Постанова від 02 березня 2026 р. у справі №158/338/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2026 рокуЛьвівСправа № 158/338/26 пров. № А/857/8200/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого судді Шавеля Р.М.,

суддів Бруновської Н.В. та Хобор Р.Б.,

з участю секретаря судового засідання - Нагибайло Т.О.,

а також сторін (їх представників):

від позивача – Мельник М.М.;

від відповідача - Гайгота І.М.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській обл. на рішення Ківерцівського районного суду Волинської обл. від 28.01.2026р. в адміністративній справі за позовом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській обл. до громадянина Республіки Грузія ОСОБА_1 про продовження строку затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України (суддя суду І інстанції: Костюкевич О.К., час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 16 год. 32 хв. 28.01.2026р., м.Ківерці Волинської обл.),-

В С Т А Н О В И В:

27.01.2026р. (згідно з відомостями реєстраційної позначки суду першої інстанції – 28.01.2026р.) за допомогою системи «Електронний суд» позивач Центральне міжрегіональне управління /ЦМУ/ Державної міграційної служби /ДМС/ у м.Києві та Київській обл. звернувся до суду із адміністративним позовом, у якому просив продовжити строк затримання громадянина Республіки Грузія ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення, строком на шість місяців (а.с.1-3).

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської обл. від 28.01.2026р. в задоволенні заявленого позову відмовлено (а.с.50-52).

Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржив позивач ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській обл., який покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до помилкового вирішення справи, просить рішення суду скасувати та прийняти нову постанову, якою заявлений позов задовольнити (а.с.54-56).

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що на момент звернення до суду із цим позовом ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській обл. вжило вичерпних заходів для ідентифікації та примусового видворення відповідача. Зокрема, 04.12.2025р. відповідач був ідентифікований; 13.01.2026р. здійснена спроба примусового видворення відповідача через ПП «Устилуг», однак відповідач отримав відмову в перетині державного кордону в напрямку в`їзду до Республіки Польща.

За таких умов вважає, що є наявними умови для продовження строку затримання відповідача на строк шість місяців.

Інший учасник справи не подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, визначеного в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача на підтримання поданої скарги, заперечення представника відповідача, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.

Як встановлено під час судового розгляду та підтверджено матеріалами справи, 01.12.2025р. співробітниками ДКР СБ України виявлено громадянина Республіки Грузія ОСОБА_2 , який перебував в Україні з порушенням вимог чинного міграційного законодавства (зворот а.с.6).

Раніше іноземець отримував дозвіл на імміграцію в Україну, який було скасовано 25.05.2021р. за рішенням Запорізького районного сектору УДМС в Запорізькій обл. № 23284500000064 (зворот а.с.8).

Вищевказане рішення було оскаржено відповідачем до Запорізького окружного адміністративного суду, рішенням якого від 09.09.2021р. у справі № 280/6360/21 позовні вимоги залишено без задоволення; постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 27.01.2022р. рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Відносно відповідача неодноразово приймались рішення про заборону в`їзду в Україну строком на 3 роки (а.с.9-12).

З питань визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до компетентних органів іноземець не звертався; будь-яких інших дій для легалізації факту свого перебування на території України не вживав.

Документи, які б підтверджували законне перебування на території України у відповідача відсутні.

01.12.2025р. уповноваженими особами ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській обл. відносно відповідача прийнято рішення про примусове видворення з України та притягнуто його до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.203 КУпАП (а.с.14-18).

Того ж дня 01.12.2025р. працівниками ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській обл. затримано відповідача для з`ясування причин та обставин правопорушення і умов, що йому сприяли, у порядку ч.2 ст.263 КУпАП, строком на 72 години та поміщено до Волинського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні (ПТПІ) (а.с.19-21).

Відповідно до рішення Ківерцівського районного суду Волинської обл. від 04.12.2025р. у справі 158/3646/25 позов ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській обл. задоволено частково; затримано громадянина Республіки Грузія ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення, з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, строком на 2 (два) місяці, але не довше моменту виконання рішення про примусове видворення; в задоволенні решти вимог відмовлено (а.с.32-34).

04.12.2025р. до ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській обл. надійшов лист Волинського ПТПІ про ідентифікацію відповідача (а.с.22).

13.01.2026р. була здійснена спроба у здійсненні примусового видворення відповідача через ПП «Устилуг», однак останньому було відмовлено в перетині державного кордону в напрямку ЄС через Республіку Польща (а.с.24-29).

Після цього відповідач був повернутий до ПТПІ (а.с.29-30).

Приймаючи рішення по справі та відмовляючи в задоволенні заявленого позову, суд першої інстанції виходив з того, що на теперішній час особу відповідача належним чином ідентифіковано та встановлено його належність до громадянства Республіки Грузія.

Також в судовому засіданні встановлено, що відповідач у справі висловив своє бажання співпрацювати з органами міграційної служби під час процедури його документації, має необхідні кошти для можливості самостійно покинути територію України.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про продовження затримання відповідача з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України, виходячи з наступного.

Частиною 2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», який набрав чинності з 11.09.1997р., Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 5 Конвенції кожному гарантовано право на свободу та особисту недоторканість. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

a) законне ув`язнення особи після засудження її компетентним судом;

b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов`язку, встановленого законом;

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;

e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в`їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з`явитися на судове засідання.

Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

За приписами ст.17 Закону України № 3477-IV від 23.02.2006р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.1 Закону України № 3773-VI від 22.09.2011р. «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (надалі - Закон № 3773-VI) іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Згідно з ч.3 ст.3 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до ч.1 ст.30 Закону № 3773-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках. Рішення про примусове видворення не приймається стосовно іноземців та осіб без громадянства, підстави для примусового видворення яких виявлені в пунктах пропуску (пунктах контролю) через державний кордон під час їх виїзду з України. Іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у цій статті, забороняється подальший в`їзд в Україну строком на п`ять років. Строк заборони щодо подальшого в`їзду в Україну обчислюється з дня прийняття такого рішення та додається до строку заборони в`їзду в Україну, який особа мала до цього.

Частиною 4 ст.30 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців. У разі звернення особи під час її перебування в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, вона продовжує перебувати в зазначеному пункті до остаточного прийняття рішення за заявою.

Згідно з ч.1 ст.289 КАС України за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення або реадмісію, ухилятиметься від виконання рішення про його (її) примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик його (її) втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальний орган чи підрозділ, орган охорони державного кордону, орган Служби безпеки України подає до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням зазначених органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовну заяву про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів: 1) затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України; 2) затримання з метою забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 3) взяття на поруки підприємством, установою чи організацією; 4) зобов`язання внести заставу.

Відповідно до ч.11 ст.289 КАС України строк затримання іноземців та осіб без громадянства у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, становить шість місяців. За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства, такий строк може бути продовжено, але загальний строк затримання не повинен перевищувати вісімнадцять місяців.

Частиною 13 ст.289 КАС України передбачено, що умовами, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є:

1) відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його (її) ідентифікації;

2) неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.

Відповідно до пп.9 п.4 Положення про Державну міграційну службу України, затв. постановою КМ України № 360 від 20.08.2014р., ДМС відповідно до покладених на неї завдань приймає рішення про продовження (скорочення) строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, про добровільне повернення або примусове повернення іноземців та осіб без громадянства до країн їх громадянської належності або країн походження, звертається до судів з позовами про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства, здійснює заходи, пов`язані з примусовим видворенням іноземців та осіб без громадянства з України.

В обґрунтування необхідності продовження строку затримання відповідача позивач в поданій позовній заяві покликається на неможливість забезпечення примусового видворення за межі України.

При цьому, як можна встановити із змісту апеляційної скарги, ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській обл. посилається на неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.

У постановах від 17.01.2019р. у справі № 743/1240/17, від 26.09.2023р. у справі № 158/1645/23 Верховний Суд дійшов висновку про вичерпність визначених КАС України підстав для продовження строку затримання іноземця.

Як установлено під час судового розгляду, неможливість забезпечити примусове видворення громадянина Республіки Грузії ОСОБА_2 у двомісячний строк з дня його затримання і розміщення в ПТПІ, позивач пов`язував із труднощами видворення відповідача через треті країни до країни громадянської належності (походження).

Отже, позивач не посилався на умови, визначені у ч.13 ст.289 КАС України, за яких неможливо, зокрема, забезпечити примусове видворення особи, а саме: на відсутність співпраці з боку іноземця під час процедури його ідентифікації або неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця чи документів, необхідних для його ідентифікації.

У свою чергу, відповідач має дійсний закордонний паспорт (а.с.22 і на звороті), звернувся до позивача із заявою від 04.12.2025р. щодо придбання квитка для виїзду за межі території України (зворот а.с.23).

Також під час апеляційного розгляду представник позивача пояснив, що після спроби видворення відповідача 13.01.2026р. будь-які дії, направлені на чергову спробу видворення через іншу країну, зі сторони ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській обл. не вчинялися.

Звідси, твердження апелянта про наявність такої умови ч.13 ст.289 КАС України як неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи, не підтверджується документально, оскільки будь-яких дій по отриманню такої інформації чи зазначених документів позивач не здійснював, обмежившись лише утриманням відповідача у ПТПІ.

За наведених обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що зазначені позивачем обставини не є підставою для продовження строку затримання відповідача, особу якого ідентифіковано. Також такі висновки суду не спростовані апелянтом під час апеляційного розгляду справи.

Отже, позивач не довів наявність підстав для продовження строку затримання відповідача в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, при цьому відповідач не ухилявся від виконання рішення про примусове видворення за межі території України.

За наведених обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що зазначені позивачем обставини не можуть бути належною підставою для продовження строку затримання відповідача з метою його ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України.

Додатково колегія суддів зазначає, що положеннями ст.ст.9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року та ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.

Відповідно до п.«f» ч.1 ст.5 Конвенції кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім як відповідно до процедури, встановленої законом, у випадку законного арешту або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в`їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

У пункті 103 рішення Європейського суду з прав людини від 17.04.2014р. у справі «Анатолій Руденко проти України», яке стало остаточним 17.07.2014р. (№ 50264/08), указано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин.

Суд наголошує, що відповідно до п.1 ст.5 Конвенції мається на увазі фізична свобода особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків стосовно права на свободу, яке гарантує п.1 ст.5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цього положення.

Враховуючи вищевказане, оцінюючи наведені обставин справи в їх сукупності, колегія суддів приходить до переконливого висновку про те, що заявлений позов є безпідставним та необґрунтованим, а тому не підлягає до задоволення.

З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно та повно встановив обставини справи, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків судового рішення, а тому підстав для скасування рішення суду колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.

За правилами ст.139 КАС України правові підстави для розподілу судових витрат в цьому апеляційному провадженні є відсутніми.

Керуючись ст.139, ч.3 ст.243, ст.ст.272, 288, 289, ст.310, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській обл. на рішення Ківерцівського районного суду Волинської обл. від 28.01.2026р. в адміністративній справі № 158/338/26 залишити без задоволення, а вказане рішення суду – без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення; у випадку оголошення судом апеляційної інстанції лише вступної та резолютивної частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. М. Шавель

судді Н. В. Бруновська

Р. Б. Хобор

Дата складання повного судового рішення: 06.03.2026р.