Постанова від 10 лютого 2026 р. у справі №373/1617/24 — Київський апеляційний суд

Унікальний номер справи 373/1617/24

Номер апеляційного провадження 22-ц/824/4410/2026

Головуючий у суді першої інстанції А. О. Залеська

Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач

Постанова

Іменем України

11 лютого 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),

суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.

секретар судового засідання Комар Л. А.

сторони

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Переяславського міськрайонного суду Київської області від 08 жовтня 2025 року, ухвалене у складі судді Залеської А. О., в примішенні Переяславського міськрайонного суду Київської області,

у с т а н о в и в :

У липні 2024 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Перша переяславська держана нотаріальна контора Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції, (м. Київ), про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 90 років померла її мати - ОСОБА_5 , яка за життя 03.06.2016 склала заповіт, яким усе своє майно заповіла ОСОБА_1 . Після смерті матері позивач спадщину за заповітом прийняла.

Однак ОСОБА_2 , який є братом позивача, теж заявив про своє право на обов`язкову частку в спадщині у порядку ст.1241 ЦК України, яка складає 1/4 частину належного матері житлового будинку та присадибної земельної ділянки. 10.01.2024 відповідач отримав у нотаріуса Свідоцтво про право на спадщину на цю частку майна.

Позивач вказує, що свідоцтва про право на спадщину, видані на ім`я ОСОБА_2 слід визнатинедійсними, зважаючи на те, що відповідач не проживав разом з матір`ю ні на момент її смерті, ні після, а тому фактично спадщини не прийняв та за отриманням свідоцтва звернувся лише 10.01.2024, тобто після спливу 6-місячного строку від дня відкриття спадщини. Зокрема, у відповідача з померлою були погані стосунки, він не поважав матір та часто конфліктував з нею, принижував та чинив психологічний та фізичний тиск на неї, не здійснював належного догляду, не забезпечував її ліками та продуктами. Всю турботу про матір взяла на себе позивачка і доглянула її до смерті.

Крім того, після смерті ОСОБА_5 до теперішнього часу відповідач не проживає в спадковому будинку, не сплачує жодних комунальних платежів та не виконує обов`язку, визначеного у ст. 322 ЦК України, по утриманню власником свого майна. Протягом усього часу позивачем оброблялась земельна ділянка, здійснено утримання будинку та проведено роботи щодо покращення якості та цінності відповідного майна.

Ураховуючи наведене позивач просила суд визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом серія НСР № 915126 від 10.01.2024, видане державним нотаріусом Першої переяславської державної нотаріальної контори Ткаченком О. А. на ім`я ОСОБА_2 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 на спадкове майно померлої, а саме: на 1/4 частку житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом Серія НСР № 915127 від 10.01.2024, видане державним нотаріусом Першої переяславської державної нотаріальної контори Ткаченком О. А. на ім`я ОСОБА_2 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 на спадкове майно померлої, а саме: на 1/4 частку земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер: 3211000000:01:068:0368 (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Переяславського міськрайонного суду Київської області від 08 жовтня 2025 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Перша переяславська держана нотаріальна контора Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції, (м. Київ), про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину відмовлено повністю.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.

В обгрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції безпідставно не врахував, що саме позивач довгі роки здійснювала догляд за матір`ю, утримувала її та зберігала майно у належному стані, а відповідач фактично не брав участі ні в житті матері, ні в утриманні спадкового майна, надання йому частки спадкового майна є несправедливим та суперечить меті інституту обов`язкової частки у спадщині.

Суд першої інстанції не застосував принципи справедливості та розумності, обмежившись формальним підходом до тлумачення закону та поняттям «непрацездатний» фактично проігнорував суть і мету інституту обов`язкової частки у спадщині, який покликаний захищати тих спадкоємців, що справді перебували у тісному особистому, сімейному й моральному зв`язку зі спадкодавцем та не зловживають своїм становищем. Проте у даному випадку відповідач хоч і формально мав статус особи з інвалідністю, проте фактично ухилявся від допомоги матері, не проживав із нею, не доглядав її, не забезпечував жодної участі в її житті й не проявляв елементарної турботи, тоді як позивач протягом останніх років життя матері забезпечувала її догляд, утримання, лікування і збереження спадкового майна. Ігнорування цих істотних обставин призвело до грубого викривлення справедливого балансу прав сторін.

Представник позивача Костюк Ю. І. у судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу, просив задовольнити на підставі викладених у ній доводів.

Відповідач та третя особа належним чином повідомлені про час та дату розгляду справи (відповідачу вручено судову повістку на поштову адресу, що підтверджується зворотнім повідомленням трекінг - R067081526394, третій особі доставлено судову повістку до електронного кабінета учасника справи, що підтверджується звітом про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду), у судове засідання не з`явилися, причини неявки суду не повідомили. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від вказаних осіб не надходило.

Відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Суд вважав за можливе розглянути дану справу за відсутності осіб, які не з`явилися у судове засідання, оскільки їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ,та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ,є рідними сестрою та братом, що підтверджується свідоцтвами про народження сторін.

Згідно із свідоцтвом про одруження позивача з ОСОБА_6 , внаслідок чого 05.12.1997 відбулась зміна прізвища позивача з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_6 ».

Відповідно до копій паспортів, витягу з Реєстру переяславської територіальної громади від 15.12.2023, та інформації з Єдиного державного демографічного реєстру ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 28.11.2003 постійно зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Батько сторін ОСОБА_9 помер ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Після його смерті відкрилась спадщина на житловий будинок по АДРЕСА_1 , що був побудований у 1980 році під час шлюбу з ОСОБА_5 - матір`ю сторін.

ОСОБА_5 після смерті чоловіка ОСОБА_9 спадщину прийняла.

Упорядку виділу частки із спільного майна подружжя,28.07.1992 державний нотаріус Переяслав-Хмельницької нотаріальної контори Потоцька І. М.,видала ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними господарськими будівлями по АДРЕСА_1 (реєстр № 1457). Також 28.07.1992 державний нотаріус Потоцька І.М. видала на ім`я ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за законом, у порядку спадкування після смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 її чоловіка ОСОБА_9 , - на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 (реєстр № 1453).

Відомості про зміну власника житлового будинку по АДРЕСА_2 , були внесені 04.08.1992 Переяслав-Хмельницьким БТІ в реєстраційну книгу за № НОМЕР_1 на підставі виданих нотаріусом свідоцтв за № 1457 та за № 1453 від 28.07.1992 (інвентарна справа № 6200).

15.09.2023 відомості про право власності ОСОБА_5 на зазначений житловий будинок (1/2 на підставі свідоцтва про право особистої власності + 1/2 згідно свідоцтва про право на спадщину) були внесені до Державного реєстру речових прав державним реєстратором виконавчого комітету Ташанської сільської ради Горовим М.

21.12.2017 державним реєстратором на підставі рішення Переяслав-Хмельницької міської ради від 30.11.2014 та витягу з Державного змеленого кадастру від 11.10.2017 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведено реєстрацію права власності ОСОБА_5 на земельну ділянку, кадастровий номер 3211000000;01;068:0368, площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована по АДРЕСА_1 .

20.02.2009 ОСОБА_5 склала заповіт, яким належну їй на праві приватної особистої власності 1/2 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруд, що знаходяться по АДРЕСА_1 , заповіла дочці - ОСОБА_1 , 1965 р.н. Заповіт посвідчено державним нотаріусом Ткаченком О. А. (в реєстрі №498).

03.06.2016 ОСОБА_5 склала новий заповіт, яким все своє майно, яке вона матиме на день смерті, заповіла ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Цей заповіт посвідчено приватним нотаріусом Почтарьовим С. О. за місцем проживання заповідачки: АДРЕСА_1 , у зв`язку з похилим віком та хворобою ОСОБА_5 (в реєстрі №585).

ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 90 років у місті Переяславі Київської області померла ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть: НОМЕР_2 .

За змістом довідки виконавчого комітету Переяславської міської ради від 13.04.2021 №632 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 ,на день своєї смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 була зареєстрована за адресою; АДРЕСА_1 . Разом з нею були зареєстровані ОСОБА_1 , 1965 р.н.- дочка; ОСОБА_6 , 1968 р.н. - чоловік дочки (зять); їх діти та внуки; а також ОСОБА_2 , 1960 р.н. - син померлої.

14.05.2021 (у шестимісячний строк з моменту відкриття спадщини) ОСОБА_10 та ОСОБА_2 разом звернулись до Першої переяславської державної нотаріальної контори з приводу прийняття спадщини після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 їхньої матері ОСОБА_5 .

ОСОБА_1 подала нотаріусу заяву про прийняття спадщини за заповітом, яка зареєстрована 14.05.2021 за №319, а ОСОБА_2 подав нотаріусу заяву, яка зареєстрована 14.05.2021 за №320, про те, що він приймає обов`язкову частку в спадщині після смерті матері, на яку він має право згідно закону. Державним нотаріусом Ткаченком О. А. 14.05.2021 була заведена спадкова справа за №110/2021.

Згідно довідки МСЕК серії АВ № 1051692з 20.02.2020 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , встановлено третю групу інвалідності довічно, рекомендовано постійне лікування у кардіолога та невролога, а також встановлено обмеження щодо умов праці (не може працювати водієм) та протипоказані важкі фізичні навантаження. Відповідач переніс тяжке серцево-судинне захворювання.

Відповідно до записів Трудової книжки відповідача, у нього великого (практично безперервного) трудового стажу, здебільшого водієм, у тому числі останні п`ятнадцять років - водієм на одному з підприємств у м. Києві по перевезенню пасажирів.

Будинок АДРЕСА_1 , 1980 року побудови, має загальну площу 89,7 кв. м. (житлова - 57,5 кв. м.), що підтверджується наявним в матеріалах спадкової справи Технічним паспортом, який виготовлений 04.09.2023 КП КОР «Київське обласне бюро технічної інвентаризації» на замовлення ОСОБА_2 .

11.12.2023 ОСОБА_1 звернулась до Першої переяславської державної нотаріальної контори із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом на частини майна, що залишилось після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , а саме: житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та земельної ділянки з кадастровим номером 3211000000:01:068:0368, що знаходяться у АДРЕСА_1 .

11.12.2023 державний нотаріус Першої переяславської державної нотаріальної контори Ткаченко О. А. видав ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за заповітом (зареєстроване в реєстрі за №1-1416) на частки житлового будинку з надвірними господарськими будівлями і спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що належав померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5

11.12.2023 державний нотаріус видав ОСОБА_4. свідоцтво про право на спадщину за заповітом (зареєстроване в реєстрі за №1-1417) на частки земельної ділянки, площею 0,10 га, кадастровий номер 3211000000:01:068:0368, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), розташованої у АДРЕСА_1 , що належала померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .

10.01.2024 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який на момент смерті матері (станом на 21.11.2020) був непрацездатним за віком, звернувся до Першої переяславської державної нотаріальної контори із заявою про видачу йому свідоцтва на обов`язкову частку в спадщині після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 матері ОСОБА_5 , яка становить частки спадкового майна: житлового будинку та спорудами та присадибної земельної ділянки, що знаходяться у АДРЕСА_1 .

10.01.2024 державний нотаріус Першої переяславської державної нотаріальної контори Ткаченко О. А. видав ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом, у порядку ст. 1241 ЦК України на частку житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що належав померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 (реєстр №1-9).

10.01.2024 державний нотаріус видав ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом, у порядку ст. 1241 ЦК України на частку земельної ділянки, 0,10 га, кадастровий номер 3211000000:01:068:0368, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), розташованої у АДРЕСА_1 , що належала померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 (реєстр №1-10).

При видачі вищевказаних свідоцтв про право на спадщину на ім`я ОСОБА_1 та ОСОБА_2 державний нотаріус Ткаченко О. А.,як реєстратор, вніс до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію за позивачкою та відповідачем права власності у формі спільної часткової власності (3/4 та 1/4частки, відповідно) на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, а також на земельну ділянку, кадастровий номер 3211000000:01:068:0368, що розташовані по АДРЕСА_1 .

Згідно Акта №91 від 11.04.2024, складеногодепутатом Переяславської міської ради Оверчук Л., в будинку за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані та фактично проживають: ОСОБА_1 , 1965 р.н., її чоловік ОСОБА_6 ., 1968 р.н. та донька ОСОБА_11 , 2006 р.н.. Зі слів ОСОБА_1 та сусідів ОСОБА_2 за даною адресою останні чотири роки не проживає.

Відповідно до поданих позивачкою платіжних документів по особовому рахунку на ім`я споживача послуг ОСОБА_12 за адресою АДРЕСА_1 у період з 18.11.2023 по 18.03.2024 за водопостачання, світло, газ та вивіз сміття - сплачував ОСОБА_6 зі своєї картки в АТ «ОщадБанк».

Долученим до позову рахунком - фактури №724 від 31.08.2017, складеним ФОП ОСОБА_13 у двох екземплярах на ім`я ОСОБА_6 (одержувач і платник) підтверджується, що чоловік позивачки ще за життя ОСОБА_5 займався придбанням матеріалів, необхідних для зовнішнього утеплення будинку.

08.03.2024 ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про виділ частки із спільної часткової власності. Предметом спору є спадкове домоволодіння та присадибна земельна ділянка по АДРЕСА_1 (справа №373/546/24). Провадження у тій справі зупинено до вирішення даного спору.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність поданого позову, недоведення позивачем наявності в неї порушеного права на 1/4 частину спадкового майна, оскільки для визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним за рішенням суду обов`язково мають бути підстави, наведені у ст. 1301 ЦК України.

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.). По своїй суті такий спосіб захисту як визнання права охоплює собою і визнання права відсутнім (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини (частина третя статті 1235 ЦК України).

Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 1241 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Право на обов`язкову частку - це суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов`язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов`язкову частку належить до спадкування за законом. Тобто право на обов`язкову частку існує лише за наявності заповіту. Коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. При з`ясуванні чи відноситься певний суб`єкт до кола осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині слід враховувати, що непрацездатність особи повинна підтверджуватися відповідними документами. При цьому відповідна особа для віднесення її до кола суб`єктів, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини. Аналіз абзацу другого частини першої статті 1241 ЦК України дозволяє стверджувати, що зменшення розміру обов`язкової частки у спадщині можливе з урахуванням (а) характеру відносин між спадкоємцями і спадкодавцем; (б) наявності інших обставин, що мають істотне значення (зокрема, ними може вважатись тривала відсутність спілкування між спадкодавцем і спадкоємцем, неприязні відносини, зумовлені аморальною поведінкою спадкоємця, тощо). Позбавлення особи права на обов`язкову частку судом ЦК України не передбачено, хоча особа, яка має право на обов`язкову частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до статті 1224 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року в справі № 510/350/16-ц (провадження № 61-19810св18)).

Непрацездатність - це соціально-фізіологічний стан людини, який визначається її об`єктивною втратою чи зменшенням природних функцій організму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи припиненням трудової діяльності, у разі настання якого особа втрачає засоби до існування та потребує матеріального соціального забезпечення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2018 року в справі № 525/216/17-ц (провадження № 61-29933 св 18)).

Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є особою з інвалідністю I, II чи III групи (частина третя статті 75 СК України).

Законодавець таким чином конструює правило про обов`язкову частку в спадщині, що не пов`язує наявність такого права з вказівкою в заповіті відповідного суб`єкта. Тобто, допускається виникнення права на обов`язкову частку як в тій ситуації коли в заповіті вказаний один спадкоємець, який не відноситься до суб`єктів права на обов`язкову частку, так і коли в заповіті вказано двох спадкоємців, один з яких має право на обов`язкову частку в спадщині. Коли в заповіті вказано двох спадкоємців, один з яких має право на обов`язкову частку в спадщині, то при визначенні того чи виникає право на обов`язкову частку і її розміру необхідно зважати на зміст заповіту і розпорядження в ньому спадковим майном. Якщо спадкодавець в заповіті заповів суб`єкту права на обов`язкову частку в спадщині менше спадкового майна, аніж його розмір обов`язкової частки, то у такому разі право на обов`язкову частку в спадщині підлягає захисту, оскільки на нього не може впливати зміст заповіту. Розмір обов`язкової частки має визначатися із врахуванням того майна, що заповідане йому в заповіті. Натомість у разі, коли суб`єкт права на обов`язкову частку в спадщині за заповітом отримав той обсяг спадкового майна, який відповідає розміру його обов`язкової частки або більше спадкового майна, аніж його розмір обов`язкової частки, то в цьому випадку право на обов`язкову частку не виникає, оскільки суб`єкт права на обов`язкову частку «захищений» змістом заповіту. Для цивільних відносин властиві такі критерії, завдяки яким відносини є цивільними: юридична рівність, вільне волевиявлення, майнова самостійність їх учасників. Натомість публічні відносини мають інші, повністю протилежні характеристики. Законодавець не передбачив у статті 1 ЦК України можливості застосування до регулювання цивільних відносин норм публічних законів (див. постанову Верховного Суду в складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2025 року в справі № 638/7132/15-ц (провадження № 61-18013свп23)).

Таким чином, свобода спадкового розпорядження обмежується правом осіб, які закликаються до спадкування незалежно від волі спадкодавця, в силу прямої вказівки закону.

Розкриваючи зміст поняття «повнолітні непрацездатні діти», що використовується в частині першій статті 1241 ЦК України щодо права на обов`язкову частку у спадщині, Конституційний Суд України у рішенні від 11 лютого 2014 року№ 1-рп/2014 (справа про право на обов`язкову частку у спадщині повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця) виходив з положень частини третьої статті 75 СК України, яка відносить до категорії «непрацездатні» інвалідів I, II та III групи, а також положень пенсійного законодавства та законів України, які регулюють соціальне страхування і визначають поняття «непрацездатний», а саме частини четвертої статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» та абзацу 17 частини першої статті 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», та вирішив, що «в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 1241 ЦК України щодо права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов`язкову частку у спадщині необхідно розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані інвалідами в установленому законом порядку, незалежно від групи інвалідності.

Відповідно до правового висновку про застосування норми частини першої статті 1241 ЦК України, викладений у подібних правовідносинах у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2019 року (справа №510/350/16-ц), при з`ясуванні чи відноситься певний суб`єкт до кола осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, слід враховувати, що непрацездатність особи повинна підтверджуватися відповідними документами.

При цьому, відповідна особа для віднесення її до кола суб`єктів, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини.

Відповідно до пункту 4.4. глави 10 «Видача свідоцтв про право на спадщину» Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом МЮУ №296/5 від 22 лютого 2012 року: непрацездатність утриманця за станом здоров`я може бути підтверджена - за пенсійною книжкою або довідкою, виданою відповідним органом медико-соціальної експертизи.

Отже, згідно чинних станом на час виникнення спірних правовідносин норм права, непрацездатність особи має підтверджуватися відповідним документом - довідкою МСЕК, яка є чинною на момент відкриття спадщини або пенсійною книжкою.

У справі, яка переглядається судом встановлено, що ОСОБА_5 на випадок своєї смерті залишила заповіт, складений та посвідчений 03.06.2016 приватним нотаріусом, яким усе своє майно заповіла дочці ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Заповіт є чинним, зареєстрований у Спадковому реєстрі.

Разом з тим, на момент смерті ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) її сину - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , виповнилось шістдесят років, тобто він досяг визначеного законом пенсійного віку, в силу чого є непрацездатною особою, а також особою з інвалідністю ІІІ групи, яку йому встановлено довічно з 20.02.2020, що підтверджується довідкою МСЕК серії АВ № 1051692, а отже наділений передбаченим статтею 1241 ЦК України правом на обов`язкову частку в спадщині у розмірі 1/4 частини усього майна, що належало його матері.

Крім того, згідно спадкової справи №110/2021, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 прийняли спадщину у строки та порядку, передбачені ч. 1 ст. 1268 та ч.1 ст. 1270 ЦК України, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 їхньої матері ОСОБА_5 шляхом безпосереднього (особистого) та одночасного звернення 14.05.2021 до нотаріуса Першої переяславської державної нотаріальної контори, про що свідчать зареєстровані державним нотаріусом Ткаченком О. А. заяви сторін (кожного окремо) про прийняття спадщини та реєстрація спадкової справи 14.05.2021 у Спадковому реєстрі.

Будучи обізнаною про вказане, право відповідача на спадкування за законом, а також його право на відповідну частку в спадщині позивач не оспорила в судовому порядку ні у спосіб усунення від спадкування (ст. 1224 ЦК України) ні у спосіб зменшення обов`язкової частки у спадщині (абз. 2 ч.1 ст. 1241 ЦК України). При цьому цивільним законодавством не передбачено такого способу захисту цивільних прав, як позбавлення обов`язкової частки у спадщині.

Таким чином колегія суддів вважає, що ОСОБА_10 , будучи спадкоємцем за заповітом та обізнаною (зокрема 14.05.2021 під час прийняття спадщини у нотаріуса) про права ОСОБА_2 на обов`язкову частку в спадщині в розмірі 1/4 частки всього майна померлої матері, погодилась із законодавчим обмеженням своїх спадкових прав, визнавши право відповідача на спадкування 1/4 частки в спадковому майні, оскільки не оспорила відповідне право в судовому порядку та після спливу чотирьох років від дня смерті матері, а саме: 11.12.2023 першою подала нотаріусу заяву про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом на частки усього спадкового майна: житлового будинку та присадибної земельної ділянки, які належали померлій ОСОБА_5 . Лише після цього ОСОБА_2 одержав у нотаріуса свідоцтво про право на спадщину за законом від 10.01.2024 на частку належного його матері житлового будинку та присадибної земельної ділянки.

З урахування вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у даних правовідносинах заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, спрямовані не на усунення відповідача від права на спадкування, оскільки таке право ним реалізоване і позивачем не оспорювалось, а на позбавлення його обов`язкової частки в спадщині, що цивільним законодавством не передбачено. Такі дії позивача свідчать про недобросовісне здійснення нею своїх цивільних прав.

Доводи апеляційної скарги щодо пропуску відповідачем строку для подання заяви для прийняття спадщини колегія суддів оцінює критично, оскільки зазначене повністю спростовується матеріалами спадкової справи, у якій наявні дві одночасно подані заяви позивача та відповідача нотаріусу про прийняття спадщини після смерті їх матері.

Отже, сторони прийняли спадщину у строки та порядку, передбачені ч. 1 ст. 1268 та ч.1 ст. 1270 ЦК України, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 їхньої матері ОСОБА_5 шляхом безпосереднього (особистого) та одночасного звернення 14.05.2021 до нотаріуса Першої переяславської державної нотаріальної контори, про що свідчать зареєстровані державним нотаріусом Ткаченком О. А. заяви сторін (кожного окремо) про прийняття спадщини та реєстрація спадкової справи 14.05.2021 у Спадковому реєстрі.

Твердження про те, що ОСОБА_1 здійснювала догляд за матір`ю, утримувала її та зберігала майно у належному стані, а відповідач фактично не брав участі ні в житті матері, ні в утриманні спадкового майна, не можуть слугувати підставою для визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним у розумінні закону, та не може бути самостійною підставою для позбавлення права на обов`язкову частку в спадщині іншого спадкоємця ОСОБА_2 , який проживав окремо та брав значно меншу участь в догляді за матір`ю, особливо в останній рік її життя в силу ряду обставин, у тому числі: віддалена постійна робота водієм м. Києві; відсутність порозуміння з позивачкою; тривале лікування та реабілітація в зв`язку з хворобою та інвалідністю.

При цьому спір щодо розподілу витрат між спадкоємцями передбачено частиною 1 статті 1232 ЦК України.

Таким чином, відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) викладено правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Іншими словами, для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину мають бути встановлені не аби-які обставини та факти, а лише ті, що згідно актів цивільного законодавства мають юридичні наслідки та прямо впливають на наявність та здійснення спадкоємцями своїх спадкових прав. Такі обставини, як правило, невідомі нотаріусу (є нововиявленими) та відповідно до положень закону, у тому числі Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом МЮ України від 22.02.2012 № 296/5, виключали можливість видачі свідоцтва про право на спадщину певній особі або на певне майно, якби вони були встановлені раніше - до вчинення відповідної нотаріальної дії.Проте таких обставин судом апеляційної інстанції не встановлено.

Те, що від дня смерті матері відповідач не вселився і не проживає в спадковому будинку, не дбає про його стан, не бере участі в утриманні, не сплачує комунальні послуги не може бути підставою для визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, оскільки обов`язково мають бути підстави, наведені у ст. 1301 ЦК, а не будь які інші.

Виходячи з зазначеного, а також враховуючи, що на час смерті спадкодавця вдповідач був непрацездатною особою за віком, тому згідно з частиною першою статті 1241 ЦК України входив до кола осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, хоча і не проживав разом зі спадкодавцем у спірному будинку, а отже є таким, що прийняв спадщину післясмерті його матері, так як мав право на обов`язкову частку у спадщині за законом, що не було спростовано позивачем у цій справі.

Колегія суддів враховує, що право на обов`язкову частку - це суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги отримати певну частку у спадщині, належить до спадкування за законом, існує лише за наявності заповіту та виникає у момент відкриття спадщини.

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду першої інстанції та відхиляються апеляційним судом.

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/1; постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша, друга статті 264 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК Україниу мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Відповідно до частини другоїстатті 2 ЦПК Українисуд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Колегія суддів вважає, щосуд першої інстанції, вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не довела той факт, що у відповідача на момент відкриття спадщини після смерті його матері було відсутнє право на обов`язкову частку у спадщині як у повнолітньої непрацездатної дитини спадкодавця, передбачене частиною першою статті 1241 ЦК України.

При цьому колегія суддів зазначає, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.

Питання щодо розподілу судових витрат пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.

Відповідно до ч.ч. 1, 2ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Переяславського міськрайонного суду Київської області від 08 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повна постанова складена 06 березня 2026 року.

Судді

Л. Д. Поливач

А. М. Стрижеус

О. І. Шкоріна