Постанова від 10 червня 2025 р. у справі №364/569/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/6129/2025

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2025 року м. Київ

Справа № 364/569/23

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,

за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Володарського районного суду Київської області від 11 жовтня 2023 року, ухвалене у складі судді Ткаченка О.В.,

у справі за позовом ОСОБА_2 до Володарської селищної ради Білоцерківського району Київської області про визнання права власності на майно за набувальною давністю,

встановив:

У серпні 2023 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідача Володарської селищної ради Білоцерківського району Київської області про визнання права власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову зазначав, що починаючи з 14.02.2001 року по даний час він проживає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , без належним чином оформленого та зареєстрованого права власності. В даній квартирі з 04.09.1998 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 проживала його мати - ОСОБА_3 , яка ІНФОРМАЦІЯ_1 померла. За життя мати позивача належним чином не оформила та не зареєструвала належним чином право власності на дану квартиру.

Позивач зазначає, що користується вказаним житлом, здійснює його утримання, проводить поточні ремонти, для поліпшення технічного та косметичного стану, оплачував та оплачує комунальні платежі протягом 22 років.

Рішенням Володарського районного суду Київської області від 11 жовтня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на майно, за набувальною давністю на: квартиру АДРЕСА_3 .

Не погоджуючись з рішенням, ОСОБА_1 , який не брав участі у справі в суді першої інстанції, звернувсяз апеляційною скаргою та просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким залишити без задоволення позовні вимоги.

Зазначає, що апелянт випадково дізнався про існування рішення Володарського районного суду Київської області № 364/569/23 від 11.10.2023 року, зі змісту інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 408397633 від 17.12.2024 року, в якій вказувалось, що 15.12.2023 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності, розмір частки 1/1, на квартиру АДРЕСА_1 , на підставі рішення Володарського районного суду Київської області № 364/569/23 від 11.10.2023 року.

Позивач ОСОБА_2 є рідним братом апелянта ОСОБА_1 . Починаючи з 03.11.1992 року по даний час апелянт ОСОБА_1 зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується паспортом громадянина України та Витягом з реєстру територіальної громади № 2024/015140933 від 20.12.2024 року.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції не перевірив та не встановив, а позивач не довів достатніми, належними та допустимими доказами відсутність інших осіб, які претендують або могли б претендувати на квартиру, як це передбачено у висновку Верховного Суду від 27.09.2018 року у справі № 571/1099/16-ц.

Крім того, Володарська селищна рада Білоцерківського району Київської області є неналежним відповідачем у даній справі, оскільки не є власником квартири №2 та враховуючи висновок ч. 2 п. 13 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник.

Вказує, що за ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на вказану квартиру, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 10.09.1998 року, а тому дана квартира не може бути майном, на яке може бути визнано право власності в судовому порядку за набувальною давністю за позивачем.

Позивач достеменно знав, що власниками квартири в рівних долях є ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , був там зареєстрований та проживав в ній за згодою власників, як член сім`ї та отримував на постійній основі грошові перекази від апелянта, для сплати комунальних послуг та ремонту.

Таким чином задовольняючи позовні вимоги позивача, який діяв недобросовісно, знаючи, що користується чужим майном за згодою власників, та те, що квартира є приватизована та має законних власників, суд порушив норми матеріального права та конституційного права - ст. 41 Конституції України, ст.ст. 317, 321 ЦК України, позбавивши апелянта права власності на єдине житло.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_4 підтримали доводи апеляційної скарги, просили суд скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомленні належним чином, тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала за можливе розглянути справу за їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення скаржника та його представника, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що позивач більше двадцяти двох років володіє та фактично користується житловим будинком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Володіння та користування позивачем домоволодінням є відкритим та безперервним, за відсутності у нього будь-якої правової підстави, а тому суд вважав за необхідне визнати за ним право власності за набувальною давністю на майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .

Колегія суддів не погоджується із таким висновком суду першої інстанції, оскільки він не відповідає фактичним обставинам справи та зроблений з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є сином ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , повторно виданим відділом реєстрації актів цивільного стану Володарського районного управління юстиції Київської області від 21 січня 2020 року, актовий запис № 4 від 10.01.1963 року (а.с. 8).

Згідно з даними паспорта ОСОБА_2 з 14 лютого 2001 року позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.10).

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть, виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Володарського районного управління юстиції Київської області від 16 листопада 2005 року, актовий запис № 100 (а.с.7).

Згідно технічного паспорту, складеного 04 вересня 1998 року, власником квартири загальною площею 38,5 кв.м. розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , була ОСОБА_3 .

Згідно відповіді КП КОР «Київське обласне БТІ» від 24 лютого 2023 року № БЦ 290/1 на адвокатський запит адвоката Романішина Є.В., згідно даних з паперових носіїв станом до 01.01.2013 року реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_1 не проводилась (а.с. 16).

На підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, представником позивача адвокатом Романішіним Є.В. були відібрані письмові пояснення у сусідів позивача ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , які підтвердили, що ОСОБА_2 з 2000 року постійно проживав за адресою: АДРЕСА_2 . , здійснював догляд та утримання вказаного об`єкту нерухомого майна. Разом з ним до дня своєї смерті проживала ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті ОСОБА_3 у вказаній квартирі проживає ОСОБА_2 . Будь-які інші особи за вказаною адресою з 1998 року по даний час - не проживали та не проживають. Вважали, що власником квартири є ОСОБА_3 , оскільки вона з 1998 року по день смерті проживала за вказаною адресою.

Згідно з копіями квитанцій, які були долучені до матеріалів справи позивачем, він на постійній основі здійснював платежі за комунальні послуги з 2010 року (а.с.22-77).

Відповідно до клопотання відповідача Володарської селищної ради Білоцерківського району Київської області, яке надійшло на електронну пошту суду 11 серпня 2023 року № 2277/23, відповідач просив розгляд справи проводити без їх представника, проти позовних вимог не заперечують (а.с. 85).

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20, правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

В постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 214/3083/18 (провадження № 61-4186св21) вказано, що «враховуючи положення частин першої та третьої статті 1277 ЦК України, слід дійти висновку, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням, у встановленому вказаною статтею порядку. З огляду на викладене, за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Встановлені судами обставини свідчать про те, що позивач була обізнана про те, що власником квартири, яка є предметом спору та на яку вона просить визнати право власності за набувальною давністю, був Особа-1, тому не можна вважати володіння позивачем квартирою, яка залишилась після смерті Особа, добросовісним. Смерть Особа-1 та відсутність спадкоємців, які могли б прийняти спадщину після смерті останнього, не давали позивачу підстав для того, щоб вважати користування чужим майном правомірним».

Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21, «давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.»

Із матеріалів справи вбачається, що звертаючись до суду із позовом, позивач ОСОБА_2 надав копію технічного паспорту на оскаржувану квартиру, власником у якому зазначена його мати ОСОБА_3 , копію свого паспорта як громадянина України, пояснення сусідів та стверджував, що більше двадцяти двох років володіє та фактично користується житловим будинком, володіння та користування позивачем домоволодінням є відкритим та безперервним, за відсутності у нього будь-якої правової підстави.

Разом з тим, із доданих до апеляційної скарги доказів вбачається, що згідно із свідоцтвом про право власності на житло від 10 вересня 1998 року, виданим приватизаційною комісією по приватизації житла Володарської селищної ради народних депутатів згідно з розпорядженням № 628 від 10 вересня 1998 року, квартира, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 належить на праві приватної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в рівних долях ( а.с. 114).

Згідно з свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , повторно виданим відділом реєстрації актів цивільного стану Володарського районного управління юстиції Київської області від 15 листопада 2024 року, актовий запис № 48 від 01.10.1964 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є сином ОСОБА_3 (а.с. 115).

Також ОСОБА_1 відповідно до витягу з реєстру територіальної громади, станом на 20 грудня 2024 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , починаючи з 03 листопада 1992 року.

Таким чином, ОСОБА_1 як власника 1/2 частини квартири, місце проживання якого також зареєстроване у спірній квартирі, не було залучено судом першої інстанції до участі у справі в якості співвідповідача, в той час як оскаржуваним рішенням вирішено питання щодо його законних прав та інтересів на вказане майно, оскільки відповідно до свідоцтва про право власності на житло ОСОБА_1 є власником частини квартири АДРЕСА_1 , право власності на яку за набувальною давністю просить визнати позивач.

Відповідно до ч. 1,2 ст. 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Відповідно до ч. 1 , 2 ст. 52 ЦПК України, суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи ( висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц .

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 , від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 .

Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (пункт 8.10. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 .

Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (висновки у постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 , від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20, від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21 .

У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 (провадження № 61-9953св20) зазначено, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням потрібного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Відповідно до роз`яснень, викладених в абз. 5 п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» суд не має права вирішувати питання про права та обов`язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, які тягнуть за собою безумовне скасування рішення суду.

Розгляд справи за відсутності всіх належних відповідачів позбавляє колегію суддів можливості зробити висновок щодо обґрунтованості або необґрунтованості позовних вимог по суті.

Оскільки розгляд вказаної справи було здійснено без залучення до участі у справі ОСОБА_1 , вирішення даного спору є передчасним.

Відтак, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Зважаючи на те, що суд апеляційної інстанції позбавлений можливості вирішувати питання щодо залучення до участі у справі інших осіб у якості відповідачів, а суд першої інстанції дане питання не вирішив, колегія суддів вважає, що рішення суду відповідно до ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ст. 1, 13 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатив судовий збір 4026 грн, що підтверджується квитанцією від 23.12.2024 року № 0.0.4088207625.1 ( а. с. 106).

Таким чином, позивач повинен компенсувати скаржнику витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 4026 грн.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Володарського районного суду Київської області від 11 жовтня 2023 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Володарської селищної ради Білоцерківського району Київської області про визнання права власності на майно за набувальною давністю - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі 4026 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 06 березня 2026 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Кирилюк Г.М.

Рейнарт І.М.