Постанова від 08 березня 2026 р. у справі №908/2466/25 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.03.2026 року м.Дніпро Справа № 908/2466/25

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді:Кощеєва І.М. (доповідач)

суддів: Дарміна М.О., Чус О.В.

розглянувши у порядку письмового провадження

без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу

Фізичної особи-підприємця Кияниці Ніни Володимирівни

на рішення Господарського суду Запорізької області від 17.10.2025р.

(суддя Проскуряков К.В., м. Запоріжжя, повний текст рішення складено 22.10.2025р.)

у справі

за позовом: Заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області в інтересах держави в особі Запорізької міської ради, м. Запоріжжя

до відповідача: Фізичної особи-підприємця Кияниці Ніни Володимирівни, м. Запоріжжя

про стягнення 134 355,20 грн.,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

Заступник керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області в інтересах держави в особі Запорізької міської ради, через підсистему “Електронний суд” звернувся до Господарського суду Запорізької області з позовом до фізичної особи-підприємця Кияниці Ніни Володимирівни, про стягнення 134 355,20 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за Кияницею Н.В. на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 22.09.2015р. № 939 зареєстровано право власності на будівлю фізкультурно-оздоровчого центру літ. А-2, розташовану на зазначеній земельній ділянці комунальної власності. Відповідач користується земельною ділянкою без укладення договору оренди та без сплати орендної плати, що є безпідставним збереженням майна за рахунок власника земельної ділянки — Запорізької міської ради. Прокурор, посилаючись на ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ст.ст. 181, 1212, 1214 Цивільного кодексу України, ст.ст. 93, 96, 120, 125, 206 Земельного кодексу України, ст. 21 Закону України «Про оренду землі», просив суд позов задовольнити.

2. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 17.10.2025р. позов задоволено. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Кияниці Ніни Володимирівни на користь Запорізької міської ради дохід, отриманий від безпідставно набутого майна, за період з 03.04.2017р. по 12.03.2018р. та з 01.03.2024р. по 31.08.2024р., в сумі 134 355 грн. 20 коп.. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Кияниці Ніни Володимирівни на користь Запорізької обласної прокуратури в особі Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області кошти, витрачені у 2025 році на сплату судового збору при здійсненні представництва інтересів держави, у розмірі 2 422 грн. 40 коп..

3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погодившись з вказаним рішенням суду, Фізична особа-підприємець Кияниця Ніна Володимирівна, через систему "Електронний суд", звернулась до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 17.10.2025р. у справі № 908/2466/25 та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, задовольняючи позов, порушив норми ст. 53 Господарського процесуального кодексу України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», невірно встановивши наявність у прокурора повноважень на звернення з цим позовом. Відповідно до ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і лише тоді, коли захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює уповноважений орган. Тягар доведення такої бездіяльності покладається на прокурора.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції у мотивувальній частині оскаржуваного рішення сам встановив обставини, які спростовують повноваження прокурора. Зокрема, суд дослідив листування між прокурором та Запорізькою міською радою і встановив, що виконавчий комітет Запорізької міської ради повідомив окружну прокуратуру про те, що Департаментом правового забезпечення Запорізької міської ради підготовлено та подано позовну заяву до ФОП Кияниці Н.В. про стягнення доходу, отриманого від безпідставно набутого майна за період з 13.03.2018 до 29.02.2024 (справа № 908/1496/24). Ця обставина, на думку апелянта, є прямим доказом того, що уповноважений орган не був бездіяльним — Запорізька міська рада обізнана про ситуацію та самостійно здійснює захист своїх прав.

Апелянт вважає хибним висновок суду першої інстанції про те, що оскільки позов Запорізької міської ради у справі № 908/1496/24 не охоплював спірні періоди (2017– 2018 та 2024), то саме щодо цих періодів міська рада є бездіяльною. Таке тлумачення, на думку скаржника, спотворює суть ст. 23 Закону «Про прокуратуру». Бездіяльність — це повне ігнорування порушення, натомість Запорізька міська рада діяла, обравши самостійно і спосіб захисту, і періоди, за які вимагає стягнення. Неподання позову за певні періоди (зокрема, за 2017 рік) може бути зумовлене усвідомленням міською радою факту спливу строку позовної давності, що є правомірною поведінкою, а не бездіяльністю. Прокурор, на переконання апелянта, не має права підміняти уповноважений орган та втручатися в його діяльність, фактично подаючи «конкуруючий» позов за інші періоди.

Апелянт стверджує, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права щодо позовної давності. Прокурор звернувся до суду з позовом 12.08.2025р., однією з вимог є стягнення коштів, за період з 03.04.2017р. по 12.03.2018р.. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність становить три роки. Для вимог про стягнення періодичних платежів позовна давність обчислюється окремо за кожним платежем. Перебіг строку позовної давності за вимогами за 2017 рік сплив у квітні 2020 року, за вимогами за 2018 рік — у 2021 році, тоді як позов подано лише у серпні 2025 року. Таким чином, на думку Скаржника, вимоги за період 2017– 2018 років заявлені з пропуском позовної давності, проте суд першої інстанції повністю проігнорував це питання.

Апелянт звертає увагу на непослідовність застосування норм права: в аналогічній справі № 908/1496/24, що стосується цієї ж земельної ділянки та тих самих сторін, Господарський суд Запорізької області (суддя Азізбекян Т.А.) детально дослідив та коректно застосував позовну давність, дійшовши висновку про те, що розмір коштів за 2018 та 2019 роки не підлягає стягненню внаслідок пропущеного строку позовної давності.

Крім того, апелянт зазначає, що суд першої інстанції, кваліфікувавши правовідносини за ст. 1212 ЦК України, не надав належної оцінки діям відповідача, які підтверджують її добросовісність. Суд встановив, що ФОП Кияниця Н.В. 12.08.2019р. зверталась до міського голови м. Запоріжжя із листом про надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:05:006:0170 у зв`язку з виникненням права власності на нерухоме майно. Цей факт, на думку апелянта, доводить, що відповідач не ухилявся від оформлення прав на землю, а діяв добросовісно відповідно до вимог ст. 120 Земельного кодексу України та ініціював процедуру укладення договору оренди. Відсутність договору є наслідком тривалої адміністративної процедури з боку Запорізької міської ради, а не неправомірної поведінки відповідача.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Запорізька міська рада подала відзив на апеляційну скаргу, згідно якого заперечує проти апеляційної скарги ФОП Кияниці Н.В. та вважає апеляційну скаргу необґрунтованою, просить залишити її без задоволення, а рішення Господарського суду Запорізької області від 17.10.2025 у справі № 908/2466/25 - без змін, посилаючись на наступне:

Щодо позовної давності Запорізька міська рада зазначає, що відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. До вимог про стягнення заборгованості з орендної плати застосовується загальний строк позовної давності тривалістю три роки, передбачений ст. 257 ЦК України. Оскільки невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, право на позов виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі позову. Позивач посилається на відповідну практику Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (постанови від 10.04.2018р. у справі № 910/16945/14, від 27.04.2018р. у справі № 908/1394/17, від 16.11.2018р. у справі № 918/117/18, від 30.01.2019р. у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13.02.2019р. у справі № 924/312/18).

Водночас, Запорізька міська рада зазначає, що відповідно до п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (в редакції Закону від 30.03.2020р. № 540-IX) під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки позовної давності, визначені ст.ст. 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину. Карантин діяв з 12.03.2020 безперервно до 30.06.2023р.. Крім того, п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (в редакції Закону від 08.11.2023 № 3450-IX) передбачає, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України від 24.02.2022р. № 64/2022, перебіг позовної давності зупиняється на строк дії такого стану. Воєнний стан діє з 24.02.2022р. по теперішній час. Позивач посилається на постанову Верховного Суду від 07.09.2022р. у справі № 679/1136/21, згідно якої продовження позовної давності в період дії карантину є безумовним та автоматичним в силу закону, а також на постанову Верховного Суду від 22.09.2022р. у справі № 920/724/21. З урахуванням зазначеного, Запорізька міська рада вважає, що строк позовної давності за вимогою про стягнення з ФОП Кияниці Н.В. доходу, за період з 03.04.2017р. по 12.03.2018р. та з 01.03.2024р. по 31.08.2024р., не сплив.

Щодо добросовісності відповідача Запорізька міська рада зазначає, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за Кияницею Н.В. зареєстровано право власності на будівлю фізкультурно-оздоровчого центру, розташовану на земельній ділянці комунальної власності з кадастровим номером 2310100000:05:006:0170. Оскільки відповідач не є власником або постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, єдиним способом сплати за користування є орендна плата. Позивач посилається на ч. 2 ст. 120 ЗК України, згідно якої не вважається правопорушенням відсутність зареєстрованого права оренди, проте це не надає права на безоплатне використання земельної ділянки (постанова Верховного Суду від 10.02.2020р. у справі № 922/981/18). Запорізька міська рада також посилається на постанову Верховного Суду від 13.03.2024р. у справі № 161/8273/20, згідно якої фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави зберіг у себе кошти у вигляді орендної плати, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України.

Позивач зазначає, що у спірних правовідносинах наявні всі три умови для виникнення кондиційного зобов`язання: відбулося збереження майна (грошових коштів у розмірі орендної плати); правові підстави для збереження відсутні, оскільки реалізація речового права на земельну ділянку здійснюється за плату; збереження здійснено за рахунок власника — територіальної громади міста Запоріжжя. Щодо посилання апелянта на звернення від 12.08.2019р. до міського голови як на доказ добросовісності, Запорізька міська рада зазначає, що відповідно до ч. 11 ст. 120 ЗК України, набувач об`єкта нерухомого майна зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності звернутися із заявою про передачу земельної ділянки у власність або користування. Відповідач не здійснював належних заходів щодо оформлення права користування земельною ділянкою відповідно до ст. 123 ЗК України, а також не звітував та не сплачував кошти за користування земельною ділянкою.

Вознесенівська окружна прокуратура міста Запоріжжя Запорізької області не скористалася правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

6. Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.11.2025р. для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді – Кощеєв І.М. (доповідач), судді – Чус О.В., Дармін М.О.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 17.11.2025р. витребувано у Господарського суду Запорізької області матеріали справи/копії матеріалів справи №908/2466/25.

Матеріали справи № 908/2466/25 надійшли до Центрального апеляційного господарського суду.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 26.11.2025р. апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Кияниці Ніни Володимирівни на рішення Господарського суду Запорізької області від 17.10.2025р. у справі № 908/2466/25 залишено без руху, надано апелянту строк для усунення недоліків.

Згідно з ч. 1 ст. 247 ГПК України у порядку спрощеного провадження розглядаються малозначні справи.

Ч. 13 ст. 8 ГПК України визначено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідно до п. 1 ч. 5 ст. 12 ГПК України, для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Ч. 1 ст. 270 ГПК України встановлено, що в суді апеляційної інстанції справи переглядаються в порядку спрощеного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

Ч. 10 ст. 270 ГПК України встановлено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

При розгляді цієї справи колегія суддів враховує, що предметом позову у цій справі є вимоги про стягнення суми, меншої ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто вказана справа відноситься до малозначних справ в розумінні ГПК України, і розглядає справу без повідомлення учасників справи.

Після усунення недоліків апеляційної скарги, ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 08.12.2025р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Кияниці Ніни Володимирівни на рішення Господарського суду Запорізької області від 17.10.2025р. у справі № 908/2466/25, для розгляду у порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.

7. Встановлені судом обставини справи

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 22.09.2015р. за Кияницею Ніною Володимирівною (РНОКПП НОМЕР_1 ) на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 22.09.2015р. № 939 зареєстровано право власності на будівлю фізкультурно-оздоровчого центру літ. А-2, яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Перемоги, 77.

Згідно з п. 1 договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 22.09.2015р. № 939 у зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 умов договору позики, укладеного 24.05.2013р. з ОСОБА_2 , та умов договору іпотеки, укладеного 24.05.2013р. з ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Мельник О.Г. та зареєстрованого за № 469, Іпотекодавець ( ОСОБА_1 ) передає Іпотекодержателю ( ОСОБА_2 ) в рахунок виконання Основного зобов`язання (договору позики від 24.05.2013р.) право власності на предмет іпотеки – будівлю фізкультурно-оздоровчого центру літ. А-2, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 915,1 кв.м..

Відповідно до п. 1.1 договору іпотеки від 24.05.2013р., укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Запорізької міського нотаріального округу Мельником О.Г. та зареєстрованого в реєстрі за № 469, предмет іпотеки розташований на земельній ділянці площею 0,0566 га, кадастровий номер земельної ділянки: 2310100000:05:006:0170, яка знаходиться в оренді, згідно договору оренди землі від 28.02.2008р., зареєстрованого у Запорізькій регіональній філії ДП “Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах”, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 13.03.2008р. за № 040826100434.

Перебування вказаного нерухомого майна також підтверджується актом виїзду на місцевість від 07.10.2024р., складеного представником Департаменту управління активами Запорізької міської ради.

Відповідно до зазначеного акта на земельній ділянці знаходиться двоповерхова будівля, ділянка не огороджена. Фасадна вивіска свідчить, що в приміщенні знаходиться школа “Juliet”.

Згідно інформації з Державного земельного кадастру земельна ділянка площею 0,0566 га з кадастровим номером 2310100000:05:006:0170 сформована за проектом землеустрою та 13.03.2008р. зареєстрована у реєстрі.

Вказана земельна ділянка, у період часу з 13.03.2008р. до 03.09.2014р., перебувала в оренді ПП Тимофієнка С.М., на підставі договору оренди від 28.02.2008р., зареєстрованого 13.03.2008р. за № 040826100434.

Разом з цим, зазначений договір оренди земельної ділянки розірвано на підставі додаткової угоди від 03.09.2014р., укладеної між Запорізькою міською радою та ПП Тимофієнком С.М.

ФОП Кияниця Н.В. 12.08.2019р. зверталась до міського голови м. Запоріжжя із листом від 12.08.2019р. вх. № 10879/03-32/05 про надання в оренду земельної ділянки (кадастровий номер 2310100000:05:006:0170) по вул. Перемоги, 77, м. Запоріжжя, для розташування фізкультурно-оздоровчого центру, у зв`язку з виникненням права власності на нерухоме майно згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22.09.2015р. № 44305425.

Разом з цим, відповідно до інформації з Державного земельного кадастру, Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно право оренди земельної ділянки площею 0,0566 га з кадастровим номером 2310100000:05:006:0170 за адресою: м. Запоріжжя, вул. Перемоги, 77, до теперішнього часу не зареєстровано.

Відповідно до листів виконавчого комітету Запорізької міської ради від 22.04.2024р. №06608/03.3-20/03, від 10.07.2024р. № 11305/03.3-20/03, від 13.09.2024р. № 11305/03.3-20/03 (14595/03.3-20/03) та від 12.12.2024р. № 8233/01/01-07/11206 договори оренди землі на земельну ділянку з кадастровим номером 2310100000:05:006:0170, яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Перемоги, 77, в інформаційній базі (договорів оренди землі, укладених Запорізькою міською радою) не обліковуються.

Згідно з листами Головного управління ДПС у Запорізькій області від 15.03.2024р. №3461/5/08-01-24-10, від 23.10.2024р. № 12005/5/08-01-24-03-11 та від 24.02.2025р. №2217/5/08-01-24-05-11 нарахування земельного податку або орендної плати за земельну ділянку з кадастровим номером 2310100000:05:006:0170, яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Перемоги, 77, не проводилась та сплата не здійснювалась оскільки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно відсутня інформації щодо реєстрації за Кияницею Н.В. (РНОКПП НОМЕР_1 ) права власності або користування вказаною земельною ділянкою.

Згідно з витягом від 23.09.2019р. № 3648/207-19 встановлено, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:05:006:0170 складає 2 896 940,82 грн., а також відповідно до витягу від 15.02.2024 р. № НВ-2300022152024 нормативна грошова оцінка земельної складає 3 491 252,14 грн..

Запорізькою міською радою на підставі зазначеної інформації, документів та рішень Запорізької міської ради від 30.06.2015. № 7 “Про затвердження нормативної грошової оцінки земель міста Запоріжжя”, від 28.11.2018р. № 26 “Про встановлення розміру орендної плати за землю” здійснено розрахунки недоотриманих доходів за фактичне користування Кияницею Н.В. (РНОКПП НОМЕР_1 ) земельною ділянкою площею 566 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 без оформлення правовстановлюючого документа, що посвідчує право оренди (користування), за період з 03.04.2017р. по 12.03.2018р. та з 01.03.2024р. по 31.08.2024р..

Згідно вказаних розрахунків, загальний розмір недоотриманих доходів за фактичне користування зазначеною вище земельною ділянкою без оформлення правовстановлюючого документа, що посвідчує право оренди (користування), за період з 03.04.2017р. по 12.03.2018р. та з 01.03.2024р. по 31.08.2024р., становить 134 355,20 грн., зокрема: за період з 03.04.2017р. по 31.12.2017р. – 64 698,28 грн.; за період з 01.01.2018р. по 12.03.2018р. – 17 288,14 грн.; за період з 01.03.2024р. по 31.08.2024р. – 52 368,78 грн.

За доводами Прокурора, враховуючи, що ФОП Кияниця Н.В. до теперішнього часу користується вказаною земельною ділянкою без достатньої правової підстави, відповідно до положень ст.ст. 1212-1214 ЦК України прокурор вважає, що Відповідач повинен відшкодувати Запорізькій міській раді доходи, які він одержав у вигляді несплаченої орендної плати, за період з 03.04.2017р. по 12.03.2018р. та з 01.03.2024р. по 31.08.2024р., у розмірі 134 355,20 грн..

Неоплата Відповідачем вказаної вище суми стало підставою для звернення заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області в інтересах Запорізької міської ради з позовом у даній справі.

За наслідками розгляду позову господарським судом прийнято оскаржуване рішення у даній справі.

Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що за Кияницею Н.В. на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 22.09.2015р. № 939 зареєстровано право власності на будівлю фізкультурно-оздоровчого центру літ. А-2, розташовану за адресою: м. Запоріжжя, вул. Перемоги, 77, на земельній ділянці з кадастровим номером 2310100000:05:006:0170 площею 0,0566 га, що є комунальною власністю. Суд встановив, що відповідач не оформила та не зареєструвала речові права на зазначену земельну ділянку, договір оренди не укладено, орендна плата не сплачувалась. Суд зазначив, що відповідно до ст.ст. 120, 125 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України виникнення права власності на об`єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права оренди земельної ділянки, проте не вважається правопорушенням відсутність зареєстрованого права оренди. До моменту оформлення права оренди відносини з фактичного користування земельною ділянкою є кондиційними та регулюються главою 83 Цивільного кодексу України. Суд, посилаючись на ст.ст. 1212, 1214 ЦК України та практику Великої Палати Верховного Суду (постанови від 23.05.2018р. у справі № 629/4628/16-ц, від 17.10.2018р. у справі № 922/2972/17, від 20.11.2018р. у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019р. у справі № 320/5877/17, від 04.12.2019р. у справі № 917/1739/17), дійшов висновку, що відповідач зобов`язана відшкодувати Запорізькій міській раді доходи у вигляді несплаченої орендної плати, у розмірі 134 355,20 грн. Суд також визнав наявність у прокурора підстав для представництва інтересів держави, оскільки Запорізька міська рада не вживала заходів претензійно-позовного характеру щодо стягнення за спірні періоди.

8. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).

Апеляційний господарський суд, переглядаючи в апеляційному порядку оскаржуване судове рішення, в межах доводів та вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом попередньої інстанції норм матеріального і процесуального права, дійшов висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги Відповідача виходячи з наступного.

Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Частинами 1, 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до п. 3 ч.1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частинами 3 - 5 ст.53 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", згідно з ч.ч. 1, 3 якої представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Зокрема, представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 звернула увагу, зокрема, що бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Тобто прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

У даному випадку, Вознесенівською окружною прокуратурою міста Запоріжжя до Запорізької міської ради направлялися листи від 29.03.2024р. № 52-103-3246ВИХ-24, від 29.05.2024р. № 52-103-5382ВИХ-24, від 12.07.2024р. № 52-103-6802ВИХ-24 та від 25.11.2024р. № 52-103-11060ВИХ-24, про надання інформації щодо вжиті заходи претензійно-позовного характеру щодо стягнення з Кияниці Н.В. недоотриманого доходу за фактичне використання земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:05:006:0170, площею 0,0566 га, яка розташована на вул. Перемоги, 77 у м. Запоріжжі.

Виконавчий комітет Запорізької міської ради листами від 22.04.2024р. № 06608/03.3-20/03, від 10.07.2024р. № 11305/03.3-20/03 та від 13.09.2024р. № 11305/03.3-20/03 повідомив окружну прокуратуру про те, що Департаментом правового забезпечення Запорізької міської ради підготовлено та подано позовну заяву до ФОП Кияниці Н.В. про стягнення доходу, отриманого від безпідставно набутого майна, за період з 13.03.2018р. до 29.02.2024р..

Відповідно до листа Департаменту управління активами Запорізької міської ради від 12.12.2024р. № 8233/01/01-07, від 23.07.2025р. № 5928/01/01-07/6439 міською радою заходи претензійно-позовного характеру до ФОП Кияниці Н.В. щодо стягнення доходу, отриманого від безпідставно набутого майна, за період з 03.04.2017р. до 12.03.2018р. та з 01.03.2024р. до 31.08.2024р., не вживались.

Незалежно від причин неподання до суду Запорізькою міською радою позову, факт такого незвернення до суду свідчить про те, що вказаний орган державної влади не виконує своїх повноважень щодо захисту інтересів держави.

Таким чином, внаслідок нездійснення Запорізькою міською радою відповідного захисту інтереси держави залишаються незахищеними.

З огляду на викладене, прокурором доведено наявність підстав для представництва прокуратурою інтересів держави в суді та виконано приписи статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Щодо доводів апеляційної скарги, пов`язаних з неправильним застосуванням норм матеріального права щодо позовної давності (ст.ст. 257, 267 ЦК України), суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Як вже зазначалось вище, Прокурор звернувся до суду з позовом 12.08.2025р., з вимогою про стягнення коштів, за період з 03.04.2017р. по 12.03.2018р. та з 01.03.2024 р. по 31.08.2024р..

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ч.1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України, для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Таким чином, протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом, а для визначення моменту виникнення права на позов важливою є також і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав (такий правовий висновок наведено, зокрема у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.04.2018р. у справі № 902/538/14).

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

При цьому, колегія суддів констатує, що під час розгляду справи в суді першої інстанції про застосування позовної давності, ФОП Кияниця Н.В., як сторона спору (особа до якої заявлено матеріально-правову вимогу) не заявляла, що виходячи з приписів ч. 3 ст. 267 ЦК України, виключає її застосування апеляційним судом.

Водночас, Європейський Суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93 та № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Оскільки невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Така правова позиція викладена, зокрема, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.04.2018р. у справі № 910/16945/14, від 27.04.2018р. у справі № 908/1394/17, від 16.11.2018р. у справі № 918/117/18, від 30.01.2019р. у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13.02.2019р. у справі № 924/312/18.

Разом з тим, відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-2019)» від 30.03.2020р. № 540-IX, який набрав чинності з 02.04.2020р., Цивільний кодекс України доповнено п. 12 Прикінцевих та перехідних положень відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями ст. 257, 258, 362, 559, 681,728,786,1293 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020р. «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено на всій території України карантин з 12.03.2020.

Карантин, впроваджений в Україні з 12.03.2020р. безперервно продовжувався до 30.06.2023р. (постанови Кабінету Міністрів України № 239 від 25.03.2020р., № 291 від 22.04.2020р., № 343 від 04.05.2020р., № 392 від 20.05.2020р., № 500 від 17.06.2020р., № 641 від 22.07.2020р., № 760 від 26.08.2020р., № 956 від 13.10.2020р., № 1236 від 09.12.2020р., № 104 від 17.02.2021р., № 405 від 21.04.2021р., № 611 від 16.06.2021р., № 855 від 11.08.2021р., № 981 від 22.09.2021р., № 1336 від 15.12.2021р., № 229 від 23.02.2022р., № 630 від 27.05.2022р., № 928 від 19.08.2022р., № 1423 від 23.12.2022р., № 383 від 25.04.2023р.).

Постановою Кабінету Міністрів України № 651 від 27.06.2023р. «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» карантин відмінено з 24:00 30.06.2023р..

Верховний Суд у постанові від 07.09.2022р. у справі № 679/1136/21 вказав на те, що у п. 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України у редакції Закону України від 30.03.2020р. № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).

Таким чином, в період з 12.03.2020р. по 30.06.2023р., на всій території України діяв карантин з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19. Тобто, було запроваджено механізм, за якого позовна давність на період дії карантину продовжується на строк дії таких обставин.

У постанові Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 920/724/21 зазначено, що суди під час аналізу вимог про застосування строків позовної давності зважають на те, що їх продовження в період дії карантину є безумовним та автоматичним в силу закону. А тому, обґрунтування причин, за яких дія карантину не дала б змоги особі подати позов вчасно, не вимагається.

В подальшому, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено п. 19, яким встановлено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257, 259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Вказаний пункт був введений в дію на підставі Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм, на період дії воєнного стану» № 2120-IX від 15.03.2022р., який набрав чинності з 17.03.2022р.. ’

На теперішній час п. 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладено в редакції Закону України № 3450-IX від 08.11.2023р. та передбачає, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022р. № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 р. № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022р. у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч.1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 р. строком на 30 діб.

Указом Президента України №4356-IX від 16.04.2025р. продовжено строк, дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 9 травня 2025 року строком на 90 діб.

Тобто, на законодавчому рівні було запроваджено механізм, за якого позовна давність на період дії карантину, воєнного стану або надзвичайної ситуації продовжується на строк дії таких обставин.

Враховуючи вищевикладене, приймаючи до уваги приписи п., п. 12, 19 «Прикінцевих та перехідних положень» Цивільного кодексу України щодо продовження строків позовної давності на строк дії карантину (який діяв з 12.03.2020р. по 30.06.2023р.) та у подальшому на строк дії воєнного стану (який діє з 24.02.2022р. по теперішній час), колегія суддів дійшла висновку, що строк позовної давності за вимогою про стягнення з фізичної особи- підприємця Кияниці Ніни Володимирівни про стягнення доходу, отриманого від безпідставно набутого майна, за період з 03.04.2017р. по 12.03.2018р. та з 01.03.2024 р. по 31.08.2024р., в розмірі 134 355,20 грн., не сплив. Позовна заява подана до суду в межах строків позовної давності.

Таким чином, доводи апелянта про пред`явлення даного позову з пропуском позовної давності є безпідставними та необґрунтованими та відхиляються колегією суддів.

Щодо невідповідності висновків суду обставинам справи щодо добросовісності відповідача та ненадання належної оцінки зверненню відповідача від 12.08.2019р. про надання земельної ділянки в оренду, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Так, у даному випадку, в якості доказу добросовісності відповідача, ФОП Кияниця Н.В.в апеляційній скарзі посилається на копію звернення відповідача до міського голови м. Запоріжжя від 12.08.2019р. щодо передачі в оренду земельної ділянки за адресою: м. Запоріжжя, вул. Перемоги, 77.

Проте, колегія суддів вказані посилання відхиляє, як безпідставні, з огляду на наступне.

Частиною 11 ст.120 Земельного кодексу України визначено, якщо об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), інша будівля або споруда), об`єкт незавершеного будівництва розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об`єкта нерухомого майна зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об`єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування із заявою про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому ст.ст. 118, 123 або 128 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст.123 Земельного кодексу України, надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі: проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання) та/або надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; технічних документацій із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок у разі поділу та/або об`єднання земельних ділянок.

Згідно ч. 2 ст. 123 Земельного кодексу України, особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за документацією із землеустрою, звертається з заявою про надання дозволу на розробку документації із землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

Частиною 3 ст. 123 Земельного кодексу України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає заяву і дає дозвіл на розроблення документації із землеустрою або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко- економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно- територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Умови і строки розроблення документації із землеустрою визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем відповідних робіт.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання документації із землеустрою приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (ч.6 ст. 123 Земельного кодексу України).

Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки у користування або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду (ч. 16 ст. 123 Земельного кодексу України).

Отже, вказаними правовими нормами передбачено, що орган місцевого самоврядування приймає рішення про надання земельних ділянок комунальної власності у користування.

Водночас, прийняттю цього рішення передує відповідна процедура надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, за якою уповноважений орган місцевого самоврядування у місячний строк приймає відповідне рішення.

Якщо ж рішення про надання дозволу не прийнято, особа має право замовити розроблення документації із землеустрою без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє уповноважений орган.

У постановах від 26.03.2020р. у справі № 823/175/17, від 21.07.2020р. у справі № 823/176/17, від 13.10.2020р. у справі № 2340/4242/18, від 09.11.2021р. у справі № 823/2592/18 Верховний Суд зазначав, що неприйняття жодного з рішень за заявою протягом зазначеного строку, як це передбачено в абз. 3 ч. 3 ст. 123 Земельного кодексу України, слід визнати мовчазною згодою на надання дозволу на розроблення проекту землеустрою.

В такому випадку (неприйняття жодного рішення у місячний строк), Земельний кодекс України, пов`язує виникнення у особи права на замовлення розроблення документації із землеустрою без надання такого дозволу з такими умовами: 1) замовлення розроблення документації у місячний строк з дня закінчення строку, встановленого для прийняття рішення щодо заяви про надання дозволу на розроблення технічної документації; 2) письмове повідомлення органу, який мав прийняти рішення щодо його заяви; 3) укладення та надання до письмового повідомлення договору на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Як вже зазначалось, відповідач є власником нерухомості ще з 22.09.2015 р., а земельна ділянка під цією нерухомістю сформована 13.03.2008р. (з визначенням площі ділянки 0,0566 га та її меж).

Разом з тим, відповідачем, як особою, зацікавленою в одержанні у користування земельної ділянки комунальної власності тієї площі, необхідної для експлуатації та обслуговування належних йому об`єктів нерухомості, не було вчинено жодних конкретних дій, передбачених ст. 123 Земельного кодексу України, щодо реалізації свого права на отримання земельної ділянки у користування.

Станом на момент подання Заступником керівника прокурори позову, відповідачка не зверталася до Ради з відповідним клопотанням про розробку проекту землеустрою, не укладала договору із спеціалізованою організацією про розроблення технічної документації із землеустрою, відповідно, не повідомляла про це Раду та не направляла їй виготовлений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки (з визначенням бажаної площі ділянки та її меж) для того, щоб Рада прийняла відповідне рішення.

За таких обставин, колегія суддів вважає, щодоказів здійснення Скаржником заходів, щодо оформлення права користування земельною ділянкою, з кадастровим номером: 2310100000:05:006:0170, яка на праві комунальної власності належить Запорізькій міській раді матеріали справи не містять.

Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі", законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до Земельного кодексу України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею (ст. 2, 3).

Згідно зі ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: а) розпорядження землями територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Пунктом "в" ч. 1 ст. 96 Земельного кодексу України передбачено, що землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.

У ст. 206 Земельного кодексу України зазначено, що використання землі в Україні є платним; об`єктом плати за землю є земельна ділянка; плата за землю справляється відповідно до закону.

Статтею 116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою ст. 128 цього Кодексу.

Правові підстави користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 Земельного кодексу України реалізується через право постійного користування або право оренди.

Частиною 1 ст. 93 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Згідно зі ст.ст. 122-124 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Частиною 4 ст. 236 ГПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021р. у справі №200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давнього Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Разом з тим, як вбачається з положень ст. 120 Земельного кодексу України, виникнення права власності на об`єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки .

Поряд з цим, ч. 2 ст.120 ЗК України, визначено, що не є правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі або споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка не має іншого власника і на якій ці будинок, будівля або споруда розміщені.

У цьому випадку, відсутність документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою у Відповідача не може бути визнане як її самовільне використання, однак не надає права на її безоплатне використання.

Аналогічну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 13.03.2024 у справі №916/2119/22, від 02.06.2020 у справі № 922/2417/19, від 10.02.2020 р. у справі № 922/981/18.

Тобто, у будь-якому випадку, користувач зобов`язаний сплачувати за користування сформованою земельною ділянкою. Між тим, докази такої оплати матеріали справи не містять.

Статтею 125 Земельного кодексу України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту реєстрації цих прав.

Таким чином, положення глави 15, ст. 120, 125 Земельного кодексу України дають підстави стверджувати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований.

Одночасно, виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Таким чином, з моменту виникнення права власності на нерухоме майно у власника виникає обов`язок оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку, розташовану під цією нерухомістю.

У даному випадку, як зазначено вище, Відповідач є власником нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером: 2310100000:05:006:0170, за адресою: вул. Перемоги, 77 м. Запоріжжя, власником якої є Запорізька міська рада.

З огляду на викладене, з дня набуття права власності на об`єкти нерухомого майна Відповідач став фактичним користувачем вказаної земельної ділянки, на якій це майно розташоване, а отже у нього виник обов`язок належно оформити правовідносини щодо користування земельною ділянкою, а також обов`язок сплачувати за користування земельною ділянкою, на якій це майно розташовано.

Однак, як правильно встановлено місцевим господарським судом, докази належного оформлення права користування вказаною земельною ділянкою за ФОП Кияницею Н.В., зокрема, докази укладення відповідного договору оренди з ЗМР та державної реєстрації такого права у спірний період, Відповідачем не надані.

Таким чином, Відповідач у цей період користувався спірною земельною ділянкою без достатньої правової підстави.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 13.03 2024р. справа 161/8273/20 зазначив: «Отже, у випадку використання землекористувачем сформованої земельної ділянки комунальної власності, якій присвоєно окремий кадастровий номер, без оформлення договору оренди власник такої земельної ділянки (орган місцевого самоврядування, який представляє інтереси територіальної громади) може захистити своє право на компенсацію йому вартості неотриманої орендної плати в порядку ст. 1212 ЦК України.

Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте, з огляду на положення ч.2 ст. 120 ЗК України не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.

До моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої ст. 1212 ЦК України.»

Згідно з ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

У відповідності до ст. 1213 ЦК України, набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Відповідач (набувач), не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору, фактично збільшив свої доходи, а Позивач (потерпілий) втратив належне йому майно (кошти від орендної плати). До моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондиційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч.1 ст. 1212 ЦК України.

З аналізу змісту норм ст. 1212-1214 ЦК України, абз. 4 ч. 1 ст. 144, абз. 5 ч. 1 ст. 174 ГК України випливає, що зобов`язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (кондиційне зобов`язання) виникає за одночасної наявності трьох умов: 1) відбувається набуття чи збереження майна; 2) правові підстави для набуття чи збереження майна відсутні; 3) набуття чи збереження здійснюється за рахунок іншої особи.

Статтею 206 Земельного кодексу України, п.п. 14.1.136. п.14.1. ст. 14 Податкового кодексу України, передбачено, що власником майна фактично збереженого відповідачем (коштів у вигляді орендної плати за користування земельною ділянкою) також є територіальна громада міста Запоріжжя в особі позивача (Запорізької міської ради). Отже, збереження (заощадження) відповідачем коштів у вигляді орендної плати за користування земельною ділянкою призвело до збільшення (накопичення) цих коштів у відповідача за рахунок їх неодержання позивачем. Правові підстави для одержання відповідачем права володіння і користування земельною ділянкою безоплатно - відсутні, так само, як і підстави для не нарахування орендної плати за землю.

Незалежно від наявності вини в поведінці відповідача, сам факт несплати відповідачем за користування земельною ділянкою, свідчить про втрату позивачем майна, яке в спірних правовідносинах підпадає під категорію "виправдане очікування", що є загальновизнаною в т.ч. в практиці визначення Європейського суду з прав людини.

Підпунктами 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що земельний податок - обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Податковим кодексом України визначено, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є обов`язковим платежем, а його розмір визначається на підставі законодавчих актів, тобто є регульованою ціною (ст.си. 14.1.125, 14.1.136, 288.5 Податкового кодексу України).

Наявність між сторонами позадоговірних кондикційних правовідносин не є підставою для незастосуванння при визначенні розміру несплаченої відповідачем орендної плати за земельну ділянку як безпідставно збережених грошових коштів затвердженої у встановленому законом порядку нормативної грошової оцінки цієї ділянки.

У разі, коли особа користувалася земельною ділянкою без достатньої правової підстави, у зв`язку з чим зберегла кошти, вона зобов`язана повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч.1 ст. 1212 ЦК України. Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019р. у справі №917/1739/17.

Відповідачем не заперечується, а визнається факт знаходження на земельній ділянці комунальної власності належного йому на праві власності об`єкту нерухомого майна, а також, що ним використовується ця земельна ділянка без укладення відповідного договору оренди з міською радою.

Отже, вбачається, що Відповідач є фактичним користувачем земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника зберіг у себе кошти у вигляді орендної плати та зобов`язаний повернути ці кошти Запорізькій міській раді на підстав і ч. 1 ста. 1212 Цивільного кодексу України.

В свою чергу, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.02.2024р. у справі №910/3831/22 відступила від правових висновків, викладених у постанові Касаційного цивільного суду від 02.02.2021р. у справі № 330/2142/16-ц та постановах Касаційного господарського суду від 23.04.2019р. у справі № 918/47/18, від 17.08.2021р. у справі № 913/371/20 та від 27.03.2019р. у справі № 905/1313/18 щодо моменту виникнення прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна на підставі ст. 1212 ЦК України, визначивши, що зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми ст. 1212 ЦК України, на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Виконати таке зобов`язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала.

За таких умов, з урахуванням положень наведених норм та вищезазначених фактичних обставин справи, враховуючи що з моменту набуття права власності Відповідач, являючись фактичним користувачем земельної ділянки, розташованої по вул. Перемоги, 77 у м. Запоріжжя з кадастровим номером 2310100000:05:006:0170, у спірний період користувався цією ділянкою без договору оренди, не сплачував передбачену чинним законодавством плату за користування нею, що є порушенням інтересів власника землі – Запорізької міської ради, яке полягало у позбавленні її можливості ефективного використання права комунальної власності, а також права щодо отримання плати та користування землею, та ненадання товариством доказів, які б спростовували вказане порушення, місцевим господарським судом зроблено правильний висновок про наявність підстав для стягнення з Фізичної особи-підприємця Кияниці Ніни Володимирівни 134 355,20 грн., за користування земельною ділянкою без правової підставиу, порядку ст. 1212 ЦК України, за спірний період.

Скаржником не спростовані висновки суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача заборгованості за фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності з кадастровим номером 2310100000:05:006:0170, площею 0,0566 га.

Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Підсумовуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що викладені у апеляційній скарзі аргументи не можуть бути підставами для скасування рішення місцевого господарського суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні Скаржником норм матеріального та процесуального права, що в сукупності виключає можливість задоволення апеляційної скарги Відповідача.

9. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 р.).

Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У даній справі суд дійшов висновку, що Скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

З огляду на приписи ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 р." Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.

Отже, доводи заявника апеляційної скарги про порушення норм матеріального права судом попередньої інстанції під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження.

За змістом ст. 236 ГПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно із ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Звертаючись із апеляційною скаргою, Скаржник не спростував наведених висновків суду першої інстанції та не довів неправильного застосування судом норм матеріального права, як необхідної передумови для зміни чи скасування прийнятого ним судового рішення.

З урахуванням викладеного, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення місцевого господарського суду у даній справі має бути залишено без змін.

10. Судові витрати

У зв`язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, на підставі ст. 129 ГПК України, покладаються на Скаржника.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 269, 270, 273, 275 - 285, 287 ГПК України, Центральний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Кияниці Ніни Володимирівни - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 17.10.2025р. у справі № 908/2466/25 - залишити без змін.

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено статтями 286-289 Господарського процесуального кодексу.

Головуючий суддя І.М. Кощеєв

Суддя М.О. Дармін

Суддя О.В. Чус