При розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені обставини, дослідив інформацію по країні походження та прийняв правомірне рішення про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Стосовно позовних вимог ОСОБА_2 колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є громадянкою Узбекистану, уродженкою м. Самарканд, за національністю належить до узбеків, за віросповіданням – сповідує іслам сунітської течії, за сімейним станом офіційно незаміжня, перебуває цивільних шлюбних стосунках із громадянином Таджикистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з яким має спільних дітей: донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ОСОБА_2 вибула з Узбекистану в 2007 році, неповнолітньою дитиною, до російської федерації. На території рФ (м. Москва) позивач проживала до 2013 року. В 2013 році вибула з рф до України (АР Крим), в 2018 році повернулася з чоловіком до рФ (м.Москва), звідки того ж року вона разом з цивільним чоловіком прибула до материкової частини України.

В якості причин виїзду з Узбекистану зазначила, що її батька розшукують в Узбекистані через участь в організації “Хізб ут-Тахрір”, яка заборонена в Таджикистані та рФ. Під час анкетування також повідомила, що її батько звертався до ЄСПЛ та отримав позитивне рішення, а 11.05.2021 її батька вбили, за словами позивачки, співробітники ФСБ та ОМОНу. Мати депортували до Узбекистану, де вона мешкає на час подання заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Так, під час опитувань, ОСОБА_2 надає твердження, що під час проживання на території Узбекистану вона не зазнавала переслідувань за ознаками громадянства, національності, політичних поглядів або належності до певної соціальної групи. Позивачка надала пояснення, що у випадку повернення до Узбекистану вона може стати об`єктом переслідування через належність батька “Хізб ут-Тахрір”, яка офіційно заборонена на території країни, при цьому, позивачка підтверджує, що ніколи не була членом “Хізб ут-Тахрір” чи будь-якого іншого угрупування або організації на території Узбекистану, РФ та України. ОСОБА_2 підтверджує, що в неї ніколи не виникало проблем із діючою владою Узбекистану, не перебуває у розшуку, кримінальних чи адміністративних справ стосовно неї не порушувалося, в тому числі через належність батька до “Хізб ут-Тахрір”. Підтвердженням зазначеного є ситуація з матір`ю, яка проживає на території Узбекистану з іншими родичами. ОСОБА_2 підтвердила, що ніколи не отримувала погроз на свою адресу з боку будь-якого суб`єкта державної або недержавної влади, позивачка не належить до представників “Хізб ут-Тахрір”, мати, брат та сестра заявниці повернулися і проживають в Узбекистані.

ОСОБА_2 також вказувала, що побоювання зазнати переслідування у країні походження у неї ґрунтуються на твердженнях про можливе кримінальне переслідування за організацію і участь в діяльності “Хізб ут-Тахрір” її батька.

З пояснень, наведених у протоколах-співбесідах вбачається, що ОСОБА_9 поверхнево описує випадки, які трактує як утиски в країні походження щодо неї та її сім`ї, зокрема матері, яка на час подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проживала на території Узбекистану. Висновки ґрунтуються на гіпотетичних міркуваннях.

Отже, побоювання, на які покликається позивачка, мають сумнівний характер.

Суд встановив, що батько позивачки звертався до ЄСПЛ та отримав позитивне рішення від 10.07.2014 у справі “RAKHIMOV v. RUSSIA”. Зазначене рішення стосується порушення прав батька позивачки ОСОБА_10 під час його тримання під вартою у рФ з метою екстрадиції до Узбекистану. При цьому, вказане рішення ЄСПЛ стосується випадку екстрадиції особи через вчинення такою особою злочинів та можливість такої особи бути підданою жорстокому поводженню, що може призвести до порушень ст.3 Конвенції.

Водночас, ЄСПЛ у цьому рішенні також зазначив, що Договірні держави мають право, згідно з міжнародним правом та з урахуванням своїх договірних зобов`язань, включаючи Конвенцію, контролювати в`їзд, проживання та вислання іноземців (див. Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom , 28 травня 1985 року, § 67, Серія A №94), і що право на політичний притулок не захищене прямо ні Конвенцією, ні її Протоколами (див. Salah Sheekh v. the Netherlands, №1948/04, § 135, 11 січня 2007 року).

Відповідно до матеріалів справи, після смерті батька у рФ, матір позивачки затримали, два роки утримували та депортували до Узбекистану.

Матеріалами справи підтверджено, що в провадженні ЄСПЛ також знаходиться заява матері позивачки ОСОБА_11 (заява №26760/21; S.B. v RUSSIA). Заява стосується можливого видворення заявниці з росії до Узбекистану, її незаконного утримання під вартою до початку процедури видворення та її права на повагу до сімейного життя.

Водночас, як вбачається з матеріалів особової справи ОСОБА_2 , ДМС не підтверджені припущення особи стосовно ймовірного переслідування, дискримінації чи застосування серйозної шкоди саме на території Узбекистану. При цьому, аналіз перебування в третій безпечній країні, зокрема у рФ, відповідачем не здійснено та не розглядалось.

Колегія суддів наголошує, що сама по собі наявність рішення ЄСПЛ щодо близьких позивачці осіб не є вагомою підставою для наявності побоювань стати жертвою переслідувань, тим більше, якщо таке рішення стосується іншої країни, ніж країна походження позивачки.

ОСОБА_2 підтвердила, що мала зв`язок зі своєю матір`ю в Узбекистані, спілкувалась із нею за допомогою телефонного зв`язку, а під час судового засідання 21.10.2025 зазначила про приїзд матері на територію України. При цьому позивачкою також підтверджено, що її матері видано закордонний паспорт органами Узбекистану та вона виїхала з території Узбекистану до Туреччини.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду 1-ї інстанції щодо відсутності переслідування матері позивачки на території Узбекистану. Під час судового розгляду позивачка також не наводила жодних переконливих аргументів щодо переслідування її матері на території Узбекистану органами державної влади.

Колегія суддів також критично оцінює твердження позивачки про те, що її матір регулярно відмічається в правоохоронних органах, оскільки позивачкою не зазначено жодного аргументу щодо підстав та причин перебування матері позивачки на обліку у правоохоронних органах Узбекистану.

При цьому, позивачка не змогла назвати можливих підстав для переслідування її, її матері та її близьких осіб на території Узбекистану. Позивачка не навела обґрунтованих доводів та міркувань щодо ототожнення її із діяльністю її батька та діяльністю організації “Хізб ут-Тахрір”.

З матеріалів справи також вбачається, що ОСОБА_2 не змогла пояснити, в чому саме є переслідування її матері на території Узбекистану, пояснення позивачки носять поверхневий та загальний характер, без зазначення конкретних дій та підстав для переслідування.

При цьому, позивач підтвердила, що її мати проживає разом із сім`єю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , водночас, позивачі не зазначили додаткових можливих підстав для переслідування ОСОБА_2 на території Узбекистану, що могла повідомити матір позивачки після приїзду до України.

Колегія суддів також зауважує, що з моменту потрапляння на територію України до моменту звернення за захистом пройшло більше 6 років, протягом цього часу позивачка перебувала в Україні нелегально. Зазначене підтверджено позивачкою у судовому засіданні. Вказане свідчить про намагання легалізувати своє перебування на території України.

Апеляційний суд також критично оцінює твердження позивачки, що вона не знала про процедуру отримання міжнародного захисту в Україні, оскільки наявність рішення ЄСПЛ проти рФ та обізнаність позивачки щодо видворення її матері до Узбекистану свідчать про обізнаність щодо процедури міжнародного захисту.

Колегія суддів наголошує, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Ризик повинен бути реальним (real risk). Сама по собі теоретична можливість неналежного поводження в силу неспокійної ситуації в країні походження ще недостатня для того, аби визнати існування ризику для конкретної особи. Необхідно встановити, чи може цей ризик реалізуватися для конкретної особи з більшою імовірністю, ніж для всіх інших осіб. Суд зауважує, що хоча існує інформація про застосування катувань до політичних дисидентів в країні походження позивачки, така інформація сама по собі недостатня та що позивачка мала надати додаткові відомості щодо ризику для неї безпосередньо

Судова колдегія також відхиляє покликання позивача на ІКП по рФ, оскільки, як встановлено судом, аналіз перебування в третій безпечній країні, зокрема на території рф, відповідачем не здійснювалось.

Більш того, ОСОБА_2 виїхала з території Узбекистану у малолітньому віці (8 років), а тому суд критично оцінює твердження позивачки щодо можливого її переслідування після повернення до Узбекистану, адже жодних підстав вважати наявність ототожнення позивачки із діяльністю “Хізб ут-Тахрір” або із діяльністю її батька – немає.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду 1-ї інстанції, що ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивачка не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме у неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

При цьому, як вже зазначалось судом, відповідно до матеріалів особової справи ОСОБА_2 , неповнолітні діти ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не проходили процедуру визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні разом з матір`ю ОСОБА_2 , оскільки народились на території України та мають підстави для набуття громадянства України.

При розгляді заяви позивачки про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені обставини, дослідив інформацію по країні походження та прийняв правомірне рішення про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Резюмуючи усе вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду 1-ї інстанції, що оскаржувані рішення ДМС є правомірним, а тому підстави для їх скасування відсутні.

Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо спірних правовідносин.

Доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині рішення, ґрунтуються на суб`єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, суд –

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2025 року без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Суддя-доповідач А.Г. Федусик

Судді Г.В. Семенюк О.І. Шляхтицький

Оригінал: reyestr.court.gov.ua