Рішення від 05 березня 2026 р. у справі №756/9494/25 — Оболонський районний суд міста Києва

06.03.2026 Справа № 756/9494/25

Справа пр. № 2/756/674/26

ун. № 756/9494/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 березня 2026 року Оболонський районний суд міста Києва в складі:

головуючого - судді Андрейчука Т.В.,

за участю секретаря судового засідання - Кушко М.В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

представник позивачки - адвокат Маринушкін А.Г.,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

представники відповідачки - адвокати Тетарчук І.В.,

Шарко Д.В.,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського

міського нотаріального округу Яворська Н.В.,

розглянувши у загальному позовному провадженні у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , - третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Яворська Наталія Вікторівна про визнання недійсним договору дарування квартири, -

в с т а н о в и в:

У червні 2025 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду в порядку цивільного судочинства з позовом до відповідачки ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири.

Свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що їй на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 .

10 грудня 2024 року між нею та відповідачкою ОСОБА_2 , яка є її рідною онукою, укладено договір дарування згаданої квартири.

ОСОБА_1 зазначила, що на момент укладення договору дарування їй було

88 років, вона страждає на серйозні вікові захворювання, унаслідок чого має труднощі з пересуванням та потребує постійної сторонньої допомоги та догляду. Також позивачка є особою з інвалідністю першої групи.

ОСОБА_1 вказала на те, що квартира АДРЕСА_1 є її єдиним житлом, іншого нерухомого майна у власності позивачка немає. Після укладення договору дарування квартири АДРЕСА_1 її фактична передача обдарованій не відбулась, ОСОБА_1 продовжила проживати у цій квартирі та сплачувати витрати на її утримання.

Позивачка стверджувала, що ОСОБА_2 пообіцяла надавати їй допомогу, здійснювати догляд за нею та недієздатною донькою позивачки ОСОБА_3 .

10 грудня 2024 року ОСОБА_2 приїхала до ОСОБА_1 та наполегливо прохала поїхати до приватного нотаріуса для оформлення документів. Позивачка була переконана, що вона їде для укладення договору довічного утримання, натомість після підписання договору вона виявила, що нею насправді укладено договір дарування.

Позивачка наполягала на тому, що жодного усвідомленого волевиявлення на укладення договору дарування квартири у неї не було, вона помилилися щодо правової природи правочину, оскільки мала намір укласти виключно договір довічного утримання.

З огляду на викладене, покликаючись на положення ст. 229 ЦК України, позивачка просила суд визнати недійсним договір дарування квартири від 10 грудня 2024 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Яворською Н.В., зареєстрований у реєстрі за

№ 2151.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 01 липня 2025 року прийнято до провадження позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири та відкрито загальне позовне провадження у справі.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 01 липня 2025 року задоволено заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову та накладено арешт на квартиру

АДРЕСА_1 .

Представниця відповідачки адвокат Тетарчук І.В. подала до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що позивачка є бабусею відповідачки, між ними були хороші стосунки. Відповідачка є опікуном над недієздатною донькою позивачки ОСОБА_3 . Адвокат Тетарчук І.В. стверджувала, що її довірителька завжди допомагала позивачці, навіть перебуваючи під тимчасовим захистом за кордоном, вона продовжувала піклуватись про позивачку, регулярно приїжджаючи в Україну.

У листопаді 2024 року у ОСОБА_1 виник намір подарувати онучці квартиру

АДРЕСА_1 без жодних умов. Реалізуючи бажання ОСОБА_1 подарувати ОСОБА_2 квартиру, за ініціативою позивачки сторони справи 27 листопада 2024 року поїхали до офісу нотаріуса, однак вони не змогли укласти договір через відсутність усіх необхідних документів.

10 грудня 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 знову прибули в офіс приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Яворської Н.В., де і уклали оспорюваний договір дарування. Після укладення вказаного правочину відповідачка передала позивачці оригінали документів на квартиру, та сторони погодили, що

ОСОБА_1 продовжить проживати в квартирі АДРЕСА_1 , хоча це не єдине її житло в місті Києві.

Представниця відповідачки стверджувала, що, укладаючи договір дарування квартири, ОСОБА_1 повністю усвідомлювала його зміст та наполягала на тому, щоб якнайшвидше його укласти. Адвокат Тетарчук І.В. звертала увагу на те, що після укладення договору дарування квартири від 10 грудня 2024 року, незважаючи на воєнний стан та наявність двох малолітніх дітей, ОСОБА_2 регулярно приїжджає з-за кордону до ОСОБА_1 та продовжує піклуватись про неї та її недієздатну доньку ОСОБА_3 .

Також представниця відповідачки зазначала, що позивачка має негативний досвід укладання договору довічного утримання, оскільки укладений 19 травня 2023 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 договір довічного утримання розірвано з ініціативи ОСОБА_1 . Зважаючи на те, що позивачкою вже укладався договір довічного утримання, вона розуміла різницю між договором довічного утримання та договором дарування

Представниця відповідачки вважає, що ініціювання визнання договору недійсним та звернення до суду з позовом є наслідком впливу на ОСОБА_1 сторонніх осіб.

З цих підстав адвокат Тетарчук І.В. просила суд відмовити ОСОБА_1 у задоволенні її позовних вимог.

Відповідь на відзив позивачка та її представник до суду не подали.

У підготовчому судовому засіданні ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 23 липня 2025 року судом за клопотанням представниці відповідачки адвоката Тетарчук І.В. залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Яворську Н.В.

Третя особа подала до суду письмові пояснення щодо позову, проте, зважаючи на те, що вона не надала доказів, що підтверджують направлення пояснень сторонам справи, як це вимагають приписи ч. 4 ст. 178, ч. 3 ст. 181 ЦПК України, суд залишив пояснення щодо позову без розгляду.

У підготовчому судовому засіданні ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 23 липня 2025 року задоволено клопотання представника позивачки та витребувано в Адміністрації Державної прикордонної служби України документ, який містить інформацію про факти перетину державного кордону України (виїзд з України та в`їзд в Україну) ОСОБА_2 за період з 01 січня 2024 року до 22 липня 2025 року.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва, постановленою 23 липня

2025 року у підготовчому судовому засіданні, задоволено клопотання представниці відповідачки адвоката Тетарчук І.В. та витребувано у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Яворської Н.В. належним чином засвідчену копію нотаріальної справи щодо посвідчення цим нотаріусом договору дарування квартири від

10 грудня 2024 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрованого в реєстрі за № 2151.

13 серпня 2025 року до суду надійшли докази, витребувані у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Яворської Н.В.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 14 серпня 2025 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

22 серпня 2025 року Адміністрації Державної прикордонної служби України надала докази, витребувані судом.

У судовому засіданні позивачка підтримала свої позовні вимоги та за клопотанням її представника була допитана в якості свідка. ОСОБА_1 показала, що поїхала з онукою до нотаріуса для підписання саме договору довічного утримання, а не договору дарування. Наполягала на тому, що метою укладення договору було забезпечення догляду її та її недієздатної доньки ОСОБА_3 . Позивачка стверджувала, що підписала договір, попередньо не прочитавши його, оскільки довіряла ОСОБА_2 , а нотаріус не зачитувала їй вголос текст договору. ОСОБА_1 категорично заперечила те, що вона обіцяла подарувати відповідачці квартиру АДРЕСА_1 , оскільки завжди мала намір укласти саме договір довічного утримання. ОСОБА_1 вказувала на те, що потребує постійного стороннього догляду, оскільки їх важко самостійно пересуватись та обслуговувати себе, а тому хоче знайти людей, які доглядатимуть за нею.

У судовому засіданні представник позивачки адвокат Маринушкін А.Г. підтримав позовні вимоги своєї довірительки, просив суд їх задовольнити.

У судовому засіданні відповідачка заперечувала проти позовних вимог ОСОБА_1 . За її клопотанням відповідачка була допитана в якості свідка. ОСОБА_2 показала, що саме позивачка ініціювала укладення договору дарування квартири. До нотаріуса сторони справи приїздили двічі, оскільки під час першого візиту вони не змогли укласти договір через проблеми з документами. ОСОБА_2 зауважила, що перед вчиненням оспорюваного правочину вона нічого не обіцяла ОСОБА_1 , а здійснення догляду не було умовою укладення договору.

Представники відповідачки адвокати Тетарчук І.В. та Шарко Д.В. заперечували проти задоволення позову ОСОБА_1 .

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Яворська Н.В. в судовому засіданні пояснила, що ОСОБА_2 зателефонувала до неї та записалась на консультацію щодо укладення договору. 27 листопада 2024 року відповідачка приїхала разом з ОСОБА_1 до офісу нотаріуса. Третя особа зазначила, що в особистій бесіді з нею позивачка повідомила, що бажає подарувати квартиру ОСОБА_2 , оскільки остання піклується про неї. ОСОБА_1 казала, що знає про договір довічного утримання, проте не хоче його укладати. Позивачці було роз`яснено наслідки укладання договору дарування і договору довічного утримання. Посвідчення договору відклали до наступного разу, оскільки у квартирі були зареєстровані діти ОСОБА_2 , а також існувала заборгованість з оплати комунальних послуг. У день укладання договору кожна зі сторін мала свій комплект документів. Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Яворська Н.В. зауважила, що не посвідчила б договір довічного утримання, оскільки ОСОБА_2 часто виїжджає за кордон, а тому не могла б належним чином виконувати умови такого договору. Третя особа зазначила, що позивачка повідомила їй, що усвідомлює, що після укладання договору дарування "ніхто нічого їй не винен". Також нотаріус стверджувала, що примірник договору вона видала лише ОСОБА_2 , ОСОБА_1 примірник договору не отримала. Текст договору позивачка читала самостійно, а також його читала ОСОБА_1 відповідачка. Позивачці було роз`яснено, що на відміну від договору довічного утримання після укладання договору дарування її за позовом обдарованої можуть зняти з реєстрації місця проживання. На це ОСОБА_1 відповіла, що знає про це та має іншу квартиру.

Свідок ОСОБА_5 в судовому засіданні показала, що з жовтня 2023 року до лютого 2025 року вона працювала консьєржем в будинку, в якому мешкала ОСОБА_1 , допомагала їй купувати продукти. Свідок вважала, що ОСОБА_1 не могла себе обслуговувати. Особливо її стан здоров`я погіршився останнім часом після перелому шийки стегна. Проте позивачка орієнтувалась в часі та просторі, самостійно читала. Повідомляючи свідку про свій намір укласти з ОСОБА_2 договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 вживала термін "переоформити".

Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні показала, що приїжджала допомагати ОСОБА_1 по господарству. ОСОБА_1 не може приготувати їжу, забувається, потребує спілкування. Свідок звернула увагу, що до документів ОСОБА_1 ставилась дуже прискіпливо, для читання користувалась окулярами та лупою.

Свідок ОСОБА_7 у судовому засіданні надала покази, в яких зазначила, що ОСОБА_1 через похилий вік та стан здоров`я не могла себе обслуговувати, потребувала стороннього догляду. Необхідну допомогу позивачці надавала ОСОБА_2 . Свідок звернула увагу на те, що ОСОБА_1 читала в окулярах.

26 лютого 2026 року відповідно до положень абз. 2 ч. 1 ст. 244 ЦПК України судом відкладено ухвалення та проголошення судового рішення та оголошено дату і час його проголошення на 15 год 00 хв 06 березня 2026 року.

Суд, заслухавши вступні слова учасників справи, показання свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , повно та всебічно дослідивши наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності, суд вважає встановленими такі обставини та відповідні їм правовідносини.

19 вересня 2011 року за договором купівлі-продажу квартири (з відкладальною умовою), посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Падалкою Р.О., зареєстрований за № 3210, ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_1 (т. 2, а. с. 110-113).

22 листопада 2011 року за позивачкою було зареєстровано право власності на згаданий об`єкт нерухомості (т. 2, а. с. 114).

10 грудня 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Яворською Н.В., зареєстрований за № 2151. За умови цього договору договору

ОСОБА_1 подарувала (безоплатно передала у власність) відповідачці ОСОБА_2 , належну їй на праві особистої приватної власності квартиру АДРЕСА_1 (т. 2, а. с. 104-105). Цього ж дня право власності на вказану квартиру було зареєстроване за відповідачкою (т. 1, а. с. 131).

Відповідно до ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Ст. 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до ч. 3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Ч. 1 ст.215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Обравши способом захисту своїх прав визнання договору дарування недійсним, позивач відповідно до положень ЦПК України щодо змагальності сторін зобов`язана довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Предметом позову ОСОБА_1 є визнання договору дарування недійсним. Підставою позову є те, що позивачка вчинила оспорюваний правочин під впливом помилки, оскільки, укладаючи договір дарування, вона мала на меті укласти договір довічного утримання (ст. 229 ЦК України).

Згідно зі ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Застосовуючи принцип диспозитивності, що закріплений у ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, що на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Згідно зі ст. ст. 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин норми ст. ст. 203 та 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими (схожі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 661/1925/16, від 27 листопада 2019 року у справі № 490/8021/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 742/4636/15, від 14 січня 2020 року у справі № 305/1660/17, провадження від 05 лютого 2020 року у справі № 604/459/17, від 06 лютого 2020 року у справі № 645/3205/17, від 13лютого 2020 року у справі № 756/6516/16, від 27 лютого 2020 року у справі № 643/6032/17, від 23 вересня 2020 року у справі № 640/6698/17).

Верховний Суд у постановах від 27 лютого 2020 року у справі № 643/6032/17, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19 зауважив, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в ст. 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.

Зміна свого рішення дарувальником або зміна ставлення до його наслідків після укладення правочину, не свідчать про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність. Зокрема, зміна рішення чи стосунків після укладення договору, подальша зміна життєвих обставин або невиконання усних домовленостей між родичами чи сторонами договору не впливає на його дійсність (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19,від 02 серпня 2023 року у справі № 138/246/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21, від 05 листопада 2025 року у справі № 638/9300/19).

За положеннями ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Саме істотна помилка призводить до укладення правочину, за її відсутності правочин не був би укладений. Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. До обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, не відноситься мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.

У постанові Верховний Суд від 21 лютого 2025 року в справі №363/112/23 виснував, що правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

Зібраними у справі доказами підтверджується, що ОСОБА_1 є особою похилого віку, на момент укладення договору дарування квартири від 10 грудня 2024 року страждала на хронічні захворювання (т. 1, а. с. 34-49, 52-57; т. 2, а. с. 228). Однак ці докази не свідчать про безумовну неспроможність позивачки через її вік та стан здоров`я правильно сприймати фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

У п. п. 18, 19 оспорюваного договору дарування квартири від 10 грудня 2024 року зазначено, що вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається сторонами, нам нотаріусом роз`яснено. Цей договір прочитано дарувальником та обдарованою, кожним окремо. Після прочитання договору вони підтвердили нотаріусу, що зміст цього договору повністю відповідає дійсним намірам сторін, кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки.

У вказаному вище договорі також зазначено, що дієздатність сторін перевірено, сторони діяли добровільно, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення та умови цього договору, його правові наслідки.

Оцінюючи доводи позивачки щодо того, що вона помилилася щодо правової природи правочину, оскільки мала намір укласти договір довічного утримання, а не договір дарування, суд ураховує те, що ОСОБА_1 мала досвід укладення договору довічного утримання. Так, 19 травня 2023 року ОСОБА_1 (відчужувач) та ОСОБА_4 (набувач) було укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області, зареєстрований в реєстрі за № 523 (т. 1, а. с. 158-160). За умовами цього договору відчужувач зобов`язалась передати у власність набувача належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , взамін чого набувач зобов`язалась довічно доглядати і утримувати відчужувача. 17 листопада 2023 року за взаємною згодою сторін договір довічного утримання (догляду) від 19 травня 2023 року було розірвано (т. 2, а. с. 117-118).

Те, що позивачка вже укладала договір довічного утримання та угоду про його розірвання, свідчить про те, що вона була обізнана з істотними умовами такого виду договорів, які суттєво відрізняються від істотних умов договору дарування. Тому, підписуючи оспорюваний договір дарування, позивачка не могла не помітити, що його умови значно відрізняються від договору довічного утримання, який вона укладала в минулому. Більш того, оспорюваний договір дарування не був укладений одномоментно. Вперше ОСОБА_1 та ОСОБА_2 прибули для укладення договору в офіс нотаріуса 27 листопада 2024 року, проте не змогли його укласти через відсутність усіх необхідних документів. Наступний візит до офісу нотаріуса відбувся 10 грудня 2024 року, що свідчить про те, що у ОСОБА_1 було достатньо часу ретельно обміркувати ситуацію та відмовитись від укладення договору дарування квартири, якщо це не відповідало її дійсному волевиявленню.

Доводи позивачки щодо того, що квартира АДРЕСА_1 є її єдиним житлом спростовується зібраними у справі доказами. Так, ОСОБА_1 на праві власності належить 30/100 частини квартири АДРЕСА_2 (т. 2, а. с. 17-18).

Також суд відхиляє доводи позивачки з приводу того, що вона через відсутність у неї окулярів в офісі нотаріуса не змогла ознайомитись зі змістом договору, що мало наслідком підписання нею договору дарування, який вона не мала намір укладати. Так, ОСОБА_1 та її представником не спростовано, що фотознімок, на якому позивачка в окулярах (т. 2, а. с. 30), зроблений не в офісі приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Яворської Н.В. 10 грудня 2024 року.

Зважаючи на те, що ОСОБА_1 не доведено тієї обставини, що на момент укладення нею договору дарування квартири від 10 грудня 2024 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Яворською Н.В., зареєстрованого в реєстрі за № 2151, вона помилилась стосовно правової природи правочину, суд дійшов висновку про необхідність відмовити ОСОБА_1 у задоволенні її позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 5, 12, 13, 81, 141, 259, 263, 264, 265, 268 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Яворська Наталія Вікторівна про визнання недійсним договору дарування квартири - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги в тридцятиденний строк з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Тарас АНДРЕЙЧУК