Рішення від 17 лютого 2026 р. у справі №643/407/25 — Салтівський районний суд міста Харкова

Справа № 643/407/25

Провадження № 2/643/402/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.02.2026 м. Харків

Салтівський районний суд міста Харкова у складі:

головуючого судді: Новіченко Н.В.,

за участю секретаря судового засідання: Паньшиної О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи

за позовом ОСОБА_1

до 1. ОСОБА_2

2. ОСОБА_3

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору

Харківська міська рада

про зняття з реєстрації,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 (далі – відповідач-1), ОСОБА_3 (далі – відповідач-2), в якому просить суд зняти відповідачів з реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 .

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач посилається на те, що він є основним наймачем квартири АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , в якій зареєстровані відповідачі. У грудні 2009 року відповідачі добровільно виїхали з квартири у невідомому напрямку, їх речі у квартирі відсутні. Однак незважаючи на це позивач змушений сплачувати за них всі комунальні послуги.

Ухвалою від 27.01.2025 суд відкрив провадження у справі № 643/407/25, вирішив здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначив на 21.02.2025.

21.02.2025 підготовче засідання відкладено на 24.03.2025 у зв`язку з неявкою учасників справи.

Ухвалою від 24.03.2025 суд відповідно до частини третьої статті 189 ЦПК України продовжив строк підготовчого провадження у справі № 643/407/25, на підставі статті 53 ЦПК України залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Харківську міську раду, підготовче засідання відклав на 07.05.2025.

Ухвалою від 07.05.2025 суд закрив підготовче провадження у справі № 643/407/25 та призначив справу до судового розгляду по суті на 17.06.2025.

17.06.2025 суд відклав розгляд справи на 28.07.2025 у зв`язку з неявкою учасників справи.

28.07.2025 суд відклав розгляд справи на 25.09.2025 відповідно до пункту 1 частини 2 статті 223 ЦПК України у зв`язку з неявкою учасників справи, щодо яких відсутні відомості про вручення повідомлення про дату, час і місце судового засідання (відповідно до Акту від 30.06.2025 поштова кореспонденція на адресу учасників справи не направлялася у зв`язку з відсутністю марок).

25.09.2025 суд відклав розгляд справи на 30.10.2025 відповідно до пункту 1 частини 2 статті 223 ЦПК України у зв`язку з неявкою учасників справи, щодо яких відсутні відомості про вручення повідомлення про дату, час і місце судового засідання (відповідно до Акту від 08.08.2025 поштова кореспонденція на адресу учасників справи не направлялася у зв`язку з відсутністю марок).

30.10.2025 суд відклав розгляд справи на 11.12.2025 відповідно до пункту 1 частини 2 статті 223 ЦПК України у зв`язку з неявкою учасників справи, щодо яких відсутні відомості про вручення повідомлення про дату, час і місце судового засідання (відповідно до Акту від 22.10.2025 поштова кореспонденція на адресу учасників справи не направлялася у зв`язку з відсутністю марок).

11.12.2025 суд відклав розгляд справи на 18.02.2026 відповідно до пункту 1 частини 2 статті 223 ЦПК України у зв`язку з неявкою учасників справи, щодо яких відсутні відомості про вручення повідомлення про дату, час і місце судового засідання (відповідно до Акту від 04.12.2025 поштова кореспонденція на адресу учасників справи не направлялася у зв`язку з відсутністю марок).

У судове засідання 18.02.2026 учасники справи не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Позивач у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. При цьому, у прохальній частині позову позивач зазначив, що просить суд розгляд справи проводити за його відсутності.

Відповідачі у судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином шляхом направлення судових повісток за адресою реєстрації їх місця проживання: АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , які були повернуті органом поштового зв`язку з відміткою «адресат відсутній».

Третя особа у судове засідання не з`явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.

Статтею 223 ЦПК України визначені наслідки неявки учасників справи у судове засідання.

Зокрема, відповідно до частини 3 статті 223 ЦПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Відповідно до частини 8 статті 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

При цьому, згідно з частиною 4 статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Водночас, оскільки суд надавав можливість учасникам справи реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.

Враховуючи, що у справі маються достатні дані про права і взаємовідносини сторін, відповідачі та третя особа належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду справи, суд розглядає справу за відсутності відповідачів та третьої особи.

Відповідно до частини 2 статті 247 ЦПК за відсутності всіх осіб, які беруть участь у справі, суд проводить розгляд цивільної справи без фіксування технічними засобами, за наявними у справі матеріалами.

У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення (частина 4 статті 268 ЦПК).

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до контрольного талону-посвідчення від 20.03.1989 та рішення Харківської міської ради № 378 від 12.06.2013 позивач є наймачем квартири АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 зі складом сім`ї: ОСОБА_2 (дочка), ОСОБА_4 (син), ОСОБА_3 (онук).

Як стверджує позивач, у грудні 2009 року відповідачі добровільно виїхали з квартири у невідомому напрямку, їх речі у квартирі відсутні. Однак незважаючи на це позивач змушений сплачувати за них всі комунальні послуги.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах.

Як на тому наголошено у пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.07.2023 у справі № 757/31372/18-ц, у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально.

Позивач звертаючись до суду з позовом про зняття відповідачів з реєстрації обґрунтував його положеннями статей 71, 72 ЖК України, якими врегульовано порядок визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, отже саме такий позов і є предметом даного судового розгляду.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Отже, кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У п. 41 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначено, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Згідно з п. п. 42-44 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 р. у справі «Власов проти Росії» (Vlasov v. Russia), заява № 78146/01, п. 125). Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (див., наприклад, рішення у справі «Озтюрк проти Туреччини» (Ozturk v. Turkey) [ВП], заява № 22479/93, п. 55, ECHR 1999-VI). Хоча Суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Слівенко проти Латвії» (Slivenko v. Latvia) [ВП], заява № 48321/99, п. 105, ECHR 2003-Х; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, п. 39), його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції (див. рішення у справі «Слівенко проти Латвії», зазначене вище). Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Лупса проти Румунії» (Lupsa v. Romania), заява № 10337/04, пункти 41-42, ECHR 2006-VII; та рішення від 24 квітня 2008 р. у справі «С.G. та інші проти Болгарії» (С.G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, пункти 42,46 та 49-50). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2021 року зазначено, що із урахуванням положень статті 55 Конституції України, статей 15, 16 ЦК України, статей 64, 65, 71, 72 ЖК Української РСР, враховуючи те, що особа, яка на законних підставах вселилася в жиле приміщення як член сім`ї наймача та зареєстрована у ньому, набула рівного права із наймачем на користування жилим приміщенням, несе тягар його утримання, така особа має право на звернення до суду за захистом своїх прав, зокрема, і з позовом про визнання іншої особи (зокрема й наймача) такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 641/8007/17, провадження № 61-2577св19.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Суд зазначає, що відповідно до вимог частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з частиною другою статті 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

У відповідності до частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Простіше кажучи, позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.

При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.

Положеннями частин 1 та 2 статті 83 ЦПК України унормовано, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частина четверта статті 83 ЦПК України).

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частина сьома статті 81 ЦПК України).

При цьому, за приписами частини четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Таким чином, саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідачів понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні, а на відповідачів - довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.

На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Зазначене відповідає правовим висновкам, які викладено у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року, справа № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18; від 22 листопада 2018 року, справа № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18, від 09 лютого 2021 року, справа № 201/489/17, провадження № 61-9724св19, від 06 вересня 2022 року, справа № 725/5243/19, провадження № 61-21052св21, від 28 вересня 2022 року, справа № 686/21929/19-ц, провадження № 61-6652св22, від 29 березня 2023 року, справа № 200/17337/17, провадження № 61-21102св21.

Вказане також відповідає роз`ясненням, наданим судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Як встановлено судом, на підтвердження своїх доводів про тривале не проживання відповідачів у квартирі без поважних причин позивачем надано акти від 24.12.2023, 17.12.2024, 17.03.2024, складені сусідами. Однак, сусіди не є тими особами, що можуть достеменно підтвердити не проживання мешканців у квартирі та причини їхньої відсутності.

Аналогічна правова позиція викладена також у постанові Харківського апеляційного суду від 19.09.2023 у справі № 639/280/23, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 24.01.2024.

За таких обставин суд вважає, що надані позивачем акти від 24.12.2023, 17.12.2024, 17.03.2024, не є належними та достовірними доказами на підтвердження вказаних позивачем обставин, а відтак судом до уваги не приймаються.

До того ж, клопотань про допит сусідів, які підписали вищевказані акти, у судовому засіданні в якості свідків позивачем не заявлялось.

Матеріали справи не містять, а позивач у порушення свого обов`язку, передбаченого статтею 81 ЦПК України, не надав належних доказів не проживання відповідачів за місцем реєстрації без поважних причин, а саме акту, складеного балансоутримувачем будинку, який містить інформацію про осіб, які не проживають за місцем реєстрації без поважних причин більше ніж шість місяців, особистої заяви відповідачів про вибуття з місця реєстрації на інше постійне місце проживання та/або інших належних доказів такого не проживання останніх у спірному житлі.

Лист Харківського районного управління поліції № 2 ГУНП в Харківській області від 17.12.2024 про те, що відповідачі не зверталися до поліції зі скаргами на створення для них перешкод у користуванні квартирою суд до уваги не приймає, оскільки він сам по собі жодним чином не свідчить про наявність передбачених законом підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

До того ж, сам факт не проживання відповідачів у спірній квартирі не є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК України підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є не проживання понад шість місяців у житловому приміщенні саме без поважних причин.

Установивши, що право користування спірною квартирою виникло у відповідачів на законних підставах, а також відсутність у матеріалах справи належних доказів на підтвердження факту не проживання відповідачів у спірній квартирі без поважних причин більше шести місяців, оцінивши втрату відповідачами свого права на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд дійшов висновку про відсутність підстав для позбавлення відповідачів права користування спірною квартирою.

Також суд враховує, що задоволення позовних вимог призведе до порушення права відповідачів на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції, адже доказів того, що вони мають інше житло, суду не надано.

Посилання позивача на те, що відповідачі не беруть участі в утриманні квартири, суд відхиляє, адже це не є підставою для позбавлення їх права користування житлом. Позивач має право звернутися до відповідачів з вимогами про відшкодування йому витрат на утримання житла і сплату комунальних послуг, якщо вважає свої права порушеними.

З огляду на вищевикладене суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з недоведеністю.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 49, 76, 81, 141, 263-268 Цивільного процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

2. Рішення може бути оскаржено у встановленому порядку до Харківського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його підписання. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_5 ).

4. Відповідач-1: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , АДРЕСА_5 ).

5. Відповідач-2: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , АДРЕСА_5 ).

6. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Харківська міська рада (код ЄДРПОУ 04059243; м. Харків, м-н Конституції, буд. 7).

Повне рішення складено 06.03.2026 року.

Суддя Н.В. Новіченко